Мара

— Хей, друже, чому я до сих пір тут?

— Тому що ти так хочеш.

— Не правда!

— Я й не кажу правди.

— Немає сенсу розмовляти з тобою, ти хіба більше заплутуєш мене, — містик розчаровано зітхнув і відклав книгу.

Чи ви колись бачили осіб, які вважають, що не мали б жити на цьому світі, що не належать до людського роду? Вони кажуть, неначе Смерть є їхньою матір'ю – мій хазяїн з таких. Ось він йде пити каву, потім закурить люльку. Повільно знищує себе замість того, щоб завершити свою спробу. Втім, це його вибір: жити-нежити. Не мені жалітися на пана, за тим що отримую все, чого потребую: дах, їжу і навіть ласку жіночих рук.

Ах, скільки краси і ніжності пропускає він, сховавшись від своїх чарівних клієнток за товстими книжками та рамками етики!

— Я погоджуся з твоїм підопічним.

— З ким?

— З котом.

— То що ж він бовкнув?

— Що ти дурень.

— Передай йому, що сьогодні вечерятиме мишами. Взагалі, стій, звідки ти можеш знати? Це безглуздя. Ти лиш тільки частина мене. Ти існуєш в моїй свідомості. Крапка.

— В несвідомості. Насправді я живу в твоїй несвідомості.

Що? Тобто мишами? Вусами чую, що тут щось замішано. Повітря і час навколо хазяїна наче густішають. Бр-р-р, уся шерсть дибки стає. Здається, всі містики пришелепкуваті. Та цей, останнім часом – особливо.

— Такого слова немає.

— Тепер є.

Мій хазяїн так багато часу витрачає на дивні речі. Подекуди просто падає на свою тахту і згортається – немов хтось невидимий добряче протулив йому в живіт – і труситься весь, кричить, схлипує. Завжди виганяє мене. Мовляв: "Ти, кіт, не маєш це бачити". Бува, після припадків ще якийсь час бинтує руки. Несусвітня людська традиція.

— То й що з того. Ніщо не має сенсу в біологічному існуванні. Якщо я правий, і ти просто моя мара, то… Це все дарма. Чому я не маю вбивати себе?

— Бо ми так домовилися.

— Навіщо це тобі?

— А тобі все треба знати.

Здебільшого хазяїн проводить свій час за читанням. Як інші люди: гортає паперові сторінки годину за годиною. Та, схоже, на тодішньому ярмарку йому трапилася аж надто складна книжка. Інакше не можу пояснити, чому він витріщається на одну сторінку так довго. Потім, немов прокидається і ще деякий час шурхотить папером в звичайному темпі. Я добре сплю під цей звук.

— Скажи, тобі просто цікаво спостерігати за моїм жалким існуванням? Як за досліджуваним?

— Може й так.

— Що? Та йди ти… — чоловік обірвав сам себе на половині фрази і збентежено озирнувся, наче сказав щось дуже недоречне до співрозмовника. — Тобто, не йди. Прошу. Кляття.

— Я нікуди не піду. Бо ми так домовилися, і я дотримуюсь своїх обіцянок. А ти досі вагаєшся, чи не так?

— В світі мільярди інших людей, а ти витрачаєш час на самогубцю‐невдаху. Який з тебе диявол?

— Пекло створили люди. Я не мушу наслідувати мешканців уявного всесвіту.

Я казав, що мій хазяїн дарма не дозволяє жінкам залишатися в його житті. Ось, вже розмовляє сам із собою від самотності. Десь з тих пір, як приніс останню книжку. Ту, що досі не може дочитати. Невже самість настільки вражає людей, м-да.

— То хто ти?

— Ти дізнаєшся відповіді на всі свої питання після смерті.

Хоча, він постійно спілкується з людьми. Така його робота: хазяїн здатний заспокоїти навіть вдову, в котрій щойно померли разом чоловік і син. Справді, та жінка перестала ридати. І більше вже не приходила на сеанс.

— Так чому не зараз? Чому?

— І на це питання, зокрема.

— Авжеж. Я впевнений, ти не даси мені померти скоро. Це б пояснило, чому я пропускаю абсолютно всі пригоди.

— Зазвичай люди мріють про те, щоб якась вища сила оберігала їх від загроз.

— Але не я. І порятунок цей – збіги обставин.

— Ти не хочеш в це вірити.

Деякі з клієнтів хазяїна повертаються знов. Вони все питають в нього про майбутнє і минуле, а натомість йдуть з розумінням того, як жити тут і тепер. Іронічно. Не думаю, що сам хазяїн живе "на землі". Що, взагалі, живе. Здається, чим густішим стає повітря, тим він все швидше втрачає свою присутність. Майже не їсть, спить по пів доби – не добудишся. Ще й денне світло не любить.

— Так. Ти правий. Я хочу вірити в те, що ти є. Ким би не був. Я не можу бути з людьми, але й повна самотність жахає. А ти, наче завжди зі мною. Раз кажеш, що дотримуєшся обіцянок.

— А ти?

А я, між іншим, вельми тішуся від сонячних ванн, як всі нормальні коти. Он, знов вікно закрив. Що це він робить? Якісь порошки дістав. Здається, він залишив собі отруту, що її збиралася з'їсти та бідолашна пані з двома небіжчиками за плечима.

— Ха-ха, здається, що ні. Може, ти янгол? То зупини мене. Чи як божий посланець, ти випробовуєш, наскільки я, взагалі, здатний тримати слово? Так одразу скажу: я дарма погодився на цю умову. Краще я порушу її зараз, і все закінчиться. Кляте існування.

— Не раджу.

— Що?

— Просто не раджу.

— Та чому? Яка різниця: я вийду зараз чи через п'ятдесят років?

— Ти хочеш вийти з цієї гри назовсім?

— Так. Ти скажеш мені, як це зробити? — чоловік зачаровано вдивився в препарат миш'яку. Такий отруйний, такий доступний. Тут і тепер, треба зробити лиш один рух…

— …

— Чого мовчиш?

— Ти почув все і навіть більше. Не раджу. Якщо дійсно хочеш вийти.