Космічне десятиборство

Мільярди років тому.

У космосі немає ні звуку, ні життя. Він темний, холодний та безмежний. Хоча останнє давно перестало бути правдою. Всесвіт повільно, але невблаганно зменшувався. Сяючі пилинки затягувало до центру прадавньої чорної діри, у величезний пилосос, і там вони згасали, обертаючись на ніщо. Це тривало, аж доки на крихітному камінчику, що кружляв на орбіті чергової жертви, не спалахнуло сяйво яскравіше від тисячі сонць. І тоді Жар розлився Всесвітом, спинивши руйнування і повернувши зорі на свої місця.

У космосі немає ні життя, ні звуку. Але в ту мить нестямний крик пролунав у всіх його закутках, порушуючи всі фізичні закони. Крик, що згодом обернувся тріумфуючою піснею. Всесвіт розширився, вона стихла і все знову повернулося до норми.

На деякий час.

22-е серпня 2120 року від Різдва Христового.

Прудкі роботи, схожі на міні-бульдозери з набором маніпуляторів замість ківшів, снували Майданом Н., блискавично змінюючи варіанти оздоблення. До свята зосталося всього два дні, а Микола досі не визначився з дизайном. Традиційна жовто-блакитна гамма здавалася надто очевидною та нудною і навряд чи порадує співвітчизників. Може, цьогоріч оформити Майдан у зелених тонах, відзначивши таким чином успіху по відновленню карпатських лісів? Непогана ідея, варто поміркувати над нею детальніше.

– Тато, ти ще довго? – обірвав його думки голос сина. – Мені треба серйозно з тобою поговорити.

Невдоволено цокнувши язиком, Микола стягнув сонмін-вінець і роботи одразу застигли, мов поставлене на паузу відео. Чоловік поглянув на сина і тяжко зітхнув. Постійні тренування зробили Івана міцним та струнким, чого Микола не міг би сказати про себе навіть у його віці. І саме вони були причиною їхніх постійних сварок.

– Я знаю, що ти проситимеш, – похмуро заявив Микола. – Моя відповідь не змінилася. Візьмися за розум і не губи власне майбутнє.

– Але спорт і є моє майбутнє, тато! – палко вигукнув Іван. – Тренер казав, що у мене є потенціал потрапити в національну збірну…

– Ти в якому році живеш? – обурено перебив його батько. – В двадцять другому сторіччі ніхто не цікавиться спортом. Зараз, коли є всілякі підсилювачі та кібер-протези перемагає не найталановитіший чи найстаранніший, а той, хто має більше грошей. Замість того, щоб змагатися ви можете просто банківські рахунки порівняти. Тож кидай цю дурню. В наш час заробити можна лише своїм мозком. Навіть вантажники більше не бруднять руки, користуючись автоматизованими знаряддями.

– Але Джимсу… – спробував заперечити юнак. Микола сердито скривився:

– Не порівнюй себе з тим африканцем! У них ситуація інша, вони прагнуть самоствердитися після сторічь злиднів та пригноблення. А Україна давно всім все довела і виросла з цих дитячих ігор.

– Але це моє покликання, тату! – не здавався Іван. – Мені не потрібен твій дозвіл, я вже повнолітній.

– Доки ти живеш в моєму домі і не маєш роботи, ніякий ти не повнолітній, – зневажливо відказав чоловік. – Не пам’ятаєш, як клянчив гроші на подарунок своїй Надійці? Отож-бо. Як зможеш себе забезпечувати, тоді й займатимешся, чим забажаєш. А доти слухайся мене. Зрозумів?

Юнак присоромлено схилив голову. Микола хотів додати ще щось, та раптом помітив як сильно стемніло навкруг.

– Хіба вже вечір? – здивувався він, зиркнувши на сонмін-брелок на зап’ястку. Зблідлий син торкнувся його плеча і вказав вгору, втративши мову від шоку. Чоловік задер голову і побачив замість неба потрісканий темний метал. І перш, ніж він встигнув збагнути, що це означає, їх з сином накрила темрява.

***

Людство не думало, що зустріч з позаземним розумом застане його зненацька. Точно не на початку двадцять другого сторіччя, коли рідна планета оточена таким щільним шаром штучних супутників, що всі астрономи переселилися у місячні міста. Не тоді, коли колонізували Марс, створили постійну автоматизовану станцію на Венері і розпочали підготовку для освоєння Титану та Іо. Земляни вважали, що зможуть помітити кораблі прибульців, щойно ті увійдуть в Сонячну систему. Вони помилялися.

Об’єкт матеріалізувався просто над Києвом, накривши місто своєю тінню. Ця величезна машина з тьмяного металу не мала нічого спільного з земними космічними розробками чи літальними апаратами взагалі. Більш за все вона скидалася на застигле покинуте місто, зі своїми вулицями та будівлями, на яких, втім, не було жодної живої душі. А ще було в ній щось… прадавнє. Це не піддавалося опису, але складалося враження, що цей корабель зістарився іще до спорудження пірамід. Стривожені кияни задирали голови вгору, стиха перемовляючись і самим собі нагадуючи малих шибеників, що випадково розбили сусідську шибку. І ось господар вийшов надвір.

– З тобою все гаразд? Точно все гаразд? – вкотре перепитав Микола, штурхаючи сина. Розгублений чоловік гадки не мав, що трапилося, і тому в його турботі було щось панічне. Здавалося, лише присутність Івана утримує батька від істерики.

– Так, тату, заспокойся! – невдоволено відказав юнак і вражено роззирнувся: – Тільки поглянь!

