Проект "Чорний обеліск"

24 серпня 2150 року, ЖК “Обеліск-1”

Чоловік зі сріблястим волоссям повільно підняв палець, звичним жестом вказав у напрямку напівпрозорого екрану. Екран засвітився мерехтливим блакитним сяйвом. Нова рідкокристалічна технологія, що зовсім не нагріває повітря. Рухами очей чоловік почав перемикати канали. Хоча на ньому і був теплопоглинаючий одяг, він звик економити енергію. Роки такого режиму давались взнаки.

На екрані, змінюючи один одного, журналісти різних країн вітали людство з 24 серпня — Днем Незалежності України, Днем Початку Нової Ери. Жовто-блакитні стяги, що прикрашали кожну стрічку новин, нагадали чоловікові про інше 24 серпня — 30 років тому. День, коли все почалося…

24 серпня 2120 року, бізнес-центр “Чумацький шлях”

Цілий місяць країна готувалась до наймасштабнішого свята за всю свою історію. Цей День Незалежності мав продемонструвати світові велич держави, що за останні 50 років зробила небачений прорив. Прорив у науці, економіці, технічному та культурному розвитку. Україна стала впливовим гравцем на світовій арені, з яким варто було рахуватись. Цього року до країни прибули делегації з США, Німеччини, Японії та Китаю, аби привітати зі святом новонародженого члена Великої П’ятірки. На головній площі яблуку ніде було впасти, повітрям снували дрони іноземних ЗМІ.

Віктор Семенович Євтушенко, видатний український інженер-генетик, спостерігав за підготовкою до свята зі 120 поверху хмарочоса, що височів над Києвом. Звідси місто було видно як на долоні. Вченого привезли до будівлі о восьмій ранку, нічого толком не пояснивши. Здивований чоловік опинився у бенкетній залі. Вишукана їжа, благородні напої та найсвітліші голови сучасної науки. Раз за разом він помічав серед гостей знайомі обличчя. Едвард Джонс, лауреат Нобелівської премії з фізіології або медицини. Хіро Накамото, винахідник, автор кількох інноваційних методів отримання енергії з альтернативних джерел — у тому числі з тепла людського тіла. Б’янка Перейра, президент світової асоціації екологів “Планета майбутнього”.

Деякі гості були Віктору Семеновичу незнайомі. Але щось невловиме в обличчях, прямі спини, стиснуті губи, голоси, звиклі віддавати накази — все це видавало у них військових високих чинів. Вчений добре знав англійську, та не квапився спілкуватись. Він неспішно прогулювався поміж гостей, прислухаючись до розмов. Нічого цікавого почути не вдалося: люди теревенили про природу, погоду, виказували шану науковим працям одне одного, справлялися про здоров’я дітей… Ця невимушена атмосфера дратувала чоловіка, який намагався зрозуміти, що саме тут відбувається. Усі інші, здається, не бачили в цьому бенкеті нічого дивного.

Євтушенко розвернувся на підборах і попрямував до відкритого балкона. Порив вітру одразу вдарив у обличчя, розтріпав волосся. Та Віктор Семенович був тільки радий: в приміщенні працювали кондиціонери, але надворі було дуже спекотно. Розумний годинник показував 38⁰. На небі не було ані хмаринки. “Розігнали заради свята” — подумав чоловік і надів спеціальні окуляри з функцією приближення. Тепер ніщо не заважало йому спостерігати за приготуваннями на площі. Там саме закінчували монтувати величезну сцену. Замислившись, він не почув за спиною обережних кроків.

— Дивно, — науковець здригнувся від звуків хрипкого голосу. — Таке свято, а для сцени коштів пожалкували. Металоконструкції геть ніякі.

Поруч стояв високий, худий чоловік з хитрувато примруженими очима та ледь помітною усмішкою. Його обличчя здавалось смутно знайомим.

— Василь Коваль, майстер з виготовлення матеріалів для будь-яких потреб. — Чоловік простягнув вкриту шрамами засмаглу руку.

— Віктор Євтушенко, інженер-генетик, — він міцно потис руку новому знайомому. — Здається, моя лабораторія замовляла у вас камеру для експериментів…

— …Яка витримує усе на світі, — весело закінчив ремісник. — Радий познайомитись особисто.

У цей час чоловіків покликали всередину: починалась офіційна частина. Коли всі зайняли свої місця, підвівся маленький непримітний чоловічок. Він постукав по своєму келиху, легенько прочистив горло і почав говорити:

— У цей видатний, значущий для кожного день, у цій залі зібралися кращі представники людського роду — кожен в своїй галузі. Якщо комусь і судилося зробити найвидатніші відкриття тисячоліття — то це вам. Якщо людство матиме шанс на подальше панування на цій планеті — то завдяки вам. Я піднімаю свій келих за вас, нашу надію на світле майбутнє!

Зазвучав гімн України — країни, яка гостинно прийняла на своїй території шановне панство. Країни, яка відмічає сьогодні свій день. День Незалежності, День Свободи. Дзвін келихів, веселі посмішки, привітання… Серед цих урочистостей тільки одна людина сиділа замислившись. Віктор Семенович міркував, для чого насправді зібрали під одним дахом таких різних на перший погляд людей. Чоловік підвівся і почав повільно просуватися до дверей. Біля виходу його зупинили. Ввічливо попросили затриматись, адже без нього сьогодні ніяк не можна. “Гаразд, — подумав вчений. — Отже, щось має статися. Але що?” Відповідь на своє питання він отримав за кілька годин, під час прямого включення зі святкування.

24 серпня 2120 року, майдан Незалежності

Солодка вата, повітряні кульки, жива музика — свято було у розпалі. Зображення з дронів транслювалось на великому екрані. Раз за разом оператори вихоплювали з натовпу чарівних панянок з розмальованими у жовто-блакитне щічками, парубків з козацькими чубами, дітей у вишитих сорочках та яскравих віночках. Всі сміялися, танцювали, підспівували улюбленим гуртам та розмахували прапорцями, вітаючи Батьківщину з великим днем. Людей зібралося багато, та самий центр площі лишався порожнім. Чи то для іноземної делегації, чи то для виступу повітряних акробатів.

Черговий гурт щойно спустився зі сцени під оплески задоволеної публіки. Здається, сталась якась заминка, адже ніхто не квапився зайняти їхнє місце. Люди завмерли в очікуванні, і саме тоді кожен присутній відчув легку вібрацію. Друга хвиля, що пройшла землею, була вже сильніша. Третя відгукнулась у мембранах акустики стривоженим гулом. Люди озирались, не розуміючи чи це частина шоу, чи відбувається щось незаплановане. Четверта хвиля примусила шибки навколишніх споруд жалібно задзвеніти. Поодинокі святкуючі почали відокремлюватись від натовпу, зникаючи про всяк випадок у провулках. Дехто боязко визирав звідти, інші увімкнули трансляцію на кишенькових ПК. На якийсь час усе стихло. Коли вже здавалось, що цього разу обійшлося, прийшла шоста хвиля, у кілька разів могутніша за попередні. Охорона, ніби прокинувшись, почала виводити людей у безпечні місця. По телебаченню різними мовами зазвучало, що раптовий землетрус перервав урочистості з приводу Дня Незалежності України.

