Справа двійників

Слідчому Швайці ось уже більше місяця не дає спокою Київ. Не те щоб Володимир Великий чи Софія, але все ж стає не до жартів. Від Паски — п’ятий поспіль ідентичний злочин. Той же почерк, той же предмет, ті ж злодійки. Міняються тільки потерпілі. І то… у фізичному плані. Бо якщо розглядати їх соціально-економічний чи моральний бік — одне лице. Двійники! Розбещені, пихаті товстосуми, що ночами швендяють по сумнівних закладах. Та тим більше не до жартів, бо чи не кожен із них має впливових людей у столиці і через них виходить на Швайку. Ось і сьогодні вранці прийшла телеграма про термінове відрядження до міністерства на звіт у справі двійників.

А спосіб грабунку (за термінологією юриспруденції — крадіжки) — простий і давній. Дві привабливі дівчини вибирають жертву в нічному розважальному закладі. Знайомляться, випивають, втираються у довіру… Далі їх ролі дещо різняться, але досить таки гармонійні та злагоджені. Доки одна молодиця танцює чи палить на вулиці з двійником, інша у випивку підсипає снодійне. Жертва повертається, допиває, і тут дівчата, щоб не засвітитися, починають натякати клієнтові на інше затишне місце, де би можна було продовжити спільний відпочинок. Товстосум, як правило, вже добряче п’яний і майже сонний, але безмежно радий такому повороту подій. Замовляє таксі і відвозить пройдисвіток до готелю. Там за якихось 15–20 хвилин засинає (тут важливо потягнути час, щоб жертва відрубалася раніше, ніж устигла відкрито наполягти на інтимі). Варіантів було кілька: пити каву, приймати ванну, ділитися нещастям, яке нібито нещодавно сталося в родині… Після того, як горе-залицяльник засинав, залишалася справа техніки. Чистили все: кишені, гаманці, барсетки і навіть тіло… від годинників до золота. Частенько прихоплювали навіть одяг та взуття. А чому б і ні? Новенький, непоношений бренд за лічені години розкуповувався в Інтернеті.

Не знаю, як читач, а Швайка чітко уявляв собі вранішню картину пробудження двійника: готель, цигарковий дим, труси, майка, головний біль… і тиша. Уявляв і всміхався. Але робота є робота. Вертихвісток треба було шукати, інакше почали би роздягати самого Швайку. У переносному сенсі, звісно…

Та сказати легко: шукай! А де? Барів у місті — біля кожної опори. Дівчат легковажної поведінки теж чимало. Та й хто сказав, що вони місцеві? Могли запросто приїхати із ближніх сіл. Але найбільше заводило в глухий кут те, що кожен двійник описував дівчат інакше. Один — світлоокими вродливими блондинками, інший — підстаркуватими брюнетками, третій взагалі наполягав на їх ромському походженні. Тільки дві прикмети були незмінні: в одної панянки на лобі між бровами сиділа величезна родимка, а її подруга відверто шепелявила. Ні те, ні інше приховати гримом не вдалося. Але що з того? Фотороботи видавали зовсім не схожі світлини підозрюваних, вони різнилися, як небо і земля, а шепелявих дівуль виявлялося з кожним днем все більше. Відповідно і роботи Швайці додавалося, бо усіх треба було перевірити. Щодо родимки, то жоден із двійників не був упевненим, справжня вона чи ні.

Отак сидів собі Швайка наприкінці робочого тижня у своєму старезному вицвілому кабінеті та уявляв, як із нього знущаються в Києві. То пітнів, то червонів, то сам до себе покивував головою, мовчки відповідаючи на поставлені ним же запитання. А запитань було безліч, ціле море. Не те щоб Саргасове, але Чорне — точно.

— Мона? — привідчинивши двері, просунула свою голову Лейла.

— Треба! — різко у думках повернувся зі столиці до свого кабінету у провінції слідчий.

«Якраз в тему, — подумав. — Лейла — знана у мікрорайоні повія та наркоманка, отже, запросто може бути причетною до справи двійників. Хоча не шепелявить і родимки не має на лобі, але гадюка винахідлива як ніхто. Може кого завгодно зіграти: хоч вдову, хоч прокуроршу. Тож прикинутися гаркавою для неї — раз плюнути».

— Заходь, Лейло! Здаватися прийшла?

Дівчина вбігла у кабінет та без запрошення вискочила на добротне шкіряне крісло Швайчиного колеги, яке пустувало, бо той хворів.

— Маю особисту справу. Добре, що я тебе застала, — безцеремонно заявила повія.

— Цікааааво… — протяжно мовив слідчий, пильно розглядаючи риси обличчя гості та порівнюючи їх із десятком наявних у справі фотороботів.

