Піп Іван Мармароський

1

У кафе яке знаходилось в карпатському селі Ділове увійшло четверо чоловіків. Один з них старий але ще міцний на вигляд дід. У нього видовжене підборіддя вкрите кількаденною срібною щетиною. Троє інших молоді хлопці, віком від 20 до 25 років. Дід поважно підійшов до шинквасу про щось тихо запитав в бармена. Той відклавши щойно протертий кухоль впевнено тицьнув пальцем в бік столика за яким сиділа одинока постать. Старий подякував бармену ледь кивнувши головою не гаючи часу подався у вказаному напрямку. Троє його супутників невідстаючий почимчикували за ним. Дід ішов не поспішаючи на ходу кинувши декілька зірких поглядів довкола. З ліва від нього на стіні висів стилізований під дерев’яну гуцульську хату годинник, стрілки якого вказував на 10 :13. В цю ранкову пору кафе приймало не багато гостей. Біля вхідних дверей старий помітив двох туристів що снідали за столиком, коло них лежало дві здоровенні торби і сноуборд. В протилежній стороні зали, пили каву, голосно теревенили про життя четверо місцевих.

Дід зосередився на постаті на яку йому вказав бармен. Постать сиділа, спиною до великого вікна. З вікна лилось яскраве світло зимового сніжного ранку. Старий підійшов до столика, здоровкаючись простягнув руку.

- Ви, Піп Іван?

Постать це чоловік років сорока, сухорлявий з лиця, з запалими чорними очима і чорними вусами під носом, подав руку у відповідь.

- Ви, запізнилися, - сухо буркнув він.

Дід не питаючи дозволу всівся в крісло його супутники не чикаючи жодних вказівок зробили те ж саме.

- Та усього лише на якихось там п'ятнадцять хвилин, - виправдовувався дід.

- На тринадцять, - уточнив Піп Іван вказавши на то й же годинник що висів на стіні – якщо б ви запізнились ще на дві хвилини мене уже б тут не було.

- Час – гроші, - лукаво хіхікнув хтось з молодих.

- Час це ще й життя, друже, - серйозно промовив Іван, глянувши на нахабу пронизливим поглядом, - воно дорожче за гроші.

- Дорогою з Рахова наше таксі знесло в замет. Ледве вибрались, - продовжував виправдовуватись дід, - хлопці добряче захекались штовхаючи машину.

Піп Іван притих граючи пальцями по столу, замовкли й інші мабуть боячись бовкнути зайве. Двері кафе гучно ляснули на порозі повстав здоровенний бородатий дядько з чималим рюкзаком за плечима. Всі хто був в залі одразу звернули свої уважні погляди на нього. Дядько обережно зняв важку ношу поклав біля вільного столика попрямував до шинквасу замовляти сніданок. Дід втратив будь-який інтерес до новоприбулого туриста вирішивши продовжити бесіду.

- Я Петро, це мій син Микола, а ці двоє хлопаків мої племінники Андрій та Сергій. А яке ваше справжнє ім’я? Думаю що не Піп Іван.

- Мене тут усі знають під іменем Піп Іван тож продовжуйте на далі звертатись цим іменем.

- Хай буде, - сказав дід, - яка мені Іване різниця?

- Давайте краще до справи, - запропонував Піп.

- Давайте, але здається між нами уже про все домовлено по телефону. Ми хочемо щоб ви як досвідчений провідник провели нас цими засніженими горами через кордон на територію Румунії. За це я готовий заплатити вказану вами суму, а саме 2000 долярів.

Іван декілька раз кашлянув в кулак, знову заграв пальцями по столу.

- Чому ви обрали саме такий шлях втекти з країни? Це досить ризиковано можуть зловити прикордонники та й гори скажу я вам досить небезпечне місце особливо в зимовий час.

- Звичайно є, але мені огидні ці шакали, всі ці рішали за гроші, кидали, продажні митники. Я їм не довіряю.

- Гаразд. Діло ваше, - погодився Іван. - Тоді добряче снідаємо, п’ємо міцний чай та в дорогу.

- Як! Просто зараз? - здивувався Микола.

- А чого чекати? Погода сприяє.

- Ні-ні, – втрутився Дід. – Хлопці потомились з дороги я теж. Нам потрібно поповнити провіант, зібратись з силами, думками. Зв’язатись з однією людиною по той бік кордону. Давайте вже відкладемо до завтрашнього ранку.

