Миколка-піротехнік

Весна цього року прийшла за календарем. Сонячні промені жваво побігли вікнами яскравих маєтків. Зазирали вони й в тісні квартири жителів дохідних домів. Сіра маса, що заповнювала небо всю зиму, нарешті, розчинилася. Столиця Імперії зняла траурну похмурість і поринула в березневу відлигу.

Зима, проте, не поспішала йти геть. Вона так само відчувалася у морозному повітрі й барилася забирати сніг з вулиць міста. Річки та канали зберігали млосне мовчання під настилом міцного льоду, а зледеніла бруківка змушувала поодиноких кучерів мирно посапувати на передках.

Містяни залишались вдома, віддаючи перевагу теплу і затишку власних домівок. Всі вони насолоджувались недільним відпочинком. Санкт-Петербург нагадував пустелю з білого піску, огорнуту туманом тиші та сну.

І лише час від часу цей туман розвіювали діти, які проносилися вулицею з гучними вигуками. Або ж двірник, що раптом виринав з нього, сумлінно готуючи вулиці до життя, яке вже завтра завирує знов.

Миколаю Івановичу Кибальчичу не було чутно цієї тиші. Останню добу він зовсім не спав. Стукіт у скронях і посилене серцебиття приглушували власні думки. Навіть хрускіт снігу під ногами здавався на диво гучним і дратівливим. Кибальчич міряв кроками Катерининський сквер. Робота, яку він вів останні місяці, нарешті, повинна отримати своє логічне завершення. Саме тут і саме сьогодні. Вона має змінити все.

Він дивився на Малу Садову вулицю, яка добре проглядалася зі скверу. Саме там, на перехресті з Невським проспектом, і лише за пів версти від самого Кибальчича, на країну чекав історичний злам. Кибальчич спостерігав за постаттю свого однопартійця – Мартина Ланганса. В них було багато спільного: іноземні пращури, народження в Україні, де вони навчалися і дорослішали і де спостереження за життям звичайних людей привело обох до тих ідей, котрі сьогодні мали шанс почати втілюватися в життя.

Вже час… Це повинно статися зараз, – думав Кибальчич. Але Ланганс залишався нерухомим. Весь світ навколо завмер в очікуванні.

Таке моє життя! Я не обирав де і коли народжуватися. І я не можу стояти осторонь поки інші діють! Не можу! Як і не можу бути там із ними. Бо я науковець, а не воїн, і роблю світ кращим так, як хоче того моя доля. Але який жаль! За інших часів та обставин нічого б цього не було і я б займався покращенням сільськогосподарських знарядь та повітроплавальним апаратом...

Керований політ в небо. Цілком можливо, що навіть і вище – аж до космічних теренів понесе людину винахід Миколки-піротехніка! Так прозвали його друзі у Новгород-Сіверській гімназії, де він навчався за юнацтва. Захоплення хімією та математикою змусили Кибальчича піти на конфронтацію з батьком-священником, покинути духовну семінарію в Чернігові й поринути у світ науки. І тепер, думаючи про прийдешні події він тішився надією, що не тільки батько, але й кожен селянин у його рідному Коропі, Чернігові та і по всій Імперії заживе новим життям, саме завдяки його роботі та зусиллям його товаришів.

Почнеться нова ера – прогресу! Коли кожна людина буде жити вільним життям. Тоді і я зможу довести свій проект до кінця і ми полетимо підкорювати небесні склепіння!

Тріскотіння у скроні витягло його з потоку роздумів та мрій про небо. Кибальчич вже зо декілька хвилин дивився в одну точку, спостерігаючи як краплина води нависла з бурульки на гілці дерева і готувалася відправитися у свій перший і останній політ. Бурулька все ніяк не хотіла відпускати своє дитя, а крапля прагнула свободи, ставала все більшою, все важчою.

Як і наша «Народна Воля».

За мить вона рушила. Стрімко полинувши долу, вона вдарилася об верхівку снігової кучурги. Якийсь час вона мала достатньо швидкості та маси, щоб пробивати собі шлях вперед. Але доля краплини була відома Миколі Івановичу – розчинення, загублення серед білої маси.

А що чекає нас? Що буде завтра після цих подій?..

