Клуб любителів фіалок

22 серпня 2120

Іра полюбляла приходити у цю кав’ярню на верхньому поверсі однієї з найвищих будівель Парадайз Сіті. Вона замовляла у привітного робота чайничок блакитного напою з тонким квітковим ароматом та роздивлялась крізь скло величезної тераси безкрайнє місто.

Там, за вікнами були височенні хмарочоси найрізноманітніших форм та кольорів і блакитне небо захисного купола над усім цим. Колись у школі, їм показали навчальний фільм про те, як виглядає планета за межами цього куполу — суцільна пустеля без ознак життя. Фільм називався “Остання фортеця людства — Парадайз Сіті”. І в ньому розповідалось, як після кількох тисячоліть процвітання та розвитку, людство власними руками всього лише за кількасот років майже прирекло себе на смерть: забрудненя довкілля, війни з використанням атомної зброї, природні катаклізми — все це знищило 80% населення Землі. Лише останньої миті людство зупинилось на краю прірви та об’єдналось для будівництва Парадайз Сіті. У фільмі були архівні кадри колишніх міст, що вкривали всю земну кулю — доволі вбогі архітектурні форми і сила силенна людей, що кудись поспішали. У фільмі нічого не говорилось про те, що теперешні люди перетворились на лінивих необачних істот, готових з легкістю передати управління власними життями штучному інтелекту. Людство знову стояло на самому краєчку прірви, але цього разу ніхто й не думав зупинятись. Крім Іри та невеличкої купки її однодумців з “Клубу любителів фіалок”.

Нечислені відвідувачі кав’ярні, сиділи поодинці, занурені у віртуальну чи доповнену реальність, не зважаючи на те, що коїлось навкруги. У кожного з них був той самий замріяно-відсутній вираз обличчя. Їхнє життя було не тут. Мозкові чіпи дозволяли мешканцям Парадайз Сіті зідзвонюватись, читати будь-які тексти та дивитись відео, занурюватись у віртуальну чи доповнену реальність в будь-який момент. Окрім того, чипи відслідковували медичні показники людини, а також відстежували сплески асоціальної активності, що дозволяло попереджувати злочини чи агресивні дії окремих людей проти співгромадян або суспільства. Коли хтось проявляв агресію, чи навіть подумки вчиняв щось незаконне, відділ провопорядку отримував сповіщення про це і за особою поичналось стеження. Якщо динаміка асоціальних сигналів набувала загрозливого рівня, потенційного правопорушника затримували та відправляли на “реабілітацію”, тобто промивку мізків. Після цієї процедури люди повертались схожим більше на доброзичливих роботів, аніж на живих істот. Колись Іра брала участь у розробці алгоритмів відстежування таких сплесків. В ті часи вона була справжньої фанаткою чипів та технологічного прогресу. Це було у іншому житті. А зараз, після кількох курсів групової терапії, найкраща робота, на яку вона могла розраховувати — написання кодів для автоматизованих теплиць, які були скрізь по всьому місту та забезпечували городян свіжими фруктами та овочами.

Іри відчула легкий свербіж у лівій скроні, там де знаходився чіп, та почула сигнал вхідного виклику. Це була її начальниця Мей. І як цій жінці з неодноразово модифікованим обличчям, і не тільки обличчям, вдається випромінювати одночасно істеричність, серйозність і байдужість?

— Привіт, Іроїдо. — Мей завжди зверталась до неї на повне ім’я. — Завтра у нас о десятій невеличка нарадо щодо оптимізації коду для трюфельних теплиць. Я чекаю від тебе коротеньку доповідь. Не забудь будь-ласка наперед налаштувати голосовий інтерфейс, інакше, доведеться, як минулого разу, витрачати на це час. Це може незадовільно вплинути на якість самопочуття всіх присутніх, а ми ж цього не хочемо, чи не так?

Іра вкотре замислилась: як людина може так виразно проявляти пасивну агресію з абсолютно доброзичливим виразом обличчя і чому її чип не вловлює асоціального напруження?

— Звісно, не хочемо. Я не забуду і дякую, що нагадала, Мей.

— Будь ласка. Ну, бувай.

Після закінчення розмови перед Ірою з’явилось інформаційне вікно з великим червоним знаком оклику у трикутнику, датою та написом “Важлива інформація!”. Це було попередження для жінок у віці від 20 до 35 років із проханням бути обережними. Невідомий вбивця, на рахунку якого було вже 24 жертви, залишається неідентифікованим. Правоохоронний відділ докладає всіх зусиль, щоб зупинити цю небезпечну особу. Ірі було 33, тож вона потрапила у таргет. Вона дочитала звіт до кінця тільки щоб дізнатись актуальну кількість жертв і сумно зітхнула, побачивши, що їх стало одразу на дві більше. Він набирає темп, ніби намагається встигнути знищити якомога більше до того, як їхній “Клуб любителів фіалок” реалізує свій план.

Іра останньої миті вхопила думку за хвіст та змусила себе пригадати очі своєї новонародженої доньки. Людям можна занурюватись у сумні спогади, а от думати про те, що викликає “асоціальне напруження” — зась. Вона не може зараз собі дозволити бути пійманою, або стати об'єктом стеження правоохоронного відділку. Треба протриматись ще один день.

Іра попросила робота принести рахунок. Синтетичне створіння, що тільки но кудись прямувало повз неї, на мить завмерло, потім розвернулось всім корпусом та з найширшою усмішкою почало агітацію, яку Іра чула вже мільйон разів.

