Об'єктив

Світло, таке яскраве, що навіть через заплющені очі відчувається.

"Кляті будильники", — думаю я, встаю з ліжка й екрани-вікна тут же зменшують відсоток пропускання світла.

Впадає в око золотиста фігурка лицаря на бобіні. Я беру до рук "Оскара", розгортаю золотаву обгортку і смакую шоколадом.

"Цікаво, наскільки логічно називати це шоколадом, якщо у складі анітрішечки какао?" — промайнула у голові думка та одразу ж потонула серед насолоди смаком.

"Хай йому грець, смачно, як і завжди."

Я вимикаю режим "не турбувати" на тоненькому браслетику, що часом здавався дуже набридливою частиною мого тіла. Він дзижчить та вібрує. Роздратовано змахую рукою, аби скинути ті повідомлення. Дивлюся на зап'ясток: на проектованому дисплеї дванадцята година, тринадцять хвилин і скількись там секунд.

Йду на кухню. Впадає в око ще одна фігурка Оскара, що стоїть поміж купи різноманітних фікусів, на цей раз — справжня. Моя документалка 2109-го про життя ромів на теренах України 21-го століття дійсно крута, хоч я й вважала деяких суперниць та суперників і більш достойними цієї нагороди. А ще більш достойною я вважаю власну документалку про війну з Росією… Її ж навіть не номінували вісім років тому.

"Зрада, класична зрада", — думаю я. Заливаю свою сублімовану вівсянку з сублімованими фруктами водичкою і споживаю свій сніданок у кріслі з ротанґу, коли браслет на руці знову завібрував.

"Ну їх, ці всі робочі штуки, я маю право насолодитися сніданком у розслабленій атмосфері", — думаю я і поспіхом чітко додаю, — "Ні, відправляти це як відповідь не треба."

Ліниво перебираю безлад на столі, і під планшетом з недолугою подобою на сценарій документалки про останні хрущовки Києва я знайшла ту коробочку, яку я так шукала. Люди нині скоріше босоніж вийдуть, ніж без лінз з доповненою реальністю…

Хоча вийти босоніж, коли килимок біля дверей щоразу випльовує на твої ноги оплачене за підпискою взуття, доволі складно. Вихоплюю поглядом обличчя у дзеркалі. Воно сіре і чомусь втомлене, геть не схоже на моє.

Ліфт швидко спустив мене вниз і я вийшла на вулицю. Тепер прийшов час перевірити, що за повідомлення так старанно мені виписували. Реклама, реклама, ще якийсь спам… Ось воно. Багато запитань де я і чи не забула про роботу.

"От смішні. Звичайно ж не забула. Просто свідомо ігнорую!"

Я йду до старбаксу, милуючись зеленим Києвом, дістаю свою чашку і збираюся смакувати каву на конопляному молоці, проте мою увагу привертає новина у стрічці. Я сідаю на стілець у стилі 90-х і розгортаю стрім.

— Вони хочуть заборонити нашу справу! Наші предки так працювали, я працюватиму і мої діти теж. Не можна узяти й заборонити тваринництво. Вони хочуть знищити українське село! — говорить якийсь чолов'яга у діловому одязі.

— А що ви думаєте про права тварин? — питає поза кадром журналістка.

"Він думає що чим більше в них прав, тим важче заробляти гроші", — подумки коментую я. Машина-бариста робить мені каву. "Жуйка для мозку. Що гучніше волають усіляку чортівню, то кращі перегляди", — остаточно віддаляюсь від відео і насолоджуюся напоєм.

Втім, розслабитися мені не дали. Знову прийшло повідомлення, знову з роботи. На цей раз — автоматичне.

"Пані Теодосіє, маю вас повідомити: після наступного прогулу вас буде звільнено. Не відповідайте на це повідомлення".

"Ну і йди до сраки."

Далі кава вже так не смакує. Я зітхаю і йду до зупинки суспільного транспорту. Автобуси покірно мчали на виділеній їм висоті і не мали жодного простору для бунту.

"Я ж маю машину, чому я не можу їздити нею на роботу?"

"Хоча якби так подумали кожен та кожна, доїхати було б проблематично."

