Звір

Звір стоїть на скелі. Він дивиться в одну точку і не рухається. Жоден м’яз не скорочується, жодна волосина не здіймається. Він, наче витесаний з каменю. Він, мов продовження гостроверхого пагорба. Та він живий, з плоті та крові. Серце його повільно, майже беззвучно б’ється. Гарячий подих проходить через широкі ніздрі. Очі зосереджені на чомусь одному. На комусь одному. Десь там внизу його жертва — так само непорушно стоїть. Ледь помітний, крихітний силует, що сам того не знаючи, стоїть на шляху неминучого.

***

Довкола непроглядна в’язка маса джунглів. Душних, смердючих, вічнозелених джунглів. І я знову тут. Я вдома. Товсті слизькі мацаки дерев пестять мене, мов молодшого брата. Я не пручаюсь. Мені не приємно, та й не огидно. Зараз мені байдуже. Повітря пропахло лайном та блювотинням. Наче хтось випорожнився зі всіх можливих отворів одночасно. Все, так само як тоді. Тільки тоді я не боявся. Тоді я просто ще не вмів боятися.

***

Вона була жінкою. Першою за все моє існування. Її голе тіло вабило. Вона була не такою, як істоти, яких я знав до неї. Щось незвичне зародилося в мені. Воно наривало величезними каламутними фурункулами, що тріскались, виливаючи густий гній в усі закапелки мого тіла. Отрута виїдала моє чисте нутро. І я більше не міг пручатися. Жінка поманила мене за собою, використала і залишила напризволяще під Древнім деревом.

***

Я не озираюся. Відчуваю, як погляд Звіра жадібно ловить кожен мій рух. Я глибоко вдихаю солодкаво-кислий сморід, скидаю з плеча липке віття і роблю крок вперед. На високій скелі стає порожньо. Я відштовхуюсь від поверхні та починаю бігти. Гра на виживання розпочинається.

Я біжу. Не знаю котру годину, та я все ще біжу. Мої ноги роблять вивірені кроки. Мої легені вдихають достатню кількість повітря. Моє серце справно качає кров в усі мої органи. Та Звір все ближче та ближче. Його думки в моїй голові. Тихий, лагідний голос. Він просить зупинитися. Він хоче аби я перестав втікати. Та я не втікаю. Я просто біжу. Головне добігти. І не піддатися, як тоді жінці. Одного разу я зробив помилку, яка коштувала мені вічності. Але не зараз. Зараз я все виправлю.

Звір наздоганяє мене. Звір прудкий, мов чарівна лань. Звір легкий, мов небесний голуб. Звір красивий, мов земний лев. І тільки я один знаю, який він насправді. Хиже, зловісне дитя своєї огидної мамці. Байстрюченя, що пошматувало лоно свого природного інкубатора і вилізло на білий світ, аби зробити його чорним.

Ось і воно. Древнє дерево. Трухлявий стовбур, мов скелет мерця з сотнями кістлявих гілок. Я простягаю свою руку до нього та падаю на землю під вагою мого переслідувача. За крок до мети.

Звір розвертає мене на спину та кладе свою лапу мені на груди, випалюючи на них свої кляті три цифри. Я не кричу. Мені не страшно. Хоч тепер я добре знаю, що таке страх.

Він нещадно шматує моє тіло, виїдаючи найсоковитіші шматки. Та мені не болить. Я сміюся. Гучно, дзвінко. Вперше.

Звір на мить зупиняє свою трапезу. Він схиляє морду над моїм лицем. З його пащеки звисають мої нутрощі та шматками падають мені на голову. Нарешті я зустрічаюся зі своїм страхом і дивлюся йому прямо в очі І я сміюся ще голосніше. Звір вгризається мені в шию. Він вириває мою гортань. Він хоче аби я перестав сміятися. Та сміх лунає в моїй голові. Я знаю, що він чує його. Але Звір не знає істинну причину мого сміху. І від цього ще більше скаженіє.

Звір заносить свої зуби для останнього смертельного укусу. Я міцно стискаю руку і по лікоть заганяю її в його горлянку. Рука безслідно зникає в утробі Звіра, разом з плодом Древнього дерева, який я встиг зірвати до падіння.

Тварюка сіпається, закидає голову догори та жалібно виє в передсмертній агонії. Те, внаслідок чого Звір народився, стало причиною його погибелі.

— Батьку... — останній подих Звіра виривається назовні і він бездиханно падає на мої розтерзані груди.

***

Я широко розплющую очі і дивлюсь на небо. Моя єдина рука тягнеться до Того, що все бачить. Я усміхаюся. Востаннє.