Микола спробував огледіти місце, де вони опинилися, але захвату сина не поділяв. Величезна зала з блискучого сірого металу, освітлювалася сяючими квадратами у стінах та підлозі. Стеля губилася у височині. Крім них двох, тут було ще четверо таких же розгублених чоловіків. Двоє з них одразу змусили долоні чоловіка спітніти, адже це були президент та прем’єр-міністр. Середнього віку чоловік у б’янсі-камуфляжі виглядав як військовий і, судячи з того, як президент кивнув йому, досить високопоставлений. Четвертого, широкоплечого молодика у модному чорному ханьфу поверх вишиванки впізнав вже Іван. Це був міністр спортивних досягнень, якому він якось навіть потиснув руку.

Але спілкуватися між собою земляни не мали часу, адже навпроти них розташувалися двоє прибульців. Перший виявився металевим велетом зростом під три метра. Його тіло нагадувало робота, але не сучасного, а ніби породженого уявою фантастів середини двадцятого сторіччя: масивного і незграбного, з величезними шестернями всередині та парою мигаючих лампочок зовні. Втім, цю схожість руйнувало обличчя. Немов вилите з ртуті, воно постійно змінювалося, то роблячись напрочуд людським, а наступної миті обертаючись воронкою урагану. Він стояв на крок позаду від своєї супутниці, немов охоронець, і чоловіки одразу збагнули, що говорити будуть не з ним.

Інопланетянка сиділа на тому, що мало бути троном або принаймні кріслом, та натомість являлося низьким металевим ослінчиком, дуже незручним на вигляд. Зростом і статурою вона скидалася на земну жінку, але на цьому схожість закінчувалася. Малинова шкіра, коротке «під хлопчика» зелене волосся, волошкові очі, під якими не було й натяку на ніс та рот. Попри це, її зовнішність чомусь не викликала відрази і здавалася хоча й незвичною, але дуже витонченою. Вбрана вона була у білий плащ, який мінився подібно хмарам, але при цьому завжди лишався одного кольору та довжини. Рукою прибулиця опиралася на золотисту тростину, формою подібну до дерева: округла «крона» утворювала набалдашник, далі йшла рівна частина-«стовбур», а над підлогою розгалужувалася на «коріння». Президент подумки відзначив, наскільки сильно навіть такі елементарні речі відрізняються від усього, створеного людьми.

Останньою рисою, яку варто відзначити описуючи інопланетянку, була обрубана по коліно ліва нога. Це теж здивувало чоловіків, адже на Землі існували як кібер-протези, так і можливість повторного нарощування втраченої кінцівки. Невже створіння, що освоїли космічні перельоти не здатні подолати банальну інвалідність?

– Від імені своєї країни… ні, усієї планети, я хочу привітати вас на Землі, – президент заговорив першим, як найбільш уповноважена особа з присутніх. Його голос злегка тремтів, але він був вправний промовець, тож не сумнівався, що навіть без підготовки знайде потрібні слова. От тільки його зовсім не збиралися слухати.

– Всесвіт гине і я не маю часу теревенити, – українська космічної гості була бездоганною, а голос владним, проте приємним. – Ми мусимо провести змагання в наступні два дні.

Коли вона заговорила, Іван побачив, що рот у неї все ж є, ще й досить схожий на людський. Непомітним його робила відсутність губ.

– Які змагання? – розгубився президент.

– Десятиборство, – відповіла інопланетянка. – Міністр пояснить вам концепт. Воно дозволить задіяти найбільше різних спортсменів у найкоротший термін, а тому найкраще відповідає нашим потребам.

– Даруйте, пані… – кахикнувши, втрутився прем’єр-міністр. – Не знаю, які порядки на вашій планеті, але у нас прийнято спершу відрекомендуватися.

– Ваші імена мені відомі, – заявила прибулиця. – А моє вам не вимовити. Якщо хочете, звіть мене Ольґа. Змагання розпочнеться завтра на стадіоні імені Лобановського, тому раджу почати збирати спортсменів.

– Вибачте, але навіщо? – запитав спантеличений президент. – Це перший підтверджений контакт Землі з інопланетною цивілізацією. Хіба ви не бажаєте зустрітися з нашими лідерами, вченими, митцями врешті-решт?

– Я ж сказала, що не маю часу, – Ольґа змахнула руками і вражені чоловіки побачили зменшений шматок космосу. Тривимірні голограми давно перестали бути чимось надзвичайним і ними навіть розважали немовлят, але це було щось зовсім інше. Здавалося, інопланетянка зірвала реальність, наче старі шпалери, відкривши непривабливу дійсність під нею.

Зірки стягувалися до єдиного центру, зіштовхуючись, закручуючись в спіраль і згасаючи. Ця наглядна демонстрація приковувала погляд, та, щойно президент збагнув, що вона означає, ноги гаранта підкосилися.

– Коли? – прошепотів він.

– Після вашої смерті, – холодно відказала Ольґа. – Але ви ж не хочете прирікати майбутні покоління?

– Це завелика відповідальність для мене, – промовив він. – Таку проблему має вирішувати вся світова спільнота.

– Я не збираюся чекати через вашу роздробленість, – інопланетянка була невблаганна. – Два дні, не більше.

– Але чим це допоможе? – розгублено запитав прем’єр. – Яке відношення мають спортивні змагання до виживання Всесвіту?

Замість відповіді Ольґа вказала на свою «голограму». Поряд з однією з зірок раптом спалахнув крихітний червоний вогник. За мить він розгорівся, сховавши від їхніх очей приречений космос, а коли згаснув, то зірки повернулися на колишні місця, мовби нічого й не трапилося.