Вібрація, між тим, набирала сили. Хвилі накочували одна за одною майже без перерви. Площею розійшлося павутиння тріщин, вимальовуючи геометрично правильні візерунки. В епіцентрі просіла земля, тріщини розширились, формуючи провалля. Все завмерло. Здається, навіть вітер припинив коливати листя дерев. А далі був поштовх, за ним ще один, і з провалля показалася металева фігура пірамідальної форми. На мить спинившись, фігура продовжила свій рух вгору. За лічені хвилини над площею з’явився кількаметровий обеліск. Його чорна поверхня ніби поглинала навколишнє світло, висмоктуючи з нього силу. Він нагадував розрив просторової матерії, зсередини якого проглядало ніщо.

Впродовж наступних 72-х годин обеліск продовжував рости. Увесь світ затамувавши подих слідкував за розвитком подій в Україні, висловлюючи співчуття та запевнення у підтримці. Жителів навколишніх будинків терміново евакуювали. Коли ріст загадкового монумента спинився, з площі прибрали уламки не витримавших сусідства споруд. Прилеглі території взяли під контроль військові. Очепили периметр, заборонили вхід у повітряний простір над небезпечною зоною дронам усіх моделей. У тому числі належавшим ЗМІ, які не отримали відповідного дозволу. Всередині зони встановилась незвична тиша, серед якої височів чорний обеліск, відкидаючи на місто гігантську тінь.

24 серпня 2120 року, бізнес-центр “Чумацький шлях”

У бенкетній залі сотні очей напружено вдивлялись в екран, на якому транслювали пряме включення з майдана. На обличчях відображались різні емоції: розгубленість, подив, недовіра. Тільки Василь Коваль сидів подавшись вперед, шаленим блиском очей демонструючи неабияку зацікавленість. Євтушенко відмітив про себе цей факт: “Треба буде з ним поговорити, але трохи пізніше.” Він продовжив спостерігати за оточуючими. Ті, кого він ідентифікував як військових у штатському, виглядали спокійно та зосереджено. “Не здивовані? — промайнуло у голові Віктора Семеновича. — Та це не пояснює того, що відбувається.”

Простір навколо вченого враз наповнився звуками. Люди відійшли від першого шоку та почали активно обговорювати появу обеліска та будувати теорії. Поруч з генетиком вже вдруге за сьогодні опинився Коваль. Спеціаліст з нестандартних матеріалів був надзвичайно схвильований, що видавало рефлекторне посіпування його грубих вузлуватих пальців.

— От якби підібратись поближче! — У хрипкому голосі з’явились мрійливі нотки. — Хоч одним оком подивитись…

— Навіщо? — Науковець зацікавлено подивився на співрозмовника.

— Є в мене одна теорія, — як навмисне, відповідь Коваля перервав один з гостей, якого Євтушенко не знав. Він ввічливо попросив ремісника о консультації з якогось важливого питання.

Віктор Семенович відчув себе учасником експерименту, на який він не давав згоди. Чи їх всіх дійсно зібрали тут, аби спостерігати за реакцією, чи в нього починається манія переслідування? Та науковець добре відчував направлені на себе погляди. І, хоча самих спостерігачів він не бачив, сумнівів бути не могло. Роззирнувшись, Євтушенко помітив біля стіни молоду жінку. Забране каштанове волосся, сіра офісна спідниця, легка біла блуза. Жінка щось записувала у маленький блокнот, час від часу поглядаючи по сторонах з-під опущених вій. “Психолог? Але який в цьому сенс?” Коли він знову подивився у той бік, жінки вже не було.

— Професор Євтушенко? — Один з військових у цивільному торкнувся його плеча. — Дозвольте відвезти вас додому.

В очах чоловіка не було жодного натяку що йому потрібен дозвіл. Погляд був твердий, колючий, прямий та оцінюючий. “Такий нічого не розповість, — майнуло в думках науковця. — Тільки якщо сам захоче.”

Більшість шляху проїхали мовчки. Коли звернули на потрібну вулицю, військовий нарешті заговорив:

— Раджу вам провести час із родиною, Вікторе Семеновичу. Все інше почекає. Звісно, окрім справді важливих, термінових справ. — Він пронизливо подивився на вченого. Відповідаючи на питання, яке не було озвучено, додав:

— На все свій час.

27 серпня 2120 року, квартира професора Євтушенка

Віктор Семенович скористався порадою. Дружина та син зраділи такій кількості уваги від зазвичай зайнятого голови родини. Він намагався бути веселим та безтурботним — наскільки це взагалі було в його характері. Поки син перебував у аспірантурі, вони з дружиною ходили на побачення. Потім були тихі сімейні вечері, довгі неспішні прогулянки, шахи під домашній лимонад. Та коли приходила ніч, чоловік сідав в улюблене крісло і подовгу дивився у вікно. Думи не полишали його, тримали у своєму полоні. Він розумів, що чогось чекає. І коли дочекається, так як раніше вже не буде.

Настав вечір третього дня. Сьогодні вони ходили в кіно, на документальну стрічку про екологію. Фільм залишив по собі тривожний післясмак. Додому вертались на таксі, хоча спершу планували пройтися. Планам завадила спека — розумний годинник показував 45⁰. При такій температурі знаходитись на вулиці було справжнім випробуванням. У вечірніх новинах Євтушенко побачив чорний обеліск, що затуляв собою сонце. “Здається, він більше не росте…” — якесь незрозуміле передчуття заполонило свідомість вченого. А потім він отримав електронного листа.

28 серпня 2120 року, майдан Незалежності

Технічно вже настало 28 серпня, коли машина з професором Євтушенком спинилась неподалік від обеліска. “02:10” — відмітив час вчений. Темрява надійно сховала від стороннього ока дві чоловічі фігури, що завмерли біля підніжжя. Супроводжуючий простягнув руку, щось натис, і перед очима науковця безшумно відкрилось провалля дверей. Воно виділялося хіба що на фоні суцільної пітьми величного монумента, але всередині було темно. Віктор Семенович хотів увімкнути ліхтарик, та супроводжуючий жестом спинив чоловіка. У відповідь той тільки зітхнув і сміливо зробив крок вперед у невідоме.