— Ви знаєте, що обравши пакет “Повного обслуговування” вам більше не доведеться ні за що платити?

— Так, знаю. Рахунок будь ласка.

— Дозвольте нагадати, що пакет “Максимальне обслуговування” повністю звільнить вас від необхідності працювати та заробляти і надасть вам повний доступ до всього функціоналу Єдиної Автоматичної Системи Життєзабезпечення Парадайз Сіті. Як ви, напевно, знаєте сюди входить необмежене медичне та косметичне обслуговування, майже нескінченний вибір розваг, задоволення будь-яких гурманських забаганок та звісно доступ до всіх можливих матеріальних цінностей, які тільки можуть спасти вам на думку. Наші автоматичні виробничі потужності…

— Якби не такі як я, прості трудяги з обмеженим пакетом та чудернацьким бажанням працювати, дурна ти бляшанка, — Іроїда здивовано помітила, що останні вже надцять разів перериває рекламні перформанси роботів на одному й тому ж місці, коли мова заходить про виробничі потужності, — якби не такі як я, хто писав би вам ці ваші промови і налагоджував ваші виробничі потужності, скажи, будь ласка?

Вона перевела подих. Хоч і сказала вона все це найспокійнішим голосом, але якась частина її, глибоко схована за стриманою усмішкою, билася головою об невидимі стіни через необхідність раз за разом вислуховувати цю хрінь про “повний пакет”. Робот на мить так і завис з відкритим ротом, а коли вона договорила, закрив його, кивнув головою на знак згоди. Але замість того, щоб поїхати собі за рахунком, як це робили інші роботи, він улестливо та трохи сором’язливо усміхнувся їй і промовив:

— Вибачте через те, що забрав час зайвою для вас інформацією. Все людство у невідплатному боргу перед вами за внесок, який ви робите своєю працею. Завдяки вашим зусиллям вже зовсім скоро жодній людині не потрібно буде працювати чи обтяжувати себе прийняттям складних рішень. Все це буде роботи система, турботливо створена такими винятковими особистостями, як ви. А поки що, згідно оновленого налаштування всіх приладів автоматичного обслуговування, включно із вашим відданим слугою, надалі радимо вам при проведенні розрахунків платіжними засобами називати номер свого чіпу, що дозволить вам уникнути вислуховування інформації щодо переваг пакету “Повного обслуговування”.

— О, добре. Дякую.

Робот вклонився та поїхав за рахунком для Іри. Певно, хтось нарешті додумався оновити протоколи взаємодії для роботів та інших механізмів. Це круто. Давно пора було.

Лютий 2120

Вона тримала на руках свою новонароджену крихітку і тремтіла від усвідомлення, що це маленьке диво могло не з’явитись на світ, якби вона дослухалась порад лікарів. Іра всім серцем вірила, що зробила правильний вибір, що заради можливості тримати це тендітне створіння на руках можна піти на будь-який ризик. Це була найщасливіша мить. Але, тільки одна мить. А наступної її крихітка почала здригатись від конвульсій.

До неї підбігли лікарі. Вони забрали її дитину та відвезли кудись. А потім в неї була розмова із високим бородатим лікарем. Іра здивувалась, адже більшість медичних процедур відбувались без участі людей, а тут "цілий живий лікар" прийшов до неї, щоб поговорити. Таке з нею відбувалось вчетверте. Попередні рази, вона спілкувалась з медичним персоналом, коли померли спочатку її батько, за кілька років — мати, за сім місяців до народження її доньки — чоловік. І ось зараз цей лікар. Вона не хотіла вірити, що це відбувається знову.

— Припис рекомендує в особливих, емоційно важких ситуаціях використовувати особисте спілкування, так би мовити “людський фактор”.

Він говорив низьким глибоким голосом і ніби виправдовувався за свою присутність

— Що з моєю донькою?

Лікар дивлячись собі під ноги, зробив глибокий вдих і пришвидшено заговорив, ніби хотів скоріше пройти через все це і повернутись до звичайних справ.

— При численних обстеженнях, які ви проходили під час вагітності, вже на ранніх строках були виявлені певні генетичні, ем, вади, про які вам було повідомлено. Правильно?

— Правильно.

Вона знала до чого він веде, але ще трималась за надію та власну впертість.

— Вам неодноразово рекомендували перервати вагітність.

— Так, так. Але ні ви, ні ваші роботи не розуміють, наскільки для мене важливо було народити. Мій чоловік помер, я хотіла цю дитину від нього більше за будь-що у житті. Ясно вам?

— Що ж. Ви зробили те, що мали. А я повинен сказати, що ми не можемо надати вашій дитині необхідну допомогу. Як ви знаєте внаслідок генетичних порушень їй не може бути встановлений чіп, а отже не може бути надана медична допомога на тому рівні, який необхідний для підтримки її життя.

Він винувато подивився їй у очі.

— Ми просто не можемо нічого зробити, правда. Прийміть мої співчуття.

— Вона вже померла?! — Іра відчула як втрачає свідомість

— Поки що ні.

— Я хочу її бачити! Негайно! Хочу бути з моєю дитиною.

Перші, вони ж останні години життя своєї доньки, вона була поряд з нею. Намагалась запам’ятати кожну складочку її рожевого личка. Дитина лежала в скляній колбі, приспана крапельницею зі снодійним. Іра дивилась на неї, майже не блимаючи. Зі сторони, вона, певно, була схожа на сновиду. За деякий час їй почало здаватись, що вона бачить в дрібних рисах своєї вмираючої доньки риси свого чоловіка. Вона так сильно його кохала і втратила. А тепер втрачає єдине, що залишилось їй від нього.