– Це прадавня сила, що запалила перше світло в холодному темному Всесвіті, – пояснила Ольґа. – Вашою мовою її найкраще описує слово «Жар». Вона пробуджується у серцях розумних істот, приречених, але не позбавлених надії. Мільярди років тому Жар вже врятував Всесвіт. Ми прагнемо це повторити і тому віками подорожуємо від планети до планети, випробовуючи їхніх мешканців. На жаль, поки що безуспішно.

– То змагання мають пробудити Жар у серцях землян? – нарешті, збагнув президент. Описане видавалося логічним, та, в той же час, геть неймовірним.

– Саме так, – підтвердила інопланетянка. – Досить лише одного палкого серця, що не визнає поразки і продовжить боротьбу, аби спалахнула іскра, яка врятує Всесвіт. Бодай одного… Ви не можете перемогти, бо від нас виступатимуть найкращі з усієї галактики, але той, хто відшукає Жар, виграє навіть у безнадійній ситуації.

– А як ви збільшите ставки? – вперше порушив мовчання похмурий військовий, заробивши невдоволений погляд високопосадовців. – Програти найкращим не соромно, а сумнівна перспектива загибелі планети через тисячі років навряд чи змусить спортсменів викладатися більше звичного.

– Ми заберемо п’яту частину всіх ресурсів вашої планети, – відповіла Ольґа. – Геть усіх, навіть тих, які ви досі не освоїли. Це не обернеться вашим вимиранням, але… скажімо так, наслідки ви відчуєте.

Президент з прем’єром перезирнулися, спохмурнівши. Обидва чудово розуміли, якими будуть ці наслідки. Нестача ресурсів призведе до голоду та війн, а там не за горами епідемії, переділ світу та новий голод, війни та епідемії. Місячна та марсіанська колонії відділяться, космічна програма згорнеться і безпечний та утопічний світ, відвойований у буремному двадцять першого сторіччя згине в полум’ї боротьби за ресурси.

– Загинуть мільйони, – пробурмотів гарант. – Ви нас прирікаєте.

– Ми всі приречені, – відказала Ольґа. – Я та інші на цьому кораблі останні зі своїх рас. Пам’ятайте про це, коли змагатиметеся з нами. Ми виявилися заслабкими, щоб врятувати свої планети, свої раси, своїх рідних. Будьте кращими від нас. Або розділіть нашу долю.

І, перш ніж хтось встигнув їй заперечити, вона змахнула рукою і п’ятеро розгублених чоловіків опинилися на Майдані, в загрозливій тіні величезного інопланетного корабля. Тіні, що нависнула не лише над Києвом, а й над усією планетою.

***

Розмова зі світовими лідерами минула краще, ніж президент очікував. Фактично, все звелося до умовлянь Томаса Іголіде, керівника Об’єднаної Африки, не запускати ядерні ракети по кораблю Ольґи. Взагалі, атомний шантаж був основою дипломатії ОА, тож прибульці виступили радше приводом для Іголіде вкотре нагадати, що Сахара нині це величезна військова база, здатна стерти на порох будь-кого, хто загрожуватиме чорному континенту. Вибивши собі додаткові фінансові та продовольчі кредити, Томас відключився і решта політиків полегшено зітхнули. Звично посварившись на тему прав на Мекку, попрощалися також лідер Близькосхідного Халіфату, Махмуд ібн Нухас, та голова ЄСІД (Європейського Союзу Ісламських Держав), Ахмед Зільберман.

– Мої спортсмени прибудуть до України о шостій ранку, – повідомив Тє Лі, дивлячись як завжди не на співбесідника, а немов крізь нього. – Сподіваюся, ви забезпечите їх вчасну присутність на стадіоні. Розраховую на вас, 總統先生 (кит. пане президенте).

– 感謝您的信任，秘書長先生 (Дякую за вашу довіру, пане генсек), – пробурмотів президент. Тє Лі обірвав зв’язок, не прощаючись, немов забувши про його існування.

– Мені потрібен час, щоб зібрати найкращих легкоатлетів, але післязавтра вони точно будуть, – запевнив Мігель Бронсе, лідер Південноамериканського Альянсу. – І дякую, що сповістив.

– Будь ласка, – втомлено усміхнувся гарант. – Знаєш, післязавтра Україна святкує День Незалежності. 129 років.

– Вражаюча дата, – смагляве обличчя Мігеля осяяла білозуба усмішка. – Рекорд для Східної Європи.

– Начебто це велике досягнення, – спохмурнів президент. – Адьйос. (ісп. Adios – До побачення).

– До побачення, – відповів Бронсе, відключаючись. Важко зітхнувши, президент обернувся до прем’єра та генерала, які нетерпляче переминалися в глибині кабінету.

– Що ж, ніхто мене не звинувачує, а двоє навіть обіцяли допомогти, – підсумував гарант, схрестивши руки на грудях. – Непоганий результат.

23-є серпня.

Після промови президента, вся Україна і більша частина світу приникнула до своїх голографів, кришталевих передавачів і навіть раритетних телевізорів, дивлячись пряму трансляцію зі стадіону імені Лобановського. Напівпорожні трибуни займали виключно урядовці, військові та вчені, адже простих громадян на них не допускали. Втім, ніхто особливо й не рвався, віддаючи перевагу віртуальному спостереженню. Хто знає, на що здатні ці ненормальні прибульці?