За спиною беззвучно зачинились двері. Після тихого сигналу простір наповнився м’яким розсіяним світлом. Чоловіки пройшли коридором до ліфту, піднялися на 25 поверх. Натиснувши на світло-сіру панель, супроводжуючий запросив Євтушенка до кімнати, де на нього чекало знайоме обличчя. Військовий, цього разу одягнений по формі, привітав чоловіка легким нахилом голови:

— Радий бачити, Вікторе Семеновичу. Прошу, сідайте.

Науковець присів по інший бік столу. У невеликому кабінеті вони були тільки вдвох.

Кілька хвилин чоловіки допитливо дивились одне на одного. Нарешті генерал-лейтенант порушив тишу:

— Я вирішив зустрітися віч-на-віч, тому що тільки з вами можуть виникнути… складнощі.

Євтушенко усміхнувся у відповідь:

— Бачу, ви добре володієте інформацією. На відміну від мене.

— Так, і маю на те вагомі причини. Але обіцяю надалі бути з вами максимально відвертим. — Обличчя військового набуло суворого виразу. — Надто багато поставлено на карту.

Вчений кивнув співрозмовнику.

— Тоді почнемо з простого. З ким маю честь...?

— Богдан Степанович Горій, куратор проекту “Чорний обеліск”. Генерал-лейтенант ССО ЗСУ — Сил спеціальних операцій Збройних сил України. — Він не жартував, коли казав про максимальну відвертість.

— Наскільки все серйозно?

— Серйозніше не буває. Нас чекає катастрофа планетарного масштабу. — Губи чоловіка витяглися у тонку лінію.

— Скільки маємо часу?

— Місяць. Може менше. За прогнозами вже за три тижні ситуація стане критичною.

Вересень 2120 року, матеріали зі світових новин

Тривожні новини заполонили світовий інформаційний простір. В багатьох країнах спостерігалась аномально спека. Подекуди стовпчик термометра досягав 55-60 градусів за Цельсієм, і на цьому не збирався спинятись. ЗМІ повідомляли про перші жертви, якими ставали люди з серцево-судинними розладами. Кожного дня в новинах просили утриматись від зайвих пересувань до настання сутінків.

Температура невпинно зростала, почала відмовляти техніка. Деталі плавились від нещадного сонця, системи клімат-контролю працювали не знаючи відпочинку. Аби вони не перегрівалися, люди вдень спускалися до підвалів, ховались у промислових холодильниках. Найбільше потерпали від спеки мешканці останніх поверхів висотних будівель. Розпечений дах перетворював їхні помешкання на духові шафи. Служби порятунку не встигали на виклики, жертв ставало дедалі більше.

У цей час риторика щодо України почала змінюватись. Обеліск все частіше згадували не як кару та небезпеку, а як величезну вдачу. Адже велетенська тінь затуляла собою півміста, даруючи рятівну прохолоду. Загадковий монумент наче нейтралізовував безжальні ультрафіолетові промені, спиняючи їх, не пропускаючи далі. У цей час з’явилось багато версій з його походження. Деякі були зовсім неймовірні, інші мали право на життя, та жодній не вдалося впритул наблизитись до розгадки таємниці чорного обеліска.

28 серпня 2120 року, кабінет генерал-лейтенанта Горія

Євтушенко схрестив ноги, приймаючи більш зручну позу. Він мав дізнатися більше.

— Розкажіть детальніше про цей проект. — Зустрівши сталевий погляд військового, вчений додав: — Я маю бути певен. Ви повинні знати, у ЩО мене колись намагалися втягнути…

Богдан Степанович повільно кивнув у відповідь.

— Зараз відбувається те, чого людство боялось найбільше. Клімат змінюється, планета стає непридатною для життя. Наші предки передбачали такий розвиток подій, а порятунком вважали освоєння космосу. Як ви знаєте, від ідеї колонізувати Марс довелося відмовитись. Тоді і з’явився проект “Чорний обеліск”.

Вчений слухав уважно, відчуваючи як розрізнені фрагменти інформації стають на свої місця.

— Проект складався з двох частин: створення технічної бази та підготовки кадрів. Його реалізація почалась 50 років тому.

На обличчі Євтушенка з’явилась розуміюча посмішка.

— Все вірно, — відреагував генерал-лейтенант. — В Україні не просто так почався науково-технічний розквіт. Звісно, не тільки наша країна потрапила під програму, але вона продемонструвала найвидатніші результати у науковій галузі.

Віктор Семенович згадав, як колись отримав грант на навчання за кордоном. Потім була практика під керівництвом кумира, нині покійного професора Нейтона Левіт-Джонса. А далі стався неприємний інцидент зі спробою втягнути молодого вченого у незаконне клонування людини. Повернення додому та присвята себе вітчизняній генній інженерії. Він відчув гордість за себе та свою Батьківщину. Прочитавши його емоції, генерал-лейтенант продовжив:

— Правду кажучи, саме завдяки вам Україна отримала такий високий статус у проекті. Але до цього повернемось трохи пізніше.

Військовий ненадовго замислився.

— Щодо технічної бази: “Чорний обеліск” — це повністю автономна науково-дослідна станція з підвищеним рівнем безпеки. Тут до ваших послуг наробки, якими володіє на цей час людство. Безперервним джерелом енергії слугує сонячне проміння, яке притягує вся зовнішня поверхня. Також передбачені альтернативні джерела живлення. Станція при потребі витримає атаку будь-якої існуючої зброї та зможе вийти у відкритий космос. До того ж, на території знаходиться житловий комплекс, здатний розмістити близько 300 людей.

Такого масштабу професор не очікував.

— Вражаюче! Але для чого зберігати проект у таємниці? — здивувався вчений. — Чи не варто було дати людству можливість… підготуватися?

— Справа в тому, — генерал-лейтенант тихо зітхнув, — що деякі сили намагаються нам завадити. Корпорації, які мають давній конфлікт з екологами. Конфлікт на межі здорового глузду, ні, навіть поза його межами. — Військовий поморщився. — Є і інша причина. Правда може спровокувати хвилю паніки. Протести, локальні конфлікти державні перевороти… Цього не можна допустити. Ви розумієте?

29 серпня 2120 року, станція “Чорний обеліск”, малий зал нарад

Генерал-лейтенант Горій увійшов до кімнати, де на нього вже чекали четверо чоловіків. Привітавшись коротким кивком зайняв останнє вільне місце. Присутні були різного віку, звання, навіть належали до різних рас. Об’єднував їх тягар відповідальності за подальшу долю людства. Немолодий американець підняв хвилююче всіх питання:

— Він погодився?

— Так, — коротко відповів Горій.

— Були проблеми?

— Одна умова з його боку. Привезти сюди його родину.

Приміщенням пройшовся невдоволений гул. Богдан Степанович твердо його спинив:

— Він нам потрібен. Розмістити ще 2 людей не бозна-яка умова.

Представники США та Німеччини обмінялися поглядами.