- Діло ваше. Тоді завтра з ранку зустрічаємось в цього кафе та в дорогу. Якщо звісно, якщо звісно не зіпсується погода. Вона тут пані мінлива.

Піп Іван підвівся з-за столу, подав кожному на прощання руку.

2

Минула ніч, настав ранок. Він свіжий, морозний. Під ногами рипів сніг. Порозовіли щоки. Від інію блистіла борода. З рота йшла пара й дим. Дід затягуючись цигаркою стояв на порозі кафе вдивляючись туди в далину де засніжені шпилі гір підпирали небо. Гори зодягнуті в мохнаті вічнозелені кожухи із смерек тихо дрімали. Старий теж дрімав не зважаючи на те що вже встиг випити горня міцної кави. Під вагою різних думок що цієї ночі лізли в голову йому не вдалось як слід виспатись.

Поруч несподівано зупинився білий пікап. Петро замріявся настільки що навіть не помітив коли авто заїхало на невеличку площадку яка розлягалась перед кафе. За кермом авто сидів невідомий чолов’яга з довгим гачкуватим носом, Зі сторони пасажира жваво вистрибнув Піп Іван на ходу подаючи руку Діду.

- Грузіть свій інвентар в кузов, - скомандував він. – Мій друг підвезе нас доки зможе проїхати, далі підемо пішки.

Попові вуса заворушились від жвавої міміки його губ. Він пригладив їх долонею, облизав язиком верхню губу.

- Гарна погода, - говорив Іван, - така як я люблю невеличкий морозець, рипучий сніжок. Свіжість.

Він заплющивши очі задоволено вдихнув на повні груди холодного гірського повітря. Дід собі широко роззявив рота та одразу ж голосно закашлявся, аж дихи забило. Морозне повітря гострим лезом різонуло прокурене горло. З кафе вийшли його хлопці, застали Петра на-пів зігнутим від пронизливого кашлю, перелякались. Піп Іван голосно зареготав, але одразу замовк коли дідове обличчя почервоніло наче розпечене на горні. Він витяг з-за пазухи плоску металеву пляшечку відкрутив кришку, подав старому. Дід Петро жадібно ковтнув рідину, кашель одразу пропав.

- Ох, міцна зараза. Що це? – Запитав він віддаючи пляшку.

- Саморобний конячок. Митю приводить до тями та непогано зігріває.

Дід декілька разів гепнув кулаком себе в груди оговтавшись дав команду своїм грузити речі. Чотири наплічники миттю опинились в кузові пікапа, а їхні власники сиділи в салоні погойдуючись від кривої гірської дороги. Дорога не помітно піднімалась вверх. З двох боків крутою стіною височіли порослі хвойними деревами гори. Товсті стовбури загрозливо нависали, лякаючи чужинців. Їм здавалось що ті дерева ось-ось почнуть валитись додолу, розчавлять цю бляшанку на колесах разом із ними. З ліва їх супроводжував невеличкий бурхливий потічок що галасливо миючи каменюки біг з далеких верховин, його береги вкриті снігами, а ближче до води міцною кригою. Старий сидів на задньому сидінні, очима милувався краєвидами за вікном, а думками летів вище Говерли. Він все це затіяв. На ньому лежить відповідальність за цю ризиковану авантюру. Його супутники незважаючи на те що їм уже під тридцять всього лиш пустоголові хлопчаки. Дід вирішив все за них як за маленьких дітей сперечатись з ним не було сенсу. Авто несамовито затряслось в’їхавши на вкриту суцільними глибокими вибоїнами ділянку дороги. Пасажири підстрибуючи бились головою об стелю. Водій зціпивши зуби міцно тримав кермо. Жахіття коїлось в салоні все кричало, літало, штовхало одне одно, падало одне на одного, вдарялося головами, хапало руками за що тільки може вхопити що б втримати рівновагу. Нарешті автомобіль зупинився.

- Лайно!- Лаявся дід вибираючись на зовні.

- Я забув вас попередити про це,- виправдовувався провідник.

- Лайно! Моя голова ледь не відкрутилась з плечей. – продовжував лаятись старий.

Супутники Петра не в кращому вигляді, але вони молоді та сильні для них це тільки чергова пригода. Вони швидко отямились уже кидались один в одного сніжками.

- Все, далі не поїдемо, дорогу перегородила сосна мабуть звалилась цієї ночі під вагою снігу. Хоч снігу ніби й не так багато. – Повідомив Піп Іван.

- Краще вже пішки ніж тією пекельною машиною. – огризнувся дід.

