До власної безпорадності
Лунає телефонний дзвінок і чоловік ліниво бере слухавку. На тому кінці гучний жіночий голос скаржиться, змушуючи його ввічливо попросити заспокоїтись. Хоча заспокоїти варто було б його. Це 27-ий дзвінок і чотири з них від однієї і тієї ж людини. Дерек думає, що їй вдома певно, немає з ким поговорити.
– Місіс Беккер? Так, мені про це повідомили. Так, ви вже телефонували. Не хвилюйтесь, вам перетелефонує мій секретар. На все добре.
Місіс Беккер зазвичай тиха й непримітна, така ж, як і її будинок. Маленький, з зеленими шторами на вікнах, дратівливим на прив'язі собакою і з трьома старезними східцями до дверей. Проте, чого лише вартий її сад, на задньому дворі. Господарка, дійсно про нього дбає. Вічно зелений, такий як її робочі штани чи ті самі улюблені штори.
Дерек вчетверте каже вже вивчений текст і кладе слухавку. Змучено потирає обличчя рукою, в'яло розминаючи м'язи. Шкіра суха та подразнена, складка між брів вже ніби, вічність не сходила з його лиця. На безіменному пальці залишився невеликий блідий слід. Він ненавмисно загострює на ньому увагу.
Мабуть, все могло б бути по іншому.
Дешевий піджак, потерті та вже сірі , а не чисто чорні–лацкани, які пральна машинка жує кожні три дні. Шкіряні туфлі, колись подаровані йому батьком на день народження. Навіть, цей кабінет. Весь просочений стійким, жахливим - цигарковим димом. Він в'ївся у стіни та меблі, проте, в нього самого – найбільше.
Його робочі костюми був б, з дорогих італійських магазинів, які він б віддавав у хімчистку, не переймаючись на яку температуру кидати свій занедбаний піджак, щоб той не розлізся. Що правда, туфлі б він ці залишив. Як і більшість інших, які міг б подарувати йому батько.
Якби б, все тільки, було інакше.
Дерек сканує поглядом дубовий стіл, напевно, потрібно буде виставити його на продаж. Як і сервант, колекційну люстру чи цей м'який диван у кутку. Бізнес згасає. Він зовсім скоро збанкрутує. Дерек вперше задається питанням. А чи вистачить йому сили знов стати на ноги?
Знову дзвонить телефон. Чоловік тисне кнопку на панелі, переадресовуючи виклик в кабінет секретаря. Чується гуркіт, скрип стільців, гучні голоси за дверима затихають, залишаючи його в приємній тиші.
Місіс Беккер, мабуть, думає, що через сусідську приязність, вона може телефонувати в агенство позачергово, по декілька разів, в будь який час. Так, може. Дерек по-своєму їй вдячний.
Стукіт у двері, змушує його прогнати затяжливі думки.
—Так? Заходьте.–Він випрямляє широкі плечі, знову напружуючись.
— Директоре. – Його секретар, молодий хлопець, швидкий та компетентний у роботі, але у кожного бувають погані дні. — Перепрошую, що мені робити з місіс Беккер? Її скарги, абсолютно, не відповідають дійсності. Я вже багато разів наголошував їй, що ми не чіпатимемо ні її сад, ні її ділянку.
—Не переймайся, просто відповідай на її дзвінки.
—Але ж, вона думає, що ми хочемо продати її будинок! У нас ні продавця, ні покупця на ринку, про який продаж мова?
—Їй 78. Нехай телефонує стільки, скільки їй буде завгодно.–Дерек встає, натягуючи пальто.
На дворі сиро та морозно. Варто було взяти з собою шарф. Або хоча б підвезти хлопчину додому, у нього, он який ніс червоний. Напевно, кондиціонер працює погано, потрібно не забути подзвонити Скотту, нехай гляне, що там з ним.
—Але, шеф, у нас й так не багато прибутку з інвестування, це може нашкодити нашій репутації.
—Нашій репутації...– чоловік смакує це слово, ніби цукерку.—Нам нічого не зашкодить і не допоможе. Ми звичайні посередники, яким залишається рахувати дні до початку їхнього кінця.
Секретар все ще стоїть з папками в руках, його пальці міцно стискають папери. Він ще молодий, повний мотивації, рожевих мрій та неабиякого відчуття справедливості.
—Дерек, ми не збанкрутуємо. Ви не дозволите цьому трапитись. Я вірю в це. Я вірю в вас і вашу спроможність все змінити. Ви заслуговуєте на більше, ми всі, якщо бути чесним, заслуговуємо більшого.– Його великі, вогкі очі дивляться в саму його чорну душу. Це вперше, коли він назвав начальника на ім'я та вперше, коли головний весельчак агенції, виглядає таким тривожним й беззахисним.
Дерек сильно зажмурює очі, аж до білих цяток. До того, як він розчарує єдину людину, яка в нього вірить. До власної безпорадності.
– Чекаю тебе в машині, через 10 хвилин.
Його голос звучить гнітюче тихо, він відвертається. Відчиняє вхідні двері і затримується ще на пару секунд.
—Дякую, Стайлз.
Прогрітий салон автомобіля зустрічає Стайлза - теплом, батончиком в бардачку і надією.
Щоб вподобати цю частину, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.
Вподобати!