Камі

***

— Щось мені зле. Мабуть, мені вже досить.

— Ти просто хочеш нас позбутися! То ти так і скажи: «Друзі, вам час іти!», а то починається: «мені досить», «мені вже погано»… — перекривляв друга Бастіан.

— Ні, — відказав Патрік, — Лишайтеся, хтось має знищити запаси нашого пива.

— Prost!— Бастіан підняв свою пляшку пива і, як заведено, подивився в очі кожному з присутніх.

— Prost! — відгукнулися всі у відповідь.

Сьогодні в Патріка та його дружини Фло зібралися їхні друзі. Прийшла Шарлотта — найкраща подруга Фло. Також до них завітав Бастіан разом зі своїм новим хлопцем Енцо. Кур’єр саме привіз піцу, і їхній вечір п’ятниці продовжився переглядом старого італійського фільму. Гості влаштувалися на просторому шкіряному дивані, навпроти величезного телевізора у вітальні, а Патрік та Фло сіли поруч у кріслах.

Проте друзів вистачило не більше як на десять хвилин перегляду картини, що мерехтіла чорно-білими стрічками, наче черв’яки бігали екраном і старанно поглинали цей напівзогнилий витвір мистецтва. Фло засинала, Шарлотта поринула в стрічку свого інстаграму, Бастіан, очевидно, обмірковував щось значно цікавіше за сюжет фільму, й лише Енцо зачаровано дивився у телевізор. Патрік узяв пульт і перемкнув ютуб на інше відео.

Екраном попливли соковиті пейзажі далеких куточків Азії, а з колонок залунала бадьора музика з типовими для Далекого Сходу елементами.

— А це мені дещо нагадало, — заговорив Енцо й повернувся до Фло та Патріка. — Нещодавно Бастіан згадував, що у вас дуже цікава історія знайомства, якась містична.

— Всі її вже знають і чули по кілька… — заперечив Патрік, але Енцо перебив його.

— Окрім мене! Розкажіть!

— Я чула цю історію від Фло, — сказала Шарлотта. — Але то було вже на другій пляшці вина! — вона засміялася.

— Ну, нас познайомив… — почав Патрік невпевнено.

— Щасливий випадок! — перебила чоловіка Фло. — Або вищі сили.

— Вищі сили! — Бастіан порснув.

— Як саме? — Енцо навіть підсів ближче до Фло. — Невже вам посміхнулися боги? Ворон Одіна сів Патріку не плече і вказав дорогу до тебе?

— Тільки то був не ворон… — почав було Патрік, але Фло знов перебила чоловіка.

— Все було так само, як і в інших. Просто кілька цікавих збігів.

— Окрім того, що вона витягла мене з того світу, — пробубонів Патрік. — Але загалом так, усе «як в інших».

— Та-ак, — протягнув Енцо й покрутив вказівним пальцем, даючи зрозуміти, що він жадає продовження історії.

— Ну, добре! — почала Фло. — До пандемії Патрік розносив пошту в районі Потсдамської площі, де я працювала в Sony Center на рецепції однієї компанії. Я пам’ятаю, як зустріла його вперше. Двері ліфта навпроти відчинилися, і я не звернула б на це уваги, якби не гучна лайка та гуркіт. Листи та пакунки розсипалися в нього на ходу, і я подумала, що це найнезграбніший поштар, якого я тільки бачила. Але він був такий милий! І ця руда шевелюра, веснянки й на додачу борода як у вікінга. Він був такий сонячний!

— Був? — здивовано гукнув Патрік. — Я все ще яскраво сяю! Просто я розхвилювався, коли побачив Фло вперше.

— І вдруге також… — додала Фло.

— Щоразу, коли я бачив Фло, то був приголомшений її вродою. Руки тремтіли та пітніли, як у малого школяра.

— Хай там як, він приносив пошту й ми балакали щоранку. Я дізналася, що він має таку саму мрію, як і в мене — купити будинок на колесах і вирушити в подорож.

