Вихід

– А щоб йому! – сказав Сергій Приходько і жбурнув гайковий ключ до купи брухту, з якої ніяк не складалася ракета.

Бозна, що тепер робити. Він хотів устигнути до свята, щоб дітям був сюрприз зі змістом – спеціально заздалегідь замовив термоядерний реактор холодного синтезу нового покоління! – але чи то в старі конструкторські посібники раптом закралася якась помилка, чи то він сам уже геть забув інженерну науку, бо як тільки Сергій не тулив ті деталі – нічого путнього не виходило. Гора шпангоутів, стрингерів, фітингів і датчиків виблискувала під гарячими променями сонця, що падали у розчинені навстіж двері гаража, і начебто мовчки докоряла дідові.

Дружинин голос долинув з веранди: Галина кликала обідати. Кинувши роздратований погляд на норовливе залізяччя, Сергій підвівся. Діти вже, мабуть, приїхали, та й їсти хотілося. Він повернеться сюди потім. Обов’язково. І працюватиме доти, доки не сконструює щось путнє, бо так далі тривати не може. Щоб вижити, треба тікати звідси.

По дорозі він кинув оком на дисплей на стіні (після торнадо 2118 року, що розтрощило три сусідні будинки, вони з Галиною вирішили встановити такі всюди, де тільки можна): температура за межами купола – +43 градуси, під вечір очікується ураган, але не надто небезпечний. Силове поле має витримати. Цього разу.

На веранді був лише Сергіїв син Андрій. Коротко стрижений штучно білявий чоловік із круглим, немов добірний херсонський кавун, пузом і бездоганним манікюром саме додавав останні штрихи до святкового столу, акуратно розставляючи келихи.

– Добридень, тату! – привітався він. – Ми привезли вина з Черкас. Позаминулий рік, кажуть, добрий був.

– Вітаю! Дякую! – сказав Сергій. – Я чув, Галина кликала?

– Так. Обід зараз буде. Вона на кухні.

Сергій кивнув і попростував на кухню подивитися, чи треба чим допомогти. Буде ще час поговорити. А що розмова – Сергій відчував – буде нелегка, то краще не поспішати.

В коридорі він наштовхнувся на правнучку Майю. Сидячи верхи на робопсі, дівча пропищало щось нерозбірливе та поскакало надвір – мабуть, захищати обійстя від хижих космітів. Як же вона виросла! Лише п’ять років тому, коли Андріїв син Ричард з дружиною Поліною уперше приїхали зі своєю донечкою на Різдво, Сергій узяв сповите створіння до рук і не міг надивуватися, яке воно, бідолашне, маленьке, а тепер он, гасає, бешкетниця, де заманеться – та й хай собі гасає, аби лишень у гідропонний хлів не залетіла, бо якщо цього року хурделитиме так само, як тоді (довелося з нуля писати спеціальний код, щоб дистанційно очистити купол від снігу), їм знадобляться чималенькі запаси, щоб не довелося покладатися на ненадійну службу доставки.

На кухні Галина прикрашала кремовими волошками і соняхами великий шоколадний торт. Шоколад, звичайно, був у дефіциті, але Сергію не хотілося думати, що його син знову зловживає службовим становищем, щоб добути смаколик, тому він нічого не сказав. Натомість, заговорила дружина:

– Виймай індика з печі та неси на веранду. А тоді поклич усіх, бо я щось нікого не можу догукатися.

– А що, всі вже приїхали?

– Майже всі.

Нотка гіркоти, що її Галина не встигла приховати, змусила Сергія відставити птицю і придивитися до дружини. Вона всміхалася тією самою трохи незграбною посмішкою, в яку він закохався понад півстоліття тому, всміхалася для нього, щоб він не думав, що вона засмучена – але розкуйовджені сиві кучері робили її схожою на героїню мелодрами, що в розпачі завмерла на краю провалля, надто пригнічена для того, щоб зважати, як її волосся та сукню смикає вітер.

