Скринька Пандори

Пандора зайшла в кав‘ярню, гупнула скринькою об стіл й звалилася на канапу, втомлено витягнувши ноги.

— Одне лате, будь ласка! — гукнула баристі.

Час відпочити від того полювання на новий штам ковіду й пошукати нову ціль. Хотілося чогось більш класичного. Вона дістала телефон й ввела у браузер запит «міфи та легенди». Несподівано вискочило посилання на літературний конкурс. Пандора зачиталася.

— Ваше замовлення, — підійшов офіціант.

Пандора кивнула, не відриваючи очей від телефона. А дарма. Так захопили її твори, що забула про скриньку.

— А що це вас? Можна глянути?

Повільно, надто повільно Пандора підвела голову.

— Ні! — вигукнула.

Її рука блискавично накрила руку офіціанта, що вже відчиняла скриньку. Однак було надто пізно. Крізь шпарину просочилися цівки чорного диму. Вони розлетілися по кафе, шукаючи вихід на зовні.

Пандора запанікувала. Вона повинна їх зупинити будь-що, інакше всі її зусилля даремні. Світ знову скотиться у хаос.

— Вийдете звідси, і вас чекає розчарування, — вигукнула. — Вони кепкують з вас!

Цівки диму повернули до неї. Матеріалізувалися у різношерсті постаті.

— Поясни! — вимогливо попрохала красива дівчина.

Офіціант позаду неї вирячив очі й, наче риба, беззвучно плямкав ротом. Пандора розуміла в чому справа. В дівчини не було спини.

— Вау, який якісний бодіарт! — оговтався хлопець й дурнувато усміхнувся. — На мить навіть повірив. Принести кави вашим друзям? Ні? Ну то гукнете, як знадоблюся.

Мавка насупилася йому в слід.

— Це ще квіточки, — сказала Пандора. — Ось, читай, — тицьнула телефон їй під носа.

Мавка глянула на екран. Чим більше вона читала, тим круглішими ставали її очі.

— Що? — протягнула. — Що це за милування природою? Що за рефлексія? Ми зовсім не такі!

Пандора прогорнула кілька творів і показала ще один.

— Божечки, — скривилася мавка, — Смертного покохати? Фу. Ану дай сюди!

Вона вирвала телефон з рук Пандори й сама почала гортати стрічку.

— Ну ось, дивися, нормальні оповідання. Один задушений від наших рук, другому шкіру вивернуть назовні. Все як має бути!

— Впевнена? А ти коментарі глянь.

— Колоритно? — читала вголос зі здивуванням на обличчі. — Мило? Дуже добре? Вони що, зовсім глузд втратили?

— Ти про вампірів подивись, — підійшов до них блідий красень, — і все буде. Ріки крові і нескінченний жах.

Мавка продовжувала переглядати твори.

— Так, ріки крові є. Але не людської.

— Тобто?

Телефон перейшов до рук красеня, й він ще більше збліднув, читаючи про смерть своїх родичів від рук мисливців на вампірів.

— Вважай вашим пощастило. Перевертні он взагалі з туристами чай п‘ють, — змовницьки підморгнула Пандора.

Грізний волохатий чоловік з неприродно висунутою вперед щелепою загарчав:

— Не можливо!

— Можливо, можливо, — розійшлася Пандора. — Вони вас більше не бояться. Потерчата вказують дорогу заблудлим, домовики наводять лад у хаті, поки люди хворіють, дракони, що замість лякати, огортають любов‘ю. Для них ви стали лише міфом!

— То ми нагадаємо людиськам, як це — боятися, — мовив напівзогнилий живий труп.

— У них зараз зовсім інший ворог. І знаєте що? Вони розписують, як ви допомагаєте його нищити. Зрозуміли? Жодного страху! Як вийдете туди, то й справді змусять їм служити. Он, в одній оповідці Анубіса вже захомутали.

Істоти шепотілися.

— Можете піти туди й перевірити. А можете уникнути насмішок і позору, — вона демонстративно тримала руку на кришці скрині.

Мавка непевно ступила вперед. За нею рушило потерча. Вони були вже біля скрині, коли почувся стукіт кінських копит.

Дзенькнув дзвіночок. Вхідні двері прочинилися. В кафе в‘їхав вершник Апокаліпсиса. Навіть істоти принишкли, Пандора ж подумки прощалася з життям.

— Я відчув ваше звільнення, — линув приміщенням потойбічний голос. — Станьте обабіч мого коня, й разом втопимо цей світ в хаосі, як було колись!

Пандора не могла протистояти відчуттю, що зародилося десь у шлунку. Спершу з грудей вирвався звук, схожий на фиркання. Він повторювався і повторювався, а Пандора не могла його стримати. Та й не хотіла. Вона сміялася.

— Кііііінь! — застогнала між приступами.

То фиркання, мабуть, заразне. Як інакше пояснити, що воно чулося вже й від істот? Хоча… вони також читали ту казку.

— Та що смішного? — не стерпів вершник.

— Зачекайте, — схаменувся вампір, — про нього також було. Ось!

Він тицьнув телефон до рук вершника й мовчки чекав, поки той прочитає.

— Насилля, жорстокість, безглузда смерть. Чудово! — прицмокнув.

Однак на Пандору напав новий приступ сміху.

— Коментарі, — ледь витиснула з себе.

Вершник ще на кілька митей завис над екраном.

— Смочки? Тут вбивство, різанина й троща, а вони обговорюють смочки?

— І поліціянта жаліють, якому так і не вдалося попоїсти, — підказала мавка, за що тут же отримала його гнівний погляд.

— Ганьба. Як я на очі братам покажусь?

Пандора поплескала по скриньці. Вершник, похнюпившись, рушив до неї. Пандора відкинула кришку. Вершник перетворився на чорний дим й струменем всотався всередину. За ним потягнулися й інші істоти, аж поки в кафе не залишилося нічого надприродного. Ну, майже. В кутку під самою стелею блищав сонячний промінь, а в ньому виднілася усмішка Надії.