— Я вже навіть почав перебирати моделі, — додав Патрік.

Енцо гучно зітхнув і різко відкинувся на спинку дивана.

— А вищі сили коли вже з’являться? — запитав він нетерпляче.

— Одного дня Патрік приніс пошту й розповів мені, що одна ромка на вулиці сказала йому бути обережнішим, бо за ним стежить дух.

— Дух? — Енцо знов пожвавішав.

— Я також став помічати дивні речі, — перехопив розповідь Патрік. — Наприклад, якось я йшов до неї в офіс і тюльпани біля входу були білі, а коли вийшов, то вони вже були червоні! Звісно, я подумав, що то мені привиділося…

— Але якось я вийшла на обід, — повела далі Фло. — Нічого незвичайного, помітила лише, що на поручнях у дворі нашого офісного центру розвісили якісь жовті стрічки. Я зайшла в «Dean&David» по салат і побачила там Патріка. Ми тоді так гарно провели час! Я дізналася, що ми любимо ті самі салати й божеволіємо від пармезану. Ми рушили в бік Sony Center, я знов побачила стрічки на поручнях і не повірила своїм очам! «Дивися, вони ж білі», — сказала я, а Патрік відповів тоді здивовано: «Ну так, білі». Бо вони і справді були білі! Пам’ятаю, як подумала тоді, що мій психоаналітик буде в справжньому екстазі. І що з цим поштарем треба бути обережною, — засміялася Фло.

— Ця чортівня посилила зв’язок між нами, — додав Патрік. — Але головне — це кіт.

— Так! Нам із Патріком здавалося, ніби Потсдамська площа — надзвичайно динамічне місце, де все постійно змінюється. Стабільним було лише те, що за ним і за мною завжди ходив той самий чорний кіт із білою плямою на морді.

— Так, стоп! — сказала Шарлотта. — Ромська магія, кіт, що ходить за вами обома… Ви це серйозно?

Патрік і Фло не відповіли, лише змовницьки перезирнулися й усміхнулися одне одному.

— Наші Патрік та Фло ще ті казкарі! — сказав Бастіан.

— Ви мене знаєте, — відреагував Патрік. — Я не вірю в долю, Бога, Валгаллу чи бозна-що ще — Патрік замовк на мить, відпив пива й закінчив: — Але я думаю, що нас таки звів дух.

— Який у біса дух?! — вибухнув Енцо.

— Камі. Це дух, або божество, у якого вірять японці, — спокійно сказав Патрік і потягнувся до нової пляшки пива.

— Ти наче казав, що тобі вже досить? — промовила до нього Фло.

— Але така історія потребує більшого градуса, щоби фантазія працювала краще! — відповів за Патріка Бастіан.

— Японський дух?! — не заспокоювався Енцо.

— Камі — це духи, що живуть усюди, — почав пояснювати Патрік. — Вони беруть свою силу з природи, віри людей та енергії наших душ. Камі оберігають людей та інколи навіть рятують їх… Як от мене.

У кімнаті зависло мовчання. Губи Шарлотти скривилися в недовірливій усмішці, Бастіан дивився в стелю, наче втратив інтерес до історії. Лише Фло здавалася збентеженою.

— Ну, добре, а звідки на Потсдамській площі узявся той дух? Він заблукав? І як саме він звів вас? — знов засипав питаннями Енцо.

Патрік узяв паузу. Вираз його обличчя змінився, воно стало серйознішим, а зморшки від радості та усмішок раптом зникли.

— Минулого року почалася пандемія. Але я і далі працював та в якийсь квітневий і, як на Берлін, доволі погожий день прийшов до офісу Фло. А її не було.

— Зникла! — Бастіан награно затулив рота руками. — Дух вкрав?

— Мене звільнили, — сказала Фло й нагородила Бастіана виразним поглядом. — Моя робота, на відміну від вашої, не передбачала можливості працювати з дому. Мене попросили звільнитися.