– Марина? – запитав Сергій.

– Вона дзвонила сьогодні вранці. Сказала, що не приїде. Показувала, що там робиться. Страшне! Льєж затопило геть-чисто. Люди вилазили на дахи, щоб утекти від води, але деякі будинки попідмивало, і вони позавалювалися.

– То що вона там робить?

– Допомагає. Влаштувалася у тимчасовий притулок. Каже, там багато кому тепер нема де жити.

– Але ж сьогодні свято, – якось розгублено сказав Сергій. – Ми завжди двадцять четвертого збиралися разом.

– Марина сказала, що краще відсвяткує День незалежності, «підтримуючи традицію волонтерства, аніж мовчки жуючи м'ясо, щоб не почати чергову сварку», – посмішка Галини ледве трималася. – Ми виховали самовіддану дитину.

– Бельгію топить уже сто років і ніяк не втопить. Нічого б не сталося, якби вона повернулася додому на один день.

– Що я могла зробити?

– Нічого.

З одного боку, Сергій розумів Марину та навіть трохи пишався нею, але ж є важливіші речі, ніж благодійність – тим паче на чужій землі. Невже йому доведеться вибирати між донькою-активісткою та рештою родини? Ні, треба її якось переконати, вмовити, змусити нарешті. Добре, що ракета не зібралася одразу. Є час подумати.

Підхопивши індика, Сергій повернувся до веранди, де Андрій з дружиною Ольгою сиділи по різні боки стола, кожен у своїй віртуальній реальності. Він пам’ятав їх щасливими – років сорок тому – але потім син пішов у політику, і вони наче втратили спільну мову. Казали, що залишаються разом заради дітей, але по всьому виходило, що за інерцією. Воно й недивно: віртуальний світ для обох був важливіший. У Андрія там були виборці, в Ольги – шанувальники. На сімейні негаразди офлайн можна було не зважати.

Свого часу соціологів і психологів бентежило майбутнє Сергієвого покоління – тих, хто ріс в ізоляції в Епоху пандемій, але коли лікарі нарешті впоралися з усіма ітераціями вірусу, Сергій та його однолітки як почали скорочувати соціальну дистанцію, так і не зрозуміли, де спинитися, що аж їхнім дітям довелося тікати назад до кіберпростору, ховаючись від надмірної уваги батьків. Наступне покоління чи то на знак протесту, чи то вимушено (бо мільйон правил і методів ідентифікації остаточно розвіяв ілюзію свободи в інтернеті) повернулося до реального світу, але там, на жаль, залишилося дуже мало справжнього.

До штучного м’яса та одягу, що друкувалися на 3D-принтерах, Сергій ставився з розумінням – як і до соціального житла – але на підсвідомому рівні ніяк не міг позбутися відчуття, що якесь воно не таке, як треба, чогось йому бракує, он як тим голограмам утрачених архітектурних пам’яток у затоплених містах: які б вони не були гарні, їм нізащо не замінити оригінал. Молоде покоління, звичайно, вважало, що діда просто мучить ностальгія.

Ричарда і Поліну Сергій застав за грою у більярд у підвалі. Ричард на батька був геть не схожий: худорлявий і в матір чорноволосий, він тримав кийок так, наче той зараз вистрелить. Не дивно, що йому не вдавалося обіграти спритну та уважну Поліну. Зі своєю «Мальвінкою» (звідки лише взялася ця дивна назва?) та зосередженим поглядом сірих очей, яким вона вивчала розташування куль на більярді, вона досі виглядала, як школярка, хоча їй було вже за сорок. Утім, дав собі ментального щигля за старі стереотипи Сергій, у нас час сорок – це не так багато. От тобі самому скільки? Сто один недавно стукнуло? От і не базікай.

