Екскурсія на Землю

— Яка ж вона гарна, Україна!

Потяг на повітряній подушці плавно летів над землею, не набираючи максимальної швидкості. Бо інакше б краєвид за вікном злився в одну суцільну кольорову пляму. Ну, на те він був і екскурсійним видом транспорту: для мандрівників не було метою якнайскоріше дістатися з точки А в точку Б, вони бажали насолодитися самим процесом подорожі. Тому Тарас прилип до вікна, з цікавістю вдивляючись в поля кукурудзи, соняшнику, лісосмуги, вже трохи пожовклі від спеки пасовища, на яких, у супроводі роботів-пастухів, схожих на великих вівчарок, прогулювалися флегматичні корови.

Потяг проминув невелику річечку, порослу деревами, які низько спустили до води своє гілля, аж воно полоскалося у воді.

В них на Марсі такі не росли, хлопець бачив подібну красу лише у відеосюжетах та на фото.

"Верби", — пригадав назву і задоволено усміхнувся. Недаремно вибрав як факультатив у випускному класі предмет "Все про Батьківщину". Немов передчував, що через два роки йому пощастить отримати такий шикарний подарунок долі — виграти у лотерею подорож на Землю!

— У вас там, на Марсі, мабуть, суцільні високі технології, не те, що в нас, — його супутник дещо заздрісно поглянув на ноутбук останньої моделі, який Тарас недбало кинув на полицю.

— Та вони кругом однакові, ті технології, — Тарас знизав плечима. — А от такої природи у нас немає! Половина рослин, привезених із Землі, відмовилася приживатись, певно, ґрунт не подобається. От і ростуть навколо суцільні кактуси!

— Прикольно! То у вас скрізь, як у пустелі, виходить?

— Ні, є різні кліматичні зони. Навіть на лижах можна кататися.

— Я чув, на Марсі курорт роблять з якимись лікувальними водами. Для дуже багатих туристів…

Тарас неуважно кивнув, йому було зараз не до марсіянських новин. А от Андрій, його гід, такий самий молодий чоловік, хіба на два-три роки старший, прагнув дізнатися побільше про особливості життя на Червоній планеті, адже нечасто поки що доводилося спілкуватися з корінними марсіянами.

***

Ні, ну "корінним" його можна було назвати з натяжкою. Бо хоч Тарас і народився на Марсі, в колонії, збудованій у тридцятих роках двадцять першого сторіччя, але його батьки були родом звідси, з України. Тоді, у кризовий для світової економіки період ( а скільки тих криз було у минулому, легше на пальцях перерахувати безпроблемні роки…), на Землі, змученій війнами, пандеміями і безробіттям, знайшлося чимало охочих залишити Старий світ і почати життя з чистого аркуша, чи то пак, з чистої поверхні Марсу.

Доводилося їм нелегко, може, й жалкували не раз за втраченими домівками. Адже доводилося виконувати роботу, якою досі не займалися, постійно вчитися чомусь новому, методом проб і помилок дізнаватися про способи виживання в чужому, неприязному, а іноді відверто ворожому середовищі.

І все ж вони звикли, акліматизувалися, стали говорити про Марс "у нас", а про Землю — "там". Звиклися з думкою, що отримали квиток в один кінець, і у випадку якоїсь катастрофи ніхто з Землі їм спішити на порятунок не буде.

В ті, перші роки колонізації кожна експедиція на Марс готувалася роками і коштувала шалених грошей.

Міжпланетні польоти і зараз недешеве задоволення, дозволити їх можуть хіба дуже багаті люди. Бо хоча письменники-фантасти сто років тому й розповідали, що незабаром буде дешевше злітати на Місяць, ніж відпочити у Затоці чи Буковелі, та досі космічна галузь розвивалася не настільки потужно, щоб забезпечити потреби усіх охочих помандрувати хоча б на земну орбіту.

