Святковий вогнеграй

Я стрімко збіг по величному трапу орбітального крейсера. Щасливо заволав на весь космопорт: «Я – незалежний! Вільний!». Хтось в натовпі захихотів. Дехто невдоволено забубнів. Деінде в мій бік доносилися фрази на кшталт «Стули пащу, кретиноїд!». А я глибоко вдихав п’янкий аромат свободи – і всім посміхався. Адже повернув собі чесне ім’я.

Моє прізвище офіційно вилучили з реєстру судимих громадян. Пха, «службова помилка». Яка ледве не зламала мені життя! Правоохоронні андроїди припинили зупиняти мене на кожному кроці – з нестерпними запитаннями «Куди?» і «Чому?». Але я продовжував їх уникати – звичка.

Знову отримав право влаштуватися на престижну роботу. Тому прибув в найкраще місце для цього – на міжпланетну станцію «Юкравіан», де кожен міг почати нове заможне життя. Навколо метушилися люди в дорогих офісних уніформах підприємств.Я блукав серед них, немов тьмяний астероїд серед ошатних зірок. Пірнув у величний хол – у своїй неоновій ілюмінації він натякав на яскраве життя. Але я довго милувався зовсім іншим – живими квітами з важкими бутонами. Їх висаджувала новенька агрономна техніка. Пишні квіти нагадали про безнадійно втрачену молодість – це були приємні роки на Землі. Незвичний солодкий аромат пелюсток наповнював легені. Я насолоджувався ним, розглядав людей довкола і розмірковував:

«Цікаво, тут якесь свято? Все навколо прикрашають…».

Заглянув у рюкзак. Дістав останній шматок черствого хліба. Ніхто тоді не знав, наскільки я втомився терпіти голод. Біля ніг скавучав безпритульний пес. «Ми з тобою схожі» – я розділив з ним свій нехитрий обід.

Голову штурмували думки: «Потрібно терміново знайти роботу!». Старі звички повели мене слідом за натовпом, до центру столиці. Плин кроків. Плин спогадів. Повноводною рікою до душі вливалися забуті розмови, люди, події. Яких зі мною вже ніколи не буде.

Проходив повз дорогі будівлі – поміж транспортних вузлів та метушні численних роботів – в серці прокинулись амбіції. Забрів до елітного кварталу. Вишукане місце, що дихало як тяжкою працею, так і кривавими грошима. Цей квартал збивав мене з пантелику своїми одноманітними численними вуличками.

«Дурень. Що я тут роблю?».

Праворуч хтось зойкнув:

– Ні! Відпустіть!

Прислухався. Неподалік доносились звуки боротьби та крики:

– Перераховуй нам свої депозити! Швидко!

– Я викладачка інформатики – звідки в мене депозити? Відпустіть!

– А-ги-ги. Ходи сюди, стервочко!

У житті немає різниці – кожен ризикований момент по-своєму небезпечний. І кожен момент може стати вирішальним. Боятися – природно. Але саме пройдені випробування дозволяють озирнутися і зрозуміти, чого насправді ти вартий.

Скинув рюкзак – закинув під кущ. Рішуче схопив металеве відро з-під сміття – яке не яке, але це перше, що трапилося під руку.

Побіг за будівлю, в обійми проблем.

Двоє невідомих намагалися зафіксувати дівчину. Вона відчайдушно брикалася, дряпала та кусала їх.

Першого, що стояв ближче, приглушив відром у вухо. Схопив правою рукою за виворіт та кинув через плече з переворотом. Іншого вхопив за лівий зап’ясток, скрутив йому руку під плече та звалив спиною на землю.

Вони лежали біля моїх ніг, підвиваючи від вивихнутих кінцівок.

Поруч стояла налякана молода дівчина в обірваній сукні:

– Спа-па-сибі…

Махнув їй рукою:

– Бігом, за мною!

– Угум.

Ми чимдуж помчали геть. Між будинками, по сходинках вниз – і до громадського парку, де гуляло багато людей та снували правоохоронні роботи. Розштурхали ногами «зграйку» дрібних тротуарних підмітальників, а потім звернули направо до парку. Врешті решт, вибігли до маршрутної зупинки. Заскочили в перший же гравібас.

Помацав плече – рюкзак з усіма моїми пожитками лишився там, в кущах.

– Добре, хоч особиста Ай-Ді зі мною. – дістав картку з кишені. Полегшено зітхнув.

Але усвідомив, що не маю, чим заплатити за дорогу:

– Хех. Фінансові картки теж доведеться відновлювати.

