Те, що в мені

Здається я проспав, важко продираю очі, очікую побачити час власного спізнення і намагаюся пригадати, що ж мені снилося, а снилося щось приємне і особливе. Щось, чого не можу пригадати.

Та нехай. Що сьогодні за день? 24 серпня 2120 року? Відлік показує довгий плин часу, але що було за товщею років. Тепер не згадає ніхто. Рік як рік, просто цифра.

Даремно хвилювався, у мене ж відпустка. Таке давнє, але й досі вживане слово. Формальність у наш час відновлення здоров’я за мить, але все ще віддаю данину традиції.

Чого я не встаю? Хочеться трішки повалятися, хоч не робив цього вже хто знає скільки часу. Не звик, та й таке не вітається. Сьогодні ж наважуся на мале порушення. Чи бувають у нас малі порушення? А начхати на покарання.

Дивний настрій охоплює цього ранку. Ніби день як день, але якось незвичне відчуття свята охоплює все єство. Свято якесь? Свят у нашому світі більше немає. Чи то я вже такий старий? Я ще пам’ятаю що це означає. Але що за свято? Треба пошукати.

З такими думками нарешті доводиться вставати і приводити себе до ладу. Певні завдання мене все ж чекають сьогодні і я не хочу ще більше порушень. Сьогодні страх не зіпсує нічого. Тільки звідки береться отой настрій? Не важить. Чи таки має значення?

Нарешті день таки розпочався. Ранок минав у рутині та дім таки час полишити і так затримався сьогодні занадто. Ноги самі несли на вулицю і попри однакові будівлі і позбавлене кольору довкілля особливий настрій таки не минав, а все збільшувався, ніби повітряна кулька надувалася.

А що ж навколо? Люди йшли наче клоновані, обличчя якісь однакові. Невже і я такий? Раніше не помічав такого. Взагалі нічого не помічав дорогою. А що там помічати? Шлях звичний, щоденний, ніяких особливостей і змін не було і не буде. Наче виріс вже дорослим. Чи колись було не так? Не пам’ятаю вже. Зараз довкола одна реклама. Кому вона ще цікава? Здається я стаю буркотливим. Настрій псується швидко і хоча попередня ейфорія також була не надто доречною, але і відвертий песимізм не залишиться непоміченим. Ким? Та багато можливостей, спостерігають скрізь, звик уже. Так легко звикати.

Не ті, ой не ті думки у мене сьогодні із самого ранку. Не з тієї ноги встав? Чи таблетку випити забув? На вулиці двадцять друге століття, а я не можу себе контролювати. Як дитина. Час згадати, що й «допомогти» можуть, та я не побажав би нікому тієї «допомоги».

Гаразд, а то я ледь не забув куди йшов. Точно старію. Невже скоро спишуть? У тридцятку? Он молодших скільки, кожного року прибуває. Хто там колись збирався вирішувати демографічну проблему? Тепер спишуть і все. Ні людини, ані сліду. А ось це вже справжня крамола.

І все ж день сьогодні незвичний. Щось таке проситься на згадку. Чи то в школі казали, чи хтось іще? Щось трапилося і наче не так аж давно у цей день, коли ще існували окремі країни. Чи було таке? Тепер не спитати, адже історія перестала бути «модною». Ще одне слівце, яке змінило своє значення. Не можна питати, це вже не просто безневинне дивацтво.

Цікаво, а щоб сказали мої колеги, якби я натякнув на те, що хотів би пригадати? Напевно уникали б мене, в чорні списки поскидали і навіть щоб і натяку не залишилося, що колись зналися. Я їх зрозумів би.

Та все ж не впізнаю я знайомих вулиць, ніби хто переніс кудись поки спав. Хоч то тільки здається так, але відчуття незвичне. Серце тріпоче у передчутті. Що передчуває? Що такого особливого очікує від звичайного дня? І спеки вже давно немає, і осінь вже геть не та, про яку в книжках писали. Чого ж чекаю?

- Обережно, дивись куди йдеш!

