З глибини: непрохані гості

З ревним благанням до Зевса Кроніона Літи підступлять…

Гомер, «Іліада»

Вечір того фатального дня видався теплим і приємним. Після уточнення обставин знахідки на березі у відділі поліції, Гнат і Дана ще певний час не виходили з дому. Не те, щоб боялися чи щось таке, скільки батьки не дозволяли тинятися берегом зайвий раз, особливо вечірком. Ігнату це було за щастя. Сидіти вдома й споглядати за вогнем, що блимав у печі, приносило одне задоволення. Тішився, що поряд з новою газовою плитою, батьки не позбулися тієї старовинної, але такої корисної речі. Вогники з конфорок на плиті зовсім інші ніж ті, що палають у печі.

Стукіт у двері примусив малу Данку підстрибнути на місці, де та стояла і розглядала чудернацькі візерунки на килимі, що висів на головній стіні кухні. Та й сам Ігнат здригнувся, хоч завжди переконував друзів-хлопчаків, що не боягуз. Стукали точно не пальцями. Звук був інший. Твердіший, гучніший, впевненіший. Пальцями так не гупнеш – болітимуть добряче!

Батьки терміново вийшли по справах, залишаючи дітей самих. Зрештою, не пильнувати ж їх усе життя. Звісно, божевільних сусідів у світі вистачає з лишком, та все ж треба жити далі. Та й від часу знахідки минуло вже добрих три тижні. Ігнат зіп’явся на ноги, закривши отвір печі заслінкою. Насторожено підійшов до дверей, приклавши до них вухо. Нова порція стукоту примусила хлопця відсахнутися.

– Хто там? – наважився спитати.

– Нам треба Антона, – почувся старечий скреготливий голос. – Він тут?

Ігнат вирішив відчинити. Мабуть, до сусіда прийшли далекі родичі, не знаючи, що той вчинив, і де зараз перебуває. Та й самі вони, либонь, переплутали все на світі через старість, і заблукали, придибавши до їхньої хати. Двері скрипнули, відчинившись.

У хату, накульгуючи, зайшло двоє. Розпатлані, з брудним сивим волоссям. Посипані зморшками лиця й вирячені очі, що скоса зирили на дітей, належали огидним старушенціям, з яких, здавалось, от-от посиплеться пилюка. «Де Антон? – повторила одна з непроханих гостей і гупнула довгою палицею об підлогу. – Ми прийшли на допомогу».

– Антона тут немає, – зрештою наважився відповісти Ігнат. – Та взагалі його нема. Він у тюрмі.

– Де тюрма? – гаркнула інша стара.

– У великому місті. Його туди забрали, так казали дорослі.

Здається, хлопчикова відповідь не сподобалась подорожнім. Одна з них голосно шморгнула носом, вдихаючи повітря, просякле дитячим страхом. Інша повернула голову вліво, наче намагалась краще розглянути самих дітей своїм косооким поглядом.

– А дайте-но нам шмат хліба й трохи води, – попросила одна зі старушенцій. – До міста, либонь, далека дорога…

Дана хотіла було пригостити нежданих гостей хлібом і водою, та Гнат зупинив сестру, застережливо виставивши руку в її напрямку. «Ви казали, хочете допомогти Антону? – підозріливо спитав хлопчик. – А нащо йому помагати? Він – убивця. Тітка Лілі померла через нього... Ні, краще йдіть звідси, а то я викличу поліцію!»

Старі поглянули одна на одну, проте залишались на місці. Ніби змовившись, обоє вишкірились і пчихнули водночас. А тоді повторили прохання: «Тільки шмат хліба і склянку води…» Гнат відчув, як всередині щось здіймається. Якесь дивне відчуття починає розпирати груди й примушує його тіло вкриватися рясним потом і нервово дрижати. Мабуть, так у ньому проявлявся страх. При чому боявся він не стільки за себе, скільки за сестричку. Старі перед ним не вселяли довіри, а до всього просили їжу. Мабуть, хочуть вивідати, що і де є в хаті. Потім обкрадуть, а їх самих уб’ють. Знайомі Антона й не на таке здатні, хлопчик був у цьому впевнений. Перед очима й досі стояв образ обгорілого й, немов виплюнутого морем, тіла Лілі.

Ігнат, довго не вагаючись, схопив палицю з намотаним на неї ганчір’ям, що слугувала йому за імітацію факела, коли грався з іншими хлопцями у війну. Миттю відчинив заслінку, встромив палицю всередину й почав розмахувати палаючим саморобним факелом перед лицями косооких старих. «Ідіть геть!» – крикнув знічев’я й зі всієї сили штовхнув палицю до старушенції, котра стояла ближче.

Червоний вогник зловісно блимнув у зіницях непроханих гостей. Вони ще раз глянули косоокими поглядами на дітей і вийшли, стиха накульгуючи, похнюпившись, чи то через те, що залишились без вечері й питва, чи то через малолітніх господарів дому, котрі замість гостинності розмахують перед зайшлими вогняними факелами.