Епоха "Споживання"

На дворі стояв дві тисячі сто двадцятий рік. Пташки радісно тьохкали. Усе цвіло і жило. Духмяний запах весни лоскотав людям нерви. Ранковий туман напував спраглу землю водою. Вчитель культури минувшини Квітослав показував юним учням від десяти до дванадцяти років побут співвітчизників, які жили на теренах цієї землі ще якихось сто років тому. Найкраще передати дух минувшини може шарварок з’юрмиська. На величезному кристалічному свічаді показали картину давноминулих днів.

“ - Коли уже вони нас пустять? Я стою тут другий день! Їм несоромно нас так мучити? Чи ж не богами себе уявили? – цвігонив когось невідомого чорнявий чоловік із наглими очиськами та короткою шиєю.

- Не мели дурниць! Богів не існує! Є тільки один Бог! – поважно бельмекав присадкуватий русявий чолов’яга із широкими плечима.

- Молоти він нічого не може, бо не мірошник, – весело баляндрасив юний світловолосий та голубоокий хлопчина.

- Так і старі дідугани не жартують! Де ти тільки цього набрався? – шпетила сина довгонога молодиця. Чому мати? Бо у неї із юним хлопцем одне лице. Здаля видно, що вони родичі близькі. Якщо і не мати вона йому, то може бути старшою сестрицею або тітонькою.

- Там кажуть якесь чудодійне зображення на стінах усіх святих з’явилось, - тараторила немолода жінка із зеленими губами.

- Я хотіла добра для своїх дітей, тому і гнала горілку, як моя мама. Я невинна у тому, що мій син спився і після пиятики із друзяками зарізав мою невістку із онуками. Це не моя вина. Це люди винні! Завжди заздрили нашому благополуччю! – бубоніла собі під ніс білоголова бабуся, років за вісімдесят.

- Поможи мені, отче! Нехай моє цвіте, а їхнє в’яне, - поштивим голосом проторікував опасистий чоловік із великою лисиною на голові.

- Хочу собі гарного чоловіка. Кращого ніж в Надьки, - задерекувато зводила очі молода дівчина із чудернацьким зеленим волоссям.

- Моя сестра знову народила. Це її уже четверта дитина, а у мене за десять років немає жодної. Хай ця її дитина задубіє. Нічого страшного не станеться. У неї їх і так ще троє є, - навісно шкабарчала жіночка із шаленики великими зеленими очиськами, сливе божевільними.

- А головне, що там є обранці, які самою лиш своєю присутністю, наповнюють світ божественним благословенням, - радісно цокотіла якась чудна молодичка із великими губами. Либонь за життя багато чужих чоловіків перецілувала – якщо такі великі губиська має? Чи це закукурічені й розгнівані дружини, розтягнули їх вшетечниці?

- А я попрошу, що мої внуки добре вчились, - талдичила літня жіночка. Далебі, за часів своєю квітучої юності була гожою вродливицею, бо ж її зморшкувате личко і досі зберігає сліди колишньої вроди.

- А мені уже поміг! Усі мої внуки – відмінники! – нахвалялась жіночка із відтопиреними вухами.

- Можна замовляти лавки і по двадцять тисяч гривнів за одну штуку, прецінь, все одно, купляються за бюджетні кошти, - бельмекав по мобільному телефону опецькуватий чоловік із лисиною на потилиці.

- Люди у нас хороші, то все наша держава не дбає про нас, - жалілась довгошия чорнява присадкувата жіночка років за сорок.

- Не знаєш як це робиться сину? Купляєш м’ясо для сиротинця у восьмеро дорожче його ринкової вартості. Ну третину треба віддати людям з контролю, щоб не діставали тебе, а людям на місцях дозволь виносити дріб’язок. Так вони будуть тебе шанувати і згадувати не злим тихим словом, - раяв своєму синові курносий сивий чоловік у спортивному молодіжньому костюмі.

- От мій синок, молодець? Вміє жити… Навіть якщо його керівництво попаде у тюрму, то у мого синочка достатньо грошей, щоб розпочати свій власний бізнес. Він у мене кукібно складав копійку до копійки. Він лиш маленька людина, що сказали – то і робив. Це я його навчила, - похвалялась довготелеса жіночка із фарбованим волоссям вишневого кольору, а її білі чобітки із довгим носиком, взуті не по погоді, а для красування і збентеження людських язичків.

- Була на минулому тижні в Угорщині. Там є такі самі джерела як у нашому Кисині, чи то Кошині, та яка різниця як воно називається; то там умови гірші, проте я була закордоном, от Галька вдавиться, - розводила Химині кури молоді дівчина із зеленими нігтями.

