Перший храм

Сон завжди був не таким як усі.

З самого дитинства він постійно дивився на небо, нашіптуючи щось вдень і рахуючи зорі вночі.

Минали роки, його дивацтва тільки ставали все більшими.

Поки чоловіки змагались у силі, він збирав коріння й квіти та жбурляв їх у полум’я, а потім зачаровано дивився на його язички.

Поки чоловіки ходили на полювання, він волів займатись м’ясом й смажити його.

Плем’я злилось недовго. Сон був сильним, ніхто не думав що він боїться, а від його м’яса менше болів живіт.

Сон, до речі, це теж його затія. Знову передивившись у багаття, він сказав що тепер його звуть Сон і поклоняється Сонцю.

Раніше у нас не було імен, але він дав їх нам і… нам це теж сподобалось.

Сон взагалі робив дивні речі, щось таке, чого раніше ніколи не було.

Одного дня, він сказав що як у нас є свій дім, так і в Сонця має бути свій. Місце, у якому воно зможе відпочивати, а натомість ми зможемо приходити й просити його про хороші врожаї, щасливе полювання та добру погоду.

І він заліз на найбільший пагорб й зробив там святилище. День за днем він носив важке каміння, поки не виклав стіну, а потім замазав її глиною.

Нам стало цікаво, ми ходили дивитись й Сон насипав нам місця для сидіння. Взамін же йому треба була кров і ми наносили її вдосталь.

Біля стіни він розклав своє багаття й смажив нам впольовану здобич, а кров’ю намалював коло з очима й ротом й різні лінії від нього.

Кожного вечору, як Сонце сідало, Сон розпалював полум’я й щось шепотів до неба.

Це нам теж сподобалось й ми стали постійно ходити до нього щоб посмажити м’ясо, бо так більше ніхто не вмів.

Час йшов, Сон старішав й помер.

Ми взяли його тіло, помили, підклали хмиз, поклали гарні мушлі на очі й спалили на берегу на заході Сонця, як він і наказав.

Це було гарно і нам сподобалось. Полум’я горіло поки не з’явились зорі.

А потім, повертаючись назад, ми побачили що у капличці знову горить вогонь.

Але все плем’я було з нами.