Хтось вже обурюється, когось зачепив ненароком. Чого ж свариться? Хіба я навмисне? От задумався. Чи ніхто з них не відчував подібного? Якщо й так, то все одно не зізнався б. У нас щиро не поговориш. Недовіра? Не стільки, просто не зрозуміють, а якщо й зрозуміють то не підтримають. Так як і колись. Ніби стільки часу минуло, а змінилося насправді так мало. Чому ж я відчуваю себе таким старим? Чому здається, що таки та дрібниця, якої бракує, здатна відродити щось таке, для чого слова не знайду. А мушу таки знайти. Мушу щоб не трапилося.

- Вам недобре?

Оце вже з турботою. Невже й справді так дивно виглядаю? Невже так помітно? Треба щось робити. Але що?

- Все гаразд, дякую.

Хай йде собі добродійка. Не маю що їй сказати, не може мені допомогти. Хоча б спробувала. А я? Відчуваю якесь безсилля і власну непотрібність. Хоча, наче б то, непотрібних у нас немає. Чому це звучить так іронічно? Чого я справді хочу від себе? Навіщо прискіпуюся?

От зараз ще й зашпортаюся і впаду посеред вулиці. Ото буде видовище, не треба і віртуальних засобів, кіно просто наживо. Точно хтось би вже зняв. Чи ні? Хіба я такий вже особливий? Звичайнісінький.

Одначе куди я йду? Давно вже проминув місце, куди збирався. Та нічого, ще повернуся, тепер вже немає значення, хай цей день таки стане особливим хоча б так. Чи то в парк піти? Дорого, та й чого б то так просто. Для такого походу особливої нагоди треба, та й дозвіл, особливий мікроклімат. Дивна забаганка, але здається цьому дневі пасувала б. Та наважитися все ж не просто.

Навколо рухаються перехожі, наче в одному ритмі, десь там транспорт шумить, дорога штука, рідкісна, не для таких як я. А я що? Бідний і невибагливий. Так же? Завжди такий. Хоча, невибагливим я бути таки перестаю. Що ж таке коїться зі мною? Дивні емоційні гойдалки не відпускають. Невже то через той сон? Уже й сліду не залишилося. Що таке снилося? Хіба це так важливо? Хіба не все одно? Треба було попрацювати над своїми емоціями, як вчили. Що ж тепер? Шкода втрачати і це неправильно. Все це дуже неправильно.

Нас вчили контролю жорстко і невблаганно. Ми всі пройшли добру обробку. Чому на це погодилися? Не пам’ятаю. Здається, забув надто багато. Але чи був у мене вибір? Не було. Мабуть. Як же це відбулося?

Чомусь тільки тепер мозок пронизала думка, що трапилося таки щось непоправне. Чому там були тільки дорослі? Казали ніби просто тест, просто огляд перед роботою. Обіцяли роботу відповідальну, але важливу і ціновану. Скільки нас там було? Скільки було ще таких пунктів? Все так спокійно і без спротиву. Чи спротив таки був? Все поглинуло забуття, ніби минула тисяча років. Чому ж тепер намагаюся пригадати? Що саме? Чому саме я?

Дивні запитання виникають, коли забув про таблетки і постійний нагляд. Невже й досі непомітно, що зі мною коїться? Та от тільки справа в тому, що поки нічого особливого і не відбулося. Нічого не трапилося окрім неспокою і невдоволеності, ні на що це не впливає. Звідки я знаю? Та нічого такого не знаю, приверзлося щось, приснилося. То ж вигадав, що комусь потрібна моя пам’ять. Колись щось подібне могли в книжках хіба вигадати.

Але я справді багато чого забув. Чи таки не знав? Ні, у мене ж мало бути дитинство? У мене мали бути спогади? Та ж історія, книги і старі слова? Звідки це все виникає посеред вулиці? Чому досі не дивувався відсутності спогадів, ніби з’явився на світ вже дорослим? Звідки знаю, що оте щось ще мало б бути? Мені таки треба присісти. Здається я зайшов таки надто далеко.

Куди ж тут присісти? В моєму стані не можна заходити у якийсь заклад чи просто в приміщення і взагалі краще б додому. Чи таки витратитись на парк? Трохи коштів зекономив, має вистачити. Саме це й треба зробити.