- Я вчусь тільки одну годину на день. Цього більш ніж достатньо для виконання всіх домашніх завдань. Я вчусь на десятки, але якби я приділяв урокам більше часу, то я б перевершив усіх тих замудрих мармиз, які висять у кабінеті фізики, - пишався як свинка на орчику чотирнадцятилітній хлопчик із горбатим носом.

- Як мене уже дістали оті прохачі із протягнутою рукою. От мені б хтось дав. Ой цього року знову їхати у Єгипет на море. Це уже третій раз. От дурна країна, бо ніяк не можу дозволити собі щось порядніше. Ну чому ми злидні, - цокотіла жіночка у брендовому одяці.

- Ой, та що ти кажеш… тобі вже тридцять, а мені – лиш тридцять, - вуркотів русявий хлопчина із красивими голубими очима.

- Хто він? А хто я! – ґанжувала когось світловолоса дівчинка років під тридцять.

- Держава має дбати про своїх людям! Тю, а я маю платити податки? Знайшли дурного! Я можу у будь-який момент виїхати, - торохкотів чи то парубок, чи то чоловік у рожевому костюмі та кросівках.

- Щось журнали всі брешуть, далебі скільки не пробувати їхні поради, скільки їх не пришпилювала до свого життя, але нічого не виходить. Либонь із людьми довкола щось не так, - міркувала молоденька дівчинка років двадцяти із зеленим блокнотиком в руках.

- Ігор Леонідович прекрасна людина, голова колгоспу. Сам крав биків і нам дозволяв, - розхвалювала покійну людина жіночка пенсійного віку.”

Після закінчення перегляду документального фільму діти стали нажахано переглядатись. Їхні отетерівші оченятка насмішили моцюмпана вчителя.

- Нічого, нічого! Молодому поколінню не завадить зрідка показувати терор минулого століття, щоб теперішній золотий вік вони не сприймати як належне, - так бурмотів собі під ніс Квітослав Яснозорович.

Після такого фільму діти зазвичай принишкнуть і бояться підвести очі до неба, але це стовковисько не таке як всі. Діти, одне за одним, стали допитуватись у моцюмпана вчителя:

- Пане ґречний вчителю, а чому люди минувшини такі безпощадні, - допитувався хлопчик десятирічного віку по імені Миролюб. Його ніжні сірі очі випромінювати дитячу наївність та безпосередність, а русяві кучеряві локони розчулили моцюмпана вчителя. Його молодший братик Яснозір мав такі ж локони, але його менший братик помер від простуди ще у ранньому дитинстві. Таке вже у людей життя і така їхня доля – втрачати коханих людей.

- А вони не такі вже й далекі від нас. Це наші прадідусі та прабабусі, - вірно підмітила дівчинка із гострим та допитливим розумом по імені Зоря.

- Наші пращури такі дикі, закукурічені та невдячні, що аж соромно на це дивитись, - мовила дівчинка із рудим кучерявим волоссячком по імені Лада.

- Ну себе вони тоді такими не сприймали, тоді ж ніхто не думав про себе недобре, - зауважив одинадцятилітній Мечислав, син відомої у всій країні казкарки.

- Добре, що ми не живемо у ті часи! – урочисто проголошувала староста їхнього класу присадкувата та опасиста дівчинка по імені Доля.

- Можливо тоді часи були жорстокі? – намагався хоча б якось реабілітувати людей із сивої, для дітей, давнини.

- Часи завжди різні, а люди завжди однакові, однаково непомирливі та пришелепкуваті, - влучно брякнув справжній вродливець класу Ладо.

Ладо – представник правлячої династії. У його жилах тече кров самого Богдана Хмельницького, по лінії сина Юрка. І хоча правляча династія, хоч і через чотириста років, зайняла свій трон, але образа на свій народ, у цьому роді, досі відчувалась нащадками батька Богдана.

- Не варто звинувачувати нас у гріхах, які робили не ми. Ви вже сама найшанованіша сім’я нашого роду. Скільки можна нас зневажати, - дорікнув Світозар, хлопчик із нехилими амбіціями.

Ладо злостиво посміхнувся пробурчав крізь зуби:

- Та для того люди, щоб ви не забули, що одним вибаченням не можна щось змінити. І не тобі, Світозаре, нащадку тих, хто лищ вмів жити за чужий рахунок, мені зауваження робити. Ми добрі, нащадків катів не вбивали, а дозволили їх жити спокійно, пліч-о-пліч, із нащадками покатованих героїв. І вам не завадить нагадати невивчені уроки пращурів. Мої пращури вас пожаліли, не вбили, тіьки от твої пращури не жаліли ніколи моїх.