А тим паче з Марсу злітати на Землю і повернутися назад — такий подарунок долі отримував лише раз на рік один щасливчик, якого обирала комп'ютерна програма серед десятків тисяч бажаючих, що придбали квитки лотереї "СуперАрес".

Цьогоріч обранцем Фортуни став Тарас…

***

Вони вийшли з потяга на березі чудового озера з прозорою синьою водою. Золотаві піщані береги плавно збігали з невеликого пагорба, порослого чагарником.

Увагу Тараса привернули високі кущі, всипані червоними квітами.

— Їх можна рвати? — спитав він про всяк випадок у Андрія. Бо хтозна, може, то якась рідкісна флора, а він, не знаючи, завдасть їй збитків, то ще штраф платити доведеться.

— Спробуй, — хмикнув гід, вправно встановлюючи на березі озера намет із темно-зеленої цупкої тканини.

Тарас простягнув руку, вхопив цупке стебло квітки, і тут же, скрикнувши, розтис пальці і затрусив рукою у повітрі.

— Воно до біса колюче!

— Звичайно, то ж будяк, — Андрій сплюнув собі під ноги. — Це тобі не марсіянські кактуси, серйозна рослина!

Тарас обережно торкнувся пальцем пухнастого рожевого суцвіття, з якого тут же знялася бджола, невдоволено загуділа і полетіла шукати нового притулку. Тарас провів її зачарованим поглядом. Бджіл на Марсі теж не було. Рослини запилювали мікродрони, сконструйовані спеціально з цією метою.

І риби не було. У їхніх озерах і морях плавали якісь страхополошні істоти, більше схожі на медуз, які в їжу не годилися. І хоч колоністи неодноразово намагалися вивести нові породи марсіянських риб, всі ті спроби увінчалися фіаско. Хіба вдома в акваріумах могли тримати, а в природному середовищі відчути емоції рибалки, про які з ностальгією розповідав малому Тарасові дідусь, хлопцеві так і не вдалося жодного разу. До сьогодні, бо ж Андрій повідомив, що наступним пунктом їхньої екскурсійної програми стане саме риболовля.

Тарас з цікавістю розглядав конструкцію вудлища, спробував його закинути в озеро, і відразу ж зачепився гачком за прибережні куширі, тож Андрію довелося роздягатися і тихо лаючись, лізти у воду відчіпляти вудку.

А потім вони сиділи на дерев'яних містках, бовтаючи ногами, та зосереджено дивлячись кожен на свій поплавок. Раптом Андрій штовхнув Тараса ліктем у бік.

— Клює! — тихо сказав, киваючи на вудку. — Тягни давай!

Ще мить — і на піску тріпотів маленький карасик, розбризкуючи на всі боки краплини води, від чого на мить Тарас побачив справжню веселку.

— Що тепер з ним робити? Випустити?

— Навіщо? Юшку будемо варити, тільки ще компанію для цього товариша назбираємо…

***

Через годину було розпалене вогнище, над ним встановлено дивну конструкцію, яка мала підтримувати казанок, Андрій почистив рибу, вкинув у окріп, додав цибулю, картоплю, жменьку пшона та спеції. Запаморочливий аромат юшки поплив над озером.

— А чому тут немає більше рибалок? — здивовано запитав Тарас, озираючи порожні береги. — І не купається ніхто… В кіно завжди показують пляжі, де сила-силенна людей відпочиває…

— Так то ж кіно, — Андрій знизав плечима. — Зараз не модно купатися в озері. Кажуть, не гігієнічно. От басейн — це інша справа. І рибу купують у супермаркетах. Або замовляють готову юшку з ресторану, прямо від шеф-кухаря.

— Але ж це нецікаво!

— А у вас на Марсі хіба все по-іншому?

— Так, у нас всі ходять на концерти, на футбол… Є особлива розвага — гонки на всюдиходах. Люди дома не сидять.

— То, мабуть, через те, що у вас молода цивілізація, — Андрій спробував юшку на смак і додав ще солі. — Ви як діти. Тільки не ображайся, я не в тому значенні, що дурні. Але якісь такі… безпосередні. А у нас суспільство індивідуалістів. Ми довго до цього йшли, стільки всього пережили. Зате тепер усі мають омріяний достаток і комфорт.

