Полум'яна фея

— Дідусю! Чуєш, дідусю? Не спи. Розкажи, що далі було!

— Що саме, дитино моя?

— Як ти вибрався з пожежі та хто тобі в тім допоміг!

— А-а-а ти про це, а я щось Задрімав. Забув на чому закінчив.

— Я тобі нагадаю: був дві тисячі двадцять третій рік. Середина зими. Тоді тривала страшна війна між Україною та Росією…

— Гаразд, пригадав вже. То вмощуйся зручніше у своє ліжечко і слухай далі.

П'ятирічна Даринка згорнулась під ковдрою у клубочок, притискаючи улюбленого рожевого зайчика до грудей, однак зовсім не збиралася спати. Дитячі оченята пильно дивилися на дідуся, що сидів поряд на стільці й розтирав заспане обличчя зморщеною рукою. Василь Петрович продовжив розповідь.

— Це сталось на початку січня. Мені тоді було шість років. Ми з батьками та старшою сестрою жили у Дніпрі в багатоповерхівці. Тато воював, а мама поїхала на роботу. Мене як завжди залишили на сестру, якій на той час виповнилося десять років. До нас часто навідувалася бабуся чи сусідка, проте інколи доводилося давати раду самим. Того дня виявився саме такий випадок...

***

— Васильку, ти тут грайся з Токі, а я йду подивлюся що нам перекусити, — сказала дівчинка й залишила молодшого братика з собакою.

— Добр-ре, Дар-ринко.

Шестирічний Василько нещодавно навчився вимовляти літеру ер і тепер активно всім це демонструє. Ще й ліпить де треба й не треба, зокрема у власному імені: Васирко. Як тільки Одарка вийшла за двері, почувся гул сирени. Спочатку в телефоні, а потім і на вулиці. Бідний Токі аж заховався під ліжко від такого ґвалту.

— Не хвилюйся, братику, — заспокоювала малого Даринка. — Ми зараз підемо до тітки Марини й разом спустимося до бомбосховища, щоб перечекати тривогу.

— Гар-разд, Дар-ринко, тільки можна я візьму з собою розмаровки?

— Розмальовки, дурнику, — засміялася дівчинка і її дзвінкий голосочок розлився по кімнаті. — Коли ж ти вже зрозумієш, що не треба всюди вставляти те своє «р».

— А мені так подобається, — обурився хлопчик. — То можна?

— Та можна-можна, тільки давай хутко, щоб тітка нас не чекала.

Однак малий не встиг вийти із кімнати, бо пролунав вибух. Щось гучно струсонуло будинок, що аж вікна потріскалися. Через декілька секунд почувся запах диму. Діти з переляку притислися одне до одного. Тут у Даринчиній кишені заграв смартфон. Дівчинка тремтячою рукою підняла слухавку:

— Алло! — незвично для себе вигукнула підліток.

— Даринко! Сонечко! З вами все гаразд? Я почула вибух у нашому районі.

— Так, мамо, але щось вдарило в будинок і тут пахне димом.

— Я не можу додзвонитися до тітки Марини. Біжіть до неї й разом виходьте з будинку. Намагайтеся не дихати чадом.

— Гаразд. Вже біжимо.

Дівчинка накинула на плечі тривожну сумку, взяла братика за руку і вони швидко вийшли за двері квартири, проте раптово зупинилися. Перед ними на сходовій клітці розгорялося полум'я. Їдкий запах просочувався крізь ніс у самісінький мозок і затуляв погляд. Даринка схаменулася і прикриваючи рот рукавом светра, затягнула брата назад до квартири й зачинила вхідні двері.

— Краще тут, ніж там, — пробурмотіла собі під ніс ошелешена дівчинка й притисла Василька до грудей.

— А може втечемо через вікно? — запропонував хлопчик, витираючи піт із чола.

— Ми живемо на п'ятому поверсі. Розіб'ємось, якщо стрибнемо.

Тут діти почули чийсь плач і крики про допомогу. Підійшовши до однієї зі стін, Даринка прислухалася:

— Допоможіть! Мені страшно! Тут вогонь!

Голос виявився дитячим і тут дівчинка пригадала, що з тієї сторони живе сім'я, що має трирічну донечку. Слідом почулося:

— Дитинко, заспокойся. Чуєш, Міланочко, мама поряд. Скоро прийдуть дядьки-пожежники та погасять полум'я.

