Не засинай

Холодний вітер. Темна ніч. Самотність. Біль.

Його тіло лежало, ніби мертве, високо над землею. Під ним знаходилося дев’ять поверхів, а зверху споглядали сліпучі зорі та безкрає небо. У повітрі стояв запах смутку та сліз, краплини яких уносив сильний вітер. Він обпалював холодними руками щоки, не дозволяючи журбі стерти злість. Суміш почуттів затоплювала людське тіло, яке і не намагалося виплисти на берег. Чоловік віддався всесвіту, бо все одно всесвіт вже б не зміг причинити більше болю. Зникло все, що могло зникнути. Сенсу не існувало, як і не було теперішнього. Минуле нещадно знищили, не залишивши місця майбутньому. Був тільки пекучий вогонь у грудях, сильний вітер та дах багатоповерхового будинку.

Сині джинси та чорна куртка не захищали від холоду, а велика кількість алкоголю всередині організму не допомагала позбутися нестерпних страждань. Мозок затуманювало, але думки так просто не здавалися. Шляху назад не було, не існувало поняття спасіння. Хоча… могло пощастити тільки в царстві Пісочної людини. Навіть у цій назві фігурувало слово «людина». У будь-якому випадку ця особистість, чи як його можна назвати, мала можливість втихомирити вогонь душі. На декілька годин, звичайно, не назавжди. «Назавжди» нічого не буває. Казка для маленьких дітей.

Нарешті. Сон все таки зжалився над ним, зламавши кайдани болю. Він доторкнувся до його тіла своїми м’якими пальцями та поклав долоню на його чоло. Сльози всохли, почуття затихли, ніби їх загнали в дальній куток душі, повісивши на ящик залізний замок. Вітер зник, а з ним і холод кудись подівся в невідомість. Усе огорнула темрява, не заливши світу шанс на існування. Було беззвучно, бо морок любив тишу та пустоту.

Раптом малахітові очі відкрилися, а по тілу пробіглися мурашки. Чоловік відчув, як на його плече лягла тепла рука. Він здригнувся, а серце почало шалено вискакувати з грудей. Тілом прокотилася миттєва хвиля холодного остраху. Після цього прийшло здивування, а потім приємна схвильованість. Чоловік не міг повірити своїм очам, хоча і не треба було. Мислення вимкнулося так швидко, як пульт міг вимкнути працюючий телевізор. Емоції на його обличчі змінювалися, але вуста були не в змозі вимовити жодного слова. Повіки ховали його очі, а потім знову показували цьому світу. Здавалося, що він намагався зором сказати тисячі слів, але сльози не дозволяли.

Чоловік дивився на силует, що навис над ним. То була по-справжньому красива людина: рожеві губи, бліде обличчя та темне волосся. Час минав, але німота не зникала. Можливо, вони вже давно поговорили, для цього не обов’язково було промовляти слова.

Та все ж таки красива постать заговорила. Тиша не була безсмертною, на жаль чи на щастя, тому не могла захопити в свої володіння мить. Долинули звуки, і вони були настільки солодкими, що навіть зорі перестали тремтіти.

«Ходи зі мною», - луна доносилася звідусіль, граючи слова знов і знов.

Чоловік подивився в очі привиду, не промовивши нічого у відповідь, не схопивши вустами повітря. Через декілька секунд він кивнув, потягнувшись рукою до тіла, що було таким рідним. Хотілося ще раз доторкнутися до плоті, відчути те тепло і почуття. Силует не розчинився, нікуди не зник, а тільки лагідно посміхнувся.

«Ми будемо разом?» - чи то була думка, чи то слова вирвалися з вуст чоловіка, але постать почула.

«Вічність», - долинув той самий рідний голос.

Чоловік піднявся, тримаючись міцно за плечі фігури. Їхні погляди знову зустрілися. В очах була абсолютна ясність та жодного сумніву. Тілом пробігло приємне відчуття, загасивши вогонь болю та страждань. Обхопивши постать руками, він зажмурив очі та тихо видихнув. Через мить під ногами була тільки порожнеча та вічний спокій. Більше ніколи не буде мук та смутку.

На ранок біля дев’ятиповерхового будинку знайшли залишки від колись чоловічого тіла. У кармані його куртки був кленовий лист.