— Ясно, — Тарасові було далеко не все зрозуміло, але він вирішив не сперечатися. Почув позаду себе якийсь шелест і різко озирнувся. З зарослів висунулася невеличка руда мордочка, а далі з’явилася і вся тварина.

— Дивись, у нас гості!

— А, це Рудько. Господар цієї місцини, — Андрій покицькав, і кіт повагом наблизився до нього, взяв запропоновану риб’ячу голову, відійшов убік і заходився неквапливо ласувати.

Тарас з Андрієм теж взялися до обіду. Молодий житель Марсу подумав, що ніколи не їв нічого смачнішого за цю юшку, зварену на багатті на березі тихого озера в самому центрі Європи. Десь там, за обрієм шикувалися гігантські хмарочоси, мчали врізнобіч швидкісні автівки та потяги, стартували до зірок космічні кораблі… А тут, здавалося, час зупинився. Він тік неспішно, як і сто чи двісті років тому, і якщо заплющити очі та вслухатися в плюскіт хвиль та щебетання птахів, можна було повірити, що на дворі не 2120-й рік, а 1920-й…

***

Несподівано їхню нірвану порушив дивний звук, що увірвався в гармонію літнього надвечір’я, немов грім з ясного неба. Обоє здивовано озирнулися на кота, який досі мирно дрімав, згорнувшись клубочком поблизу намету.

— Чого це він? Може, сказився? — почухав потилицю Андрій.

Рудько і справді виглядав якось неадекватно. Він вигнув спину, настовбурчив шерсть на загривку, роззявив рота й пронизливо занявчав. Це виглядало так, немов десь поблизу причаївся ворог, якого тварина вирішила відлякати загрозливим виглядом.

Саме таке припущення висловив Тарас. Проте поблизу не було видно ні тварин, ні інших людей. Такий же порожній, ідеально чистий пляж, прозора вода, ні вітру, ні хмар…

А кіт тим часом змінив грізну позу на перелякану. Він запирхав, зашипів і забився під поріг намету, звідки тільки час від часу поблискував своїми жовтими очима.

Тарас вирішив підійти і заспокоїти тварину. Він присів поблизу намету, простягнув руку й обережно торкнувся цупкої котячої шерсті. Погладив нахарапуджені вушка. І раптом завмер.

Відчув, як у його свідомість увірвалися чужі емоції. Це було схоже на удар електричного струму і водночас на падіння з висоти. Хаос, темрява, двигтіння під ногами, страшні крики, спалахи далекої пожежі… Втім, це осяяння тривало лише мить, коротше, ніж він міг би описати пережите за допомогою слів. Та й важко було підібрати найбільш влучні слова, бо у тварин, як відомо, немає подібної на людську мови. Лише окремі яскраві образи, враження, що змусили і його зігнутися та обхопити себе руками, немов від несподіваного нападу болю.

— Що сталося? Кіт укусив? Чого ти ліз до нього, може, він справді, хворий? Тепер уколи робити треба… — Андрій занепокоївся, адже він ніс відповідальність за життя та добробут екскурсанта.

— Ні, зі мною все добре, — Тарас не відразу упізнав свій голос. Він досі був дещо шокований тим емоційним сигналом, який отримав від тварини. — А от цьому місту, здається, скоро буде непереливки…

***

Черговий міського відділу служби надзвичайних ситуацій кинув засмучений погляд на недопиту чашку з кавою та відкритий новинний сайт, подумки прощаючись із спокійним вечором. До диспетчерів часто телефонували неврівноважені психічно особи, які верзли дурниці, або просто хулігани. Проте цей дзвінок був не з таких, хоча й інформація, яку він почув, виглядала дуже дивно.

Але його колишній однокласник Андрій точно не був схожий на психа або любителя безглуздих жартів.