— Я прийшов наступного дня, а її немає, — повів далі Патрік. — І через день також. Я подумав спочатку, що вона у відпустці. Зрештою спитав у її колег, і вони сказали, що Фло більше тут не працює. Хотів дістати її телефонний номер або хоча б імейл, але, звісно, ніхто мені нічого не дав. Я знав тільки її ім’я та місце роботи, почав шукати її у фейсбуці…

— А її там немає, — кинула Шарлотта.

— А потім шукав просто через Google і всі соціальні мережі, про які тільки знав. І за пару тижнів таких пошуків я зрозумів, — Патрік зробив паузу, отямився від спогадів і повернувся думками в кімнату до друзів, — що мені дупа! Це була найцікавіша та найяскравіша жінка в моєму житті. Це було кохання з першого погляду, а я, ідіот, не спромігся навіть прізвище спитати, не кажучи вже про телефон. Я втратив із нею зв’язок.

— І тут почалися темні часи, — повільно та з награним жахом у голосі промовив Бастіан.

— Так, — ствердно відповів Патрік і зробив кілька великих ковтків пива, а потім потягнувся по нову пляшку.

— Santa madre di Dio! — вигукнув Енцо. — Кажи вже про духа, Патрік!

— Добре, про духа, — відреагував Патрік, відкриваючи пляшку, і знову зробивши кілька ковтків. — У той самий час мій батько захворів на ковід. Мені дзвонила мати і сказала, що симптоми не серйозні, немає про що хвилюватися. А я був зайнятий пошуками Фло й не додумався… За три дні вона знов подзвонила і довго мовчала у слухавку. А потім глухо сказала: «Вчора батька не стало, я не хотіла тобі казати, що йому гіршає, аби ти не хвилювався». Після його похорону я повернувся в Берлін і пішов у бар «Solar». Хотів забутися. Не знаю, скільки я випив у ту ніч. Певно, багато, бо коли я зустрів там свого знайомого, який промишляє кокаїном, мене вже було не зупинити.

Наступний кадр, що я памятаю, — як я лежу на тротуарі, біля Sony Center на Потсдамській площі. По обличчю лушпарить дощ, холод починає їсти моє тіло. Я хотів дістати телефон із кишені й викликати швидку, але не зміг навіть поворухнутися! Моє тіло не слухалося мене.

Патрік підняв голову й дивним поглядом обвів усю компанію.

— Аж раптом до мене підійшов той самий кіт! Той, що постійно ходив за нами площею. Він примостився до мене й сів біля самої голови. Пам’ятаю, як його шерсть лоскотала вухо. І пам’ятаю також тепло — воно йшло від нього в мене… Але не знаю, як пояснити це.

— Тобто хочеш сказати, що святий дух зійшов до тебе у вигляді кота? — майже пошепки спитала Шарлотта.

— Святий?.. — здивувалася Фло. — Маєш на увазі?.. — вона не договорила, а замість того показала пальцем вгору. На що Шарлотта швидко відповіла кивком.

— Ха! — розсміявся Патрік. — Ну ви даєте!

Патрік відпив ще пива та, здавалося, зняв напругу, що зростала під час його оповіді.

— Який він у біса святий! Це ж камі!

— Та ти дістав! — знову вибухнув Енцо. — Звідки там узявся японський дух?! Я зрозумів би ще, якби до вас завітав Тор! Бетмен на кінець, бо Берлін не гірший за Готем. Але якийсь японський дух? Що він там забув?

— Той Sony Center побудували японці. Вони, вочевидь, розщедрилися на таку споруду, замовили проєкт у якогось видатного архітектора й поставили умову — будівля має нагадувати природний об’єкт. Пам’ятаєте, там шатровий дах над будівлями? Так от, він нагадує Фудзіяму. Японці дуже хотіли, аби і в Європі їх оберігали камі, тож для духів були створені такі штучні умови. І судячи з усього, їм це вдалося.