Чимчикую таки в офіс і зустрічаю кисле обличчя боса.

"От кляті перепустки. Навіщо їм знати коли я приходжу в офіс? Риторичне питання."

Ми заходимо до його кабінету. Я не бачу на його обличчі злості, ні, тільки втома і розчарування. "Я теж у собі розчарована, пане Іване, я теж"

— Ти хоч знаєш, який сьогодні день, Теодосіє?

Я зазираю йому за плече, намагаючись розгледіти дату на екрані.

— Сімнадцяте квітня дві тисячі сто двадцятого?

— Так, але я не про це. Сьогодні день дедлайну, Тео. Ти маєш писати сценарії, комп'ютер створює відео. Ми віддаємо його замовнику, ми отримаємо гроші, всі задоволені. Я десь помилився?

— Ні, пане.

— І де готовий рекламний ролик?

Я зітхаю і дивлюся кудись у вікно.

— Буде до вечора.

— Я сподівався на "вже на вашому столі", але й так зійде. Іди, Тео, і не підведи мене. Добре?

— Добре.

Двері кабінету зачинилися за мною. Те, що було далі, важко назвати днем.

"Течія беззмістовного буття."

***

Я встаю з ліжка. Снідаю. Вдягаю віар-лінзи. Бачу в дзеркалі втомлену, але цілком прогнозовану Тео. Слухаю подкаст по дорозі на роботу.

"Вітаємо у подкасті ПолітАктив, — лунає приємний дівочий голос у мою голову. — Представники українського тваринництва ставлять під загрозу національний план ліквідації осередків експлуатації тварин, узгоджений зі Світовим Комітетом Сталого Розвитку! Звучить занудно, еге ж?"

"Ще й як. Але не для наших слухачів та слухачок, я впевнений, — лунає голос хлопця. — Для тих же, хто не слухає наш подкаст і не вдупляється, що тут відбувається, коротко окреслю: СКСР створений у 2073 році задля організованого досягнення Цілей Сталого Розвитку ООН. Комітет має не тільки примножувати кількість бюрократичних папірців, а й донести до кожної країни світу аргументи у вигляді чітких економічних та соціальних причин слідувати Цілям Сталого Розвитку."

"Завдяки діям СКСР стало складніше стверджувати, що моя хата скраю, — знов звучить голос дівчини, — проте деякі ініціативи отримують супротив від представників бізнесу та спільнот. Наприклад, після відхилення своєї петиції представники індустрії тваринництва подали в суд проти України, з вимогою не тільки припинити закриття ферм, а й фінансово компенсувати шкоду індустрії від закону про національний план ліквідації осередків експлуатації тварин."

"І що? Звичайна нудна судова справа."

"Так, але ні. Після гучних заяв з боку наших земляків про аналогічний супротив та судові позиви заявили представники Бразилії та Індії."

"Ого, оце наші земляки заварили кашу."

Я виходжу на зупинці, йду до офісу, сідаю працювати. Обличчя співробітників та співробітниць, згенеровані картинки, слова, голоси — все змішалося. І тільки ввечері світ зупинив свій хаотичний рух. Я заздалегідь відпросилася з роботи, тож тепер я схопила речі, швидко у вбиральні змінила "робочу" футболку на "вихідну" і подалася на кіноквартирника. Цього разу, як і багато минулих, мені геть нема чого показувати.

Але в такі вечори я хоч трохи почуваюся вільною художницею, чия творчість змінює світ.

"Або світ змінює мою творчість", — констатує внутрішній голос.

Я усміхаюся, беру себе у руки й відчинаю двері. Квартирник зустрічає мене веселим шумом та радісними обличчями. "Здається, всі так само раді мені, як і я їм. Або, принаймні, раді одне одному." Я вітаюся з усіма подругами та друзями та радо знайомлюся зі своїми підписниками та підписницями.

— Ооо, привіт, люба Тео! Прийшла розказати про фільмування рекламних роликів? Впевнена, всі з задоволенням послухають балачки про те, чи відрізняються реклама крему від геморою і реклама соєвих сосисок.

Я обертаюся і впізнаю обличчя, що бачу у своїх жахах.