— Що? Повтори ще раз, — пробубонів він у слухавку. — Який в біса марсіянин? Що за землетрус? У нас тут не буває землетрусів…

— Послухай, Владе, у нас і пилових бур раніше не було, — відповів Андрій. Фоном до його мови було якесь ритмічне гудіння, неначе дзижчав цілий вулик бджіл.

— Ти що, на потязі зараз їдеш? — здогадався Влад. — А той… хлопець, що з тваринами розмовляє, теж там? Хай розкаже детальніше, що йому кіт сказав.

Другий черговий, що цієї миті повернувся з вбиральні, нерозуміюче витріщився на товариша, але той махнув йому рукою, щоб не заважав, а робив свою роботу.

— Він не розмовляє з тваринами, — в голосі Андрія чулися нотки роздратування. Атож, у нього теж був зіпсованим чудовий спокійний вечір на природі. Довелося ні з того ні з сього кидати все і повертатися до мегаполіса, бо, бач, цьому диваку Тарасу щось там привиділося. — Він емпат, слово таке знаєш? Відчуває чужі емоції, у тому числі й тварин, взагалі живих організмів. Кажуть, ті, хто народився на Марсі, всі такі.

— Ну і що тепер мені робити? Ти хочеш, щоб я самоуправством тут займався? Ніякої вказівки “згори” не було, жодного штормового попередження, нічого. Як це я людей на вулиці виведу? Та мене по судах потім затягають… Не кажучи про те, що з роботою доведеться розпрощатися…

— Послухай, Владе, ну, давай щось придумаємо. Бо мені теж якось не по собі.

— Що, і ти того… гомеопат?

— Він не гомеопат, а емпат, — не витримав Андрій. — Ні, я нормальний. Але в мене завжди була добре розвинена інтуїція, і сьогодні вона мені підказує — щось має бути. Не знаю що, може, й не землетрус, але якась халепа трапиться. Людей треба попередити.

— Як?

— Ну ти ж у нас рятувальник, а не я! Придумай якісь цивільні навчання, чи що…

Влад зітхнув і відсьорбнув схололої кави. Рука потягнулася до портативного ноутбука, який стояв на столі. Він подумав долю секунди, а потім почав швидко набирати текст…

***

Велике місто жило своїм звичним нічним життям. Миготіли вогні реклам, по вулицях мчали автомобілі, світилися м’яким флюоресцентним сяйвом вітрини дорогих магазинів. Але на вулицях було забагато людей, як для такої пізньої пори. Забагато навіть для дня. Цілі натовпи чоловіків, жінок, дітей, молодих і старих, вдягнутих по домашньому, відірваних несподіваним сповіщенням від звичайних домашніх справ, стояли на тротуарах — мовчки, відсторонено, дивилися байдуже один на одного.

Якби це було в соцмережах, то зараз вони б заходилися пожвавлено обговорювати все, що відбувається, лаяти владу та визначати винних у цій екстравагантній витівці “надзвичайників” — влаштувати нічні навчання з цивільної безпеки, ще й налякати великими штрафами тих, хто не візьме у них участі.

До речі, багато хто, стоячи на вулицях, продовжував бігати пальцями по екранах смартфонів — чоловіки обговорювали в мережі останні новини, жінки робили селфі на фоні нічних вогнів, діти дивилися мультики чи грали в ігри. Навколишній світ не заслуговував надто багато уваги, і всі ці люди навколо лише дратували та втомлювали. Хвилі напруги та негативу збиралися на площах і перекочувались через бильця мостів, скапуючи в чорну воду ріки, у якій замість зірок відбивалися лише вервечки автомобільних фар.

