Звірогляд

Вогонь згарища забарвлював червоним усе, за що не зачепився б погляд. Я повинен був дивитися вперед, але повсякчас ловив себе на тому, що відводжу очі й розглядаю що завгодно, тільки не те, що було б слід. Якби я дихав, як звичайний смертний, то вже задихнувся б від болю. Якби мав серце – воно розірвалося б на тисячу шматочків. Якби мав совість – прокляв би сам себе за те, що не встиг, що не зміг нічого вдіяти, ніяк завадити цьому.

…А хоча ні, здається в мене все ж таки є совість.

Вогонь конав.

Хіба що зрідка можна побачити його таким. Зазвичай він пожирає все, до чого тільки здатний дотягтися, хоч речі, хоч живу плоть. Але не сьогодні. Сьогодні він похмуро урочистий, немов солдат, вимушений виконувати наказ, що йде всупереч із його людяністю, з самою його сутністю.

Некоректне порівняння. Навіть у солдата є свобода волі та право вирішувати, які накази він не виконуватиме.

Навіть якщо він з тих.

Я знаю, про що говорю.

Я стояв, безволі завмерши на місці, не в змозі щось зробити, якось втрутитися, щось переграти.

Жнива зібрано.

Сьогодні я мав би зайнятися черговою тварюкою, новим ворогом цієї землі, але… але трапилося це.

Я скрипнув іклами, знову відводячи погляд убік, хоча мав дивитися, дивитися і запам'ятовувати. Все це – кожна найдрібніша деталь, кожне положення камінчика під моїми ногами – вже й так до скону врізалося в мою пам'ять, але я все одно повинен був це робити.

Тоді я ще не знав, що цей вогонь – здається, що це був якщо вже не він, то точно один з – одного разу дасть життя новій істоті, досконалішій, лихішій і водночас більш улюбленій, бажанішій. Тому, хто взагалі не призначений зігрівати, берегти життя, давати їжу.

Тому, кого згодом назвуть Бавовником.

Я не знав, і в моїй голові крутилися зовсім інші думки.

Язики полум'я, що неохоче облизували уламки бетону, відкидали палюче-холодні відблиски на все навколо, на площу, на руїни, на автомобілі, що вигоріли дотла, на напис «ДІТИ» під моїми ногами.

Біля моїх ніг.

Я ніколи не наважився б наступити на цей напис. Навіть випадково зачепити краєчком лапи. Ніколи і нізащо.

Якщо хочете знати, як зупинити того, кого не втримають жодні двері, паркани, свята вода, розп'яття, коли та інша така безглузда нині нісенітниця – то ось воно. Цей напис.

«ДІТИ»

Я мав йти. У мене була місія. Своє завдання.

…

Але просто не міг. Не міг змусити себе рухатися. Не міг нічого. Навіть кліпнути.

Біль розривав мене зсередини, пожирав, як маленька, страшніша версія мене самого.

Може… Може я міг би допомогти, може моя сила могла б…?

Я надто довго вагаюся, як я взагалі міг просто стояти та…

…Я не маю права втручатися.

ПРИРЕЧЕННЯ.

Невже всі ми справді приречені? Чому ми не маємо права розкрити себе хоча б зараз, коли не тільки вони, не лише смертні, а й ми самі втрачаємо дім, втрачаємо близьких, втрачаємо себе, втрачаємо… все. Чому я просто не…

Всі. Досить. Розскиглився.

Я не можу втручатися надто явно. Поки не можу. Я не маю права просто безглуздо жертвувати собою, коли можу принести ще трохи користі, ще трохи постояти незримим у тісних згуртованих лавах найвідважніших з тих, що я коли-небудь бачив і мав честь знати.

Я не зміг урятувати цих. Можливо, мені ще вдасться допомогти комусь іншому.

Я сподіваюся на це, якщо таким як я взагалі можна відчувати «сподівання».

Ця думка ніби пробудила мене від сну. Повільно присівши, я обережно струсив кінчиком пальців попіл та червоний відблиск, сколупнув кігтем нижній, мізерно маленький шматочок пофарбованого білим бетону з ікла літери «Д». Гріхове, святотатне діяння, але я хочу вірити в те, що на благо.

Уламок вийшов зовсім маленьким, трохи більше хлібної крихти. Змигнути не встигнеш, як загубиться.

Але я не планую змигати.

Гострий вигнутий кіготь встромився мені в грудину, розриваючи ту дивну подобу плоті, якою я володів стільки, скільки пам'ятав себе. Глибоко до того місця, де у смертних зазвичай бувають серця. Тільки зараз, ховаючи туди забарвлений чорним шматочок бетону, я зрозумів, чому вони надають цьому місцю таке сакральне, таке духовне значення.

Я відчув це і продовжував відчувати навіть після того, як розвернувся і попрямував геть, залишаючи за собою вогонь, що проводжав мене заздрісно-розуміючим поглядом.

Пробач, друже, такі вже нині наші справи.

Справи, які нам усім ще треба втілити й пережити. Доки з ними – з усіма ними – не буде покінчено назавжди.