Моцюмпану вчителю довелось втрутитись, щоб справа до бійки не дійшла, либонь є речі, які ніколи не прощаються нікому.

-Дітоньки мої любі, давайте ми всі дружно поговоримо про корисну справу, яку ви зробили вчора. Піднімайтесь і розповідайте класу в алфавітному порядку.

Клас заспокоївся і урок пішов звичним руслом.

***

Сьогоднішній урок виснажив молодого Квітослава. Колись, коли він був їхнього віку, то йому так мріялось про те, що він стане вчителем і зможе ділитися із юними душами своїми дорогоцінними знання, бо знання для нього найвища цінність. Парубок так довго думав, вчителем чого стати і таки обрав свій предмет - “Культура минувшини”. Тоді йому видавалось, що вчити дітей бачити причинно-наслідковий зв’язок та критично мислити, це надзвичайно захоплююче, прецінь події далеких століть, либонь навіть тисячоліть, досі відлунують у людському побуті. Тепер у епоху “Покути” стара епоха “Споживання” – видається найтемнішими роками за увесь час існування їхньої цивілізації.

“Найстрашнішим у цій епосі було те, що найвартісніші речі та найдобріших людей обезцінювали, віддаючи шану різному непотребу, навіть якщо цей непотріб – інша людина. Важко представити у наш час, що люди, які рятували життя інших, ризикуючи своїм життям, платили заробітну плату у тисячі разів менше ніж тим, хто рекламував непотріб. Якщо ж ніхто не знає значення старосвітського слова реклама, то у наш час – це слово означає придумати різні побрехеньки, щоб змусити людей купляти те, що їм непотрібне, і вони б ніколи не додумались це купляти. Найвищою майстерністю вважалось продати непотріб дуже дорого. Тільки куди страшнішою виглядає зневага до людей праці. Праця – це найвище благо, при допомозі якого людина змогла відірватись від первісних інстинктів і створити цивілізацію, але у епоху “Споживання”, праця вважалась справою для вбогих та невдах.

Це надзвичайно страшно жити серед людей, для яких не важливо, яка ти людина. Їм просто наплювати на те, що ти їх виручиш при потребі і у біді підтримаєш, ти для них обезцінене сміття, яке народжене лиш для того, щоб задовільняти витрибеньки людей, які завжди "у тренді". А трендом для них було завжди одне і те ж саме – бути невдячним чмом.

Я надзвичайно люблю своїх дідусів і бабусь. Це ж вони своєю невгамовною та клопітною працею змінили світ навколо нас, змінивши свій світогляд. Тепер у нас немає ніяких борців за права когось чи чогось, бо у світі де люди найсвятішою річчю вважають старі та спрацьовані руки - повагу не виборюють, а її проявляються до усіх створінь живих. Мені важко уявити, що у ті часи молоді люди мого віку, які росли у теплій хаті, їли смачну їжу, носили якийсь одяг, сприймали ці всі речі як належне, ніби це все не є результат праці попередніх поколінь. Вони могли не знати навіть кольору очей своїх дідусів та бабусь, але знати усе, до найменших дрібниць про героя якогось анімаційного фільму. Виснажуючи ресурси напрацьовані попередніми поколінням, не думаючи про своїх нащадків, яких вони не хотіли мати, але тоді хто б мав утримувати їх на старості, вони забруднювали Матір Сиру-Землю так, ніби мали десь запасну планету. Тільки її не було. Із сорокових років минулого століття почався жах. Вісімдесят відсотків населення Землі померло. Деякі народи зникли з лиця землі. Добре, що деяким вдалось знайти спільну мову і навчитись працювати разом, не шукаючи вічного лоха, за чий рахунок можна жити. І хоча історія людського життя вчить, що іноді людям потрібно пережити безмежний жах, щоб віднайти у своїх серцях співчуття та доброту. Добробут призводить до людського егоїзму, тому і я тільки за те, щоб кожного третього року людство переживало агонію відчаю та жаху, щоб їм знов не заманулось шукати лоха, за чий рахунок можна жити й не тужити.”

Це були лиш проби пера до Квітославової статі у місцевій газеті. Його думки страшні і навряд чи знайдуть відгук у людських серцях, ніхто ж не хоче бути народженим для мук. Тільки Квітослав – глибоко переконаний, що якщо лити гіркі сльози, то всім разом, а не комусь одному, кого принесуть у жертву для благополуччя інших. Хоча прихильників його поглядів також чимало.