У Даринки аж від серця відлягло. Вона вже подумала, що така крихітка опинилася геть сама у схожій до їхньої ситуації. Слова жінки додали і їй упевненості.

— Васильку, не можна впадати у паніку. Ми повинні захиститися від вогню та диму. Допоки не прийдуть рятувальники, нам потрібно самим подбати про себе.

— А вони ще довго будуть йти? — занив малий.

— Не знаю. Пожежа дуже велика, напевно в будинок влучила ракета.

— То що нам робити? Як захиститися від вогню?

— Слухайся мене і роби все, що я скажу.

Даринка метушилася по квартирі, наче бджілка по вулику, між тим пригадуючи все, що їй відомо про дії під час пожежі. Діти закрили дверні шпарини мокрими ганчірками, вимкнули всю техніку, підготували декілька відер з водою, обмотали обличчя шарфами, відчинили вікна й двері та стали чекати на підлозі.

— А чому не можна сісти на диван? — запхикав братик.

— Бо чадний дим легкий і затримується у повітрі, так що чим нижче ми, тим менше його вдихнемо.

Вони продовжували чекати на порятунок і нарешті серед усієї метушні, що відбувалася навколо почувся рідний голос:

— Там мої діти! Вони на п'ятому поверсі. Дістаньте їх, будь ласка!

— Мамо! — вигукнув Василько.

Даруся взяла малого за руку й повільно підійшла до прочиненого балкона. Внизу снували люди, однак одна постать вирізнялася серед інших.

— Мамо! Ми тут! З нами все гаразд! — замахала рукою дівчинка.

Як тільки жінка побачила своїх дітей, то ще дужче почала вмовляти рятувальників, щоб ті поспішили дістати їх із палаючого будинку.

Висувна драбина повільно приєдналася до поручнів балкона й показався пожежник:

— Нумо, діти, швиденько до мене. Я допоможу вам спуститися на землю і відведу до мами.

Обидва закивали та вже через мить Василько опинився біля чоловіка. Рятувальник підхопив його на руки й сказав дівчинці чекати на нього. Раптом малий закричав:

— Ні! Токі! Дар-ринко, ми забули про песика!

Пожежник нічого не встиг сказати, лише побачив як дівчинка забігла назад у квартиру, з якої вже добряче клубочився дим. Він вирішив спуститися з хлопчиком, а тоді повернутися за нею. Одарка метнулася туди, де в останнє бачила собаку, проте його там не було. Оббігши всю квартиру, вона зупинилася на кухні. Тут почулося тонесеньке виття. Дівчинка озирнулася, а тоді здогадалася поглянути за холодильник.

— Нарешті я тебе знайшла, — втішилася Даруся. — Нам треба вибиратися звідси, Токі.

Песик зрадів і стрибнув господині на руки. Тільки дівчинка обернулася вбік балкону, як ззаду щось засвистіло, заскреготіло і пролунав вибух...

***

— І що далі, дідусю?

— Далі її не стало. Хоча ні, вона перетворилася на полум'яну фею.

— Це як?

— Я сам не знаю, але під час вибуху щось трапилося. По закінченні пожежі рятувальники не змогли її відшукати, проте всі інші вижили й багато хто говорив, що їм допомогла покинути палаючий будинок дівчинка з цуциком на руках. Вона вела їх безпечними шляхами й здавалося, що наче саме полум'я розходилося перед нею.

— Таке не можливо, дідусю!

— Можливо чи ні, але я в це вірю, бо що ще мені залишається.

— Сумна історія.

— Хіба? — здивувався старенький. — Моя сестричка не просто загинула, а стала полум'яною феєю, щоб врятувати мешканців будинку. Даринка завжди прагнула допомагати іншим, навіть в останню мить. Люди ще неодноразово бачили її по всій Україні під час пожеж. Одарка й досі дбає про погорільців, зокрема невинних дітей. Вона героїня. Тебе назвали на її честь і цим варто пишатися.

— Так! — повеселішала Даруся. — Тільки все одно шкода твою сестричку.

— І мені. Спочатку я відчував провину, бо ж відіслав її за Токі, проте вона сама прийшла до мене тієї ж ночі уві сні та сказала, що все одно повернулася б за собакою. Що моєї в тім вини нема. Відтоді я більше не бачив Даринку, — дідусь важко зітхнув. — Гаразд, тобі пора спати, дитинко.