— Уряди наших країн будуть незадоволені…

Українець перервав монолог, що погрожував затягнутися:

— Цей чоловік патріот — своєї країни, родини, себе… Сильний, вольовий, з гострим аналітичним розумом та власною думкою. Його неможливо до чогось примусити. Ці якості зробили його тим, ким він є. ВІН НАМ ПОТРІБЕН.

Горій обвів поглядом суворі обличчя. Він знав, про що вони думають: “Україна забагато на себе бере!” Військовий продовжив:

— Зауважте, Євтушенко такий не один. Є ще Коваль — хоч і не вчений, та його навички з комбінування матеріалів унікальні. Ще трійко біологів, доктор медицини та двоє хіміків.

Чоловік зробив невелику паузу, пильно роздивляючись іноземних колег.

— Давайте начистоту. Вам не подобається, що проект довелося розгорнути саме на Україні. Спільний проект, в який дехто вклав більше часу, коштів та сил. Але це не змагання. В нас одна мета. Крім того, на нашій території немає представників корпорацій, які ні перед чим не зупиняться аби не втратити вплив. Ні перед чим, — Горій виділив голосом три останні слова.

— До того ж, — вимовив він зовсім іншим тоном, — Київ це не вся Україна. Моя родина, наприклад, з Нікополя. Обеліск ніяк не допоможе їх захистити. Ми з вами всі у рівному становищі. Давайте закриємо цю тему раз і назавжди. — Чоловік різко підвівся і не озираючись вийшов з кімнати.

29 серпня 2120 року, станція “Чорний обеліск”, кімната відпочинку

Після короткого сну Євтушенко пройшов стандартні для новоприбулих процедури. Підписав договір про довічне нерозголошення отриманої інформації без письмової згоди куратора від своєї країни. Добровільну відмову від будь-яких зовнішніх контактів та повну інформаційну ізоляцію під час участі в проекті. Згоду на відеозйомку та звукозапис у всіх приміщеннях станції, окрім душових та туалетних кабін. Здав особисті гаджети та отримав службові — з обмеженим виходом до інтернету. Далі науковцю провели оглядову екскурсію станцією, та детальну 38-им поверхом, що належав команді біологів. А потім залишили сам на сам зі своїми думками.

Сидячи із заплющеними очима в кімнаті відпочинку, Віктор Семенович медитував. Він вкрай рідко вдавався до медитації, тільки у випадку крайньої потреби. Зараз був саме такий випадок. Розплющивши очі, чоловік помітив у кріслі навпроти жінку з каштановим волоссям. Ту саму, яку бачив на бенкеті.

— Добрий день, — посміхнулась жінка. — Я Наталія, штатний психолог вашої команди. Як себе почуваєте?

— Майже готовим, — спокійно зустрів її погляд Євтушенко.

Наталія відкинула з обличчя неслухняне пасмо.

— Це добре. Раптом що, звертайтесь у будь-який час, навіть якщо привід здається незначним. У вашому годиннику є карта, на ній відмічено мій кабінет.

Науковець байдуже кивнув головою.

— Вікторе Семеновичу, я не жартую. На вас покладена дуже відповідальна місія. Аби зменшити тиск, інші учасники проекту отримують вкрай обмежену інформацію. Заради гарного мікроклімату ніхто з вашої команди не має доступу до новин. Та я впевнена, що ви знайдете спосіб обійти правила. І тоді, я на вас чекатиму.

Науковець у відповідь незрозуміло хитнув головою, чи то заперечуючи, чи то погоджуючись. Жінка знову посміхнулась:

— Я чула, увечері має прибути ваша родина?

— Так і є. Мої дружина та син житимуть зі мною.

— Будьте готові, що декому це може не сподобатись. Вирізнятись з-поміж інших не завжди на краще. — Наталія серйозно подивилась на вченого. — У будь-якому разі, ви знаєте де мене знайти. На все добре. — Жінка втретє посміхнулась і вийшла з кімнати.

Вересень 2120 року, станція “Чорний обеліск”

Пара днів на адаптацію, далі тиждень напруженої роботи. Час від часу до команди професора Євтушенка приєднувались нові люди. Чіткого графіку не було — кожен самостійно обирав час найбільшої продуктивності. Таким чином, робота не спинялась ні вдень ні вночі. Щодня працівники вносили записи до лабораторного журналу. Керівники команд могли передивлятись записи інших лабораторій. З них Віктор Семенович дізнавався, як просуваються справи з селекцією рослин, здатних витримувати нові погодні умови; як йде робота над революційними жаростійкими матеріалами, зокрема захисним одягом нового покоління. Та його місія була найважливіша — змінити геном людини. Інші способи тільки відтягували неминуче.

Відчуваючи свою відповідальність, професор Євтушенко засиджувався у лабораторії допізна. В цей час у надто тісній для трьох кімнаті на нього чекали дружина та син. Втомлений чоловік не мав змоги побути наодинці. До того ж, на його особистому комп'ютері містились файли з наробками колег з усього світу. Деякі з них мали статус “Цілком таємно”. Переглядати їх у присутності сторонніх було прямим порушенням правил безпеки. І якщо через дружину не варто було перейматись, то син, аспірант кафедри біофізики та медичної інформатики ННЦ «Інститут біології та медицини» КНУ імені Тараса Шевченка, міг стати серйозною проблемою. Вченому навіть не довелося нічого говорити: через три дні його родині виділили інше помешкання. Тепер ніщо не заважало науковцю поринути в роботу з головою.

Пройшла нарада керівників дослідницьких груп, на якій підбили перші підсумки. За цей час вдалося вивести новий сорт пшениці, що не тільки не боїться спеки, але й росте при високих температурах у пришвидшеному темпі. Коваль з гордістю презентував надлегку тканину “МТ-70” для виготовлення тентів та спецодягу. Її зовнішня поверхня витримувала до 70⁰ не нагріваючись, а внутрішня регулювала теплообмін. На жаль, Віктор Семенович поки що не мав чим похвалитись. Він відчував що ходить по колу і ніяк не може впіймати ідею за хвоста. Вечорами чоловік знову і знову переглядав записи колег, намагаючись знайти зачіпки.

“Нічого конкретного, тільки загальні речі” — шепотів професор, вкотре переглядаючи одні й ті самі файли. “Точно! Ось у чому справа!ʼ — запалені очі засвітились раптовою здогадкою. “Немає конкретики тому, що мало інформації. Вчені не знали, до чого саме готуватись, інакше давно вже винайшли все без мене. Потрібні зовнішні дані: графіки коливання температур, медична статистика, звіти служби спасіння.” Після доволі емоційної дискусії Горій погодився ці дані надавати. Разом з даними на вченого навалилась жахлива реальність, якою він не мав з ким поділитись. Перебуваючи у щасливому незнанні, науковці ходили усміхнені, пишаючись своєю високою місією. Поміж них вирізнявся замкнений похмурий Євтушенко, з глибокими тінями під очима та низько опущеною головою. Колеги вважали, що це через відсутність бодай якихось результатів.

Жовтень-листопад 2120 року, світові хроніки

В пресі цей період отримав назву “Скриня Пандори”. Неприємності сипалися одна за одною. Попри всі старання — найгірший неврожай за всю історію людства. Масштабні лісові пожежі, які не було сенсу гасити. Танення льодовиків, внаслідок чого прибережні поселення потерпали від паводків. Природа ніби мстилась за всі роки експлуатації з боку людства. Кількість жертв сягнула 1.2 млрд і продовжувала зростати.

В цей час утворились нові міжнародні релігійні громади — Церква Судного Дня та Свідки Другого Пришестя. Їхні лідери стверджували, що все це кара за тяжкі гріхи. І якщо перші закликали скоритися долі, другі запровадили відбір достойних спасіння. Зрештою обидві організації посприяли розповсюдженню паніки серед людей. Ситуація остаточно вийшла з-під контролю.

Чергова погодна несподіванка відкинула роботу професора Євтушенка до самого початку. Вдень все ще трималась нестерпна спека, а вночі стовпчик термометра опускався нижче нуля. Такі перепади оберталися в кращому випадку сильними головними болями. Організм людини не встигав адаптуватися і втрачав змогу адекватно функціонувати. Місцеві влади робили все, аби захистити власних громадян, та самим їм було не впоратись з такою кількістю проблем. Куратори “Чорного обеліска” отримали сигнал, що настав час вийти з тіні.

Щотижневі прямі включення, в яких розповідали про останні досягнення вчених у порятунку людства, добре впливали на загальний бойовий дух. Люди отримали надію, але проект було розсекречено. Одразу активувались корпорації, виробнича діяльність яких зрештою й призвела до трагічних наслідків. Вони всіляко намагались дискредитувати проект, боячись втратити вплив на громадськість. Думки розділились. Частина підтримала “теорію заговору урядів Великої П’ятірки” з метою зменшення населення, інші вірили, що проект “Чорний обеліск” це єдиний шлях до спасіння.

Грудень 2120 року, станція “Чорний обеліск”

Віктор Семенович був сильною, але все ж таки людиною. Тягар відповідальності, потоки інформації, яку він мав тримати в таємниці, професійні невдачі та необхідність почати все спочатку мало не знищили його віру в себе. Він шукав підтримки у сім’ї, але не знаходив. Дружина весь час жалілася що хоче додому, що тут немає чим дихати, ніхто не хоче з нею розмовляти, а чоловік не приділяє уваги. Син десь пропадав, а коли приходив, сидів насуплений у кутку. Спроби поговорити щоразу закінчувались нічим.

Від занурення у депресію вченого врятувала Наталія. Вона стала тим острівком спокою та підтримки, яких йому не вистачало. Чоловік ділився з нею всім, наплювавши на заборони. Інакше він би не витримав. Хтозна, чого коштували тендітній жінці такі розмови, але вона завжди зустрічала науковця відкритою посмішкою. Добра фея, його кращій друг. Близька людина, настільки близька, наскільки дозволяли обставини. Завдяки їй у вченого відкрилося друге дихання.

“Вже кінець року, я маю щось придумати!” — Євтушенко міряв лабораторію широкими кроками. “Як не вдається вирішити велику задачу, треба розбити її на малі.” Раптом він зупинився, ляснув себе по лобі і почав швидко щось записувати. Вчений працював всю ніч, а на ранок заснув просто на підлозі. Колеги знайшли на його столі записи з формулами і прототип сироватки, що підвищує адаптаційні властивості організму. Всього на три місяці, потім потрібна буде нова доза. Головна ціль все ще не була досягнута, але в людства з’явився шанс дочекатись.

Євтушенко прокинувся у кімнаті відпочинку. На розумному годиннику миготіло повідомлення. “Поздоровляю, колего, це прорив! Ми трохи допрацювали прототип і передали на тестування. З повагою, лікар Коломієць.” Віктор Семенович підскочив як вжалений і майже побіг до біолабораторії. Там його зустріла усміхнена Ясмін Деніка.

— Моє шанування, професоре! Прийшли перевірити, як йде тестування?

— Добрий… вечір. Так. Дослідження на тваринах вже почалося?

— Це варварський метод і взагалі вчорашній день! — Обличчя жінки посуворішало. — Ми завантажили дані у МЕВІС, електронний симулятор біологічних об’єктів.

— Але ж МЕВІС ще на стадії розробки…

— Доробили, — Ясмін засяяла від щастя. — Зробили в короткі строки неможливе і доробили! — Жінка зазирнула в очі науковця: — Я завжди була проти тестування на тваринах, а зараз тим більше. Вони теж потерпають… не тільки люди. Останнім часом я боялася, що лабораторні тварини єдині, що залишаться… Але ви, ви врятуєте їх усіх! Завдяки вашій сироватці ми вивели формулу, яка підійде нашим меншим братам. Дуже вам дякую!

Січень-лютий 2121 року

Довгоочікуваний успіх повернув Віктору Семеновичу самого себе. Він узявся за роботу з подвоєною енергією. В перервах вчений приходив подивитись на рівні ряди доз із сироваткою, що їхали стрічкою конвеєра масового виробництва. “Механізм адаптації… холоднокровні… рептилії…” — бубонів собі під носа Євтушенко. На технічному поверсі йому краще думалось. Вдоволений вчений спокійно працював, не здогадуючись, що від нього приховує Горій.

Тим часом з сироваткою все йшло не так вже й гладко. Якщо одні люди сприйняли її появу позитивно, то інші віднеслись з недовірою. З легкої руки корпорацій сформувався цілий рух антисироватчан. Кожен випадок індивідуальної реакції організму слугував їм підтвердженням шкоди сироватки і навіть її небезпеки. Натомість корпорації пропонували приймати БАДи. Здоровій людині вони не шкодили, та й ефекту плацебо ніхто не відміняв. Але багатьом людям з хронічними захворюваннями таке псевдолікування коштувало дуже дорого. На початок лютого загальна кількість жертв сягнула 3 млрд.

Професор Євтушенко знаходився на порозі чергового відкриття. Він вже й не пам’ятав коли востаннє спілкувався з родиною. Не бачив він і свого сина Сашка, який іноді приходив і дивився на батька крізь вікно лабораторії довгим серйозним поглядом. Одного разу, вдосталь надивившись, Сашко тихо увійшов до кімнати відпочинку і присів у куточку. Двійко людей з технічного персоналу, що саме прибирали в приміщенні, різко повернули до нього голови.

— Сидить, відпочиває, — прошипів один з них своєму товаришеві.

