КАПУЧІНО

За столиком книгарні-кав’ярні «Сяйво», десь на тому боці торговельної зали біля вікна, помішуючи в чашці капучіно, нудьгувала така собі ВОНА.

А навколо, спробуйте уявити, вирувало життя: хтось із кимось зустрічався, купував книжки, навіть дарував квіти. Гамірна компанія весело проводила зустріч, присвячену «поетичним тропам». За вікнами діловито снували перехожі – вочевидь, у пошуках укриття з нагоди чергової, вже котрої за сьогодні повітряної тривоги. ВОНА, певне, нікому не заздрила, ВОНА сумно всміхалася всім.

Знічев'я ВОНА торкнулася помереженої, чорно-білої серветки на столі – і раптом (о, диво) зазвучала фортепіанна нота! ВОНА злякано озирнулася навсебіч, чи не завадила комусь? Все ж таки – книгарня… Але ні, жоден відвідувач, покупець або навіть продавчиня-консультантка радше за все не почули тих її уявних звуків.

Тоді, дивлюся, вона потроху починає перебирати видимі тільки їй клавіші на серветці. І, що це: гамір каф-книгарні стихає, замість сміху, сторонніх розмов і самої сирени все впевненіше зазвучала її музична тема. Я ж бачив, ВОНА так мрійливо підняла очі догори... Думаю, це було щось сумне й романтичне. Чи не 14-та до-дієз-мінор Бетховена?

Аж тут мою увагу : тією таки Великою Васильківською вулицею чимчикує ВІН (весь такий замріяний, в навушниках).

У цей момент ВІН, йдучи повз кафе, раптом знімає навушники – та це ж його музика, тільки в іншому аранжуванні! ВІН завмирає, повертається, бачить за вікном ЇЇ, стає трохи збоку, аби лишатися непоміченим. ВІН слухає і явно милується НЕЮ. Тема звучить все виразніше – заглиблена в себе, ВОНА, грає. Звуки вулиці також затихають, кольору на екрані стають все більш насиченими.

Камера від'їжджає, вихоплюючи ЙОГО, який раптом… опинився за тим самим столиком. ВОНА збентежено перестає «грати».

ВІН також збентежений, однак знаходиться: «Смачна кава?»

«Смачна», - ще більше губиться ВОНА.

Знову зависає пауза та раптом переривається його серйозним «Можна скуштувати?»

ВОНА кидає швидкий погляд і знову задумливо повертає очі в чашку: «Можна».

Раптова ідея змушує ЇЇ рвучко допити залишки кави, при цьому губи помітно вимазані пінкою: ось, мовляв, будь ласка, пробуй на мені.

ВІН обережно тягнеться, щоб зняти пробу. Музична тема - кресчендо ...

Але музика обривається – на скло перед НИМ падають перші краплі дощу. То все тільки мрії – ВІН усе ще перед вікном, серед галасливої, чорно-білої вулиці, і дощ повертає до реальності. ВІН щулитися, піднімає комір і, зітхнувши, йде у своїх справах. Але що таке, тепер в його навушниках – тема в ЇЇ виконанні!

Дивлячись в порожнє вікно, ВОНА продовжує інтенсивно грати, вся обстановка кав’ярні підігрує ЇЙ: в такт музиці гримлять в бачку ложки, дзвенять келихи над стійкою, пихкає кавоварка. ВОНА щосили мріє. Чи молиться.

І от ВІН знову за столиком кафе (здивований і мокрий): «Можна спробувати?» ВОНА рішучіше: «Можна!»

ЇХ губи майже торкаються, коли камера знову від'їжджає – «кафе» навколо НИХ раптово гасне, зникає, стає хромакей-студією, майданчиком із професійною знімальною групою. Режисер дякує всім за вдалий кадр, звукач поправляє ЙОМУ петличку, гримерка пудрить ЇЙ носик, оператор «балансує» аркушем паперу ... ВОНИ невдоволено озираються: що це означає? Куди зник ЇХНІЙ світ?

Камера знову від'їжджає від наших героїв, і виявляється, що ВОНИ тепер уже на екрані кінотеатру. Парочка бачить ... глядачів, що спостерігають за НИМИ! Люди тупо жують попкорн, сьорбають «Колу». Звукова атмосфера теж відповідна, кінотеатральна.

ВОНА обурюється, ВІН також невдоволено заглядає через екран. «До побачення!» – різко заявляє ВОНА. «До побачення», – підтверджує ВІН, раптово закриваючи шторку, що казна-звідки взялася перед об'єктивом. Не смійте, мовляв, підглядати за нашими мріями!

На тлі темної штори під тему фільму пропливають заключні титри. Останнім рядком – «КІНЕЦЬ ФІЛЬМУ». Раптово ВОНА відсмикує штору, на обличчі переляк, адже кінець фільму – це кінець ЇХНЬОГО життя як кіногероїв. ВОНА намагається рукою зупинити пливучий рядок, ВІН допомагає. Спільними зусиллями ЇМ вдається засунути «КІНЕЦЬ ФІЛЬМУ» назад, під обріз кадру. ВОНИ вільні ... але ж ні – ВОНИ стиснуті чорною рамкою кіноекрану, адже в кіно все, що поза кадром – не існує.

Тоді ВІН хапає різко окреслений край, ще трохи зусиль, і обріз екрану піддається, ламається! ВОНА також починає посилено розширювати ЇХНІЙ життєвий простір. Виламавшись з рамок, ВОНИ знову опиняються у звичному світі, у тій самій кав’ярні. ВОНИ кидаються геть. На свободу! У реальну, сонячну дійсність! Під музичну тему камера пливе над ЇХНІМИ головами.