Наче змахом чарівної палички стало падіння краплі. Кибальчич помітив, що на Малій Садовій стало значно більше людей. Виявляється, що навіть у цьому сквері він більше не сам! Повз нього промайнула сімейна пара, а позаду почулася невиразна лайка старого вояки. По Невському чимдуж промчався екіпаж. За ним інший. Хруст снігу ставав нестерпним, а серце забилося ще швидше.

Ланганс розвернувся і швидким кроком попрямував вглиб по Малій Садовій.

Почалось!

***

Мартин Линганс мав вельми просте завдання: отримати знак від Ганни Корби, що стояла біля Публічної Бібліотеки та після цього пройти повз дім Менгдена і вікна «Складу руських сирів Є. Кобозєва». Це була команда: «Приготуватися!» для його дружини – Ганни Якимової та однопартійця Михайла Фроленка. Останні сиділи у цій сирній лавці, в очікуванні.

Чи правильно це? Чи дійсно я ставлю науку на служіння благій меті, як то має бути? – питав себе Микола Іванович відчуваючи близьку розв’язку.

– Де ж він? Чому не їде? – запитував Фроленко. Його чоло виблискувало рясним нервовим потом. Михайло напружив всі свої м’язи, стримуючи тремтіння. Важливо було, щоб руки не підвели. Саме від них залежало чи настане той вік прав і свобод для всіх підданих Імперії, про котрі вони так мріють.

– Може щось сталося? – сказала Ганна після ще однієї хвилини очікування.

– Довго. Піди, подивись, – відгукнувся Фроленко.

Вона вийшла з сирної лавки. Фроленко все ще обережно тримав дроти у своїх долонях. Цілком можливо, що просто сталася якась затримка. Йому ні в якому разі не можна втрачати пильність. Але чим далі спливав час, тим більше ставало зрозумілим – все змінилося. Мала Садова втратила стратегічне значення. Через п’ять хвилин Якимова повернулася.

– Поїхав по Великій Садовій.

Фроленко знав, що це не кінець. Але тепер все буде залежати від інших людей – групи під керівництвом Софії Перовської.

Кибальчич побачив, як Ланганс пройшов повз сирну лавку і як згодом, не витримавши навантаження очікування, вийшла Ганна Якимова. Вона пройшла до Невського і там він втратив її з поля зору, побачивши знов лише через декілька хвилин. Та вже більш спокійною ходою поверталася до лавки.

Не бажаючи визнавати черговий провал, Кибальчич застиг, перетворившись на мармурову статую посеред Катерининського скверу. Схаменувся він лише коли побачив Фроленка, який неквапливо залишав лавку.

Це – кінець. Чергова невдача…

Кибальчич вирушив на Ліговський проспект, де останні пару місяців винаймав квартиру. Про все, що станеться сьогодні, він дізнається з вечірньої газети. Микола Іванович не був ознайомлений з деталями всього плану «Народної Волі» і не знав, коли й де саме підуть в хід ті чотири бомби-гранати, які він робив всю минулу ніч.

***

Софія Перовська, дізнавшись, що закопана під бруківкою Малої Садової вулиці бомба втратила своє стратегічне значення, не гаяла часу і зайнялася переведенням керованої нею групи, яка складалася з чотирьох її товаришів – Тимофія Михайлова, Миколи Рисакова, Ігната Гриневицького та Івана Емельянова – на Катерининський канал. На когось з них сьогодні випала доля завершити справу. Але хто це буде – не знав ніхто.

Не знали вони і скільки в них є часу. Группа поспішно вирушила Невським проспектом і хвилини помчали блискавичним потоком гірської річки. Миттєвості тому вони застиглі чекали закінчення подій на Малій Садовій, а тепер у подумках кожного було лише одне – «Встигнути!».

День давно перевалив за опівдень і Невський пожвавився. Торгівля набирала обертів. Газетоноші вигукували заголовки ранкових видань у своїх закликах до купівлі останніх екземплярів. Сухе, морозне повітря вулиці насичували запахи здоби та кави, які плинули з кав’ярень, що поволі заповнювали відвідувачі. Санкт-Петербург прокинувся і по вулицям побігли ручаї з людей, які все-таки вирішили відчути на собі весняне сонце, що так рано продерлося крізь північну зиму.