«Уже нудить від них, — думав. — Усі дні тільки те й роблю, що вивчаю жіночі фігури та фізіономії. Ну от що взяти з цієї Лейли? Вона підійде під половину фотороботів, хоча ті різняться між собою. Візьму хитрістю. Скажу, що її обличчя повністю збігається з єдиним у справі портретом зловмисниці. Хай колеться…»

— Я в особистій справі, — повторила Лейла причину візиту, — у мене прохання… Ось, сховай мій паспорт хоча би на вихідні, бо загублю або проп’ю. Щойно забрала з ломбарду.

Дівчина простягнула слідчому брудну, надірвану в нижній частині книжку-паспорт. Пересвідчившись, що документ належить Лейлі, Швайка по-доброму всміхнувся і, не приховуючи здивування, мовив:

— Ні, Лейло, не маю права утримувати твій паспорт. Забирай. Ще чого доброго на мене справу заведуть за перевищення повноважень.

— Але я ж кажу: справа особиста. Я прийшла не як до правоохоронця, а як до товариша чи просто знайомого, — зрозумівши, що їй можуть відмовити, виправилась дівчина.

— Ні, забирай! Навіщо мені та морока? Де я його подіну, твій паспорт? Додому нести чи що? Сейф у будь-який час можуть перевірити.

— Та хоч додому! — не вгавала повія. — Я його загублю, їй-богу. Я ж на подвійній системі зараз — п’ю і колюся. У мене запої. За годину мене заберуть на вихідні на дачу. Далі хтозна як піде… Вдома я не живу вже пів року, тому залишити документ не маю де. Варіанти два: або комусь передати на схованку, або паритись із поновленням, бо я його точно вгроблю.

Лейла говорила уривками фраз, перескакуючи від однієї думки до іншої. Її колись округле вродливе обличчя переконливо свідчило про безвихідь. З-під опухлих повік на слідчого дивилися глибокі блакитні очі колись першої дівчини в класі. Гарнезна дівка була! Але, на жаль, спивається, падає в провалля зі швидкістю комети. Нечистий, хоч і недешевий одяг, невимите густе волосся та розтерта несвіжа фарба навколо очей не залишали й мізерного шансу на виправлення. Струнка фігура… І чого цим дівчатам ще треба? Живи собі. Сім’я гарна: батьки, брат молодший. Велика квартира, будинок за містом. Нічого не бракувало. Може, саме через це й підсіла на голку. А може, й ні. Можливо, через нещасну любов. Чув щось таке Швайка, що нібито був у неї кавалер, з Європи приїжджав, заміж кликав. І раптом пропав. Лейла чекала років зо два, місця собі не знаходила. А згодом зустріла його в соцмережі… Виявилося, давно одружений. Тоді й провалилася в інший світ — світ наркозалежності.

Та що йому, Швайці, до чужих бід? У нього своїх… Тепер ще й ці двійники.

— Лейло, забирай геть свій документ. Комусь іншому дай. Заховай десь. Забери. Мені ще з тобою морочитися…

Швайка категорично не хотів мати справу з повією, добре розуміючи, що до пограбування двійників вона не причетна. Адже хоч свідчення про зовнішність злодійок у товстосумів були різними, все ж ніхто з них навіть не згадував про блакитні очі. А про такі, як у Лейли, забути неможливо.

— Тоді у мене маленька пропозиція, — щось пригадавши, заусміхалася дівчина. — Як щодо угоди?

— Якої ще угоди?

— Справжнісінької! У вас тут є декілька справ про пограбування мажорів у кабаках?

— Єєєєє…

Швайка затамував подих з надією дізнатися про щось важливе, що виведе його на шлях злочинців, але повія перевершила його сподівання.

— Я знаю злодійок особисто. Можу розповісти, хто вони і де їх знайти. Ба… — повія дістала старий мобільний, — навіть дати контакти…

Лейла впевнено гортала телефонну книжку, ніби розуміючи, що інформація, яку вона шукала, — справжнісінький порятунок для Швайки. Слідчий стояв над головою дівчини, як гріх над душею, і боявся дихнути, щоб, бува, не передумала дівка.

— О! Кажу ж, що є! — вигукнула та і радісно підняла голову на поліціянта.

Приховуючи і свою неабияку радість, Швайка узяв зі столу пошарпаний, як і його власниця, паспорт, демонстративно поклав його в сейф, замкнув на три оберти, а ключ з такою ж демонстративністю опустив у свою чорну барсетку.

— Надійно? — підморгнув дівчині.

— Дуже. Пиши телефонні номери.

Лейла розповіла усе, що знала про злодійок, і з чистою совістю залишила відділок.

«Оце так угода, — думав Швайка. — Але чого не зробиш заради власного спокою». Почекавши кілька хвилин, він дістав із сейфу паспорт повії та поклав його назад у барсетку.

«Заберу, — міркував, — бо ще, на біду, перевірка заявиться… Тільки б не загубити на радощах». Ще б пак! Справу двійників розкрито ж!