Коли помер її чоловік, Ірині на вибір запропонували або пройти “реабілітацію” або відвідувати групову терапію. Вона погодилась на друге, тільки б уникнути першого. Вона не дуже вірила в ефективність групових зборів, але питання стосувалось збереження її особистості. Вона знала, що якось переживе це, адже в неї була її донечка. І грець з тими лікарями і їхніми прогнозами. Вона народиться сильною та здоровою і вдвох вони з усім впораються. Тож, вона відвідувала групову терапію весь строк вагітності — сім місяців.

Якось увечері, вона повернулась після зборів додому з дивними відчуттями. Незабаром, вночі, в неї почались пологи і спеціальний медичний безпілотник відвіз її до медичного центру. Вона ненавиділа ці безпілотники, адже саме один з них забрав життя її коханого. Одна єдина бракована схема спричинив жахливу аварію. Перший жахливий доказ того, що з усіма цими технологіями щось не так. Проте, дорогою в медичний центр вона була сповнена передчуттям щастя, точніше надією, що знову відчує себе щасливою. Завдяки своїй маленькій донечці.

Після смерті дитини Іра з останніх сил билась за те, щоб знову потрапити на групову терапію і уникнути “реабілітації”. Вона навіть домоглася особистої зустрічі з лікарем, з тим самим, у якого був низьким голосом, щоб використати згаданий ним “людський фактор”. Вона визнала, що прийняла помилкове рішення щодо своєї вагітності і шкодує, що не погодилась на переривання, адже це позбавило б її новонароджену доньку страждань і, можливо, не принесло б їй самій настільки гострий біль, який вона відчуває зараз. Іра намагалась говрити щиро та переконливо, плакала, але не істерила. Вона ані словом не перехопилась про недосконалість всієї системи життєзабезпечення людства, де все влаштовано так, щоб з кожним днем тільки посилювати залежність людей від клятих технологій. Якщо її маленька донька померла тільки народившись — значить вся ця система не працює! Але вона нічого цього не сказала лікарю. Замість того вона запевнила, що готова працювати над прийняттям ситуації. Адже, їй не можна було йти на “реабілітацію”. О, ні, їй потрібна вся її воля та вся ненависть, що рівним полум’ям горіла в її серці. Вона мала план.

— Доброго дня усім. Мене звати Іроїда. Нещодавно я втратила свою новонароджену доньку.

Всі присутні в кімнаті 16 осіб ніби одночасно затамували подих. Деякі опустили очі долу. Хтось співчутливо дивився на неї. Майже всіх вона знала з минулих відвідин цієї групи. Вона пам’ятала їхні історії і була майже впевнена, що хтось із них підтримає її. Ні, не на цих жалюгідних зборах, а у здійсненні її плану.

— Нам дуже шкода, Іроїдо. Чи готові ви сьогодні поділитись з нами своєю історією, чи може наступного разу?

Ведуча зборів була милою жінкою років 50-ти, в брючному костюмі з короткою охайною зачіскою. Її голос завжди діяв на Іру заспокійливо.

— Я справді рада знову опинитись серед вас. Приємно відчувати присутність живих людей. Зараз так рідко можна з кимось хоча б поговорити особисто. До того ж, це єдине місце, наскільки мені відомо, де людям дозволяється, ну знаєте, проявляти емоції: злість, невдоволення, розпач — і не боятись бути відправленим на реабілітацію.

Промовляючі “реабілітація” вона двічі зігнула вказівні та середні пальці на руках, зображуючи лапки.

— До певної міри, Іроїдо, так. Тут дозволяється виявлення емоцій, які вважаються неприйнятними у нашому суспільстві. Це одне з призначень цих зборів. Але, надалі прошу вас утриматись від недопустимих жестів руками, - ведуча повторила жест Іри, що означав “лапки” — коли згадуватимете суспільно корисну, а в деяких випадках необхідну, і при цьому, абсолютно безпечну для людського здоров’я та психикі процедуру реабілітації. Тож, чи хочете ви розповісти нам свою історію зараз?

— Вибачте за мій жест. Гадаю, я ще не повністю оговталась. Сьогодні я не маю сил і хоробрості розповісти про те, що сталось з моєю донькою. З вашого дозволу я хочу закінчити, але перед цим, мені необхідно зізнатись у дечому і я наперед скажу, що розумію, наскільки це неприпустимо. Проте, знаєте, мені здається, що правильним буде зізнатись, що мені спадала така думка, аніж приховувати її. Адже, я прийшла сюди за допомогою і підтримкою и маю бути чесна з усіма вами.

Іра обвела поглядом присутніх і зупинилась на ведучій. Тій здалось, що дівчина ось ось розплачеться. Вона поклала свою м’яку руку на її правицю та тихо промовила:

— Нічого не бійтесь. Тут ви в безпеці, ви можете нам довіряти.

Іра зобразила вагання, не дуже довго і перериваючись промовила.

— Після смерті моєї новонародженої доньки, мені кілька раз спадала на думку, хоч я цим і не пишаюсь, що наша система, вона — недосконала. Це непокоїть мене.

Ведуча повільно забрала свою руку від Іри, нібито щоб підтримуюче поплескати її по плечу. Але, в її сірих очах промайнув осуд.

— Я мала це сказати вголос. Дякую, що вислухали. — тихо промовила Іра, потай вивчаючи реакції присутніх.