Кращі спортсмени країни, відібрані особисто міністром спортивних досягнень, скупчилися на біговій доріжці. Вони стурбовано позирали вгору, на похмуре громаддя космічного корабля, за яким зовсім не виднілося небо. Прибульці досі не з’явилися. Вже давно прибули китайці, але це не мало особливого значення, адже першим змаганням була стометрівка, а в ній спортсмени з Піднебесної не мали чим похвалитися.

Президент здригнувся, відчувши легкий дотик до своєї долоні. Ольґа з’явилася миттєво, немовби завжди сиділа поряд. Металевий велет височів за її спинами, як і раніше мовчазний та байдужий. Стривожені охоронці вихопили зброю, але їхні шоцяни зникли, неначе випарувавшись. Генерал кинув на них похмурий погляд з нижніх трибун, злісно скрипнувши зубами.

– Починайте, – промовила інопланетянка і президент вперше відчув в її голосі симпатію. А може йому це просто здалося.

Один зі спортсменів злякано крикнув, коли щось торкнулося його взутої у індон-ся ноги. Скосивши погляд він побачив істоту, що найкраще вдавалося описати як безволосого зморшкуватого зайця з виряченими зеленими очима. Доки бігуни злякано озиралися на свого суперника, пролунав сигнал підготуватися.

Зайнявши стійку, спортсмени напружено чекали сигналу сирени. Їх було двадцятеро супроти одного, найкращих у державі і одних з кращих у світі. Протяжне виття та мигання змусило їх зірватися з місця.

Коли найшвидший з бігунів перетнув фініш, прибулець вже повернувся на корабель. Пригнічені спортсмени розходилися, бажаючи успіхів своїм колегам з інших дисциплін. Президент поглянув на Ольґу, вперше збагнувши, наскільки величезна різниця між суперниками. Найкращі на планеті ніщо порівняно з найкращими у Всесвіті.

На стрибки з довжину з’явився кістлявий п’ятиметровий гуманоїд з коричневою шкірою і крихітними рожевими очицями. Навіть найкращий зі стрибун не здолав й однієї десятої його стрибка.

У штовханні ядра українець встановив світовий рекорд. Але лисий сірий гігант з безбарвними очима і руками, що сягали землі, викинув свій снаряд далеко за межі стадіону. «Аби тільки не прибило когось», – стурбовано подумав гарант.

У стрибках у висоту виступала блискуча риба, така собі помісь окуня та ставриди. Їй доводилося вистрибувати з акваріуму, заповненого брудним смердючим місивом, дуже віддалено схожим на воду. Стрибнувши першою, вона сягнула десяти метрів, про що сповістило тривимірне голографічне табло. Впавши на штучний пісок, істота почала смикатися, високо підскакуючи, аж доки не зникла разом з акваріумом.

Спортсмени по черзі намагалися побити цей результат, але марно. Найкращий попросив дозволу спробувати ще раз. Президент запитально поглянув на Ольґу і інопланетянка кивнула. Вона стежила за його стрибками з неприхованим захопленням, її волошкові очі палали надією. Навіть підхопилася з місця, ледь не впавши, і сперлася на огорожу трибун. Але в найвищому стрибку відчайдух лише зумів збити рукою перемичку, після чого знесилено розтягнувся на землі.

Завершальним етапом першого дня був біг на 400 метрів. На нього вийшов класичний сіро-зелений прибулець з величезною головою, кволим тільцем з помітним черевцем і тонкими кінцівками. Ноги закінчувалися неприродньо великими стопами, що підійшли б значно більшій істоті. На мить на обличчях бігунів промайнула надія, адже супротивник виглядав зовсім неспортивно. Проте він перетнув фініш втричі швидше за кращого з них.

Наостанок Ольґа підвелася. Попри відсутність мікрофона, голос інопланетянки почули всі на стадіоні і далеко за його межами:

– Сьогодні ви програли. Програла вся ваша планета. Завтра вам варто виступити краще. Це і у ваших, і у наших інтересах.

***

Іван дістав брелок, та раптом помітив невисоку струнку постать на протилежному боці вулиці. Молоді люди побігли одне одному назустріч, зіштовхнулися, обійнялися. Надія пригорнулася до широких грудей юнака, доки він перебирав її русяве волосся.

– Припини, – невдоволено пробурмотіла дівчина, вивільняючись. – Зачіску зіпсуєш.

Іван засміявся, обійняв її міцніше і клюнув у губи. Надія відповіла і цього разу поцілунок переріс у справжній, палкий та пристрасний. Коли їм забракло повітря, дівчина поглянула вгору та замість зорь побачила загрозливе громаддя космічного корабля.

– Як страшно! – прошепотіла вона. – Гадаєш, коли вони полетять, ми житимемо як у Північних територіях?

– Ми ще не програли, – заперечив Іван. – І ні, не житимемо. Ті люди лихі та дикі, прагнуть обікрасти ближнього та принизити слабшого. Ми ж зовсім з іншого тіста зроблені. Житимемо, звісно, бідніше, без голограмних трансляцій та дієтичного чаю, але до їхнього рівня не впадемо. Врешті-решт, ми держава з більш, ніж сторічною історією, найдовшою у Східній Європі. Якимось прибульцям нас не зламати. Та й я збираюся завтра перемогти.

– Ти ж навіть не професіонал, – нагадала дівчина. – Як тобі взагалі вдалося потрапити туди?

– Важкі часи вимагають нестандартних рішень, – туманно відповів юнак. Йому не хотілося зізнаватися, що єдиною причиною його участі була випадкова присутність на борту корабля.

