Вовчий пастир

Анонімно.

Іде другий тиждень, як я сиджу вдома. І я хотів би публічно покаятись перед усіма, хто міг постраждати через мої дії. Я сподіваюсь, цей пост рознесуть по пабліках, і його побачать ті, хто стоїть за всім цим жахом. Якщо ви читаєте це — знайте: мені правда шкода. Я не можу спати. Ночами я чую гавкіт собак. Коли дивлюся у вічко дверей — зустрічаюсь очима з жовтим блиском у темряві...

Була п’ята година. Я висунув голову у вікно і подумав: “Ах, цей ранковий вітерець!” Тут і прийшло усвідомлення: я всю ніч просидів за компом. Благо, волонтерство покривало мої потреби з головою, бігти на роботу не доводилося. Сів за стареньку Ufo Defense, і тупо не зміг відірватися. Трава раніше була зеленіша. ТОМУ ЩО 16bit ТЕКСТУРКИ МАЮТЬ МЕНШЕ ВІДТІНКІВ, ХА! XD

Хахах. Кхм... вибачте. Від самої думки про побачене тоді нудить. Навіть після початку повномасштабки я стикався зі смертю лише на відео. У перший же день я залишив Київ, повернувся аж у червні. Товариш (друг мера) вмить знайшов мені місце на залізниці: сортувати гуманітарку з ЄС, пакувати, завантажувати потяги. Справ у нього по горло, тож надалі ми тіки переписувались. Уявіть моє здивування, коли я побачив його внизу, на вулиці. Спершу хтів гукнути… але щось зупинило мене.

Він сперся на ліхтар, тримав рукою живіт, тяжко дихав. Тоді, крізь напівтемряву, я розгледів: його сорочка була вкрита багряними плямами, піджак пошматовано, рукава не вистачало, низ клаптями тріпався на вітру. Не встиг я усвідомити, що коїться, як з-за рогу з’явилася зграя собак. Хоча… назвати це “зграєю”, а цих створінь “собаками” було би явним применшенням. Їх були десятки. Жива хвиля легко могла поховати під собою автівки.

Паща-в-пащу наближались вони, перекриваючи вулицю. У когось не вистачало вуха, губи чи ока, хтось кульгав — типові риси безхатніх псів. Але ці… ці були химерніші. Більші. Жорстокіші. Під масним де-не-де облізлим хутром виднілися бугристі м’язи гончих. Очі виблискували жовтим сяйвом. Гострі риси пащ та вух нагадували хаскі. Нагадували вовків. Найбільший стискав у зубах рукав піджака.

Я метнувся углиб кімнати й схопив з дивану смартфон. Пальці тремтіли, поки я набирав 102. З вулиці лунав гавкіт і рик. Та варто мені було визирнути назовні, як усе стихло. Роздався приглушений голос.

Спокійний, розміряний. Пуховою ковдрою вкрив він місто, і пси даремно горланили крізь нього. Чоловік у пікселі стояв у самому серці зграї. Звірі давали йому гладити себе і навертали кільця, наче варта довкола короля. Він мав сиве коротке волосся. Але обличчя... це лице вислизало з пам’яті з кожним кліпанням очей. Пишучи, я силюся його пригадати – і не можу. Ніяк.

– Іноді люди обираються випадково. Іноді з причин. Ти усвідомлюєш, чому був обраний?

Мій товариш зблід. Його неможливо було впізнати. Всі набрані ним за політичну кар’єру кілограми танули на очах. Тепер вже і рука, і брюки, і земля під ним були вкриті багрянцем.

– Я заплачу скільки скажеш! Хто тебе послав? Я віддам тобі весь товар, тільки виклич швидку!

Чоловік у формі розчаровано похитав головою.

– Краденого щастя мні не треба. Моя робота — годувати стражденних. Ти усвідомлюєш, чому був обраний?

Він свиснув, і зграя хлинула вулицею, затопивши її. Зранений чоловік намагався тікати, потім повзти. Найбільший пес кинув рукав, і в один дужий стрибок повалив здобич на асфальт. Тварина впилися іклами біля багряної плями на животі. За мить вона вже тягла з нього кишки, метр за метром, поки інші з ревінням та риком відривали пальці й перекидали у задні ряди, наче той корм.

Його крик був поглинутий осатанілим гавкотом і скавчанням вовчої метки. Але я бачив, як він кричав. Вовки не чіпали ні шиї, ні лиця. Вони почали з кінцівок, повільно шматуючи їх на дрібні клапті. Хвилину кричав він, не в змозі втратити свідомість. Нескінченно довгу хвилину. Аж поки звірі не вигризли з його рота язик.

Я зрозумів, що весь цей час мовчу в слухавку. Як кретин, я набрав номер, і невдало натиснув на “Дзвінок”, тож виклик і не починався. Раптом, мій погляд потягнуло вниз. Чоловік у пікселі дивився просто на мене. Схід сонця засліпив очі. І я прокинувся по обіді.

Дикий сон, еге ж?

На підході до вокзалу виявилося, що я влип. У волонтерський чат надійшло море анон. скарг щодо розкрадання гуманітарки. Всіх учасників перевіряли по прихованих камерах. Срані переселенці вирішили позбавити мене місця. Мало їм харчів, бачте. Але я ж теж виїжджав! Хіба я не заслужив на свою частку? Дзвінок другу нічого не дав. Цей виродок затіяв усю схему, а тепер просто зник!

Та коли я сів у автобус, дещо змусило мене заціпеніти. Група безхатьків дивилася мені просто у вічі. Хтось без вуха, без губи, без ока. І, я клянусь, на їхніх губах була кров.

Іде другий тиждень, як я сиджу вдома. Я хотів би публічно покаятись перед усіма. Я не можу спати. Вдень я бачу з вікна безхатьків. Вони нишпорять смітниками, подвір’ями, кожним провулком. Дивляться на мене. Стежать. Уночі мені здається, що хтось розмовляє за дверима. Та коли я дивлюся у вічко — зустрічаюсь очима лиш із жовтим блиском у темряві.