Відвідувачі заняття дивились або в бік, або собі під ноги, чи розглядали власні руки. Всі відвели від неї погляд, окрім дивного чоловіка в окулярах, якого вона бачила вперше на цих зборах. Він захоплено, дивився на неї.

— Дякую, Іроїдо за вашу чесність. Ми усім серцем підтримуємо вас у вашому горі, і розуміємо, що будь-хто, на вашому місці, почав би сумніватись у собі, оточуючих або у суспільстві. Ми разом пройдемо через ці сумніви і колись, одного дня, я впевнена, ви й не згадаєте, що таке спадало вам на думку. А зараз, можливо, хтось інший хоче взяти слово?

Всі мовчали. Раптом незнайомець в окулярах підняв руку.

— Так, Денісеро, прошу вас. — з полегшенням сказала ведуча.

— Доброго дня всім. Моє ім'я Денісеро, але я дуже прошу звертатись до мене просто Деніс. Я тут вперше. Не буду обтяжувати вас сьогодні моєю історію. Так само, як і моя попередниця. Мені достатньо просто бути серед людей, чути живі голоси та бачити реальні обличчя а не голографічні картинки. Просто хотів сказати, що декому з нас також іноді спадає на думку, що не все в цьому світі влаштовано ідеально. Я справді думаю про це час від часу і ось якого висновку я дійшов. Наш чудовий світ, це місто, таке гарне, таке технологічне, воно створене людьми. А люди можуть помилятись. Якщо пригадати історію, то світ який існував раніше так само був створений людьми і ними ж він був майже знищений. У будь якому випадку, головне, вчасно зрозуміти, що саме йде не так і спробувати це змінити. Всім разом. Я правильно говорю?

Він заозирався на оточуючих. Люди невпевнено поводили плечима і навіть ведуча, здається, не розуміла, чи підтримати виступаючого, чи заперечити. Зрештою, вона зібрала себе до купи і промовила:

— Дякую вам, Денісе. Звісно, разом люди здатні на неймовірні речі, головне — діяти розумно і не піддаватись емоціям. Гадаю, сьогодні, ми зробимо скорочену зустріч, щоб у був час познайомитись і поспілкуватись особисто.

Іра підійшла до нього першою, та він ніби чекав на це і привітно їй усміхнувся. Вона встигла роздивитись його ще під час загальної зустрічі. Близько 40 років, високий, у гарній фізичній формі. Темно-сірі брюки, світло-сіра сорочка і ще ці дивні круглі окуляри. Хто зараз взагалі носить окуляри. Вона не могла змусити себе відвести здивований погляд від цих кружалець.

— Я знаю, це таке ретро. — він поправив окуляри — Але нічого не можу з собою вдіяти. Вони — невід’ємна частина мене. А ви тут вже своя, як я зрозумів?

— Ну можна і так сказати. Не те, щоб я особисто була з усіма знайома, але знаю історії більшості присутніх.

— Буду радий, якщо уведете мене в курс, якщо можна так сказати. Надаю перевагу попередній підготовці, ніж не знати, що робити з усіма моїми емоціями, коли почую їх під час загальної зустрічі. Я, знаєте, з дитинства, занадто емоційний.

Іра не знала як реагувати на таке зізнання і не дуже хотіла “вводити в курс” цього чоловіка. Чи доречно це буде, взагалі, якщо вона почне переповідати йому історії чужого горя. У однієї жінки, наприклад, яка вже півроку ходила на ці заняття, мати в свої 70 років захопилась розвагами для дорослих у віртуальній реальності і довела себе до серцевого нападу. Навіть пакет “Максимального обслуговування” не допоміг — за кілька секунд старенька відійшла до найкращого світу. У однієї молодої пари трирічний син впав з 50-го поверху. Батьки на хвилинку відволіклися послухати робота-агітатора, який захопливо розповідав про віртуальні польоти на Марс з повною імітацією всіх відчуттів: візуальних, слухових, тактильних та навіть нюхових. Тим часом їхня дитина якось оминула застережний бар’єр і здійснила свій перший та останній цілком реальний політ униз. Як можна розповісти про таке людині, яку вперше бачиш, тим більше, якщо ці історії — не твої.

— У вас дивовижне ім’я. Іроїда? Я правильно запам’ятав — здавалось Деніс відчув розгублення співрозмовниці і поспішив виправити ситуацію.

— Дякую. У вас також дуже незвичне ім’я, Денісеро.

— О, прошу. Просто Деніс. Я досі засуджує своїх батьків за те, що вони зробили зі мною. Я про ім'я. А ось ваше дуже гарне.

— Ще раз дякую. Воно українське. Моє ім’я. Щось пов’язане з героїчністю. В моїх батьків була книга стародавніх українських імен, що передавалась по материній лінії впродовж багатьох поколінь.

— О нічого собі. Здається в Парадайз Сіті колись був цілий український квартал.

— Так, я чула. Але хто тепер знає напевне. Вже давно ніхто не зважає на відмінності між людьми, звісно якщо це не заважає встановленню чипа.

Іра майже готова була розповісти про те, що сталось з її донькою, але так і не наважилась. Замість того згадала дещо інше.

— Ви чули про ці жахливі нерозкриті вбивства за останні кілька місяців? Скільки вже жертв? П’ять? Шість? В новинах говорили, що всі жертви через вроджені фізіологічні вади не могли бути чіповані і тому залишилися беззахисними.