— Привіт, Соломіє. Ні. Цього разу я просто слухачка, — докладати сили, видавлюю з себе я.

Вона усміхається. Чи посміхається. Біс зна емоції тої гадюки.

— Шкода, шкода. Що ж, сподіваюся, тобі сподобається моя розповідь про те, як згенерувати фільм на Оскар. Я впевнена, що тобі це буде корисно.

— Я теж маю Оскар.

— Хіба? Ааа, точно. Але ж це було так давно, наче у минулому житті. Вибач, не пам'ятаю всіх деталей твоєї біографії.

"Ну й подавися", — думаю я собі, а сама киваю. На автоматизмі продовжую вітатися з людьми й наче навіть щось говорю їм у відповідь.

"Може, я заздрю? Просто по-людськи заздрю?"

Я сідаю та аплодую людині біля мікрофона.

"Ні, чому тут заздрити? В мене теж є нагороди. Мою творчість визнала світова спільнота. Я така ж успішна, як і вона."

Обличчя зливаються в одне, яке я бачу у своїх жахах. Я напружуюся і розумію, що дійсно настала черга виступу Соломії Гутенюк.

"Вона, напевно, говорить про свої нагороди. Так, і це добре. Це добре…"

Я встаю. Здається, хтось незадоволено мені щось говорить, але я не чую. Йду до комори, де якісь геть юні хлопці та дівчата тишком розливають алкоголь, якого тут точно не має бути.

"Геть юні? А я — ні? Так, я, мабуть, юна була так давно, наче у минулому житті."

Моя чашка заповнена чимось спиртним. Я розумію, що втомилася. Що лиця змішаються між собою, голоси перетворились на шум машин, навколо стало геть темно. Я розумію, що опинилася біля свого гаражу. І роблю ковток.

"Здається, це не чашка. Це пляшка."

Я зітхаю і шукаю у сумці ключі. Ось моя машина.

"Здається, вона була юна так давно… І нам потрібно поїхати звідси. Давай, кралю, заводься."

Машина натомість лише подає противний звуковий сигнал. Дивлюся на дисплей: "Водій у стані алкогольного сп'яніння".

"Та щоб тобі! Ти ж на автопілоті! Яка збіса різниця?!"

Я знесилено кладу руки на кермо. Трясуться долоні, руки, ноги, все тіло — і я гадки не маю, як їх вгамувати. Я маю поїхати звідси.

"Негайно."

Але я не можу. Машина не заводиться і продовжує мені нагадувати, що я нікчема.

"Тільки нікчема могла напитися і злиняти з туси, яку так чекала! Що ти тепер робитимеш? Будеш плакати та жаліти себе?"

І я заплакала. Я тут, у металевій пастці, яка нікуди не поїде. Можна вийти і піти додому, але… Я не хочу.

Як я тут опинилася? Хіба моє життя не було стабільним і щасливим?

"Не було."

Я зачиняю гараж і викликаю таксі.

"Так, світе, ти переміг. Сьогодні я спатиму вдома."

***

Я звільнилася з роботи. Сама. Навіть не вигнали, хоч було і близько. Тепер я сиджу в машині і мчу автобаном у село. До бабусі. Вона завжди прийме, втішить і нагодує дерунами. Коли Київ зник з горизонту, я розслабилася і відкинула голову на підголівник.

Тягнуся до дисплея, аби вимкнути прямий етер і хоч трохи їхати в тиші, без постійних голосів на фоні. Але тут я прислухалася до голосу дикторки та повертаю руку назад на кермо.

"… товариство з обмеженою відповідальністю «Люкс-Комбінат» судяться з Президентом щодо зняття обмежень реалізації м'ясо-молочної продукції. «Закриття м'ясокомбінатів призведе до зникнення десятків видів свійських тварин», — повідомляють вони…"

Бабуся, як завжди, радо мене обіймає. І, звичайно ж, в будинку на мене чекає гарячий чай.

— Зачекайте, бабусю, я маю дещо дізнатися.

— От завжди ти у роботі, Тодосю. Але добре, тільки швиденько, бо бабця по тобі скучила — ти навіть не уявляєш як!