Свого молодшого сина Святослава Сергій спершу й не помітив: у поношеному одязі як мінімум тридцятирічної давності він скидався на купу ганчір’я, яку хтось забув у кріслі в кутку. От хто виглядав на всі сто тридцять. Спостерігаючи за грою, Святослав хрипко захихотів, коли голографічні кулі раптом стали прозорі і зникли, а тоді шипінням масла на пательні з’явилися не в тих місцях, де були.

– От тобі й маєш! Новомодні технології!

– Де ж вони новомодні? – здивувався Ричард. – Ми купили цей більярд років з десять тому, хіба ні?

– Так, – озвалася Поліна. – На благодійному розпродажі для жертв урагану Аннет у Франції.

– А з тих пір нічого кращого й не вигадали, – махнув рукою Святослав. – Останній по-справжньому геніальний винахід людства – це мнемоскоп. А він з’явився ще у сімдесят третьому.

– Так, і ціле покоління «шаманів» заблукало у власних спогадах! Ви тільки й знали, що молитися на минуле, замість того, щоб робити щось із тим, що коїлося навколо, – Ричард поклав руку Поліні на плече, і вона нічого не додала, хоча їй, вочевидь, хотілося.

– От ніби ви багато зробили! – у Святослава аж заблищали очі у передчутті сварки.

– Годі! – гримнув Сергій, перш ніж ситуація вийшла з-під контролю. – Йдіть-но на веранду обідати. Де Вероніка?

– Мабуть, на горищі, – відповів Ричард.

Вероніка успадкувала бабусині пишні кучері. У стильно зостареній вишиванці вона була аж занадто схожа на Галину – так, що у Сергія ледь помітно тьохнуло серце, коли він увійшов до мансарди і побачив її в оточенні голоекранів: на одному виднілися Стовпи творіння, неначе рука титана, що тягнеться до зірок, на іншому на тонкій ніжці витанцьовувала «чорнильна пляма» Туманності орла, а з третього просто у Сергія втупилося око туманності Равлик.

– Вже час, – сказала Вероніка, почувши, як рипнула підлога у неї за спиною. – Треба летіти.

– Треба, – кивнув Сергій. – Я над цим працюю.

– Ти їм скажеш сьогодні?

– За обідом.

– Не всі погодяться, – Вероніка нарешті повернулася обличчям до діда.

– Куди вони подінуться? Залишатися тут – не варіант. Вони повинні це розуміти.

– Добре. Ходімо обідати.

Аж ось уся родина зібралася за одним столом – ну, майже вся. Навіть у такому складі зустрічатися вдавалося дедалі рідше. Хоча засідання Збаразької міськради проходили переважно онлайн, Андрій брав участь у багатьох соціальних та екологічних проектах, бо щоб хоч якось зберегти природу Тернопільської області, доводилося пильнувати та захищати кожне дерево, кожну річечку, кожен ставок. Навіть зараз він наминав індичку так, неначе щойно самотужки очистив від сміття увесь Бережанський заповідник. Ользі для віртуальних концертів потрібно було стільки апаратури, що вона рідко залишала свої апартаменти/студію. Ричард і Поліна спускалися зі станції Стожари-2 лише на свята, щоб Майя не забула, як виглядає справжнє небо (хоч і крізь серпанок силового поля), а Вероніка присвячувала майже весь свій час пошуку екзопланет у Карпатській обсерваторії. З усієї родини дому тримався лише Святослав, але якщо чесно, то краще б він отаборився деінде.

– А де Майя? – Ольга виринула з соцмереж, щоб перевірити, як її невістка виконує свої обов’язки.

– Вона вже поїла, – терпляче пояснила Поліна. – Я відпустила її погуляти.

Коли Ольга так мружилася – як зараз, коли дивилася на невістку – вона була схожа на статуетку кота-сфінкса, вирізьблену якимось давньоєгипетським майстром.

– З нею нянь, – відповіла Поліна на непоставлене запитання.

– Спеціалісти кажуть, що дітям шкідливо так багато спілкуватися зі штучним інтелектом.