— Чистісінька брехня та агітація. Здається їх вже близько десяти і повірте більшість з них не тільки були чиповані, а й з повним пакетом обслуговування. Вони відверто брешуть в новинах аби уникнути паніки. Та й взагалі нечіпованих залишилось скільки? Кілька сотень щонайбільше?

— В новинах писали, що 174 з шести мільйонів!

Деніс мовчки кивнув. А потім тихо заговорив:

— Моя дружина пішла від мене. Як ви помітили, я доволі старомодний. — Він знов поправив окуляри — І я з тих небагатьох, хто вірить, що в наш технологічний час, людина може прожити усе життя з одним партнером. Мені здавалось, що я знайшов ідеальну жінку і вона, напевно такою і є, була. Просто я для неї — не ідеальний чоловік. І я, звісно, можу помилятись, але звинувачую, так само як і ви, звинувачую всі ці сучасні технології у тому, що люди перестали зважати один на одного. Більше ніхто не хоче кохати когось живого і справжнього з усіма його недоліками і дивацтвами. Тепер кожен прагне пригод, нескінченних романів із ідеальними партнерами, кожен день новими. Але, ну знаєте, це все — не справжнє.

Здається, вперше за їхню розмову, він перестав усміхатись. Але саме тепер, вперше за вечір, захотілось усміхнутись Ірі.

— Ви любите квіти?

— Так, дуже. — він здивовано підняв на неї очі.

Колись давно, коли Іра тільки познайомилась зі своїм майбутнім чоловіком, він підкорив її надзвичайно дивним жестом. Він подарував їй живу квітку у горщику. Вже тоді люди дарували один одному в основному якісь корисні гаджети або віртуальні розваги. У світі, де тобі доступне миттєве перенесення хоч на іншу планету, хоч у минулу епоху, хто дарує такі несинітниці як живі квіти, за якими ще й треба доглядати? І вона була у захваті від цього дарунку.

Зараз ця фіалка стала доказом, що колись в житті Іри було щастя. Вона присвячувала цій рослині купу часу та зусиль: поливала, підрізала, підкормлювала, розсаджувала. Тож зараз в неї було вже кілька горщиків з маленькими кущиками фіалок, які поступово захоплювали простір її квартири.

Деніс був першим, кому вона наважилась подарувати одну з квіток. Вона запросила його у гості, чемно попередивши, що це суто платоничний візит. У сучасному суспільстві було чи не найважливішим попередити іншу людину про свої наміри щодо неї. Цікаво, чи попереджує той вбивця своїх жертв, що збирається зробити з ними? Як взагалі йому вдається обдурювати власний чип? Якщо, звісно, він в нього встановлений.

Коли Деніс з’явився на порозі, Іра з подивом відмітила, що рада його бачити, наче вони були знайомі дуже давно. І тут він її здивував, діставши з кишені та простягнувши пакетик з кількома десятками фіолетових квадратиків.

— Що це? — запитала вона.

Він притулив палець до губ та дістав з іншої кишені записку зі словами “Довірся мені. Це допоможе нам вільно розмовляти”.

— Ти в курсі, що чипи не відслідковують те, що люди говорять. Всі чутки про це — повна нісенітниця. А якщо боїшся записуючих пристроїв — у мене в квартирі стоїть захист. Ці фіолетові штуки допомагають подавляти асоціальні мозкові сигнали?

Він стверджувально кивнув. Тоді вона взяла з пакетику один квадратик та жестом запропонувала йому. Але він відмовився, подивившись на старовинний наручний годинник у себе на руці. Вона бачила такий раритет живцем вперше у житті. Але годинник був цілком логічним аксесуаром для людини, що носила окуляри в епоху, коли корекцію зору можна було зробити у вуличному медпункті буквально за 5 секунд і задарма, навіть для тих у кого не було “Максимального” пакету.

— Скільки вони діють?

— 45 хвилин, плюс-мінус 5 хвилин. Звідки ти знаєш, що чіпи не записують те, що ми говоримо?

— Тому що рік тому я працювала над цими штуками і тоді ми не те що не могли цього, а й не знали навіть приблизно як це зробити. Я в курсі чуток, що через провідність людських кісток, те, що ми говоримо можна записувати хіба що не на раз два. Але чип вживляють не в кістку, а спеціальне місце у мозок і навколо чіпу що?

— Мозок?

— Отож. Це тобі не відстежування діапазону випромінювання у стані агресії. Тож, принаймні ще якийсь час, можна спокійно говорити що завгодно. Головне — зберігати спокій, коли говориш. Вибачаюсь за каламбур. Звідки в тебе ці пігулки?

— Я хімік за фахом і трохи знайомий з біохімією мозку. І з ними можна дозволити собі не бути спокійним, якщо ти мене розумієш.

— Розумію. Ну, пішли покажу мої фіалки.

Так відбулось перше засідання їхнього “Клубу любителів фіалок”. Поступово учасників ставало більше, адже ціллю Іри було, звісно, не роздавати горщики з квітами, а шукати однодумців та налагоджувати корисні зв’язки. Вони разом з Денісом відбирали та обережно проводили попередні бесіди із тими, хто так само як і вони двоє звинувачували суспільство у надмірній довірі технологіям, а в чипах, роботах та гаджетах бачили єдину причину всіх своїх нещасть. Тож, коли одного дня, Іра озвучила іншим шістьом членам “клубу” свій план, головною метою якого було не більше не менше, ніж відключити все людство від чіпів — тієї миті всі присутні зітхнули з полегшенням і радісно зааплодували.