– Обіцяй, що повернешся до мене, – раптом звеліла Надія. Іван ніяково усміхнувся:

– Я ж не на війну збираюся, чансань.

Дівчину ці слова не задовільнили:

– Мого тата вбили у Північних територіях. Ще однієї втрати я не витримаю. Тому прошу тебе, повернися. Не ризикуй. Є й інші бігуни, кращі від тебе. Це змагання не варте твого життя.

– А що тоді варте? – розгублено спитав юнак. – Але я обіцяю, що повернуся. І переможу. Якщо Ольґа вірить у нашу перемогу, то яке право ми маємо сумніватися?

І, перш ніж Надія встигнула заперечити, він замкнув їй вуста ніжним поцілунком:

– Мені час.

***

Розсип іскор вдарив зі стіни коридору космічного корабля. Шмат відвалився і всередину проникнули кілька військових у б’янсі-камуфляжі. Тримаючи наготові великокаліберні бучани, вони рухалися вздовж стін, повністю зливаючись з ними. Інтерфейс у шоломах сканував приміщення, створюючи інтерактивну мапу, на якій, втім, не було жодного натяку на живих істот. «Цей клятий корабель завбільшки з ціле місто, – подумалося генералу. – Ми можемо блукати в ньому тижнями». Ділитися своїми побоюваннями з підлеглими він, втім, не став.

Раптом останнього у вервечці поглинула стіна. Солдат ледве встигнув скрикнути, як опинився зовні корабля і полетів на київську бруківку. На щастя, в обмундирування були вбудовані автоматичні подушки безпеки.

Його побратими ледь встигнули озирнутися, як підлога під ними обернулася в’язким місивом, подібним до сипучого піску. Вгрузаючи по коліна, вони продиралися вперед. Ще троє зникнули під підлогою, викинуті назовні. Генералу і двом вцілілим, вгрузлим ледь не по пояс, вдалося видертися на надійну підлогу у бічній кімнаті.

Озирнувшись, військовий впізнав залу, де вперше зустрівся з Ольґою. Інопланетянка сиділа на тому ж ослінчику, поряд зі своїм металевим охоронцем. Його супутники одразу відкрили вогонь по велету, але кулі лише відскакували від нього, навіть не подряпавши блискуче металеве тіло.

Генерал діяв інакше. Він збагнув, що провалив операцію і що їм не вибратися звідси живими. Тому єдиним шляхом врятувати планету було порушити наказ президента і вбити прибулицю. Врешті-решт, він присягав захищати державу, а не служити цьому обраному на п’ять років вискочці.

Наставивши зброю на Ольґу, генерал натиснув на гачок. І наступної миті нестерпний біль розірвав його тіло на шматки.

***

Президент нітрохи не здивувався, опинившись в залі космічного корабля. Знайдені на вулиці солдати повідомили про провал, тож зустріч з Ольґою була неминучою.

Інопланетянка була розгнівана. Він збагнув це одразу, хоча її позбавлене носа та вуст малинове обличчя й не могло виявляти емоції. Розірваний на правому плечі плащ прибулиці відкривав велику рану, що кровоточила отруйно-жовтою рідиною. Металевого велета в залі не було, але неподалік стояло інше створіння, до цього ним не бачене. Воно нагадувало труп земного чоловіка після розтину, от тільки було живим й мало інші вражаючі відмінності. Крізь розкрите, позбавлене нутрощів черево проглядав кістяний хребет, обвитий, наче змією, чорним збройним пластиком. По надутим розпухлим судинам, замість крові, повзли кулі, а з рота бідолахи визирав ствол бучана. Уважніше придивившись до скривленого болем обличчя істоти та обривків б’янсі-камуфляжа на ній, президент з жахом впізнав генерала.

– Його можна… вилікувати? – затинаючись, спитав гарант.

– Звісно, – Ольґа нетерпляче змахнула рукою, від чого «кров» сильніше хлинула з її рани. – Я поверну його до норми на світанку. А поки, якщо так любить зброю, нехай відчує себе нею. Та ви турбуйтеся не за нього, а за себе. За свою державу, свою планету. Своїх людей. Ви спробували нашкодити мені і я не можу заплющити на це очі. Ставки зростуть.

– Я готовий прийняти будь-яке покарання, але не втягуйте в це Землю! – благально склав долоні президент. – Після вашого візиту ми й так опинимося у Середньовіччі.

– Вже не опинитися, – «заспокоїла» його інопланетянка. – У випадку Вашого програшу завтра ми знищимо планету.

На мить президент обомлів, не вірячи почутому. Коли сенс сказаного дійшов до нього, він запустив руку у нарощене волосся і розгублено усміхнувся:

– Мені вас не переконати, правда?

Ольґа похитала головою.

– Знаєте, завтра у нас свято, – прошепотів чоловік. – День Незалежності.

– Вітаю, – до прибулиці повернулася її звична холодність. – Моєї планети теж не стало на свято.

– Ваша рана… – президент вказав на її плече. – Її перев’язати треба.

Здавлене істеричне гикання луною прокотилося залою. Гарант не одразу збагнув, що так сміється Ольґа.

– Ви надзвичайно чуйна істота, якщо переживаєте через мої пошкодження, – заявила вона. – Але не варто. Мені 18 тисяч років і у Всесвіті дуже небагато речей, здатних завдати мені болю. Розумієте, мій вид довго живе і практично невразливий, саме тому я так одержима порятунком Всесвіту.

– Так, розумію, – посміхнувся президент. – Це неймовірно, але я чудово вас розумію, Ольґо. Але що тоді трапилося з вашою ногою?