— Того дня я верталася додому дуже пізно, — продовжила розповідь Фло. — Уявіть тільки, той самий кіт сидить біля мого під’їзду! Він почав голосно нявкати, ніби кликав мене кудись за собою. Не знаю чому, але я все-таки вирішила піти за ним. Я почувалася так само дивно, як на площі, коли спостерігала всі ті раптові зміни. Через хвилин п’ятнадцять подумала, що треба вже вертатися додому, але він завернув на подвір’я клініки Фрідріхсхайн, сів біля входу, й у той момент я почула сирени. Ще за кілька секунд до клініки під’їхала швидка, а з неї винесли непритомного Патріка.

— Добре, що тоді твоя увага перемкнулася з кота на мене, — усміхнувся їй Патрік.

— Я представилася його сестрою й була з ним поруч у ту ніч.

— Тоді в лікарні я побачив її в якийсь момент. Думав, це нереально. Але дуже захотів жити.

Патрік узяв Фло за руку. Шарлотта змахнула сльозу. А Бастіан і Енцо сиділи, втупившись у Патріка величезними від подиву очима.

— Оце ви гарну історію знайомства придумали! — розсміявся Енцо. — Режисери мелодрам вам би позаздрили. Але потрібні докази. Це все звучить занадто красиво, щоби бути правдою. Ми маємо піти на Потсдамську площу й побачити того кота. Він же підійде до тебе? — запитав Енцо.

— Не вийде.

— Так я й думав! — пирснув Бастіан і гучно поставив свою пляшку пива на стіл.

— Коли я лежав непритомний там, на площі, то почув голос. Це був його голос.

— Кота? — перепитав Енцо.

— Духа, йолопе! Він сказав, що зі мною тепер все буде добре й він допоможе мені. Але за це він візьме плату — частку душі.

— Тож будемо в сусідніх котлах після смерті? — пожартувала Шарлотта.

— Не думаю, що пекло існує, — відповів Патрік. — Камі сказав, що це частка енергії, яка допоможе йому стати сильнішим, але на моє життя це не вплине. І ми не маємо перетинатися з ним знов, аби та частка залишалася в нього. Душа завжди прагне цілісності. І тому він заборонив мені з’являтися на Потсдамській площі.

— Дуже зручно, — протягнув Енцо, примружившись.

— Але історію ви вигадали дуже романтичну! Магічну! — сказала Шарлотта із захопленням.

— Не розумію тільки навіщо? — запитав Бастіан. — Якого біса ви обоє так нахабно брешете?

— Бо все це правда, яку Енцо просив розповісти, — сказала Фло. — Тоді в лікарні я провела багато годин і не могла піти додому. Здається, я задрімала й побачила сон. У ньому було багато світла й воно просило мене злитися з ним, бо тоді я врятую Патріка. Я рушила до того світла уві сні, а коли прокинулася, Патрік уже прийшов до тями.

— Бастіане, піднімай свою дупку — ми їдемо на Потсдамську площу! Шукати чорного кота з білою плямою!

— Я з вами! — сказала Шарлотта. — Час прогулятися.

— Що ж, — Фло почала вставати з крісла. — Тоді гарної всім ночі!

— Хіба ти не хочеш піти? — запитав її Патрік.

— Анітрохи, я віддам перевагу сну.

— Я, певно, піду з вами, — сказав Патрік і також підвівся.

— Але ж тобі не можна з’являтися на Потсдамській площі?! — здивовано запитала Шарлотта.

— Ой, та годі тобі! Ти повірила в усе? — засміявся Патрік.

— То ви все-таки набрехали про все це?! — зі щирим подивом запитав Енцо.

— У мене стався серцевий напад після передозу! Звісно, що я міг чути голоси усіляких духів! Усе це не більш ніж марення.

— Але ж кіт був? — перепитала Шарлотта.

— Був! — водночас відповіли Фло та Патрік.

— Тобі не варто йти, — тихо промовила Фло до Патріка.

— Чому? Гадаєш, що він на мене накинеться й загризе?

— Але ж ти не просто так оминав Потсдамську площу?

— Та годі тобі, — перервав її Патрік. — Я не оминав площу, просто мені там не було чого робити.