В теорії блан був простим. Перше, отримати доступ до бази даних всіх чіпованих мешканців Парадайз Сіті. Друге, зробити алгоритм, який переграмує чіпи та зупинить передачу даних з них до мережі, яка об’єднувала всіх людей і всі механізми міста. Третє, завантажити цей алгоритм в мережу.

Озвучивши цей план, Іроїда пояснила, що алгоритм майже готовий. Головне, на чому вона хоче зосередитись, це пункти "один" та "три": доступ до бази даних мешканців Парадайз сіті та доступ до загальної мережі, щоб завантажити цей алгоритм. Датою реалізації вона запропонувала 24 серпня поточного року, бо восени почнуться поетапні скорочення людського персоналу та розширення повноважень штучного інтелекту у всіх сферах життя суспільства. Вона запитала у присутніх, чи можуть вони допомогти їй у цьому.

Хлопець та дівчина лежали обійнявшись на великому ліжку. Вікна були у режимі “ніч” а на стелі розгорталась динамічна проекція Чумацького шляху.

— Знаєш, любий, іноді мені здається, що усім нам в цьому “Фіалковому клубі” потрібне тільки одне — щоб нас відправили на “реабілітацію”. Вся ця темрява та ненависть у наших серцях. Найрозумнішим було б — просто вирізати її з нас, знищити будь якою ціною, як знищують небезпечний вірус. Але ми тримаємось за цю темряву чомусь і не дозволяємо собі навіть замислитись над тим, щоб втратити бодай шматочок її.

— Я десь читав продавню історію про чоловіка, який помирав від гангрени, але не дозволив лікарям відтяти уражену кінцівку.

— Так, саме про це я й кажу. Чистісіньке варварство.

— Гадаю, справа в тому, що після всіх цих страждань, через які ми пройшли, ця темрява всередині нас — не якась інородна матерія, не мертва тканина, яку потрібно видалити. Це наше єство — це ми самі. Це не гангрена, яка поширюється твоєю ногою, вбиваючи тебе. Це, якщо хочеш — ще одна нога, яка відростає в тебе. Вибач за дурний приклад.

— Не вибачайся. Я розумію тебе. Може не нога, а наприклад — крила?

— Крила з мороку.

— Але ці крила — частина нового тебе.

Ейдан та Ламаі лежали обійнявшись. Сьогодні вони вперше займались коханням з того часу, як їхній трирічний син впав з пятидесятого поверху розважального центру. Після місяців виснажливих відвідувань сеансів групової терапії вони жодного разу не знайшли в собі сил навіть торкнутись один одного. Але після того, як на сьогоднішньому зібранні “Клубу любителів фіалок” Іроїда озвучила свій план з примусового відключення людей від технологій, вони побачили один одного в іншому світлі. Не зламанами, розбитими батьками-невдахами, що ніколи не пробачать собі недбальства. Ні, тепер вони дивились один на одного як на на могутніх істот, напівбогів, здатних змінити історію людства, а отже піднятися над власним горем, над власною нікчемністю і це почуття розпалило їхню пристрасть.

До “клубу” їх запросив Деніс. Він підійшов до них після одного з терапевтичних занять і висловив щире захоплення, що попри невимовне нещастя, що спіткало їх, вони й досі разом. Він розповів про свою дружину і про те, що сподівався прожити з нею до кінця життя. А вони кивали йому і почувались шахраями, адже кожен з них на той момент обмірковував найменш безболісний шлях покінчити зі шлюбом. Вони погодились прийти на зустріч цих квіткових диваків через неспроможність зізнатись один одному у своїх справжніх думках. А тепер вони дивувались і раділи, що не знехтували цей дивний скарб, що був у їхнього подружжя — це крихке відчуття єдності з іншою живою істотою.

— А ми ж можемо їй допомогти. — Ламаі сіла на ліжку і повернулась до чоловіка. — Ну справді. Якщо відволікти того хлопця, який працює охоронцем в нашому центрі. А з його пульта переналаштувати охоронні системи ненадовго. Тоді Іроїда матиме доступ до Мережі.

— Ти про того довбня, що кожного разу, як тебе бачить, питає в чи відкрита ти до нових сексуальних відносин, навіть коли я стою поруч?

— Ага, з тим. Ну я можу попросити допомогти мені перенести щось важке, попередньо натякнувши, що мене цікавлять сильні чоловіки. А тим часом ти переналаштуєш систему та проведеш Іроїду до своєї точки входу у мережу.

— Ну це можливо, теоретично. Але треба обмізкувати деталі. А поки що. — він загадково усміхнувся —Кажеш, тобі подобаються сильні чоловіки?

Він несподівано сів на ліжку, підхопив її і потягнув до себе, а потім, не втримавшись, завалився на спину, проте продовжив міцно тримати її в обіймах. Вони вперше сміялись так голосно за довгий-довгий час. А потім вдруге зайнялись коханням.

Того ж самого вечора Іра у себе в квартирі розмовляла із дівчиною з відділу обробки даних на ім’я Аама.

— Ти впевнена, що це безпечно і ти не потрапиш у халепу через мене?

— Ну, по-перше, Іроїдо, не через тебе, а через наш спільний план. По-друге, не одна ти шариш у кодуванні і я трохи почаклувала над своїм планшетом і можу працювати з базою з будь-якого місця. По-третє, я так робила вже надцять разів і ніхто нічого не питав. Головне, щоб тривалість сесії не перевищувала півтори хвилини, а кількість сесій за добу — була меншою або дорівнювала 17-ти. Не питай чому.