За півгодини всі були на своїх місцях. Михайлов, Рисаков, Гриневицький та Емельянов – в такому порядку хлопці зайняли свої місця вздовж каналу й готувалися зустрічати «Вішателя». Перовська, у свою чергу, перейшла Казанський міст і спостерігала зі зворотної сторони каналу. Вони встигли. Тепер знову треба чекати. Чекати і нарешті покінчити з цим.

***

– Тією ж дорогою додому! – наказав Його імператорська величність Олександр II лейб-кучеру біля Михайлівського палацу. Той дав батога коням, і карета, що охоронялася шістьма козаками, хутко рушила вперед. Імператор звик до швидкого пересування містом. Це робило менш вірогідними спроби замахів на його шляху. Проте, він встигав роздивитися ледаче столичне життя, махати рукою містянам і навзаєм віддавати честь військовим.

Понад годину всі четверо з групи Перовської ходили вздовж каналу з білими згортками. Ті вміщали в собі снаряди, зроблені Кибальчичем напередодні. Нарешті Перовська піднесла до обличчя білу хустинку. Це означало, що Імператор завертає на ці 500 метрів вузького, заледенілого настилу Катериненського каналу.

– Імператор їде! – почув Михайлов дитячий голос.

– Ось Государ! – пролунав жіночий голос зовсім поруч.

Ні, я не можу, – подумав Тимофій Майхайлов, – Я просто не можу цього зробити. Ми боремося за щасливе майбутнє, за братерство і рівність. Так, коли людині, що хоче говорити затикають рота, то вона починає діяти руками… Але мої руки не піднімаються.

Карета імператора Олександра II промчала повз Михайлова. В цей довгоочікуваний момент він не знайшов в собі сил для вирішальної дії.

Перовська затамувала подих. Кучер імператорської карети ляснув коней і ті почали набирати хід. Ще один шанс було змарновано.

Микола Рисаков, який стояв біля огорожі набережної каналу в очікуванні, був наступним шансом. Він повернувся обличчям до дороги й зробив пару кроків вперед. За його розрахунками смертоносна бомба, начинена гримучими драглями, полетить прямо під карету Його величності, яка вже за секунду повинна була промчати повз нього. На цей раз жодних вагань. Рисаков підняв бомбу обома руками над головою і замахнувшись щосили кинув вибухівку.

Хустинка, яку тримала у руці Софія Перовська стоячи на іншому березі каналу, вилетіла з її руки. Ударна хвиля змусила затремтіти навіть скло у вікнах будівлі позаду неї.

Козаки, що супроводжували карету імператора, у свої розгубленості нагадували олов'яних солдатиків, ніби якийсь хлопчисько жваво переставляв їх у своїй дитячій грі. Хмара з диму та снігу здійнялася посеред набережної. Задня частина карети імператора була знищена. Вибух позбув її вікон і навіть підлоги.

Але це неможливо! – прокричала подумки Перовська. Розум відмовлявся вірити очам. Крізь просвіти в димці вибуху вона побачила, як дверцята карети відчинилися і нога Господнього помазанця ступила на замизканий кров’ю та попелом сніг. Імператор залишився неушкодженим.

***

Олександр вибрався з карети. Оговтавшись і озирнувшись, він зрозумів, що і на цей раз Господь захистив його. Тіло мертвого козака лежало біля його ніг. Інший повільно сповзав з козлів карети. А за п’ять сажнів імператор побачив юнака, що звивався від болю, хапаючись за живіт.

Зовсім малий, ще дитина, – подумки пожалів хлопця імператор.

– Ваша імператорська величносте! Слава Богу! Живі! – зрадів поліцмейстер Дворжицький, побачивши імператора неушкодженим – Чи не зволите сісти в мої сані і відправитися до палацу?

– Добре. Скажіть спершу, чи затримали злодія?

– Так точно, Ваша імператорська величність, – звітував поліцмейстер.

– Покажіть мені його!

Військовий обов’язок наказав Олександру підійти до загиблого козака поруч і благословити на останній шлях. Імператор нахилився над тілом і перехрестив зі словами: «Дякую за вірну службу, синку!», а потім спрямував до Рисакова, якому не пощастило втекти.