– Чого-чого, а живого спілкування їй вдома не бракує, – відрізала Поліна. – Хай дитина потішиться. Сьогодні свято.

Ольга хотіла продовжити сеанс виховання, але іконка на її голобраслеті нетерпляче блимала. Та й справді – сьогодні свято.

Доки їли індика та салат з помідорами та бринзою (Полінин брат мав еко-ферму під Жмеринкою), говорили про буденні речі: роботу, друзів, останні новини. Галина поскаржилася, що якщо ціна на листя смородини зростатиме й далі, то закрутки на зиму скоро обходитимуться їм дорожче, ніж техобслуговування захисного купола, але її майже ніхто не почув, бо Поліна з Ричардом заходилися розповідати про будівництво космічного ліфта, що мав от-от з’єднати Київ зі Стожарами. Звичайно, насамперед він використовуватиметься для підйому вантажів, але з часом можна буде задуматися і про пасажирські перевезення. Поліна мала унікальну здатність говорити про подолання адміністративно-бюрократичних перепон у своїй роботі, як про перипетії гостросюжетного роману. Святослав слухав усе це з єхидною посмішкою, цмулячи штучне пиво («гордість вітчизняної хімічної промисловості!»).

– Ми знайшли ще три надземлі за цей тиждень, – сказала Вероніка, кинувши багатозначний погляд на Сергія.

– Що, знову за чотири парсеки звідси? – підколов Святослав.

– Не смішно. Шукати та вивчати екзопланети потрібно. Від цього може залежати виживання людства.

– Таке, – стенув плечима Святослав. – Усі, хто дуже дбав про виживання людства, уже полетіли.

Сергій глибоко вдихнув і повільно видихнув. Пора.

– Не всі, – мовив він. – Я довго про це думав і нарешті прийняв рішення. Нам теж треба тікати звідси. У середині двадцять першого століття катастрофу вдалося відвернути – бо тим, у кого інстинкт самозбереження не атрофувався, якимось дивом таки вдалося переконати решту – але потім прийшли ми і все зіпсували своєю недбалістю. І передали депресію у спадок своїм дітям. Ситуація з кожним роком погіршується. Ви самі це бачите. Залишається одне – тікати.

У тиші, що запала на веранді, почувся тріск силового поля: насувався обіцяний ураган, і західний вітер безуспішно намагався зірвати купол і дістатися до хати.

– Тікати куди? – порушила мовчання Поліна.

– На Проксиму Центавра b. Куди ще?

– Ну ви даєте, татку! – вже просто зареготав Святослав. – Туди летіти років тридцять.

– З новим двигуном – п’ятнадцять, – відрубав Сергій. – Ти доживеш.

– Стривайте! – втрутився Андрій. – Ти хочеш щоб ми – що? Спакувалися та полетіли геть? І залишили все наше життя тут?

– А що? Це давня українська традиція, – удаючи, що серйозно замислився над пропозицією, сказав Святослав. – Тільки тепер ми замість Канади тікаємо на Альфу Центавра.

– Проксиму Центавра, – виправила Вероніка.

– Не мороч мене, – відмахнувся Святослав.

– А ти не жартуй про серйозні речі, дядьку, – Вероніка не підвищувала голос, але від її тону на веранді наче стало прохолодніше. – У Греції вже згоріло все, що могло горіти. Джакарта, Роттердам, Венеція, Х’юстон – ви хоч пам’ятаєте, що це колись були живі міста, а не затоплені руїни? Повені у Європі вже стали звичним явищем. Навіть Крим…Коли ми відвоювали його, він уже помирав, і його навряд чи вдасться відродити і через сто років. Добре, що хоч якісь рослини вдалося перевезти у Донецький заповідник, а так…Годинник Судного дня б’є північ. У нас немає виходу.

На дворі стало геть темно. Блимав лише ліхтар над входом до гідропонного хліва та мерехтіло світло від дисплея у надрах гаража.