***

— Ну що, задоволений? — сказав Влад Андрієві, міцно стискаючи смартфон, аж той, здавалося, ось-ось трісне і розсиплеться на безліч дрібних деталей. — Ото я так і знав, що ви натринділи дурниць… Марсіяни хрінові…

І цієї миті над містом прокотився загрозливий гуркіт. Земля під ногами здригнулася, потім ще, іще раз… Десь голосно завила сигналізація, десь щось вибухнуло, почувся пронизливий жіночий вереск… Далі було важко виокремити певні деталі. Земля продовжувала двигтіти, немов із неї пробивався назовні ув’язнений у давні часи величезний дракон. Місцями навіть тріскався асфальт, утворюючи зяючі діри, десь рвалися дроти електромереж, розсипаючи над землею іскри, згасали вікна будинків, місто поринало в пітьму… І найстрашнішою була мить, коли деякі висотки, не витримавши сильних підземних поштовхів, розсипалися, ніби башта з кубиків, споруджена дитячою рукою. Вже ніхто не метався і не кричав — усі прикипіли до землі, задерев’яніли, повними жаху очима дивлячись на страшну картину стихії, що розгулялася на повну.

...Землетрус припинився так же несподівано, як і розпочався. Ще кілька слабших поштовхів гойднули землю під ногами — і все стихло. Тільки тут шоковані люди знову відчули себе живими. Заплакали діти, дорослі тремтячими голосами гукали своїх рідних, десь почулася поліцейська сирена, хтось кликав лікаря…

***

На щастя, обійшлося без жертв. Лише декілька людей отримали травми, але залишилися живими. Журналісти вже закидали у всесвітню мережу схвильовані текстівки про те, що наслідки катастрофи могли бути набагато страшнішими, якби не дисциплінованість жителів та щасливий випадок. Адже саме випадковістю пояснювали те, що цього вечора проводилися навчання з цивільної безпеки, і люди знаходилися на вулицях, а не в будинках. Місто швидко відновиться, комунальники вже почали розчищати завали. Жителям, що досі стояли на вулицях, розносили їжу та воду.

Всі ще не наважувалися повертатися до домівок, боячись нових підземних поштовхів.

***

— Певно, усю ніч доведеться провести на свіжому повітрі, — сказав Андрій.

— Ну, ми так і збиралися зробити, — відповів Тарас.

— Але не тут…

— Тут теж красиво!

Вони сиділи на лавці у парковій зоні, що розкинулася над річкою. Звідси можна було оглянути більшу частину міста. Зараз сюди посходилося чимало людей. Адже тут принаймні було де присісти — хто розмістився на лавках, а хто просто на землі, поклавши на траву ковдри, які розносили волонтери разом із термосами гарячого чаю та бутербродами.

Люди потроху відходили від шоку, починали усміхатися, перемовлятися між собою. Вже ніхто не тупився в телефон — адже мобільний зв’язок після землетрусу був відсутній. Мабуть, підземні поштовхи пошкодили вежу, тому жителі міста залишилися без зв’язку і інтернету. Це змусило їх звернути увагу на тих, хто знаходиться поруч.

— Щось холодно, — Тарас віддав свою ковдру літній жінці, тож тепер ловив дрижаки.

— Можна розпалити багаття, — запропонував Андрій.

Вже за кілька хвилин вони збирали по всьому парку хмиз і галузки, скоро до них приєдналися інші чоловіки. Спільними зусиллями вдалося спорудити чимале вогнище. Черкнула запальничка в руці Андрія — і перший несміливий вогник побіг по сухих трісках, поступово розгораючись.

— Гарно, — замріяно сказав якийсь літній пан із сивою борідкою. — Коли я був малим, то відпочивав у таборі, і ми теж розпалювали вогонь. І співали пісень.

Молодше покоління подивилося на нього з легкими посмішками.

Який вогонь? Щоб сусіди викликали поліцію?

Які пісні? Щоб оштрафували за порушення правил поведінки у вечірній час?

Однак зараз ніхто нічого не забороняв і не виписував штрафи. Надзвичайна ситуація внесла свої корективи у правила, і це було так незвично і … хвилююче.

Тарасові хотілося запам’ятати цю мить, увібрати її в себе, щоб через багато років, на далекій Червоній планеті, куди він незабаром повернеться, розповісти дітям та онукам, яка чудова Земля, що була їхньою спільною домівкою, і яка мальовнича їхня батьківщина Україна.