– Цей? – гидливо спитав Олександр.

– Саме він, Ваша імператорська величносте.

– Хто такий?

– Міщанин Єгор Глазов, – відповів Рисаков.

– Намагався втекти. В кишені знайшли револьвер, Ваша імператорська величність, – повідомив Дворжицький.

Не сказавши більше ні слова, імператор розвернувся і попрямував до саней поліцмейстера. Не встиг він зробити і пари кроків, як хтось з перехожих, не помітивши в метушні монарха, спитав у одного з козаків:

– Що з государем?

– Слава Богу, я вцілів – відповів сам Олександр проходячи повз і знов перехрестившись.

– Зарано, Ваша величносте, дякуєте Богові – крикнув імператорові у спину Рисаков. Він бачив, як до Олександра наближається наступний в «черзі» метальників – Гриневицький.

Але самого Олександра зауваження злодія не потурбувало. Він перебував у блаженному відчутті порятунку – смерть вкотре оминула його.

Я обраний Богом!

***

Ігнат Гриневицький ще вчора написав заповіт. Софія Перовська поставила його аж третім у «черзі», але він точно знав: саме він вирішить долю держави, власного життя та стане катом, який приведе вирок «Народної Волі» у виконання.

«Олександр II повинен померти… Він помре, а разом з ним помремо і ми… Це необхідно для справи свободи, бо це зламає те, що хитрі люди кличуть правлінням монархічно-необмеженим, а ми – деспотизмом... Історія показує, що розкішне дерево свободи потребує людських жертв.»

Почувши вибух, Гриневицький швидкою ходою спрямував на місце. Козаки в повному метушінні, реготання коней, перелякані обличчя перехожих, клуби диму, кров на снігу з залишками людських тіл – це все нагадувало скоріше поле битви, аніж спокійну неділю у серці столиці.

Живий. Але я завершу справу.

Гриневицький побачив імператора, який спілкувався з тими, хто тримав спійманого Рисакова. Останній відчайдушно вихався, не покидаючи марних надій на втечу. Він зупинився між санями, що належали комусь з кортежу імператора, та огорожі набережної. Звідси він міг спостерігати за пересуваннями царя, залишаючись непомітним. Гриневицький став чекати слушної нагоди завершити справу.

Як же довго тягнуться ці останні хвилини життя. Кибальчич сказав: «Якомога сильніше кинути бомбу, щоб стався вибух». Будьте певні, на цей раз жодного промаху. Нарешті! Йде прямо сюди. Певно, хоче сісти в сані. Як же довго він йде! Господи, допоможи!

Імператорський кат виринув з-за санчат і рушив назустріч жертві. Сніг зрадливо захрустів під його ногами на весь всесвіт, а біла тканина злетіла з бомби Кибальчича.

Аби не спіймали завчасно!

Тепер він опинився навпроти царя і погляди їх зустрілися. Між ними залишався ледве аршин. Земля під ногами затремтіла, а повітря стало настільки холодним, що обидва не могли зробити подих. Не зводячи очей з імператора, на обличчі якого знов заіскрився страх, Гриневицький помітив, як до них вже кинувся поліцмейстер та двоє козаків.

Зволікати не можна, – зрозумів Гриневицький.

– Вирок приводжу у виконання! – міцно тримаючи бомбу, він підняв її над головою і з силою, в котру вклав біль кожної поневоленої панським батогом людини, кинув прямо перед собою до ніг царя.

Коли Софія Перовська побачила, що імператора загорнули в шуби і лежачим повезли до палацу, то в голові промайнула дивна й неочікувана думка:

А що далі? Якщо він не помер на місці, то це все одно питання лічених хвилин. Бомба розірвалася прямо у нього в ногах. Але чому немає відчуття перемоги? І що робити тепер?..