– Вихід завжди є, – твердо проказав Андрій. – Його немає лише тоді, коли люди відмовляються його шукати. Чим відроджувати «давні традиції», краще перейматися тим, що є тут і зараз. Ми робимо все, що можемо. От наприклад, наша партія незабаром відкриє тут у Миколаєві осередок. Будемо розширювати заповідний фонд.

– Ти тільки й думаєш, що про свою передвиборчу кампанію! – Ольга аж припинила нишком перемовлятися з потенційними спонсорами.

– Так наче ти палаєш бажанням будувати фан-базу з нуля! – довгі роки практики навчили Андрія швидко знаходити найдошкульніші відповіді.

Ольга не розгубилася.

– Маєш рацію. Але ж її можна взяти з собою! А ти візьмеш своїх виборців. Нам вистачить місця?

– Ти не краща за Святослава.

– Тато правду каже, – долучився до дискусії Ричард. – Україна – на відміну від деяких інших країн, зауважмо – досі придатна до життя лише тому, що над цим кожен день працюють люди. Усі разом. А ти хочеш, щоб ми просто кинули все і втекли?

– От здавалось би це така заяложена тема, – гірко всміхнулася Поліна. – Відповідальність. Обов’язок. А виявляється, скільки не про це товкмач, усе одно до деяких не доходить.

– Негайно вибачся перед дідом! – наче прокинулася Галина.

– То пусте, люба, – похитав головою Сергій. – Я лише намагаюся сказати…

– Стоп-стоп-стоп, – підняв руку, як рефері, Святослав. – Це все добре, але щось я не бачив зорельота у нас у сараї.

– Бо ракета ще не готова, – після недовгої паузи визнав Сергій. – Але я працюю над цим.

– То про що взагалі мова?

– Я хотів порадитися з вами заздалегідь. Дати можливість усе обміркувати. Якби ракета була готова….

– То ти б що? Узяв рушницю та загнав нас усіх у трюм?

– Не мели дурниць! Але зрештою, як голова родини я…

Спалах яскравого світла змусив усіх на мить заплющити очі.

– Майя! – скрикнула Поліна.

Коли світло потьмянішало, стало видно, що воно лине з розчинених дверей гаража. Покидавши ножі та виделки і вмить забувши про сварку, усі три покоління родини Приходько побігли туди. Всередині вони побачили картину, що надовго закарбувалася у їхній пам’яті: Майя стояла перед химерною конструкцією, зібраною з покинутого її прадідом приладдя. Об її ногу терся робопес. Між двома стрижнями, приєднаними безліччю дротів до реактора холодного синтезу, по яких пробігали фіолетові блискавки, як у трансформаторі Тесли, виднілися розгублені обличчя Марини, її подруги Жанін і ще з десятка мешканців табору для постраждалих від повені. Тоді вони помітили новоприбулих.

– Мамо, тату, я вдома, – ніяково сказала Марина.

– Доню, що це таке? – спитала Поліна у Майї.

– Портал! – гордо сказало дівча.

Сергій був настільки здивований, що тільки й міг, що спитати:

– Як?

– Мені нянь допоміг! – Майя показала на робопса.

– Артеме, як тобі вдалося допомогти моїй доньці зібрати пристрій за неіснуючою технологією?

Робопес став на задні лапи і голосом сумлінного старшокласника відповів:

– Передумови для створення цієї технології вже були. Потрібно було просто поєднати надбання декількох галузей, що зазвичай між собою не пов’язані. Дотепер у цьому не виникало потреби.

– Стривай-но, Майє, що саме ти сказала няню? – повільно добираючи слова, запитав Сергій.

– Я сказала, що сумую за бабусею і хочу з нею побачитися.

– Розлука з коханою людиною може завдати шкоди психіці дитини, – послужливо пояснив багатофункціональний віртуальний помічник Артем 2.0. – Я не міг своєю бездіяльністю дозволити, щоб людині було заподіяно шкоду.