— Мабуть дуже втомився, — всміхнувся той у відповідь.

В цей час за дверима завмерла Наталія, готова втрутитись у будь-яку мить.

— Вибачте? — Сашко підняв на прибиральників глибокі світлі очі.

— От скажи, — не втримався перший. — Як воно займати чуже місце?

— Я теж вчений, — тихо відповів хлопець. — Аспірант.

— Вчеееений, — махнув рукою причепа. — З нас і то більше користі.

— Так, — засміявся другий. — Краще б от нам допоміг!

Хлопець мовчки підвівся і почав наводити лад у кімнаті. Чоловіки переглянулися.

— Може ти й сміття у сміттєпереробник віднесеш?

Сашко мовчки підняв величезний мішок і покрокував до дверей.

— Знаєш куди?

— Знайду, — хлопець увімкнув на розумному годиннику карту і зник за дверима.

Прибиральники провели його здивованими поглядами.

“Далеко піде!” — подумала Наталія, якій вдалося лишитись непоміченою. Як і завжди.

16 лютого 2121 року

Віктор Семенович відчував, що майже досяг успіху. Точніше, він таки це зробив, але… Як завжди, було одне “але”. Дані, що видавала МЕВІС, були суперечливими. На кінцевий результат впливала змінна, яку неможливо прописати штучно. Потрібне справжнє тестування. На людині. Професор втомлено потер обличчя руками. Хто погодиться узяти на себе таку відповідальність?

Вагався він недовго. Рішуче набрав код, простягнув руку до єдиного існуючого прототипу. “Заради людства, заради майбутнього…”

Тихі кроки примусили науковця озирнутися.

— Хто тут?

— Тату, це я, — Сашко спокійно вийшов на світло.

— Синку, що ти тут робиш? — голос вченого пом’якшав.

— Вибач, але мама просила тебе покликати. Щось термінове.

— Гаразд, — зітхнув професор. — Я вже йду.

На півдорозі Євтушенко раптово спинився. “Прототип! Я забув замкнути прототип!” Гулкі кроки розносилися коридором, коли він біг до лабораторії. Та ще гучніше билося серце. В приміщенні було темно і тихо. Він майже заспокоївся, коли раптом побачив…

Сашко стояв на колінах, з його широко відкритих очей котилися сльози. Поруч лежав шприц з довгою тонкою голкою. Порожній.

— Сину! — несамовитий крик вирвався з грудей поза волею. — Нащо ти це зробив?!

— Але ж ти сам хотів, — Сашко посміхнувся крізь сльози. — А тобі не можна. Не можна! Краще я… годі вже займати чуже місце. Я теж можу бути ко-рис-ним…

Хлопець судорожно втягнув повітря і почав завалюватися на бік. Раптом приміщення наповнилося звуками. Виниклі нізвідки медики затулили від професора сина. Через кілька хвилин Сашка підняли і винесли з приміщення. Віктор Семенович лишився один. Він не міг відірвати погляду від порожнього шприца, що лежав на підлозі.

24 серпня 2150 року, ЖК “Обеліск-1”

Замислившись, чоловік зі сріблястим волоссям так довго не ворушився, що екран автоматично вимкнувся. Та йому було байдуже. У своїх спогадах він знову відчув весь відчай, весь той біль, які досі його супроводжували. Він зміг стати корисним, але не перестав доводити що чогось вартий. Олександр повільно моргнув очима кольору гірського кришталю і знов занурився у спогади.

Попри первинну реакцію, його організм добре сприйняв зміни у генетичному коді. Він адаптувався. З самого початку хлопець краще переносив низькі температури, і тоді була зроблена перша помилка. Теплопоглинаючий одяг, без якого він згодом вже не міг обходитись. В той час Сашко сам визвався пройти тестування у реальних умовах. Це дуже допомогло батькові просунутись у дослідах, але затяглось на багато років.

Та він ні про що не шкодував. Завдяки йому була проведена робота над помилками і батько зміг вивести дві формули генетичного модифікатора 1-го покоління: ГМ-1Д та ГМ-1Н. Людина отримувала дозу в залежності від превалюючих біоритмів. Якщо більша активність спостерігалась вдень, то ГМ-1Д з адаптаційним механізмом до спеки, якщо вночі — ГМ-1Н з нечутливістю до холоду. Тільки Олександр лишився з побічним ефектом у вигляді анабіозу внаслідок перевитрати ресурсів. Але така вже ціна науки.

Травень 2121 року

— Та зрозумій ти, людям потрібен герой! — Горій поправив науковцю краватку. — Ти врятував людство, тобі і віддуватися.

— Пряме включення через 2 хвилини, — пролунав голос з динаміку.

— Я в тебе вірю, друже, — військовий стукнув вченого по плечу і вийшов з кімнати.

Віктор Семенович відповідав на багато питань. Про себе, роботу, сина. Останнє змусило його замислитись:

— Професоре Євтушенко, яку дату ви б назвали Днем Початку Нової Ери?

Науковець згадав весь шлях, який довелося пройти. Людей і події, що лишились за кадром. Він підняв голову і твердо відповів:

— 24 серпня 2120 року.

Інтерв’ю вченого швидко стало вірусним. Можливо, посприяв його позитивний імідж, та конфлікт з корпораціями зійшов нанівець. А може допомогла маленька таємна операція. Ніхто не знав точно, на те вона і таємна. Власники промислових гігантів не пережили катаклізму. Їхні спадкоємці виказали всебічну довіру урядам країн Великої П’ятірки і зокрема проекту “Чорний обеліск”. Без фінансової та інформаційної підтримки Церква Судного Дня та Свідки Другого Пришестя припинили своє існування. У світі поступово встановились мир та злагода.

Історична довідка

Влітку 2120 року, внаслідок антиекологічної діяльності корпорацій, розпочалась Велика Кліматична Криза. Патологічні зміни клімату, що спричинили пожежі, танення льодовиків, цунамі, паводки, неврожаї тощо, забрали життя 6 млрд людей. Близько 120 видів рослин та 80 видів тварин були втрачені без можливості подальшого відновлення. Завдяки спільній діяльності країн Великої П’ятірки було активовано проект “Чорний обеліск”, який мав захистити людство від тотального знищення.

Навесні 2121 року, українському професору, спеціалісту з генної інженерії Євтушенко В.С., вдалося винайти формули генетичного модифікатору 1-го покоління. Людство було врятовано. Велика П’ятірка сформувала новий суспільний устрій, в якому життя має найвищу цінність. Вся зброя була захоронена в таємному місці. Культ споживання змінився екологічним ставленням до планети.