– А це не травма, а вибір, – загадково пояснила інопланетянка.

24-е серпня 2120-ого року. 129-а річниця Незалежності України.

Спершись на трибуну, президент важко зітхнув і розпочав:

– Цей святковий день ми зустрічаємо в нелегкий час. Нелегкий не лише для нашої країни, а й для всієї планети. Всі ви знаєте чому. Та дещо вам невідомо. Вчора я допустив фатальну помилку, віддавши наказ військовим вторгнутися на позаземний корабель над нашою столицею. Це обернулося катастрофою і тепер у випадку сьогоднішнього програшу Земля буде знищена. Розуміючи свою відповідальність, я, у випадку виживання планети, подам у відставку і приму будь-яке покарання, призначене мені українським судом. Та ми не мусимо здаватися. Тепер, коли ставки високі як ніколи, ми повинні перемогти. Я вірю у наших спортсменів! І хочу щоб ви теж в них повірили! Сьогодні Україні виповнюється 129 років і за цей час ми здолали безліч перешкод. Імперії оберталися на порох, союзники били в спину, проте вони розкололися, зоставшись на сторінках історії, а ми досі існуємо у наших непорушних кордонах. Ми бачили як Африка об’єдналася та піднялася з колін, як помінялися ролями Південна та Північна Америки, як ЄС перетворився на ЄСІД. Я хочу зустріти 130-річчя нашої країни, навіть якщо доведеться святкувати його за ґратами. Бо тоді 24-е серпня буде святом не лише для нашої країни, а й усієї планети. А то й усього Всесвіту.

***

– Амінь, засранцю! – пробурмотів Микола, ховаючи брелок. – Не дарма я за іншого голосував. Що ж тепер робити? Така краса, а нікому й діла немає.

Роботи ствердно загули, підморгуючи лампочки.

Цього року він оформив Майдан у спортивному стилі, оздобивши його олімпійськими кільцями, та різноманітними макетами медалей та кубків. Найбільшою ж прикрасою чоловік справедливо вважав дванадцять золотих скульптур видатних спортсменів України, що розташувалися по обидва боки від гранітного Воїна-Визволителя – статуї, що замінила Архангела Михаїла після розпаду Другої Російської Імперії, і традиційно залишалася єдиним незмінним елементом Майдану. Це були боксери брати Кличко та Василь Ломаченко, футболісти Андрій Шевченко та Анатолій Тимощук, стрибун з жердиною Сергій Бубка, плавчиня Яна Клочкова, фігуристка Оксана Баюл, легкоатлетка Інеса Кравець, гімнастка Лілія Подкопаєва та шахіст Руслан Пономарьов. Що стосується дванадцятого, то його обличчя Микола залишив незаповненим задля майбутнього чемпіона, що, по випадковому співпадінню, робило його схожим на співпланетника Ольґи. Але в зачісці та поставі знайомі легко могли впізнати Івана.

– Не підведи, синку, – промовив Микола, притиснувши до губ брелок.

***

Іван здуру ввімкнув батьківське повідомлення на повну гучність, чим заробив насмішки співвітчизників та роздратовані погляди іноземців. Втім, про нього забули, щойно з’явився Джимсу – височенний нігерієць і абсолютний чемпіон у марафонському бігу за останні десять років. Так медицина двадцять першого сторіччя дозволила подовжити спортивну кар’єру і Джимсу пророкували ще щонайменше 15 років непереможності. Втім, враховуючи обставини, ці 15 років могли ніколи не настати.

Чемпіон потискав всім руки, привітно посміхаючись і не розуміючи ні слова зі сказаного шанувальниками. Іван, вважаючи себе найпалкішим прихильником Джимсу у світі, якимось дивом проґавив момент рукостискання, запам’ятавши лише дивний запах нігерійця, що пробивався навіть крізь дезодорант. «Чому він так дивно пахне?» – нав’язливо пульсувало в його голові.

На трибунах були ті ж, що й вчора, хіба що на Ольґу позирали з більшою ненавистю. Її це, втім, нітрохи не турбувало. Навіть генерал, вже повернутий у людську подобу, сидів на своєму місці на нижніх трибунах, понуривши голову, аби ніхто не бачив його почервонілого від сорому обличчя.

Першим змаганням другого дня був біг на 110 метрів з бар’єрами. Він різнився тим, що цього разу Землю представляла не лише інтернаціональна, а й різностатева команда, адже жінки в цьому виді спорту часто показують кращі результати, ніж чоловіки. Від прибульців витупала фіолетова м’ясиста куля метрового діаметру з очима на ріжках і носом картоплиною. І хоча українка та бразилійка по черзі побили світовий рекорд, це чудернацьке створіння виявилося майже вдвічі швидшим.

Наступним етапом було метання диску. Цього разу власний світовий рекорд побив китаєць. Але довговолосий красень з блакитною шкірою та бурштиновими очима метнув свій диск так, що той долетів до кінця стадіону, повернувся до нього і знову полетів назад, відбитий ліктем. Попри високі ставки деякі спортсмени не втрималися від оплесків, а інші проводжали його хтивими поглядами. І не лише жінки.

Після цього настала черга стрибків з жердиною. Вперед вийшов крихітний сріблястий гуманоїд заввишки всього півметра. Без жердини. Стрибуни вже почали посміюватися та полегшено зітхати, аж раптом він торкнувся долонею землі і його рука почала стрімко видовжуватися, підіймаючи коротуна над землею. Він легко перемахнув через перемичку і на табло висвітилося: «12 метрів». А після запанувала пауза.