— Не буду, Аамо. На скільки сесій я можу розраховувати сьогодні?

— Три максимум. В мене багато роботи зараз, але за кілька днів, я зможу залишати для тебе 5-6 сесій на день.

— Мене влаштовує. Дякую.

— Та нема за що. О, майже забула, ти маєш вдягти ці окуляри, тільки з ними ти зможеш працювати з базою.

За свої 24 роки життя Аама закохувалась 42 рази. Так вона сказала на зустрічі з групової терапії. Сім з її сорока двох обранців та обранець виявились засранцями, збоченцями або відлюдниками, яких не цікавили нормальні стосунки. Нормальні в розумінні Аами, звісно. Іра завжди підозрювала, що “норма” цієї дівчини може сильно відрізнятись від її власної, але ніколи не хотіла докопуватися до правди. Інші 35 об’єктів закоханості Аами. всі як один, кидали її після кількох зустрічей в реалі чи віртуальності задля роботів або й взагалі віртуальних симуляцій. Тож, засуджувати Ааму за ненависть до техніки було важко.

Іра вже закінчувала останню з трьох сьогоднішніх сесій у базі даних міста, коли на стовпчики з даними мешканців Парадайз Сіті наклалось обличчя її начальниці Мей. Дідько, як вона могла забути вимкнути автоматичний прийом робочих викликів саме сьогодні. Вона швидко віддала планшет Аамі і голосніше ніж треба сказала.

— Привіт, Мей. Чим можу допомогти?

Вже відповівши на відеодзвінок, вона згадала про окуляри, і швидким рухом зняла їх та віддала Аамі, що сиділа навпроти неї, затуливши від переляку рот рукою.

— Та я просто хотіла запитати, чи все в тебе готово для завтрашньої зустрічі? Але, знаєш, я побачила тільки що дещо винятково дивне. Це в тебе були окуляри для роботи з базою даних? Я колись стажувалась у відділі даних і знаю це були саме ці окуляри. Іроїда, ти працюєш з базою даних? Хто дав тобі на це право? як це взагалі, можливо і чому я про це нічого не знаю?

— Зачекай хвилинку. — Іра говорила повільно розтягуючи слова, щоб придумати хоч якусь відмазку. — Ти пам’ятаєш, що до того, як прийти у твій відділ, я працювала над розробкою чіпів?

— Ну так, це було в твоєму досьє.

— Працюючи з чипами, я в тому числі мала справу і з базами даних. І ось зараз до мене звернулась подруга за порадою щодо системного збою.

— Али ж ти не маєш права навіть наближатись до бази даних!

— Так, ти права, але це винятковий випадок і ми вже з усім розібрались.

— Я не можу тебе покривати у такому величезному порушенні правил не тільки нашого відділу, а й усієї системи. Чорт забирай, це особисті дані людей!

Мей продовжувала щось говорити, погрожувати, а Іра раділа, що перед початком сесії з’їла фіолетовий квадратик і могла не боятися за те, що випромінює її мозок. А він мав би прямо зараз випромінювати нестримне бажання дати ції стерві прямо в її пихату мармизу.

— Твої медичні звіти за останні півроку. — чітко промовила Іра.

Потік погроз від Мей перетворився на нерозбірливе булькання, а згодом і зовсім зупинився.

— Що ти сказала?

— Я сказала, що бачила твої медичні звіти за останні півроку. Вони всі однакові. Що може означати тільки дві речі: або ти робот нового покоління, повністю створений за образом та подобою людини з тими самими фізіологічними функціями, що не можливо, звісно. Або ти підробила свої звіти, щоб приховати, що сидиш на чомусь, забороненому і навіть не хочу знати на чому.

Мей сиділа мовчки, навіть не намагаючись щось заперечувати.

— Мей, сонечко, будь така ласкава і видали запис нашої розмови, добре? Ми ж не хочемо, щоб в нас обох були проблеми. А зараз мені треба бігти. Тож, до завтра.

Іра вимкнулась і ще кілька секунд переводила подих. Чи будуть в неї проблеми через Мей? Чи не поставила вона тільки що під загрозу весь свій план?

— Як ти накрутила хвіст цій сучці, подруга! Я в захваті! — Аама захоплено дивилась на неї. — Коли ти встигла подивитись її медичні звіти?

— Під час першої ж сесії. Я давно підозрювала, що з нею щось не так.

Проблем з Мей не було. Надалі вона робила вигляд, що тієї їхньої розмови не було, ніби видалила її не тільки зі свого чипу, а й з власної пам’яті. Протягом декількох останніх сесій у базі даних, Іра не втрималась і, як і з Мей, відійшла від плану і вирішила перевірити одну свою здогадку. Коли все з’ясувалось, вона як ніколи жалкувала, що виявилась права.

23 серпня 2120 р.

Цього вечора “Клуб любителів фіалок” зустрівся востаннє. Вони обіймались і навіть плакали, бажали один одному успіху і ділились своїми уявленнями про те, яким буде новий світ — світ, який вони створили власними руками. Чомусь кожен з них вірив, що майбутнє без технологій буде кращим і добрішим, людянішим та щасливішим. Це буде справжній рай, яким уявляли його їхні прадіди: біблійні райські кущі, сповнені радістю та світом. Ніхто з них навіть на мить не замислювався над тим, як можуть збудувати царство світла люди, всередині яких панує темрява.