Дівчина уважно спостерігала, як я знервовано вивчав свої порожні кишені в марних сподіваннях. Вона доброзичливо на мене поглянула. Мовчки приклала свій браслет до слоту. Двічі торкнулася до сенсорної поверхні: клік-клік.

Фіу-вів. – привітно пілікнув у відповідь транспортний індикатор.

Помітив її злегка скривавлену скроню. З кишені протягнув їй сухі серветки та з тривогою запитав:

– Я встиг? Вони не…?

– Встиг. – тихо відповіла дівчина. – Спасибі, ви – саме вчасно.

– Фух. Я радий.

– Дивіться, там є вільні місця!

– Ходімо.

Вона присіла поруч. Журливо подивилася в ілюмінатор. Її пальці все ще тремтіли. Тому скинув куртку. Обережно накинув на її тендітні плечі.

– Тепліше?

– Так. Сердечно дякую. – м’яким голосом промовила вона.

– На здоров’я.

– Ви мене врятували. Чим я можу віддячити?

– Нічим. Хоча… Я шукаю роботу.

Вона замислилася. Миле обличчя осяяла чиста посмішка:

– Хто ви за фахом?

– Пілот винищувальних зорельотів.

– Ого! Тут не можу допомогти. А-хах! Я пілотів тільки в новинах бачила!

– Ні-ні. Я вже давно не сидів за штурвалом. Насправді мені згодиться будь-яка звичайна робота.

Вона сором’язливо посміхнулася:

– Я хочу вам допомогти. – вона задумливо приклала тендітний пальчик до своїх вуст. – Хм. На сусідній кафедрі якраз шукають людину для декларування наукових результатів...

– Ви думаєте, мене приймуть?

– Звичайно! Адже ви за фахом пілот зорельоту – на «Юкравіані» це надзвичайно престижно! Тим більше для декларування спеціальна освіта не потрібна. Скажу завідувачу, що ви – мій друг: спробую домовитися, щоб вам призначити кращу зарплатню. Тому приходьте до нас завтра, в універ – Помаранчевий сектор, вулиця Шевченка, 17, навчальний корпус №2.

– Спасибі. Я неомінно прийду.

Помітив на собі її уважний погляд.

– Що? Я десь забруднився?

– Ви, напевне, нетутешній?

– Мха-ха. Чому ви так вирішили?

– Ви людина довершеної краси – досконалі риси обличчя, спортивна фігура, глибокий та мужній голос. Генетична корекція на «Юкревіані» – дороге задоволення. Далеко не всі можуть собі дозволити повний пакет послуг.

– Однак, я «без ГМО». Все що маю – дісталося мені природним шляхом від батьків.

– Важко в це повірити. Адже ви маєте надзвичайно чарівну та теплу посмішку… Заздрю вашій дружині.

– Я ніколи не був одружений. А вас, що – навіть не бентежить мій шрам? Ха-ха… – я потер рубець на своєму підборідді. – Чесно, вперше чую про себе слово «красивий».

Вона з недовірою підняла брову:

– Дуже дивно. Я завжди думала, що одинока, оскільки маю просту зовнішність. А виявилось, що навіть діаманти теж недооцінюють… Знайте, що ви маєте вишукану зовнішність! І теж правду кажуть, що шрами – прикраса воїна. – доброзичливо посміхнулася вона.

Гравібас повільно піднявся під зовнішній купол міжпланетної станції «Юкравіан». На висоті здавалося, що вся територія, немов на долоні. Неподалік від магнітного треку пролунав свист та глухий вибух. Серце стиснулося від тривоги:

– Вниз! – нахилив її на свої коліна і огорнув плечима.

– Що сталося?

Але ніхто, крім мене, не злякався. Попереду сиділа сім’я. Чоловік та жінка дивилися на мене, як на пришелепуватого ідіота. А їх маленький хлопчик вказував долонькою в ілюмінатор та радісно сміявся:

– Погляньте! Ось там, ліволуч – вогнеглай!

– Так, синку, вогнеграй – чудовий!

Жінка різко схопила дитину на руки. Вони з чоловіком швиденько пересіли подалі від нас.

Я тривожно поглянув в ілюмінатор. На мій подив, простір поруч гравібасу наповнювався переливами блискіток:

– Що це?

Я відпустив дівчину і дозволив їй піднятися з моїх колін. Вона обережно випрямилася на спинку крісла та уважно поглянула в ілюмінатор.

– О! Не хвилюйтеся! Це не зброя.

– Тоді чому? Нам подають екстрений сигнал про небезпеку?

– Ні! А-хах. Просто це стародавня традиція – вогнеграї на честь дві тисячі сто двадцятої річниці Дня Незалежності нашої держави.