— Ну, добре. Доведеться йти з вами, — пригнічено сказала Фло.

***

— Дух! Де ти, дух? — почав кричати Бастіан, коли пізно вночі вони зайшли у внутрішній двір Sony Center.

— Камі, виходь! Ти нам потрібен, — підтримав його Енцо.

— Інакше ми втратимо довіру до найліпших друзів… — тихіше додав Бастіан.

— Котику, де ти? — не вгамовувався Енцо, заглядаючи за кожну стійку та під кожну лавку.

— Бачите оті кущі біля фонтана? — вказала Фло. — Він часто вистрибував саме звідти.

— Звісно, було безглуздо сподіватися на диво, але зізнаюся, я уявляв собі, як цей кіт прибіжить до тебе й почне видряпувати тобі очі. А так доведеться тепер мені, — не вгамовувався Бастіан.

— Я й так залишився без частинки власної душі! Хоч очі залиш мені! — засміявся Патрік.

— Кота ми не вигадали! Він справді десь тут живе, — сказала Фло.

Друзі шукали зо чверть години, і кожен із них мріяв побачити вже хоч якого-небудь кота чи бодай кішку, й не обов’язково навіть із плямою на морді. Але жодного руху вони так і не помітили.

— Міц, міц, міц, — кликав кота Патрік.

— Он, дивіться! — закричала Шарлотта, вказуючи пальцем на інші кущі.

— Ні, це просто щур прошмигнув, — сказав Бастіан.

— Щось у мене рука болить, — тихо промовила Фло.

— Що таке, люба? — повернувся до дружини Патрік.

— Все добре, — відповіла вона, — Напевно, як завжди, нерв затиснуло.

— Ну що ж, брехуни! — гучно виголосив Бастіан. — Тоді можна й додому. Гарно провітрилися!

— Я падаю, — лише й встигла вимовити Фло.

Її тіло раптом обм’якло, і Фло повалився на землю. Патрік встиг лише підставити руки та сповільнити падіння.

— Що це за невдалі жарти, Фло? — розлютився він.

Патрік смикав дружину. Усе сильніше. Але вона лежала і не реагувала на його слова та рухи. Патрік плеснув Фло по щоці. Вдруге й сильніше.

— Ну, годі вже, вставай! — крикнула Шарлотта.

Енцо підбіг до Патріка та Фло й поклав пальці на її шию, намацуючи пульс. За мить він дістав телефон і набрав службу порятунку.

***

Патрік стояв над свіжим могильним пагорбом. Похорон давно скінчився й всі родичі, друзі та знайомі залишили кладовище, але сам він не міг покинути це місце. Він все стояв, впершись порожнім поглядом у хрест, що тепер височів над цим клаптиком землі, у якому лежала його Фло.

Офіційна причина смерті — інфаркт. Відрив тромбу, який згодом закоркував артерію та спричинив загибель м’язів серця.

— Як це можливо?.. — час від часу промовляв Патрік.

Вже котрий день небо над Берліном стягували важкі темні хмари й ось тепер, нарешті, воно тріснуло блискавкою. Пролунав грім. Посипалися краплі дощу.

Патрік впав на коліна, заплющив очі й підняв голову догори. Холодний дощ бив по обличчю й змішувався з гарячими сльозами.

— Чому ти забрав її, а не мене? — закричав він. — Це була частка моєї душі! Це мав бути я, не вона!

Але у відповідь він почув лише черговий гуркіт грому.

— Частка душі… — прошепотів Патрік, — Але ж моєї душі! Не її! Ти обдурив мене, клятий дух! — знову заволав він відчайдушно.

Коли на кладовищі запанувала звична для цього місця тиша, чорний кіт із білою плямою на морді висковзнув з-за хреста над свіжою могилою, засипаною квітами та стрічками. Він повільно обійшов її кілька разів, а тоді застрибнув на неї, нахилив морду й принюхався. Кіт фиркнув, голосно та злісно прошипів й зник так само стрімко, як і з’явився.