- Находитись, ще набридне, - відказав Іван. – Ще хотів би запитати. Чи ви взяли снігоступи?

- Ні. Не взяли, - байдуже відповів Микола,

- Чому не взяли? Я скинув вам на вайбер список необхідних речей.

- За те ми взяли міцні зимові боти, - додав Андрій.

- Зараз в горах глибокий сніг ваші боти без спеціальних бахіл набиратимуть повні халяви снігу. Таке взуття не для гір.

- Та якось прорвемось, - підбадьорував дід.

- І трекових паличок не взяли, сонцезахисних окулярів не взяли. Ви нічого не прихопили з мого списку.

- Та навіщо нам усе те? Ми що на пляж збираємося? Нам перетнути кордон і прощайте гори, – обурився Сергій.

Піп Іван махнув рукою мовляв діло ваше. Гори не закінчуються по ту сторону кордону..

- В такому випадку доведеться відкоригувати наш шлях завітати в притулок на Стругну, взяти деякі потрібних речей в оренду, - тихо пробурмотів провідник не мов радився сам із собою.

3

Мороз втратив свою силу. Під ногами утворилась каша з мокрого снігу. Піднялась невеличка мряка. Небо затягнулось важкими темно-сірими хмарами. Подорожні йшли по волі, не поспішаючи. Вони уже вдосталь намилувались краєвидами довкола, надихались гірським повітрям. Упріли в своїх пухових, балонових куртках що не пропускають вологи. Міцні зимові боти підмокли, стопи впріли. Ноги втомились іти, а плечі прогнулись від важких наплічників.

- Який привал? – Обурився Піп Іван, - ми пройшли невеличкий шмат шляху, а ви уже потомились. Попереду ще тисячі метрів дороги яка ставатиме все важчою й важчою. Як думаєте долати труднощі? Чи може краще повернутись в Ділове поки не пізно?

- Ні-ні! Тільки в перед, - заперечив дід. – Ану хлопці швидко зібрались із силами. Щоб я не чув від вас жодного плачу.

Всі мовчки рушили далі, відкинувши зайві думки про втому та болячки що вже встигли з’явитись в декого. Найважче було Сергію він хоч виглядає з усіх найкремезнішим, проте зайва вага й малорухливий спосіб життя який він вів давало про себе знати. Його круглі щоки пашіли, йому було гаряче навіть розстібнута повністю куртка не давала бажаної вентиляції. Особливо страждали плечі які під вагою наплічника і водонепроникної куртки заливалися потом.

- Пріти це погано в горах вологий одяг притягуватиме холод, - на ходу читав лекцію провідник.

- Який холод? Я скоро закиплю як чайник на плиті, - жалувався Сергій.

- Чим вище ми підніматимемося тим холодніше ставатиме. Не за баром ви в цьому переконаєтесь.

Мандрівники перейшли місток черес гірський потічок. Тепер він опинився по праву руку від них. Біля місточка стояли декілька столиків на яких можна поїсти. Піп Іван дав добро на невеличкий перекус. Хлопці зраділи, познімали з плечей рюкзаки. Заходились витягати свої наїдки викладати на столи. Дід дістав шматок сала врізав декілька скибочок.

- Пригощайтесь Іване.

- Та спасибі, - бере одну скибку, кладе на байду хліба.

- А чи можна відвідати ще вашого конячка? - хитро посміхнувся Петро.

- Авжеж, - Іван вийняв свою плоску пляшечку простягає діду, - в горах алкоголь шкідлива річ, але якщо зовсім трішки то можна.

Дід зробив ковток, скривився, витер вологі губи рукавом куртки.

- Залиште собі, - промовив Піп коли дід простягнув йому пляшечку щоб повернути, - це мій подарунок.

Старий знову хитро посміхнувся, подякував Івану. Подарунок заховав у внутрішню кишеню куртки.

Привал закінчився. Пора в дорогу. Хоч зовсім не хотілось рушати в мандри гірськими стежками проте іншого виходу не було. Поки вони сиділи снідали встигли охолонути. Трішки змерзнути. Звіявся невеличкий вітер. Небо стало ще чорнішим та й довкола все потемніло. Гори зробились не привітними, якимись навіть зловіщими. Їхні темні силуети зливались з небосхилом.

- Готується до снігової бурі, не варто баритись, - сумно констатував Іван.

Процесія понуро рушила на зустріч своєму майбутньому. Їхні силуети швидко розчинились в імлистих горах..