Жоден зі стрибунів навіть не вийшов і не показав свої вміння. Звісно, побити інопланетний рекорд було нереально, але вони здалися без бою, навіть не спробувавши боротися. Це неабияк розлютило Ольґу.

– Жалюгідні боягузи! – кричала вона, ледь не перевалюючись через огорожу трибун. – Ви заслуговуєте бути знищеними, нікчеми!

Як не дивно, Іван поділяв її думку. «І це спадкоємці Сергія Бубки, – міркував він, проводжаючи поглядами пригнічених хлопців, що простували до роздягальні. – Таки справді український спорт деградує»

Передостаннім було змагання з метання списа. Знову український спортсмен встановив новий рекорд, кинувши снаряд так відчайдушно, що хруснуло його передпліччя. Попри травму, він відмовився покидати стадіон і мед-боти обробляли його перелом прямо там.

Шестиногий кентавр, тулубом більше подібний на ящірку, ніж коня, жбурнув списа так, що той пробив огорожу. «Аби тільки не поранив когось, – накрило «дежа вю» президента. – Хоча яка вже різниця?»

Повертаючись на корабель, кентавр зняв намисто, зроблене з дрібних кісток, ікл та засохлих комашиних щелеп (від жуків завбільшки з собаку) і простягнув травмованому спортсмену. Той взяв подарунок здоровою рукою, поглянувши на прибульця блискучими від сліз очима.

– Це було близько, – промовила Ольґа, поглянувши на президента. – Але недостатньо.

Для завершального етапу, бігу на 1500 метрів, було прийняті радикальні зміни.

– Бігти можна яку завгодно відстань і скільки завгодно часу, – оголосила Ольґа і ніхто й не подумав їй суперечити. – Головне не відставати від нашого чемпіона більше, ніж на коло.

Цього разу від прибульців виступав металевий велет, вже бачений Іваном раніше. Його важкі кроки залишали глибокі сліди на асфальті, а розпечений літньою спекою метал аж пашів жаром. Бігуни зайняли місця на доріжці: велет посередині, по праву руку від нього Джимсу, по ліву – Андрій Кравець, чемпіон України. Іван виявився правим в останній шерензі, відповідно до свого статусу «темної конячки».

Пролунав сигнал і спортсмени зірвалися з місця. Кожен намагався бігти в ногу з велетом, який одразу задав високий, але не неймовірний темп. Проте Іван добре розумів, чому саме його обрали для цього типу змагань. Це машина, яка не втомлюється і не здається. Він бігтиме в цьому темпі і день, і два, і цілісіньку вічність, аж доки всі суперники не сконають від втоми.

Іван сильно відстав і ледь не вибув на першому колі. На другому вилетіло безліч бігунів, адже повільних просто переміщало у роздягальню. На третьому Іван теж заледве встигнув, але четвертий проминув без проблем.

На дев’ятому колі із землян зосталися тільки він, Андрій та Джимсу. Кравець біг поряд з прибульцем, тоді як Іван та нігерієць відставали на півкола. Джимсу підбадьорливо посміхнувся юнаку і той жахнувся, побачивши, що обличчя чемпіона аж блищить від поту. «Невже здувся? – промайнуло у хлопця в голові. – Вже ж бо не молодий. А може травма?»

Та на дванадцятому колі несподівано почав відставати Андрій. Іван та Джимсу обігнали його одночасно, поки Кравець кашляв та задихався. На тринадцяте коло вони зайшли вже без нього.

Після цього у них відкрилося друге дихання. Так нігерієць страшенно пітнів і смердів, наче собача буда, а Іван хрипів і видихав з присвистом, та в цілому кола давалися їм легко. На п’ятнадцятому вони навіть знайшли сили помахати глядачам, які, втім, виднілися бігунам розмитими пістрявими плямами.

Але на вісімнадцятому колі Джимсу несподівано спіткнувся. Він миттю підвівся, але далі біг вже накульгуючи. Спортсмен заледве встигнув на дев’ятнадцяте коло, але безнадійно відстав від велета та Івана. Пробігши до середини, нігерієць впав на коліна і сплюнув кров’ю. Завертаючи, Іван озирнувся на нього.

– Буя тін! (кит. 不要停！– Не спиняйся!) – вигукнув африканець з жахливим акцентом, вишкіривши скривавлені зуби, перш, ніж перенестися у роздягальню.

Двадцяте коло Іван біг на два кроки позаду велета. На двадцять другому відставав від нього вже на півкола. На двадцять четвертому геть нічого не бачив від поту. На двадцять шостому збагнув, що не може дихати.

Гойдаючись, мов п’яний, Іван увірвався на двадцять сьоме коло, коли прибулець вже завертав на двадцять восьме. Юнак розумів, що приречений: він або відстане і буде дискваліфікованим, або впаде й помре. Кожен крок відбивався болем в усьому тілі, повітря різало легені, мов ніж, але він продовжував рухатися вперед.