— Добре, — кажу я, хоч хочу заперечити.

"Не те щоб я завжди була у роботі…"

Я швидко пробиваю членів ТОВ "Люкс-Комбінат", знаходжу профіль власника одної з ферм. Відправляю йому повідомлення.

"Доброго дня. Я хотіла б дізнатися, чи погодитися ви на фільмування у документальному фільмі? У світлі останніх подій світові було б корисно дізнатися про вашу діяльність."

Бабусин чай… Коли п'ю його, здається що мене загорнули у найм'якішу ковдру і обіймають найтеплішими обіймами. А з фірмовими пиріжками з вишнями утворюється таке неймовірне смакове поєднання, що за нього можна продати душу.

— Це не оці ваші сублімовані продукти, тут усе справжнє, натуральне, щойно зготоване!

— Дякую, бабусю, — з щирого серця говорю я і посміхаюся.

Я сиджу в альтанці. Сонце ніжно пестить моє обличчя. Пасмо, що впало на очі, навіть не хочеться прибирати — воно не заважає. Мені зараз ніц не заважає.

— Ти диви, не засиджуйся на вулиці до ночі, Тодосю! Комарі закусають!

— Добре!

"Скільки я тут вже сиджу?"

На природі час наче застигає і заразом тече геть непомітно. Проте раптом мою ідилію зруйнувало сповіщення на браслет.

"Ну що там може бути? Я ж звільнилася!"

Виявляється, це відповідь власника тваринницької ферми. "Вітаю. Хіба нині фільми не генеровані? Але так, я готовий показати господарство. Тільки без запитань. Задовбали журналісти з запитаннями."

"Я знімаю на цифру. Жодних запитань. Дякую!"

Намагаючись не зруйнувати магію вечора, спокійно підіймаюся у свою кімнату і збираю нещодавно розкладені речі.

— Йой лишенько, невже ти не порадуєш бабусю своєю компанією?

— На жаль, ні. Я маю зняти цей фільм. Це будуть репортажні знімання, ба! Я ще маю зробити записи, що саме я хочу відзняти й показати…

— То невже й на ніч не лишишся, Тодосю?

— Лишуся. Поїду завтра.

***

Я знімаю абсолютно все навколо, не шкодуючи своєї старенької цифрової камери. Ферма здається такою світлою та чистою, наче вона стерильна. Але зблизька видно недоліки: потемнілі плями на огорожі, плями іржі на машинах збоку стіни, і, здається, іноді протікає дах.

Гадки не маю, чи то для знімання, чи то тут так завжди: кілька працівниць у білосніжних халатах пораються з величезними механізмами. Навколо лунає, без жартів, чудова музика. Величезні роботи м'якими клешнями погладжують і обіймають корів.

— Так в них більші надої, — коментує господар.

В хліву зі свинями все так само, хіба що замість індивідуальних загонів всі знаходяться в одному єдиному великому. Господар дивиться на них і посміхається.

— Одвічна годувальниця українського народу. Знаєте, колись дуже давно мої предки тільки й виживали, що завдяки цим прекрасним тваринкам. Ця ферма дісталася мені в спадщину від діда, йому — його батька, і так далі… Сімейна це справа. Справа честі нашого роду, я б сказав. І в кризу сімдесятих ми вижили лиш завдяки їм. Знаєте, скільки в нас ферм було тоді? Ооо! Те що ви бачите, пані, це лиш крихти колишньої розкоші. А скільки поголів'я тут було, як я був малий… Я то не бачив, дитиною на ферми мене не пускали. Але все ж… Я не розумію, чого закривати. Тварини-бо тут щасливі.

Я переводжу камеру на свиню, що тупо дивиться на господаря. Здається, їй абсолютно чхати на монологи. Ми йдемо до фермера у хату.

Знайомлюся з хазяйкою та дітьми. Мене запрошують до столу. На вечерю — каша з котлетами, я ввічливо відмовляюся від других. "А поїсти каші ніколи не зайве."

— Теодосіє, я цікавилася вашою творчістю… Ви ж маєте Оскар?