Олександр Вікторович Євтушенко продовжив справу свого батька. У 2130 році, разом з професорами Мартином Кльоссе та Джеймсом Олдерсом, він презентував світові генетичний модифікатор 2-го покоління GМ-2V. Внаслідок його використання виник новий вид людини — Homo variabilis, який вирізнявся високою адаптивністю, прискореним дорослішанням та подовженою тривалістю життя (250-300 років).

24 серпня 2150 року, майдан Незалежності

Весь цей час Олександр жив пам’яттю про батька. Не витримавши навантаження, восени 2121 року серце Віктора Семеновича зупинилось. Молодший Євтушенко завжди вважав, що зробив для нього замало. Не зміг вчасно допомогти, врятувати. Він ретельно збирав записи вченого, розповіді колег та учасників проекту. Минулого року чоловік нарешті отримав дозвіл на оприлюднення інформації. Він написав книгу, за якою зняли фільм. І от сьогодні мав відбутися міжнародний прем’єрний показ, у 30-ту річницю дня, коли все почалося.

На площі Олександра вже чекали. Дивлячись у вікно, він бачив обеліск з вигравіруваними прізвищами героїв та святкуючий натовп біля нього. Новітні технології дозволили транслювати зображення просто в повітрі. В анонсі подальших урочистостей чоловік помітив своє ім’я. Час збиратись. Він зняв теплозахисний костюм, підійшов до дзеркала. Пригладив сріблясте волосся і, кивнувши відображенню, вперше за багато років вийшов під сонце у звичайному одязі.

Натовп зустрів Євтушенка-молодшого бурхливими оплесками. Після вступної промови на екрані з’явився напис: “Проект “Чорний обеліск”. Пам’яті професора В.С. Євтушенко”. До цього дня весь світ знав та шанував науковця, але зараз дізнався про справжню ціну його успіху. Фільм примусив кожного ще раз замислитись над наслідками власних дій. Фінальні кадри змінились трансляцією з майдану. В очах святково вбраних людей стояли сльози.

Під звуки державного гімну від натовпу тихо відокремилась одинока фігура. Олександр йшов туди, де гігантська тінь змінювалась яскравим світлом палючого сонця. Підставивши обличчя гарячому промінню, чоловік заплющив очі. Він був щасливий. Нарешті він відчув, що зробив достатньо. І доки на Землі є кому зустрічати світанок, пам’ять про справжніх героїв житиме у серцях.

Щоб вподобати цю частину, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.