Раптом його хтось смикнув за руку. Тарас озирнувся. Поруч із ним стояв хлопчик років шести.

— Привіт! — сказав хлопчик. Він, видно, недавно навчився вимовляти звук “р”, і тому старався як міг, так що слово прозвучало так: “Пр-р-ривіт!”

— Привіт! — Тарас присів навпочіпки і усміхнувся хлопчині. — Як тебе звуть?

— Р-р-руслан. А тебе?

— Тар-р-рас, — хлопець несподівано теж трохи закартавив. Мабуть, це було заразне.

— Негарно дражнитися, — з легкою образою в голосі сказав Руслан.

— Вибач, я більше не буду. А де твої батьки?

— Не знаю, я загубився, — хлопчик знизав плечима.

— Не переживай, вони обов’язково знайдуться, — заспокоїв його Тарас. — Ходи сюди, до вогнища.

Хлопчикові дали бутерброд, налили чаю, і він принишк, дивлячись на багаття. Тарас тримався поруч, адже думав, що дитина перелякана і почувається самотньою. Проте його новий знакомий не особливо засмучувався і виглядав цілком задоволеним новою пригодою.

— Гарно як, — сказав Руслан, — обводячи рукою осяяну вогнем галявину, де густо сиділи і стояли люди. Вже тут і там лунали жваві розмови, десь навіть зринула пісня. Спершу легка і несмілива, мелодія незабаром вирвалася на волю, поширшала, немов повновода ріка.

— Ага, немов свято, — сказав Тарас.

— Чому “немов”? — озвався трохи збоку той самий сивий чоловік, який нещодавно згадував про своє дитинство. — Сьогодні і справді свято. День незалежності. Хіба ти не знаєш?

— У нас, на Марсі, трохи інші свята, — Тарас винувато розвів руками.

— То ти з Марса? Нічого так! А марсіян бачив? — у хлопчика загорілися очі, він завовтузився у своєму кубелечку з ковдри.

Але Тарас ще не встиг відкрити рота, щоб відповісти, як до вогнища підбігла заплакана темноволоса жінка, а за нею поспішав високий чоловік.

— Ось він, тут! — вигукнула незнайомка і схопила Руслана в обійми. — Синочку, любий!

— Мамо, ну облиш, ма, — пручався хлопчина. Йому, здається, було незручно перед новими знайомими, боявся, що скажуть про нього “мамин мазунчик” або щось подібне.

— Дякуємо, що прихистили Руслана, — звернувся батько хлопчика до людей біля вогнища.

— Та немає за що, — відповів старий. — Треба допомагати один одному, особливо у скрутні часи.

— А наш будинок геть розвалився! — вигукнув Руслан хвальковито.

— Знайшов з чого радіти, — цитьнула на нього мати.

— Нічого, скоро все відбудують, буде ще краще, головне, що всі живі, — зауважив Андрій.

Вони ще довго сиділи біля вогнища, співали, розмовляли, а коли на сході запалахкотіли перші сонячні промені, Руслан, потираючи очі кулачками, довірливо прошепотів Тарасу:

— А я, коли виросту, теж на Марс полечу!

— Прилітай, — кивнув Тарас. — Обіцяю організувати тобі екскурсію!

***

Сонце зійшло і осяяло прозорі струмочки туману, що клубочилися між деревами. Пахло травою, яблуками і серпневими квітами. Люди роззулися і стояли босоніж на прохолодній землі, відчуваючи неабиякий приплив енергії.

Хтозна, можливо потрібно було пережити стихійне лихо, щоб озирнутися навколо і відчути себе нарешті живим, а не мешканцем віртуального світу?

Така думка, певно, зринула в головах у багатьох людей одночасно. Вони йшли і дивилися навколо зачудовано, немов уперше бачили це місто і красу своєї землі. Це був справжній День незалежності, який запам’ятається назавжди і багато чому навчить...