— Так. Але то було давно і у зовсім іншій ситуації. Ця документалка буде інша. Вона більше… Більше для того, аби показати ситуацію зсередини, тут і зараз, — відповідаю я.

Попоївши, ми з фермером йдемо у кімнату з приємним м'яким освітленням. Я виставляю лампу як контрове світло і він сідає на фоні добротної кам'яної стіни. Насолоджуюся смачним кадром, що мені вдалося виставити. Чоловік помітно шаріється і стискає у руках дисплей, а губи його нервово ворушаться, бубнять собі під носа завчасно написаний текст.

— То… Що мені робити? Як говорити?

— Просто розслабтеся й уявіть, що за цією камерою тільки найближчі та найдорожчі люди. Давайте. Видихніть… Отак… І розслабтеся. Якщо що, ми можемо записувати це інтерв'ю у стільки дублів, скільки вам необхідно. І завтра. І післязавтра, якщо схочете. Доки вам не сподобається. Ну все, поїхали.

І фермер почав свою розповідь. Розказує про себе, про історію сім'ї, повторюючи і продовжуючи свій монолог з хліва. Я киваю, показую йому, що все добре, в нього чудово виходить. І от, нарешті чую те, заради чого я прийшла: його бачення конфлікту з державою та СКСР.

— … Так, я маю визнати, що тваринництво не приносить серйозних прибутків. Це може бути серйозною проблемою і зашкодити іміджу індустрії. Після кліматичної кризи кількість охочих споживати наші продукти значно зменшилася, і ті покупці, що в нас є, часто наголошують саме на тому, що виробництво має бути чистим і щасливим. Вони не хочуть докорів сумління, а реклама має бути чесною… Для мене особисто теж дуже важливо забезпечувати щастя моїх тварин. Вони мені усі — рідні. Я не можу полишити їх на страждання.

Він зробив паузу. Чоловік опускає голову, тяжко зітхає і за хвилину продовжує:

— Держава має не забороняти нас, а дати гроші індустрії. Нам потрібна підтримка, щоб тварини були й надалі в тих умовах. Робота людей, механізми… це все потребує грошей. Я не хочу страждань тварин, розумієте. Так, їхнє життя коротке, але хіба не найщасливіше?

Він замовкнув, його погляд став задумливим і спрямованим вдалечінь, кудись поза камерою. Я це теж зняла.

***

Ми ходили серед корів і свиней ще чотири дні, господар керував доглядальними машинами й розказував про тонкощі виробництва. Про те, наскільки дорожчим стали м'ясо й молокопродукти після указу про безпечну для довкілля утилізацію відходів тваринництва. Про те, як складно зробити запліднення корові без стресу. Про те, скільки грошей коштує виховання биків замість старого доброго кільця у носі… Я не сумніваюся, що він знає свою справу. Проте це все навіює нудьгу та тугу. "Гроші, гроші, гроші… Так, це важливо, і напевно є суттю конфлікту, але… Але я обіцяла не ставити питань."

Раптом у мій об'єктив потрапила корова, що тужливо микала. Я похапцем рушила до неї. Від неї відводили зовсім мале теля. Мій супутник ринувся до неї та старався заспокоїти всіма своїми знаннями коров'ячої психології, але допомагало мало.

— Таке рідко буває, щоб аж до страждань, — мовив у камеру він, — Чесно, ми усіляко стараємося заради їхнього спокою. Але ми маємо забрати теля, щоби корова дала достатньо молока.

Туги й бентеги стало ще більше. Я не змогла продовжувати знімати, нічого не робити, я… Я просто тікаю на вулицю. Просто дихаю. Емоції переповнюють мене, але я не можу дібрати слів, щоб описати їх.Я наважуюся на відчайдушний крок.

"Я маю відзняти все, до чого дотягнуся."

Я біжу з камерою у руці до будівлі, де відбувається забій. Ми ніколи туди не заходили. Господар каже, що то неприємна будівля, і що забій не відповідає рейтингу моєму фільму…

"Бо, знаєте, зараз цензура така, що й зайвого разу муляж трупу не покажуть."

Але я маю бути об'єктивною і показати всі сторони любові до тварин. Пропуск, що дав мені господар, підходить і до цієї частини будівлі. "Чудово!"