Тільки зараз вона відчула, як тисячі маленьких голок впиваються в пальці її рук та ніг. Вона стояла нерухомо вже більш ніж годину. Одразу ж як вона дісталася своєї позиції тут, на каналі, її охопив страх, що товариші можуть помилково сприйняти якийсь зайвий рух як сигнал до дії і випадково розкрити себе. А згодом, давши цей самий сигнал, вона так і застигла з хустинкою біля лиця, спостерігаючи за подіями і дивлячись на те, як можливості тануть одна за одною: втеча Михайлова, потім незбагненний порятунок після вибуху бомби Рисакова. А тепер… розгубленість. Гриневицький стратив імператора і заради результату пожертвував і власним життям.

***

Двадцятого березня Миколу Івановича Кибальчича перевели до одиночної камери в’язниці Департаменту поліції. До суду залишався тиждень, але вирок йому був відомий. Безпосередня участь у царевбивстві не могла завершитися помилуванням чи хоча б засланням. Смертна кара разом з Перовською, Михайловим, Гриневицьким та Желябовим – їхнім ватажком.

Нарешті це полювання на царя, ці шалені перегони завершені, – думав Кибальчич, – Мій обов’язок перед народом та товаришами виконаний. Можна зосередитися на проекті. Часу залишилося мало.

Він підійшов до однієї зі стін камери. Там, над його головою, під самою стелею, крізь закритий решіткою отвір пробивався тонкий сонячний промінь. В ці останні дні поява цього променю у камері слугувала єдиним зв’язком із небом, з космосом, до яких Микола Іванович так прагнув.

Колись ми піднімемося туди, за хмари, у космос, і подивимося, як падає сонячний світ з іншої сторони. Ми полетимо! Ми побудуємо ідеальний світ там, якщо тут нам цього так і не вдається зробити. Чому так? Це так просто – прибрати тих, хто заважає жити іншим. Так, це жорстоко. Ніхто немає права віднімати життя у людини… І народ не зреагував. Селяни сказали: «Царя вбили дворяни за те, що звільнив мужиків.» І на що ми тільки розраховували? Тиран страчений, а сил змінити систему вже немає. В будь-якому разі, для мене ця історія завершена. Треба встигнути надати людству шанс відправитися на зустріч сонячному світу, зіркам, та планетам!

Двадцять третього березня одна зі стін камери вже зберігала начерки проекту – повітроплавного апарату. Кибальчич надряпав його ґудзиком, але тепер він нарешті отримав папір і олівець від жандармів, які таким чином виконали останню волю засудженого.

«Знаходячись в ув’язненні, за декілька днів до своєї смерті, я пишу цей проект. Я вірю в здійсненність моєї ідеї, і ця віра підтримує мене в моєму жахливому становищі. Якщо ж моя ідея після ретельного обговорення вченими фахівцями буде визнана здійсненною, то я буду щасливий від того, що зроблю величезну послугу державі та людству. Я спокійно зустріну смерть, знаючи, що моя ідея не загине разом зі мною, а існуватиме серед людства, для котрого я готовий був пожертвувати своїм життям.»

В камері час спливав непомітно. Завершивши свою роботу, Микола Іванович згорнув папери і знесилено випустив з рук олівця. Він поринув у спогади святкування 1881-ого року. Від цього року всі вони чекали змін, плекали великі надії, розуміючи, що їх втілення не пройде без втрат.

– Якщо ми тут всі зібралися – святкуймо! – вигукнув хтось з гостей.

– Так! Давайте! – схвально закричали всі.

Почалися приготування. Дзенькіт бокалів, запах шампанського і відчужені розмови товаришів вирвали Кибальчича з роздумів про наступну операцію, про потрібну кількість динаміту та необхідну глибину підкопу... Раптово для самого себе він почув власний високий тенор. Улюблена з дитинства пісня, якої він навчився від селян на рідній Чернігівщині, полилася з його вуст:

Гей, чого хлопцi

Славнi молодцi

Чого смутнi невеселi

Вдарим об землю

Лихом, журбою,

Щоб веселiше

Жилося…

А потім залунав баритон Желябова. Своїм потужним голосом він заспівав стару козацьку пісню, яку Кибальчич впізнав з першого ж рядка і легко підхопив:

Гей, не дивуйте, добрії люди,

Що на Вкраїні повстало.

Там за Дашевим, під Сорокою,

Множество ляхів пропало.

Там за Дашевим, під Сорокою,

Множество ляхів пропало.