– Дивні у вас розваги! Шмаляє, немов із плазмових гармат!

– Ви дещо перебільшуєте. Вогнеграй переважно виготовляється за старою технологією – зі звичайних металевих іскроутворювачів. У нього суто естетична функція.

– Хе-хе. Зрозуміло.

Я уважно вдивлявся у мерехтливі сфери, що спалахували біля нас. Фюзеляж гравібасу щоразу густо обсипало барвистим сяйвом.

Але моє серце стискалося і вигорало до тла. Нахлинули бурхливі спогади. В горло врізався гострий біль, який виривався з-під мого контролю. В той час, як вона раділа вогнеграю не менше, ніж той хлопчик, я боровся з власним розпачем.

***

– Хлопці, тримайтеся! Підкріплення скоро прибуде!

Я розмахував долонями над цифровим штурвалом зорельоту немов психічно хворий диригент. Віртуальні показники пливли переді мною неоновим мереживом. Безжально змушував двигуни хрипіти від швидкості. Вони давилися кварковим пальним від перенавантаження.

Ракет більше немає. Плазмові міномети потребують термінової акумуляційної перезарядки.

Дивився на відеопроекції з жахом. Внизу два підбитих нами крейсери неквапливо вистилали чорний килим із бойових андроїдів. Двісті тисяч бойових машин, що заражені небезпечними програмами, розсипались по землі. Ніби мухи, вони вмикали квантові двигуни на спинах і піднімалися в небо. Нанополімерна армія, яку ми роками будували для власного захисту, в одну мить перетворилася на прокляття.

До бази «Армора» лишалось п'ятнадцять кілометрів. А нас – всього чотири десятки зорельотів. Ми розуміли, що це кінець…

Сила-силенна андроїдів почала поливати нас стіною лазерного дощу. Тим часом основна ворожа маса помчала в напрямку бази. Наші захисні поля почали проблимувати від натиску інтенсивного обстрілу.

– Генерале, що нам роботи? ДЕ обіцяне підкріплення?

– Капітане, випалюйте їх, скільки зможете!

– Чим випалювати? Генерале, ми майже всі ракети вгатити в крейсери! Скоро ми тут всі передохнемо!

– …Підкріплення не буде. Виконуйте наказ.

– Що? Повторіть – погано чути. Коли сюди прибудуть арсенальні станції? Нашому батальйону терміново потрібне дооснащення ракетами.

– Капітане, всі місцеві пілоти евакуюють персонал «Армори». Арсенальні станції на ціну золота – залишаться тут. Підстраховуємось на випадок, якщо не встигнемо забрати всіх людей. Виконуйте наказ!

– Тараном озброєних андроїдів давити, чи що? В такому разі дам своїм хлопцям наказ відступати.

– За ґрати хочеш?!

– Генерале, немає сенсу продовжувати опір! Нас занадто мало і ми без зброї! Мої хлопці – не гарматне м’ясо! Бувайте.

Розгнівано змахнув канал відеозв’язку з генералом. Брутально вилаявся собі під ніс.

Увімкнув канал спільної мережі. Рішуче та голосно промовив у приймач:

– До уваги пілотів батальйону МН-407! Відступаємо! Повторюю. Відступаємо!

***

– Захопливе видовище! Немов у казці, чи не так? – вона милувалася спалахами вогнеграю.

– Мабуть, ви праві. – відповів я.

Пам’ятаю, що промовив спокійно та стримано. Але вона відразу схвильовано обернулася. Виразно заглянула мені в очі:

– Щось сталося?

– Я колись служив капітаном державного космопорту. І…

– …Ваші товариші помирали від вибухів? Так? – її обличчя наповнилося співчуттям.

– Нерідко пілоти згорали заживо на моїх очах. Але коли поруч гинуть найкращі друзі, а ти безсилий їх захистити...

Проти моєї волі очі наповнилися вологою.

– Цей вогнеграй – красивий. Однак викликає важкі спогади. Пробачте мене, будь ласка. Може вийдемо на наступній?

– Так. Звичайно.

Вона нахилилася до мене і ніжно погладила мені волосся теплими руками:

– Все буде добре. Вашої вини немає.

– До речі, як вас зовуть? Пробачте, що досі не запитав.

– Аліанна. – вона ніжно посміхнулася до мене. – Можна я запишу ваші контакти? Завтра вам зателефоную і повідомлю, в який кабінет потрібно підійти з приводу роботи.

– Так. Звичайно. Мене звуть Іван, мій комунікаційний номер: один два вісім шість…

В той день почалося моє нове життя. Вперше за весь час – сповнене спокоєм, достатком та взаємним коханням.