Повернення Галатеї

Сімейний склеп, який побудував ще його батько, засновник ритуальної агенції “Мара”, готувався прийняти в себе нове тіло. Семюель самостійно провів прибирання, оздобив все квітами, довіривши своїм співробітникам тільки транспортування.

Здавалось, кількість квітів наближається до нескінченності — букети, круглі вінки, живі рослини в горщиках і навіть декілька гірлянд, які розмістили всередині склепу. Все проходило швидко, немов чоловік готувався до цього все життя. От тільки смерть прийшла в його дім зовсім неочікувано.

Емілія, його дружина, була уособленням здоров’я та оптимізму. Тендітна, мініатюрна, проте неймовірно сильна духом, стала центром його життя. Він зі спокійним серцем відпустив її до сестри. Це був останній день, коли він бачив Емі живою.

Він ніжно омивав її холодне, біле як мармур, тіло, готуючи до ритуалу. Для інших це була лише підготовка до бальзамування, яку Семюель вирішив провести самостійно, тим самим немов прощаючись з дружиною. От тільки він не збирався її відпускати.

Він не просто так доклав стільки зусиль для того, щоб забезпечити всі її забаганки, щоб вона красивою та щасливою.

Посмертний макіяж Семюель з трудом, але все ж дозволив зробити своїй помічниці, з затаєною ревністю спостерігаючи як та, хоч в рукавичках, але все ж торкається його Емі своїми руками. Але самостійно та й майстерно скрити сліди ДТП, тонкі, майже непомітні шрами на обличчі.

Власне похорони проходили тихо і надзвичайно швидко. Друзі, в тому й родичі його дружини, до яких вона в той день так і не потрапила, попрощавшись з Емілі та поспішили покинути негостинний дім.

Через годину Самюель стояв в повній тиші серед опустілого склепу. Він дивився на красивий прозорий гроб, виготовлений на замовлення в короткі строки. Тонкі металічні лози, з розпущеними бутонами, оповили своїми стеблами гроб в міцних обіймах.

Його роздуми секретарка, яка побоялась залишити його наодинці.

— Сер? Ви стоїте тут уже понад годину.

— Кароліно, не варто турбуватися, — Семюель попробував усміхнутися, але судячи з вигляду нахмуреної дівчини, йому це не дуже вдалось. — Мені важко прийняти те, що Емілі вже з нами немає. Я скільки не встиг їй сказати. Можливо, — він глянув в сторону гробу, — якщо я це висловити, мені буде простіше.

“Простіше вернути її до життя”

Великі зелені очі секретарки налились слізьми та Самуель напружився. Йому не хотілось ні втішати власну співробітницю, ні терпіти її присутність більше необхідного.

— Подзвоніть мені сьогодні як… — вона так і не договорила, але Самюель її зрозумів і так.

— Я викличу таксі. Можеш поїхати додому, я організував всім триденні вихідні. — Помітивши її погляд, повний впевненої переконаності в тому, що їй треба залишитися, він додав, пом'якшивши голос. — Якщо мені буде потрібна твоя допомога, я обов’язково тобі подзвоню.

— А може?

— Іди. Залиши нас... — він осікся і виправився. — мене наодинці.

Переконавшись, що дівчина поїхала, Семюель закрив склеп. Зсередини це було зробити важко, але він справився тільки тоді зміг зітхнути спокійно. На щастя, чекати до опівночі не було потрібно, достатньо було темноти склепу, в якому не стали робити вікна.

Для ритуалу він придбав натуральні воскові свічки, які ледь чутно пахли трояндовою олією. Колючий, пишний вінок зі свіжо зрізаних червоних троянд Семюель тремтячою рукою поставив над головою покійної дружини, з легкістю знявши майже не закріплену кришку гробу. Одну троянд він вложив в задерев'янілі руки.

Семюель не вірив раніше в богів, магію і надприродні сили, але в той момент він щиро їм молився. Молився, закривши очі та зосередившись на словах, які вчив всю ніч, старанно повторюючи незнайомі звуки. В грудях розгоралось тепло, яке швидко змінилось слабкістю. Йому чувся тихий жіночий голос, свічі тричі гасли й знову запалювались, занурюючи склеп на декілька секунд в повну темряву.

Сили остаточно покинули Семюеля, той без свідомості опустився на кам’яну підлогу, так і не побачивши як Емілія розплющує свої очі.