Гей, Перебийніс просить немного,

Сімсот козаків з собою, –

Рубає мечем голови з плечей,

А решту топить водою.

***

– Що це таке? – спитав Кибальчича Герард, присяжний повірений, який завітав до камери свого клієнта перед судом для узгодження деяких питань по захисту революціонера.

– Проект повітроплавального апарату з реактивним двигуном, – відповів Кибальчич і детально розповів про свою ідею.

– Це неймовірно. Але що я можу для вас зробити, Микола Івановичу?

– Пане Герард, моє життя не настільки важливе, як цей проект. Візьміть його. Будь ласка, візьміть мій проект і переконайтеся, щоб він потрапив до експертів. Мені необхідно зустрітися з ними для передачі інших деталей та розрахунків до того, як я буду страчений. Допоможіть врятувати ідею!

– Я вас зрозумів і зроблю все що буде в моїх силах. Прямо зараз! – казав Герард, поспіхом накинувши свою шубу і покидаючи камеру Кибальчича.

Через годину Володимир Миколайович Герард вже стояв посеред кабінету голови Власної його Імператорської Величності канцелярії – Лоріс-Мелікова.

Хто, як не він зможе дати ходу ідеї Кибальчича?

– … Кибальчич — це Леонардо да Вінчі нашого часу, – розпинався Герард, – людина унікального розуму. Ви би бачили його камеру – вона вся в написах, розрахунках і формулах. Перед смертю він думає про політ у небо, про прогрес і працює на благо Вітчизни.

– Бачу Кибальчич змусив і вас повірити в його романтичні ідеї. Можливо, і революціонером вас зробив? – глузливо поцікавився Лоріс-Меліков.

– Що ви таке кажете, Ваше високоблагородіє? Я лише глибоко вражений спокійністю мого підзахисного та його інтелектом. Я тримаю у руках його проект і остання воля Кибальчича – це дати хід його ідеї. Я впевнений, що страта Кибальчича позбавить Імперію десятків, якщо не сотень можливих великих відкриттів!

– Розумію вас. Можливо, ви маєте рацію. За Кибальчича просить його світлість граф Лев Толстой, наскільки мені відомо. До імператора звернувся і генерал-ад'ютант Гурко, довівши до нашого відома, що навіть ув’язненим Кибальчич допоможе майбутнім перемогам нашої армії. Я в це охоче вірю, бо слідство каже, що ті бомби, створені ним для вбивства царя, то нове слово у військових технологіях. Шедевр-с!

– Ваше високоблагородіє, чи в ваших силах надати цьому проекту хід якомога швидше? Потрібно організувати зустріч вчених експертів з Миколою Кибальчичем ще до суду. Це питання стратегічного для держави значення! – Герард протягнув Лоріс-Мелікову проект повітроплавного апарату.

– На жаль, сидіти мені в цьому кабінеті залишилися лічені дні… Але я зроблю, що буде в моїх силах.

Герард пішов з відчуттям полегшення: навіть якщо новий імператор не помилує його підзахисного, принаймні, ця геніальна ідея Кибальчича буде врятована.

Двері кабінету зачинилися і Лоріс-Меліков зняв маску чуйності та люб’язності. Він розтікся у власному кріслі та почав думати, що робити з цими паперами.

Думаєте, мені своїх справ не вистачає? І трапиться ж таке, що царевбивця з Малоросії виявляється «Леонардо нашого часу». Це не аби хто, це царевбивця! Помилування не буде, а передати цей проект, якщо він і справді такий геніальний, то означає отримати осуд як в самій країні, так і від Європи. Після страти Кибальчича знову підуть ці розмови про деспотизм та жорстокість царя, а кому це треба? Відправимо це жандармам, ніби дали подальший хід згідно з процедурою, а жандарми точно не пустять це далі.

Проект Миколи Івановича Кибальчича був запечатаний і пришитий до справи «1-го березня» з поміткою: «Давати це на розгляд вчених тепер немає сенсу і може викликати небажані поголоски».

Лише тридцять шість років потому, коли революція робітників та селян дісталася жандармських архівів у пошуках власних героїв, проект Кибальчича був знайдений і опублікований.

Щоб вподобати цю частину, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.

Вподобати!
Щоб залишити коментар, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.