ПРИ ФОНТАНІ

Вулична Революційна Стихія. Серед народних хвиль на верхів’ї кам'яно-сірого стрімчака трибуни – такий собі Трибун зі своїм багатоголовим Оточенням. Люто зиркаючи навсебіч, він затавровує існуючий режим, що так нічого й не дав людям за 30 незалежних літ. Оточення ствердно кива всіма головами.

Бурхливий людський потік вносить свого обранця до Вищої Асамблеї, де перепуджені «Колишні» покірно схиляються перед ним. Висунутий з владних мас Розпорядник клянеться, мовляв, так-то вони люди нічогенькі, от тільки владою… попсовані. Але ж тепер усі сумирно чекають його вихідних директив.

Не даючи оговтатись, Розпорядник знайомить Трибуна із державним залаштунком: із кулуарами та коридорами влади, політичною кухнею, полем апаратних ігор та залом міжгрупового торгу, а також дільницею фінансових схем та ділянкою відгодівлі кадрів. Нарешті, зі свята святих – підкилимним виворотом правління!

У відповідь тріумфатор не добираючи слів лає й криє присутніх. Усіх, хто геть забув свою генеральну роль, свою величну місію – служіння народові! Хто за технологією політпроцесу, в буднях поточних дебатів втратив орієнтацію на вищій національний інтерес.

«Колишні» винувато ридають від запізнілого прозріння. Під кінець вибухає така сама навіжена овація. Не ховаючи сліз, зала аплодує стоячи: «Ось він, наш новий лідер!»

Тріумф відгримів, оркестр замовк. Зала встає і кудись направляється. Не помічаючи цього, Трибун продовжує грізно сваритися у відключений мікрофон. «Офіційну частину завершено, – перепиняє його Розпорядник. – Ходімо!» – «Куди?» Це запитання викликає загальний подив: «Як-то куди?» – вирячилися всі: «Та до фонтану ж!» – «До якого ще фонтану?»

П'ять секунд зала спантеличено мовчить, а далі вибухає сміхом! Законодавці підхоплюють Трибуна і з диким реготом проносять його всіма кулуарами, коридорами й кухнями, трощачи й чавлячи все, що тільки-но благоговійно демонстрували йому і всюдисущим журналістам.

Героя виносять на заднє подвір'я парламенту. По центру тут – ампірний, 50-х років мармуровий фонтан. Тут-таки вздовж паркану вишикувалися Товстопузі – олігархи з відрами в руках. Це ті самі «Колишні», але з начепленими бутафорськими черевцями. Деякі з них у циліндрах і з пенсне, інші – так. Трохи далі переминається другий ешелон: лобасті лобісти з важкими валізами, різнопрофільні рєшали з відстовбурченими кишенями і зовсім уже простий люд – занощики з конвертиками напоготові.

«Чи рясно сьогодні фонтанує?» – запитує Розпорядник. – «Ні, батечко – кланяються Товстопузі, – важкі бо нині часи». – «Та ви що, – обурюється він, – не чуєте, що діється? Не бачите, хто завітав? Мізки жиром запливли? Нащо ми вас у Товстопузі призначали? Що ви нам обіцяли за це? Чи, може, реприватизації захотіли? Під справжні тендери та й на зовнішніх ринках?»

Остання фраза кидає пузанів долі: «Змилуйся, батечко, не губи! Зробимо, настачимо! Все, що є, віддамо! Останню сорочку знімемо!

– Що ви віддасте, вбогі? Що у вас є свого? – Розпорядник і сам спантеличений думкою про чесний тендер. – Тільки й того, що ми вам відміряли у 90-х… – він розвертається до «Колишніх». – Біс із ними. Хоч щось іще крапає… Стоп, братва! Першим сьогодні – наш Трибун!

«Колишні» розступаються, схвально мугикаючи.

Товстопузі метушливо повертають кран, і сталінський раритет починає сочитися валютно-гривевою масою, лисніючою у затінку його центральної скульптурної композиції. Чавунні тії постаті – стаханівець з відбійником через плече й трактористка с величезним кермом від трактора "Фордзон" – начебто скептично кривляться, пригадуючи тучні радянські роки. Коли з-під їхніх ніг дружно алкали не лише орди рідної номенклатури, але й незліченні іноземні гості всіх мастей і окрасів. Які не схожі учасники тих славетних оргій на теперішніх «хазяїв життя», пошарпаних у підкилимних бійках, посмиканих квітчастими революціями по сусідству, власними азійскими традиціями й смішнючими західними санкціями.

Вишкіривши з гарчанням жовті ікла, «Колишні» насуваються на жалюгідні тіньові потоки.

– Схаменіться! – лунає фальцет Трибуна. – Хіба ви не чуєте? Це гомін часу, це наш народ, чорт вас забирай! Пограбований, принижений вами народ! Вони поруч – отут, за парканом!

«Колишні» неохоче повертаються до людської подоби. З тугою загнаного звіра дослухаються вони до гомону Вуличної Стихії.

– Народ закликав мене сюди, – Трибун опускає очі. – Я не можу не виправдати сподівань... Я повертаюся до них!

Гоголівська німа сцена.

Трибун наче той криголам розрізає Революційну Стихію у бік помосту, звідки йому махає покинуте Оточення. За ним в ешафотному настрої шкандибають «Колишні». Двоє тримають Розпорядника - ноги його підкошуються, погляд відсутній.

– Любі друзі! – починає Трибун. – Ви направили мене навести лад у «верхах». І ми побачили, що там діється! Ось вони, наші обранці! Замість праці на спільне благо, вони інтригують по кулуарах, лобіюють на стороні та ухиляються від засідань, не забуваючи регулярно піднімати собі платню! Що нам з ними робити, як змусити їх виконувати свою роботу? Ледарів та бракоробів у нас карають копійкою! За весь розбрід і хитання, за розвал законодавчого процесу ми їх не пробачимо! Допоки цей бардак не припиниться, поки засіки не наповняться, а справи не налагодяться, поки економіка не стане економнішою, а політика – політичнішою, зарплати їм – КАТМА!

Серед тиші над нашорошеними вухами Вуличної Стихії пливе тихе хлюпання. Це заструменів фонтан у стінах Асамблеї.

– Ви чуєте? – обертається Розпорядник. – Чуєте?

Першими радісно репетують колишні «Колишні». Далі – й весь натовп: «Ур-р-ра!»

– Геніально! Вся вулиця… – шепоче Розпорядник. – Та що там вулиця, весь народ… вся країна… ВКОТРЕ ЩАСЛИВА!

І народ тріумфує! Особливо трибунове Оточення. Радісно гризучись між собою, воно потроху вже приміряє на себе оті бутафорські черевця.