Іра дивилась на них, самотньо сидячи за столом, в глибині кімнати, підклавши одну з рук під голову, а іншою погладжуючи пухнасте листя фіалки. Сьогодні на одній з рослинок відкрилась дивовижно красива квітка — світла по краях із темно-синім осердям. Ірі було шкода, що вже завтра вона не зможе більше насолоджуватись цією красою, чи зможе? Вже завтра світ перестане існувати і для всього людства почнеться абсолютно нове життя. Але яким воно виявиться? Чи дійсно таким людям, як Іра, вдасться позбутись цієї болючої важкості всередині, чи звільняться люди від постійних сумнівів, що роз’їдають думки, наче кислота? Чи вдасться їм хоча б наблизитись до світу, кращого за той, що буде зруйнований завтра? Чи зрозуміють її люди? Чи зможуть пробачити? Вона підвелась та пошукала поглядом Деніса.

— Можна дивне запитання? — запитала Іра і її голос зрадницькі тремтів.

— Все наше спілкування — черга дивних запитань, Іроїдо. — він посміхнувся їй найтеплішою з посмішок

— Якого числа твій день народження?

24 серпня 2120 р.

Вона заповнила рядки форми пошуку: “Ім’я: Денісеро” “Дата народження: 07.09.2083”. Ось він — єдиний та неповторний. Вона все обміркувала раніше, тому зараз не вагалась і швидко ввела команду. Кілька секунд їй здавалось, що нічого не сталось. А потім відкрилось нове вікно і буква за буквою почали з’являтись слова:

“Деніс: О, БОЖЕ! О, БОЖЕ МІЙ!! ЩО ВІДБУВАЄТЬСЯ! ДЕ Я?!”

Слова все з’являлись і з’являлись і здавалось, це буде тривати вічно, тому вона ввела команду переведення абонента у німий режим і швидко почала вводити текст.

“Привіт, Денісе. Це Іроїда. Мені шкода, що”

Вона видалила останнє речення.

“Я дізналась, що ти, мерзенний покидьок — збочений вбивця, на рахунку якого вже більше 20 душ. Як я дізналась? Пам’ятаєш, під час нашої зустрічі я запитала тебе, чи чув ти про маньяка на рахунку якого, за офіційною інформацією п’ять чи сім вбивств нечіпованих людей. Я завела про це мову, бо ці новини крутили в моєму інтерфейсі постійно, і я була впевнена, що жертв саме 5, максимум сім і всі вони нечіповані. А ти тоді мене виправив і сказав, що вбитих вже 10 і майже всі з чипами. Так от, коли я працювала з базою даних, я вирішила перевірити всіх “Денісеро”. Ти здивуєшся, але таких знайшлось всього двоє. В тебе дійсно рідкісне ім’я, вітаю. Жоден з цих двох Денісеро не мав доступу до інформації про вбивства або знайомих у системі охорони правопорядку. І вбивств тоді дійсно було десять. Ще й твої диво-пігулки. Ну ти сам розумієш який висновок я зробила. Виявилось, що найсильніший емоційний зв’язок, що я мала за останній рік, в мене був — із серійним вбивцею. І я навіть замислюватись не хочу, які божевільні збочені фантазії ти збирався реалізовувати у світі без технологічного контролю. Так, наше суспільство не ідеальне, але, прнаймні воно хоч якось стримує таких як ти. Але, час переходити до важливого.

Я не збираюсь відключати людей від технологій. Навіть, навпаки. Хтось міг би, навіть подумати, що я — не менший монстр за тебе. Ха-ха, це пояснює нашу дружбу, чи не так?

Отже, дорогий Денісе, ось, що зараз відбудеться. До речі, поки я розмовляю з тобою, алгоритм завантажується в систему. І коли я запущу його... Хоча чекай, я знов трохи відхилюсь від теми.

Коли я працювала над чіпами, я мала доступ до дуже багатьох аспектів роботи всієї мережі. І ти не уявляєш які можливості заховані там. Люди створювали її кожен зі свого боку, складали, наче пазл, не в змозі побачити картини в цілому. Я не стверджую, що зрозуміла її повністю, але те, на що вистачило моїх знань та здібностей просто зірвало мені дах.

О, це справжній всесвіт. І це набагато краще місце за те, в якому ми живемо зараз. Там не треба буде думати про фізіологію. Взагалі. Там просто неможливе існування таких як ти. А ще там немає почуттів — і це найкраще серед усього. Жодних страждань, неврозів, болю, жалюгідної ілюзії щастя з присмаком гіркоти, через усвідомлення мінливості всього чудового чи гарного, що нам вдається поспіхом побачити, відчути, вхопити. Коли ми закінчимо нашу розмову, я перенесу нас усіх у новий світ, справді, кращий світ, Денісе.

А, забула сказати. Місце, в якому ти зараз знаходишся — це буфер, з якого ти нікуди не перенесешся, а будеш просто стертий. Вибач, друже. Щиро дякую, що вислухав мою сповідь. Мені казали, що особистісний контакт у екстремальних ситуаціях надзвичайно важливий. А зараз для нас обох найекстримальніша ситуація з усіх.

І ще один важливий момент. Колись, 24 серпня мої пращури святкували День Незалежності. Гадаю, зараз буде дуже доречним привітати тебе і все людство із справжнім Днем Незалежності. Незалежності від усього що робить нас нещасними — від наших жалюгідних тіл, і болі, і думок, і почуттів. Впевнена, це стане найважливішим святом в історії людства! З Днем Незалежності, Денісе. Прощавай.”