Сусвіть

Посібник для першокурсників Містичного Ліцею ім. Івана Богуна

Глава 13

Сусвіть

Вперше Сусвість була виявлена в Києві. Засоби боротьби проти істоти ще не розроблені. Пропонуємо ознайомитися з історією про Сусвіть та самим визначити особливості її поведінки. Історія заснована на реальних подіях зі сну Олени Характерної, майстрині бачити невідоме.

***

Сьогодні у школі Аня вимовила десять слів. З них було шість "є" у відповідь на свою фамілію, коли вчителя складали список присутніх. Решта пролунали у їдальні: "Макову булочку, будь ласка". За підрахунком Ані левову частку її щоденної мови займали саме ввічливі формальні слова. Щоб якось розважити себе по дорозі додому, дівчина розмовляла з уявною подругою Яною, котру вигадала місяць назад.

Занурена у свої думки Аня незчулася, як опинилася біля улюбленого місця – містка над залізницею. Сонце вже скочувалося до обрію, даруючи небу багрянець. На високих поручнях застиг останній блиск. Аня підійшла до огорожі, захопивши пальцями кільця сітки. Увесь день здавався сірим, і тільки наприкінці показував фарби. Дедалі частіше дівчина бажала розчинитися у заході сонця.

Порив вітру, ніби крижаний палець, мазнув по потилиці в голе місце між волоссям та коміром. Поруч пролунав голос, через який Аня відчула холод вже у серці:

– Гарний краєвид.

Ще хвилину назад Аня була на містку сама, тож здригнулася від несподіванки. Дівчина часто марила наяву, проте фантазії не відчувалися настільки реальними. Обернувшись, Аня побачила її: високу, струнку, з довгим чорним волоссям та витонченими пальцями.

Ніжно-рожеві губи Яни розтягнулися у посмішці.

– Як пройшов твій день?

Аня озирнулася, щоб впевнитися – на містку більше нікого не було. І вперше думка про це викликала острах, а не задоволення.

– Хто ти?

Яна здивовано підняла брови.

– Я твоя подруга, на що ти запитуєш?

– Бо так не буває. Ти не справжня.

– Якщо дуже сильно вірити… – почала Яна, коли Аня відступила на крок назад. – Стривай, вибач.

Аня зупинилася, вагаючись.

– Я виглядаю, як Яна, бо ти часто думаєш про неї. Ви схожі.

– Я так не вважаю, – тихо промовила Аня.

«Бо вона гарна.»

Яна продовжила:

– До цього я не мала тіла, але ти подарувала його мені завдяки своїй уяві. Вважай це подарунком долі.

– Дякую, та мені не потрібні подруги.

Співрозмовниця хитро посміхнулася :

– Ти не чула про вираз «Ми у відповіді за тих, кого створили?»

– Там було інакше.

– Але сенс однаковий!

– Не думаю, – заперечила Аня та здивовано зрозуміла, що посміхається.

Вона стоїть одна посеред містку та розмовляє чи то з творінням своєї уяви, чи то з невідомою фантастичною істотою. І посміхається. Схоже на початок божевілля.

Дівчина розвернулася та швидко покрокувала у напрямку свого будинку. Позаду пролунав вигук:

– Повертайся, коли буде самотньо!

Ані часто було самотньо, тож вона поверталася. Розмови з Яною затьмарювали захід сонця, бо Яна сама була сонцем. Ця зустріч повільно та невідворотно змінювала тиху дівчину. На неї почали звертати увагу однокласники та вчителя, питати, як справи. Аня шарілася від такої уваги. Навіть заклопотана на роботі мама, що рідко спілкувалася із донькою, сказала, що візьме вихідний та проведе його разом з Анею.

Однієї п’ятниці дівчина йшла додому тим самим шляхом, що зазвичай. Вона більше не спілкувалася з Яною у своїй уяві, тож роззиралася навколо. Поруч на дротах сиділи великі темні плями, схожі на круків. Аня не змогла сказати напевне, бо останнім часом зір втратив свою минулу гостроту. Дійшовши до сходів, дівчина повільно піднялася, важко дихаючи. Мама не дарма запропонувала сходити до лікаря.

На містку як завжди чекала Яна, котру Аня бачила так само чітко, як в перший день знайомства. А от захід сонця за її спиною потьмянів, ставши брунатним, наче стара пляма крові.

– Я рада тебе бачити. Шкода, що це останній раз.

– Чому?

Яна лагідно посміхнулася:

– Тобі пора відпочити. Подивись на себе.

Нещодавно пройшов дощ та заповнив яму посеред містку. Аня зазирнула у неї та побачила змарніле худе обличчя з пасмами скуйовдженого чорного волосся. Сірі очі були каламутними, наче затягнутими плівкою. Вона вже давно була сліпа до того, що відбувалося з нею.

Аня відчула знайомий крижаний подих на щоці. Поряд з’явилося відображення Яни – з блискучими блакитними очима, рожевими щоками, пухкими губами. Красуня обійняла Аню, й та остаточно розчинилася у пітьмі.

Молода дівчина піднялася та потягнулася. Постояла на містку, проводжаючи захід сонця, коли гарне обличчя осяяла грайлива усмішка. Вона дістала із сумки маркер та написала на поручні:

«Тут живе Сусвіть»

Перед тим, як піти додому, дівчина промовила у порожнечу:

– Вдалого полювання, подруго.