Вподобати!
Щоб залишити коментар, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.
Данило Великий
21.12.2022 16:21
До частини "Проект "Чорний обеліск""
Ох... Це чудово. Задумка з аномально високою температурою. Все добре зроблено, але кінець у вигляді того що Сашко вийшов на палаюче Сонце трохи не зрозумілий. А ще не вказана причина такої температури. Чи розміщення землі, чи парниковий ефект, чи зміна складу атмосфери.
  • Поскаржитися
  • Антинаціональний контент
  • Диверсійна діяльність
  • Спам
  • Іншомовний контент
  • Порнографія
  • Порушення авторського права
  • Інше
  • Катерина Скрипка
    21.12.2022 16:36
    До частини "Проект "Чорний обеліск""
    Дякую🤗 Кінець... Сашко втомився. Жити в костюмі, комусь щось доводити. Він досяг мети, вшанував пам'ять батька, і захотів звільнитися. Причину підвищення температури навмисне не вказувала, най буде привід для роздумів.
  • Поскаржитися
  • Антинаціональний контент
  • Диверсійна діяльність
  • Спам
  • Іншомовний контент
  • Порнографія
  • Порушення авторського права
  • Інше
  • Несподіваний Діоніс :з
    09.12.2021 20:18
    До частини "Проект "Чорний обеліск""
    Прочитав на одному диханні, дуже сподобався твір і його подача! Дуже добре було, я весь час був зацікавлений, я на якийсь час занурився в історію з головою і весь навколишній світ перестав існувати, а я ніби був в тому майбутньому, бо добре вдалося передати настрої та страх, перед тими страшними подіями... Це все було аж дуже реально для мене, справді, коли автору вдається так написати, щоб читач повірив у те, що відбувається в історії - це треба вміти, Молодчинка)) Хоча одне, я не уявляв, що той герой, якого показали на початку буде Олександром, і цю інтригу краще було втримати аж до самого кінця, а то під кінець вийшло так, що спочатку ти показала 2150 рік, де розкрила, що той старий чоловік Олександра, а потім вернулася в 2121 травень, де виступав його батько. Я б ці події поміняв місцями, щоб спочатку було 2121, а потім вже 2150, тоді був би сильніший ефект, як на мене🙌✨
  • Поскаржитися
  • Антинаціональний контент
  • Диверсійна діяльність
  • Спам
  • Іншомовний контент
  • Порнографія
  • Порушення авторського права
  • Інше
  • Катерина Скрипка
    09.12.2021 21:03
    До частини "Проект "Чорний обеліск""
    Дуже дякую, для мене написане у першому абзаці є найбільшою похвалою, нагородою для автора🥰 Ще раз дякую за ці емоції, за те що ділишся ними🤗 Щодо Олександра - о так, я сподівалась що його персона зуміє здивувати, і ніхто не здогадається зо на початку історії ми бачимо саме його😊😁 Ідею поміняти структуру твору я обов'язково роздивлюся, разом з адміністрацією Аркушу. Оповідання увійде в збірку, друк якої запланований найближчим часом, тому його ще чекає деяка редактура😊🙌
  • Поскаржитися
  • Антинаціональний контент
  • Диверсійна діяльність
  • Спам
  • Іншомовний контент
  • Порнографія
  • Порушення авторського права
  • Інше
  • Роман Коцький
    19.08.2021 19:08
    До частини "Проект "Чорний обеліск""
    Сюжетно найкраще з тих, що вже прочитав. Розмах замислу автора на рівні стратосфери вражає. Трохи русизмів як виправити, все стане ідеально.
  • Поскаржитися
  • Антинаціональний контент
  • Диверсійна діяльність
  • Спам
  • Іншомовний контент
  • Порнографія
  • Порушення авторського права
  • Інше
  • Леонід Данільчик
    19.08.2021 01:59
    До частини "Проект "Чорний обеліск""
    Незважаючи на кілька русизмів та кальок твір вельми вдалий. Мені дуже сподобався. Стиль легкий, композиція вдала, сюжет інтригуючий. А русизми можна виправити редагуванням.))) Фонарик - ліхтарик Прядка - пасмо Пару - кілька Тощо...
  • Поскаржитися
  • Антинаціональний контент
  • Диверсійна діяльність
  • Спам
  • Іншомовний контент
  • Порнографія
  • Порушення авторського права
  • Інше
  • Катерина Скрипка
    19.08.2021 06:13
    До частини "Проект "Чорний обеліск""
    Дуже дякую. Не казатиму, що всі помилки зроблені навмисно, але пасмо... Нам потрібно вигадати щось благозвучніше)))
  • Поскаржитися
  • Антинаціональний контент
  • Диверсійна діяльність
  • Спам
  • Іншомовний контент
  • Порнографія
  • Порушення авторського права
  • Інше
  • Олена Мрійлива
    17.08.2021 01:41
    До частини "Проект "Чорний обеліск""
    Хороше оповідання, читалося легко і швидко, не було незрозумілих моментів. Ідея гарна, незвичайна принаймні для мене на цьому конкурсі. Схоже на сучасні події, щось перегукується. Але трохи забракло самого Сашка спочатку, як він почував себе, як його закинули та й забули. Бесіда прибиральників здалось штучною. Щасти вам!
  • Поскаржитися
  • Антинаціональний контент
  • Диверсійна діяльність
  • Спам
  • Іншомовний контент
  • Порнографія
  • Порушення авторського права
  • Інше
  • Катерина Скрипка
    17.08.2021 06:57
    До частини "Проект "Чорний обеліск""
    Дуже дякую за відгук! Так, Сашка спочатку наче не існувало - саме так він і почувався. Щодо прибиральників: у них була важлива місія показати, як відносяться до хлопця у колективі. Найсвітліші голови науки надто добре виховані, аби так розмовляти з людиною. А прибиральники ніколи за словом до кишені не лізуть, що у творі, що у житті. І завжди це виглядає максимально дивно) Я дуже рада, що не зважаючи на ці моменти, вам було цікаво. Дякую за побажання і удачі на конкурсі!
  • Поскаржитися
  • Антинаціональний контент
  • Диверсійна діяльність
  • Спам
  • Іншомовний контент
  • Порнографія
  • Порушення авторського права
  • Інше
  • Оксана
    16.08.2021 23:37
    До частини "Проект "Чорний обеліск""
    Чудовий сюжет! Цікава будова твору. Дякую за жовто-блакитне поєднання кольорів, а не навпаки. Отже, ми це змінимо в недалекому майбутньому. Знвєте, я спершу подумала, що нарешті зможу поставити найвищу оцінку. Але граматичних і пунктуаційних помилок назбирала чимало, на жаль. Аби уникати частини помилок, можете користуватися електронним словником словозміни. Це дуже зручно: вводите слово - і отримуєте все відмінювання (у родовому відмінку потрібно так: обеліска, монумента, ліфта, модифікатора). Усі чоловічі прізвища змінюються! Олександра Євтушенка, Євтушенком і т.д. Лише жіночі на приголосний та -о НЕ змінюються. Марія Євтушенко, Марії Євтушенко, Марією Євтушенко і т.д. Очі розплющують, а не відкривають. Не "фонарик", а ліхтарик; не "прядка" волосся, а пасмо; не "унесли життя", а забрали життя. До речі, також побачила паралель із сучасним вакцинуванням. Я поки що також серед тих, що "анти...". Якщо Ви лише вдруге пишете наукову фантастику, то щиро вітаю, бо твір вдалий! Успіху!
  • Поскаржитися
  • Антинаціональний контент
  • Диверсійна діяльність
  • Спам
  • Іншомовний контент
  • Порнографія
  • Порушення авторського права
  • Інше
  • Катерина Скрипка
    17.08.2021 06:45
    До частини "Проект "Чорний обеліск""
    Дуже дякую за оцінку мого твору та зауваження! Буду знати, на які слабкі місця звернути увагу. На жаль, як тексти не перевіряй, а російськомовне середовище все одно десь та пролізе(( Сподіваюсь, мені зрештою вдасться опанувати мову на гідному рівні. Окрема дяка за словарик, обов'язкова скористаюсь Вашою порадою. Спасибі за побажання, Вам також успіху на конкурсі!
  • Поскаржитися
  • Антинаціональний контент
  • Диверсійна діяльність
  • Спам
  • Іншомовний контент
  • Порнографія
  • Порушення авторського права
  • Інше
  • Ігнатенко Олександр
    13.08.2021 12:11
    До частини "Проект "Чорний обеліск""
    Вітаю. Дуже гарне оповідання, сильне та якісне. Чудова фантастика. Найвищу оцінку заважає поставити хіба що те, що це більше схоже на альтернативну історію, ніж майбутнє. Тобто, я думаю, що через сто років смартфони вже опиняться у музеї або, принаймні, перейменуються. Також, як на мене, відсторонений опис катастрофи зачепить не всіх читачів, тож одну-дві сцени так би мовити, очима жертви не завадили б. Але все одно це найкращий з поки що прочитаних мною на конкурсі творів і сильний претендент на перемогу. Успіхів!
  • Поскаржитися
  • Антинаціональний контент
  • Диверсійна діяльність
  • Спам
  • Іншомовний контент
  • Порнографія
  • Порушення авторського права
  • Інше
  • Катерина Скрипка
    13.08.2021 13:07
    До частини "Проект "Чорний обеліск""
    Спасибі велике за оцінку мого твору і аргументовано викладену думку! Дійсно, описи майбутнього не є моєю сильною стороною)) Та й у жанрі наукової фантастики пишу лише вдруге. Тому дуже приємно побачити від колеги такі слова. Дякую, і також бажаю Вам успіху на конкурсі!
  • Поскаржитися
  • Антинаціональний контент
  • Диверсійна діяльність
  • Спам
  • Іншомовний контент
  • Порнографія
  • Порушення авторського права
  • Інше
  • Таліана
    12.08.2021 15:57
    До частини "Проект "Чорний обеліск""
    Гарний твір! Антисироватчани це прям про мою маму:) Єдине технічне запитання: як саме застосовували сироватку до диких тварин? Ну не бігати ж за ними кожних три місяці.
  • Поскаржитися
  • Антинаціональний контент
  • Диверсійна діяльність
  • Спам
  • Іншомовний контент
  • Порнографія
  • Порушення авторського права
  • Інше
  • Ліза Маслова
    11.08.2021 18:13
    До частини "Проект "Чорний обеліск""
    Вау-вау-вау! Чудове оповідання, технічно круте, яке легко було прочитати на одному диханні. На початку інтрига наростає, кінцівка ж лишає приємний посмак. Окрема, щиросердна дяка за розкриття такої нагальної теми екології! Я люблю чіплятися до деталей у НФ, але тут якщо й в мене виникали сумніви щодо чогось, то скоріше з боку "подискутувати щодо бачення майбутнього", не більше. Робота, що була виконана вами — неймовірна. І ще, скажіть, будь ласка — чи мені не здалося, що у творі є паралелі з тим, що відбувається у світі тут і зараз?)
  • Поскаржитися
  • Антинаціональний контент
  • Диверсійна діяльність
  • Спам
  • Іншомовний контент
  • Порнографія
  • Порушення авторського права
  • Інше