«Заради чого?» – спитав його внутрішній голос. Іван не відповів. Перед ним промайнув батько, зайнятий щорічним прикрашанням Майдана; Надія, яка цілувала його і просила повернутися; Джимсу, з вишкіреними скривавленими зубами; Андрій Кравець, спортсмен, який зламав руку, марно намагаючись побити непереможного, і всі інші, хто за ці два дні встановили більше рекордів, ніж за минуле неласкаве до спорту десятиріччя. А ще міністр спортивних досягнень, який повірив у нього, сивочолий обережний прем’єр, агресивний відчайдух генерал і їхній президент, за якого він голосував більше на зло батькові, ніж з власних симпатій. І всі кияни та українці, яких він колись бачив і не бачив. За ними пройшли усі азіати, араби, європейці, європейські араби, африканці, американці з обох континентів, австралійці і навіть мешканці Диких Північних територій. А після жителі місячної та марсіанської колоній. Потім раптово вигулькнуло малинове обличчя Ольґи, і мінливий лик металевого велета, і шестиногий кентавр, що простягав намисто і решта інопланетних чемпіонів, а також сотні, тисячі, мільйони інших. А тоді його тілом розлився Жар.

Іван обігнав велета за півкроку до двадцять восьмого і всього за третину секунди завернув на тридцяте. У роздягальні спортсмени вражено скрикнули, коли поміж них з’явився прибулець.

– Це Жар, – прошепотіла Ольґа від несподіванки впустивши свою тростину. – Він пробудив Жар!

Юнак спинився, приймаючи поздоровлення з перемогою, але водночас перенісся у далекий космос, до прадавньої чорної діри, що продовжувала затягувати в себе зірки. Він відчував життя на кожній з їхніх планет і навіть життя самих зір, адже світло та тепло це і є життя. А ця круговерть смерті губила їх всіх. Від обурення Іван закричав і Жар розлився Всесвітом, охопивши все навкруг нешкідливим цілющим полум’ям. Коли ж воно згаснуло, чорна діра зникла, а зорі почали повертатися на свої колишні місця. Всесвіт розширився і все знову повернулося до норми.

На деякий час. Хоча цього разу, можливо, назавжди.

***

Іван з Джимсу обмінялися номерами і розписалися на формі одне одного. А потім на металевому велетні, адже той все ж зайняв друге місце. Після цього до юнака підійшла Ольґа.

– Отже, ви врятували Всесвіт, – підсумувала інопланетянка, задумливо озираючись навкруги. – Це добре. Але що вчините з отриманою силою далі? Вирішуватимете проблеми рідної планети чи всього космосу?

– Їх є кому вирішувати без мене, – відказав Іван, поглянувши на президента. – Я відпустив Жар. Бути всезнаючим та всемогутнім завелика відповідальність для простого витривалого хлопчини, який не вміє здаватися.

– Та раптом ця сила знадобиться знову? – зауважила Ольґа. – Що як з’явиться ще одна агресивна чорна діра і Всесвіт знову опиниться під загрозою?

– Тоді я покличу його, – заявив Іван. – І чомусь мені здається, що він відгукнеться. Та куди цікавіше, чим займитеся тепер ви. Всесвіт врятовано, та навіть Жару не під силу відродити вашу рідну планету. Чи не осісти вам з друзями на Землі? Нам є чому повчитися одне в одного.

– На жаль, змушена відмовитися, – похитала головою інопланетянка. – Шукаючи спосіб пробудити Жар, ми нашкодили дуже багатьом і тепер настав час виправити наші злодіяння. Це займе не одне тисячоліття, але я маю ще вдосталь часу…

– Не напружуйтеся. Я повернув забрате на змінені вами планети на зворотному шляху до Землі, – ошелешив її юнак. – Те, що ви живете довго, ще не означає, що цей час обов’язково треба присвячувати іншим. Розслабтеся і насолоджуйтеся існуванням. Земля двадцять другого сторіччя чудове місце для цього. Особливо Україна. А це мій вам подарунок

Він відійшов, зоставивши спантеличену Ольґу твердо стояти на землі двома ногами. До неї наблизився президент у піднесеному настрої. Щойно його привітали з порятунком Землі: Мігель захоплено, а Тє Лі по-китайськи стримано. Іголіде скористався нагодою і вибив для Об’єднаної Африки додатковий продовольчий кредит, а ЄСІД та Близькосхідний халіфат оголосили одне одному футбольну війну. Також генерал подав рапорт про відставку, який гарант ухвалив, втім, зоставивши його на державній службі. Міністр освіти нав’язливо натякав, що йому не вистачає відповідального за дошкільнят і президенту здавалося, що колишній генерал чудово впорається з цією роботою. Головне, тримати його подалі від зброї та таємних операцій, а так він непоганий чолов’яга.

– Тож, ваша місія завершена, Ольґо, – промовив гарант, вперше почуваючись на рівних з інопланетянкою. – Що робитимете тепер?

– Схоже, зостануся у вас, доки не набридне, – відповіла прибулиця. – Сподіваюся, ви не проти? Нині часу у мене вдосталь, тож можете вести своїх політиків, вчених і навіть митців, та питати все, що завгодно. Взагалі, розпочнемо просто зараз. Що вас у мені цікавить найбільше?

– Ну, це складне питання, – зніяковів президент. – Жінка це завжди загадка, а космічна жінка – ціла збірка таємниць. Та якщо потрібно з чогось розпочати… Це доволі незручне питання, але… У вас очевидно немає губ. То як ваш вид цілується?

– Одразу видно, що ви вперше зіткнулися з інопланетною формою життя, – посміхнулася Ольґа. – Треба питати не «як», а «куди».

Решта їхньої розмови була надто приватною для підручників з історії, тож прослідуймо краще за Іваном.

– Привіт, Надіє. Гадаю, ти вже в курсі, що я переміг, – промовив юнак, притискаючи до вуст брелок. – Зустрінемося на Майдані Н. і поглянемо на таткову роботу, добре? Врешті-решт, це перший раз, коли 24-е серпня святкуватиме вся планета. Але точно не останній.