– Зрозуміло, – сказав Сергій, хоча вираз обличчя у нього досі був геть спантеличений.

– Що ж ви там стоїте? – тим часом звернулася Галина до доньки та її «підопічних». – Заходьте. Welcome!

Переступаючи через невидимий бар’єр – діра у просторі відкрилася на висоті сорока сантиметрів над землею – Марина, Жанін і решта біженців перейшли з намету у гараж, з Льєжа у Миколаїв, з Бельгії в Україну. Стіл довелося накривати у дворі, бо за тим, що у веранді, всі б не помістилися. По той бік силового поля періщив дощ і спалахували блискавки, але всередині купола було прохолодно та сухо, а що компанія виросла вдвічі, то Галина нарешті мала привід порадіти, що не позбулася звички готувати так, наче всі її родичі жили вдома весь час.

Суперечка якось сама собою забулася. Навіть гості не могли говорити довго про свої негаразди та вислуховувати слова співчуття. У всіх на думці було лише одне – портал. Який неймовірний прорив! Що ж тепер буде? Як про це сказати пресі? На чиє ім’я патентувати винахід? Артем 2.0 – штучний інтелект, про самостійність якого досі точаться запеклі словесні баталії. Розробили його у КПІ. Проте без запиту Майї, без іскри, що змусила програму шукати нестандартний вихід зі становища, нічого б не сталося.

Коли епохальну подію обговорили з усіх боків і випили все черкаське вино до останньої краплі, Галина пішла вкладати гостей спати.

– Я теж піду, – підвівшись, сказала Ольга. – Не думаю, що всі дотримають слова та мовчатимуть. До завтра весь світ знатиме. Я подбаю про те, щоб ніхто не сумнівався в авторстві винаходу.

– Може, зв’яжися з моєю командою? – запропонував Андрій. – Треба працювати на випередження.

– Гаразд, – несподівано погодилася Ольга. – Ми не дозволимо, щоб у Майї відсудили патент.

Решта родини Приходько залишилася сидіти за столом. Маленька винахідниця сопіла в гамаку між двома яблунями, обійнявши робопса. Ураган нарешті вщух.

– Тепер точно всі втечуть, – зітхнула Поліна.

– Чому відразу всі? – здивувалася Марина.

– Ти пропустила епопею, де наш татко збирався силоміць вивезти нас усіх з Землі у саморобній ракеті, яку він іще навіть не зібрав, – хто-хто, а Святослав не забув би, що мало не сказав його батько. – Та йому завадив деус ікс махіна.

– Deus ex machina! – мало не простогнала Вероніка. – «Бог з машини». Хто тебе тільки пустив працювати журналістом?

– А я не чекав, що мене хтось пустить.

– Не починаймо знову, – Сергій підняв руки у жесті примирення. – Я бовкнув дурницю. Пробачте. Старість завжди думає, що знає краще, але відбирати у людей вибір – це паскудство.

– Авжеж, має бути вибір, – кивнула Вероніка. – І я зроблю його на користь зірок, щойно ми переконаємося, що шлях до них теж відкритий.

– Маєш право.

– Певно, що я не одна така.

– Певно, – погодилася Марина, – але я не думаю, що Земля спорожніє. Залишаться ті, кому справді не байдуже.

Непередбачуваний винахід спричинив багато проблем, але поряд із ними з’явилися й несподівані рішення. Остаточно відпала потреба у транспорті, що допомогло суттєво знизити рівень викидів в атмосферу. Кілька незначних модифікацій таки дозволили відкрити портали до інших планет, що назавжди змінило хід дослідження космосу. Відкриття, зроблені в інших світах, спричинили каскад інновацій у фармакології, інженерній справі, біотехнології та кулінарії. 24 серпня 2120 року увійшло в історію як дата винайдення технології миттєвого переміщення, що зробило Україну та увесь світ по-справжньому незалежними.