Мандрівник

Від праху чорного і до небесних тіл

Я таємниці розгадав наймудріших слів і діл

Підступу уникнув, розплутав всі вузли

Лиш вузол смерті розв’язати не зумів

Ібн Сіна

Чоловік ішов стежиною. Стежина вела через ліс, теплий і сонячний, але зовсім не жаркий, оскільки дерева давали достатньо тіні для приємної прохолоди. З першого погляду ліс був зовсім звичайним, проте через певний час кидалась взнаки дивна тишина. Ліс був надзвичайно тихим, навіть вітер не шумів у вітах дерев. Крім того, стежина була дуже чистою, ні тобі зламаної сухої гілки ні опалого торішнього листя. Зовсім не лісова стежина. От чоловік був зовсім звичайним. Років під тридцять, коротка стрижка, біла футболка, сині шорти. Тільки лице його не покидав вираз збентеження, і він стурбовано роззирався. Проте з стежини не сходив.

Галявина показалась зовсім несподівано. Крок – і раптом чоловік опинився на ній. Тут і закінчилась стежина і під ногами зазеленіла трава. Чоловік зупинився й роззирнувся. Галявина була зовсім невеликою, а в її центрі сидів ще хтось. Він помахав рукою і поманив до себе. Новоприбулий підійшов до незнайомця і відмітив, про себе, його незвичний одяг. Так, мабуть, вдягались в Середньовіччі. Прості сірі штани з грубої тканини і така ж сорочка. Збоку стояли зняті, добряче стоптані, чоботи. З іншого боку – великий крислатий капелюх. Сидів незнайомець схоже на власній розстеленій куртці, тримаючи на колінах невелику торбину. Чоловік привітався, а незнайомець привітно кивнув.

- Ти хто? – спитав чоловік.

- Називай мене Мандрівником.

- Дивне ім’я. А я…

- Стоп! – змахом руки його зупинив той, хто назвався Мандрівником. – Тебе я буду називати Подорожнім. Присядь зі мною.

Той, кого назвали Подорожнім, стиснув плечами і присів. Він вкотре роззирнувся і спитав:

- А де це ми?

- В кінці стежини.

- Ну це я зрозумів, але де конкретно?

- В кінці всіх доріг.

- В якому сенсі?

- В прямому.

- Як же звідси вийти?

- А ніяк. – Мандрівник, схоже, забавлявся. – це ж кінець усіх шляхів, усі вони ведуть сюди.

- Якщо це так, то який же ти мандрівник? Тут же ж не лишилось де мандрувати.

- Дороги ходять за мною.

Подорожній замовк, переварюючи почуте. Мандрівник теж мовчав, барабанячи пальцями по торбині. Зрештою він спитав:

- То що ти тут шукав?

- Нічого я тут не шукав, я навіть не можу згадати, як я тут опинився.

- Охоче вірю. – кивнув Мандрівник. – А що б ти хотів тоді знайти?

- Вихід.

- Ти вже тут. Це єдиний вихід. Можливо ще щось?

- Нуу… можливо ти розкажеш, що тут можна знайти?

- Я? Гм… Це цікаво. Що ж, гаразд.

З цими словами він розв’язав торбинку і дістав звідти колоду карт, і почав тасувати:

- Я розповім тобі декілька історій. Можливо, в них ти знайдеш щось для себе.

Тут Мандрівник раптом кинув одну карту. Вона була на вигляд дуже старою. На ній була картинка, обрамлена химерним візерунком. На картинці був похмурий сільський пейзаж, а на передньому плані – висока, закутана в чорний плащ фігура. На голові капелюх, лице приховане білою маскою з довгим кривим дзьобом. Внизу великими літерами писало: