Дух ширяє, вільний від кайданів минулого

Гірська річка шумить за десяток метрів, направляючи за своєю течією вітер. Кінь лязгає копитом по камінню, ніби, підганяє. Прив'язана до дерева мотузка, туго тримає його міцну шию. Він починає сердито іржати.

— Я чую тебе, Дервіне.

Чоловік шипить, тримаючи рушницю мозолистими руками. Він полює на диких зайців, майже дві години, але через регіт Дервіна, певно, залишиться без вечері.

Тіло задеревеніло. Він лежав на полі, в одному положенні, видивляючись довгі вуха, як виявилось - безрезультатно.

Час збиратись й відвести жеребця до конюшні. З самого ранку, Дервін був роздратований, чим викликав подив у чолов'яги, адже кінь ще вчора, був спокійніше удава.

Евен підіймається з сирої землі, обтрушується, й випускає нещасний видих. З рештою, сьогодні ввечері, знову доведеться їсти рибу.

— Гей, друже, – він легко прочесує кінську гриву, розв'язуючи мотузку. – Ходімо, нам ще розпалювати вогонь.

Вони перетинають стрімкий потік води по старому мосту, проходять повз валуни каміння, які скотились з гірського схилу. Зупиняючись біля зелених пагорбів, Евен підбирає з трави залишені ним зранку, стріли, і повертає на вузьку стежку, вздовж якої стоять невеликі за розмірами, дерев'яні будинки.

Чоловік заводить білогривого до конюшні, накидаючи йому сіна.

— Я не знаю, що ти хочеш, друже. – Кінь фирчить, махнувши хвостом. — Принести тобі ще води?

Евен виходить на вулицю, бере відро та йде до криниці. Набравши до країв, повертається, але свого коня не знаходить. Конюшня порожня, тільки сіно розкидане по землі.

— Дервіне? – вода виливається та обмочує йому ноги, але він не помічає цього. — Дервіне?

Він жбурляє відро, та шалено озирається по сторонах. Не перестаючи гукати, Евен вибігає до стежки. Минає пагорби, мокре взуття зісковзує з ноги, він скидує і другу пару, залишаючись босоніж.

Картає себе за те, що недоглядів, знав ж, що жеребець сьогодні був не в дусі.

Раптом чує іржання. Звук дзвінкий, мабуть, десь біля річки.

Він знайшов його. Білогривий зачепився мотузкою за кущ, в його зубах стиснуті стріли. Ті самі, його Евена, стріли.

— Дервіне! Чому ти тут? – Чоловік намагається підійти ближче, але кінь фирчить, продовжуючи боротись з мотузкою. — Тихіше, гей, дай я тебе розв'яжу.

М'який тон, здається, трохи заспокоює його і Евену вдається розплутати шворку.

— То що, мисливцю, ти хотів зловити для мене зайців? – Чоловік по-доброму сміється, погладивши короткошерсту шию.— Ти справді вірний друг. – Він забирає стріли з пащі.

Евен відколи себе пам'ятає, ріс з старшими братами, які тепер живуть зі своїми сім'ями, в кінці селища. Батьків не було. Коли йому виповнилось сім, вони на світанку вийшли на полювання, так і не повернувшись. На п'ятнадцятий день народження Корг з Мейном привели додому Дервіна, крихітного і тримтячого.

Гори були для них домівкою, а гірські ріки своїм шумом давали поштовх осиротілим серцям.

Евен робить глибокий вдих свіжого повітря, дух ширяє, вільний від кайданів минулого.

Його ім'я означає - лучник. Він тихо посміється. Його стріли ніколи не потрапляли в ціль. Але, тепер у нього вже є справжній мисливець, тому не страшно, якщо навіть, до кінця життя він буде харчуватись тільки рибою.