Я бачу загін, у якому стоять свині, що сьогодні підуть на забій. "Небагато, їх всього… п'ятеро, шестеро… восьмеро." Об'єктив вихоплює їхні очі. Це очі істот, що вирвані з монотонного щасливого забуття і вкинуті у невідомий жорстокий світ. Погляд здається мені на диво знайомий, аж доки…

— Не знімайте. Не знімайте, кажу!

Свиню завели до дивного механізму. Вона стоїть у цьому машині, закута, у пасці. В неї трясуться ноги, хвіст, вуха, все тіло — і цей погляд я вже не вважаю знайомим. Механізм скреготить. Він має вбити тварину одним проколом. Я вимикаю камеру і виходжу назовні, аби якось логічно пояснити господареві, чого я сюди приперлася.

— Я просто хочу відзняти все документально, не обов'язково все увійде в кінцевий варіант, бо ця цензура, ну ви знаєте.

Примирення за вечерею пройшло вдало. І от ми востаннє влаштовуємося перед такою фактурною кам'яною стіною, я поправляю лампу для контрового світла.

— Це були дуже важкі дні і для вас, і для мене, — кажу, — Але спробуйте підсумувати все, про що ми говорили та сказати добрі, щирі слова для глядача.

— Але ми ж цього не писали в тексті…

— Так. Я хочу, щоб ви сказали це від себе.

— Я хочу сказати всім, хто подивиться цей фільм, наступне: не забувайте своє коріння, свою історію. Тримайтесь традицій, вони нагадують нам, хто ми є, яке наше місце у світі. Бережіть також і тих, хто з вами поряд, любіть кожну істоту і захищайте від страждань. Іноді ми маємо вчиняти жорстоко, так… Але хай ця жорстокість буде єдиним поганим, що в нас є.

Господар дивиться на мене й очікує від мене сигналу. Я збираюся до купи і кажу:

— Я казала, що не буду ставити питань. Але… Чи не здається вам, що час відпустити минуле і змінювати світ?

Чоловік мовчки дивиться на мене. "Його погляд так і питає: «Шо за підстави, Тео?!»" Я посміхаюся, киваю і вимикаю камеру.

— Знято.

***

Світло, таке яскраве, що навіть через заплющені очі відчувається.

"Кляті будильники", — думаю я, встаю з ліжка і екрани-вікна тут же зменшують відсоток пропускання світла. Я повертаю їх назад, у попереднє положення. "Хай сьогодні буде сонячно!"

На тоненькому браслетику звук ввімкнувся автоматично. Він дзижчить та вібрує. Я переглядаю всі повідомлення і радо пишу їм у відповідь: "Дякую! І тебе теж з Днем Незалежності!"

Спускаюся сходами вниз і йду на кухню. Там пахне фірмовим бабусиним чаєм і пиріжечками.

— Доброго раночку, Тодосю! Я сьогодні переглянула як там твій фільм новий, там ще сто тисяч переглядів за тиждень набралося!

— Доброго ранку. Це чудово, але не так чудово, як твої пиріжечки, — кажу я і вхоплюю один.

"Ай! Гарячі ще!"

— Ти не переживай, що фільм не завірусився. Бабуся все одно каже, що він найкращий.

— Не маю причин вам не вірити, бабусю! То може разом подивимось етер до Дня Незалежності?

Вона киває і чимчикує до дивану. Я вміщуюся поряд з нею. Вона обіймає мене. Ми посміхаємося і п'ємо чай.

Після святкування пішов випуск новин. Бабуся махнула рукою і відключилася від етеру.

— Піду краще насиплю нам борщу. Ти зі мною, онуцю?

— Звичайно. Додивлюся тільки сюжет.

В етері показують мої кадри з документалки. "Скарги та вимоги власників тваринницьких ферм було відхилено, — коментує приємний дикторський голос, коли картинка перемикнулася на пряму трансляцію біля будівлі суду, — 24 серпня — день, коли держави всього світу офіційно відмовилися від індустрій експлуатації тварин. ООН вже планує запровадити свято на міжнародному рівні..."

"А гарні кадри вийшли."