Розвиток

У селах віру у надприроднє підтримує безліч факторів: від мольфара, що живе на горі, до, все ж таки, меншого зв'язку з розвитком науки. Та це і на добре, бо у містах люди геть перестали вірити у міфічних персонажів. Та й дарма. Бо ж самі себе на небезпеку наражають. Ось приклад, котрий почув від дівчини двоюрідного брата по маминій лінії.

Іван у дитинстві дуже боявся відьом. Жив він у Києві і бабуся завжди любила увечері розповісти, як ці старухи з довгим носом, величезними пазурами та горбатою спиною забирають дітей ночами, коли місяць на небі повний, і несуть на Лису Гору. Там вони влаштовують шабаш, смакують плоть дітей, варених у казанах, п’ють їхню кров і перетирають на добриво їхні кістки. Такі розповіді не могли не залякати маленького хлопчика. І хоч той ніколи і не вірив, що по нього прийде справжня відьма ― це ж бо лише бабусині казки, ― у повню завжди тримав біля подушки щось тяжке.

Ішли роки, хлопець ріс, а віра у відьом, хоч і один раз на місяць, зникала. Бабуся померла і вже нікому було підживлювати його фантазію різними мітами. Підлітком же Іван почав цікавитись наукою, тож бабусині казки він перестав навіть згадувати ― занадто вони дитячі були та фантастичні для справжнього світу.

Після закінчення школи поступив у КПІ на інженера і за рік, у свої дев’ятнадцять, вирішив з’їхати від батьків і знайшов собі квартиру на Подолі у будинку ХІХ сторіччя. Орендодавиця, що її звали Ліза, була лише на три роки старше за нього і сама жила поверхом вище, а ця квартира їй ще від бабусі залишилась, то і вирішила її не продавати, а здавати.

З рік Іван прожив спокійно. Водив на квартиру дівчат, дивився із хлопцями Формулу-1, запрошував іноді Лізу до себе на обід, але ніколи не ходив до неї ― забороняла навіть за поріг ступати. Хлопця це не особливо турбувало. Та одного разу випав момент навідатись у гості до дівчини, коли однієї ночі, поки він солодко спав, його не розбудив дивний шум.

Він прокинувся, бо у квартирі над ним хтось наче кричав. Чи то дитя, та що б воно там робило, чи то власниця квартири. Можливо і крізь сон почулось, та за декілька секунд знову крик. За всіма етичними нормами Іван одразу підкинувся з ліжка, вдягнувся і побіг до Лізи, бо ж можливо щось лихе трапилось. Коли дійшов до її дверей, то в ніс одразу вдарив запах безлічі якихось невідомих йому трав. Голова запаморочилась. І знову крик.

Він подзвонив у дзвінок, але той, схоже не працював, тож він постукав у двері. Ніхто не відповів. Тоді постукав іще раз і прокричав, що то він, Іван. За декілька секунд почулось шаркання ніг по підлозі і двері відчинили.

На порозі стояла стара. Та ні, раше карга. Мала довгий ніс з бородавкою, величезні пазурі на руках, згорблену спину і плаття Лізи на ній, що було все в крові. Хлопець застиг від страху. Позаду відьми, а тільки нею це могло бути, лежало розчленоване маля поруч із казаном, у котрому варився бульйон. Саме від нього йшов запах трав.

І може, Іван і хотів би піти та вже не міг. Ноги не слухались, а розум був увесь неначе в тумані. За декілька хвилин він уже бачив перед собою знову молоду дівчину. Ліза стояла у дверях майже гола і манила його зайти. Опиратися було марно, адже ноги йшли самі, а розум не міг проаналізувати згубність власних дій. Зайшовши до квартири, двері зачинились й Івана більше ніхто і ніколи не бачив.

Так і буває. Невіриш собі, думаєш, що то все казки старої, що вже своє доживає і навіть не оберігаєшся від злих міфічних створінь. А вони ж бо тільки й раді цьому, не треба ховатись тепер так ретельно - тебе ж не спалять на палі у центрі міста тепер.

Тож коли будете шукати де б зняти житло, раджу оминати квартиру №3 на Щекавицькій 27.