Прийняте рішення викликало полегшення і я міг сподіватися, що більше не лякатиму перехожих своїм виглядом. Аж ніяк не повинен бути аж таким спантеличеним. «Одкровення» кудись відступають, мабуть, таки приверзлося щось. Та в парк таки піду. Хочеться природи, не багато залишилося її.

Громадський транспорт на такий випадок не викликати, треба щось індивідуальне. Не часто таким можна користуватися. Сьогодні можна, хай вже буде, все одно скоро повернуся додому і забуду всі свої вибрики. Цей день мусить минути швидко і непомітно. Завтра все буде як раніше, хотілося б думати. А як же інакше. Мусить минути.

До парку треба добиратися довше, аж за місто, зона під куполом і охороною, але сьогодні не такою строгою як зазвичай. Сьогодні обійдеться тільки вхідним квитком. Сподіваюся, що я хоча б не один вирішив дістатися аж сюди. Та ні, такого не може бути, все ж не у мене одного відпустка.

Квиток продали без особливих перешкод, а я знову відчув себе так, ніби вперше у своєму місті, а то й у світі взагалі. Чи то вже передчуття так діє?

І все ж парк приніс певну рівновагу. Спокій, тиша, майже не відчутний надокучливий нагляд. Здається я таки не даремно сюди прийшов. Тут можна побродити між деревами і просто розслабитися. Де ще таке можливе?

Кольори ніби повернулися у світ і небо особливо блакитне і сонце таке яскраве, тепле і лагідне. Ніби втрачений дитячий спогад, ніби пісня знайомою, але забутою мовою. Так солодко і гірко водночас, що здається сльози накотяться на очі. Та ні стримуюся.

Тут уже можна присісти під деревом і тінь його не дозволить обпектися. Десь поруч і струмок шумить, але поки я його тільки чую, підійду потім. Головне, що все це є, зовсім поруч. Оце і є життя?

Мої бажання були зовсім іншими раніше, я й не думав, що почуття розбурхати так просто? Може тому, що потрапити сюди можна не часто. Може є й інша причина, але мені просто добре без жодних обмежень і перешкод. Наповнений по вінця. Серце щемить і це теж так старомодно, хоча яке це має значення. Хочеться залишитися тут.

Але час мій обмежений, ліміт на перебування встановлено не мною, тож мушу рухатися далі. Не хочу просто сидіти, тут є ще на що подивитися. Своєрідний музей. Тільки чисте блакитне небо над головою.

Оглядаю могутнє дерево, яке виросло ще до того, як парк впорядкували рядом гладеньких, однакових генних модифікантів. Така покручена кора, нарости ніби час, який так і не зник повністю, не весь витік піском поміж пальцями. Але що це нашкрябано на корі? Це не виросло саме, це хтось давно вчинив акт вандалізму? Три ріжки пнуться вгору як слово, якесь дуже важливе, але давно заборонене. Що це за символ?

І тут я згадую. Це слово «воля», мовою, яка вже не вживається досить давно. Скільки? Не сказати у наш час сьогодення. Але минуле є, ось воно, не стерте, випадково проросло у цьому стерильному середовищі. Так ось що сьогодні за день. День Незалежності країни, яка тут була так давно, що ледь не зазнала повного і тотального знищення, але так нещодавно, щоб про неї не встигли забути. Тепер я знав що робити.

Ледь стримував нетерпіння, але повертався додому певним і рішучим, я знав тепер ким я був і не важливо які наслідки будуть потім, але я мушу нагадати всім, кому стерли і згадку про рідне, який сьогодні день. А день і справді особливий.

Нарешті повертаюся. Шукаю у сховку старий комп’ютер, який дивом не відібрали, під’єднуюся до мережі і згадую стерті хакерські навички. Як легко все відновити сьогодні. На вуличних екранах побачать не рекламу, там буде надпис «З ДНЕМ НЕЗАЛЕЖНОСТІ, УКРАЇНО!»

Коли спалахнуть написами екрани, коли люди піднімуть голови вгору тільки я не побачу цього. Хай же буде такий подарунок. Я чую, що двері виламують, але все ж встигаю.