ЛИСТ КОХАНІЙ

ПАМ'ЯТІ ВАСИЛЯ МАКАРОВИЧА

Уявімо собі посеред розкоші приватної бібліотеки, при палаючім каміні – високого, міцного чолов’ягу (бл. 60, розстібнута сорочка, спортивні штани, капці). Обличчя його ми не бачимо, переважно – руки. Що це він робить? Він любовно відкриває, гортає, читає, а після – шматує і кидає у вогонь якісь книжки, папки… альбоми.

З-поміж сірих непримітних палітурок висковзує старий, затертий лист. Він мало не вирушає слідом за іншими паперами, та чомусь завмирає просто над багаттям, прибирає напругу з обличчя, заспокоює, вмощує на стільця.

Після того до нас звертається втомлений, зі знайомим південно-східним акцентом голос.

ГОЛОС: В пятнадцать лет я писал свое первое любовное письмо. Невероятное письмо. Голова у меня шла кругом, в жар кидало, когда писал, но – писал.

Лист уклався на край поспіхом заваленого столу і, вочевидь, натякнув на несподівано скромний сімейний альбом із загального стосу. На першій сторінці альбому – фото молодої, усміхненої жінки.

ГОЛОС: Как я влюбился… Она была приезжая – это поразило мое воображение. Все сразу полюбилось мне в этой девочке: глаза, косы, походка.

Не без вагань альбом також прямує до каміну.

В руках чоловіка – кілька світлин. Дружні застілля, «культурний відпочинок» з колегами в лазні. На першому плані – персаті красуні. Усі топлес.

ГОЛОС: Нравилось, что она тихая, что учится в школе (я там уже не учился), что она – комсомолка.

Одну за одною, картки поглинає полум'я.

Таблетки, пакетики з білим порошком, шприци, золота ложечка для кокаїну – все ховається в шкатулку й опиняється у великій металевій скрині посеред кабінету.

ГОЛОС: А когда у них там, в школе, один парень пытался из-за нее отравиться (потом говорили, только попугал), я совсем голову потерял.

З усього згаданого на столі залишається невеличка білосніжна «доріжка». Трохи довша за 10 сантиметрів. Вона звичним чином зникає у глибокім вдиху крізь скрученого червінця. Що таке 10 см? Пусте. Так, задля годиться...

Надходить черга стінного сейфа за гобеленом. Звідти у довгасту скриню обережно перекочовують пачки купюр у банківських стрічках. Із грошима, скільки б їх не було, не метушися. Гроші люблять спокій.

За ними йдуть оксамитові мішечки з ювілейними монетами і банківськими металами. Туди ж – укритий золотом, ампірно розцяцькований іменний ствол. Потім – простецькі супермаркетівські пакетики з ювеліркою. То таке, поверхневий досип.

На весь той мотлох кубатури не вистача, доводиться трамбувати. Руками. Ногами.

Не довго і захекатись...

ГОЛОС: Не помню теперь, как случилось, что я пошел провожать ее из клуба. Помню, была весна… Я даже и не выламывался, молчал. Сердце в груди ворочалось, как картофелина в кипятке. Не верилось, что я иду с Людмилкой (так ее все называли – Людмилка, и это тоже мне ужасно нравилось!), изумлялся своей смелости, страшился, что она передумает и скажет: «Не надо меня провожать», и уйдет одна.

Утрамбувавши нехитрий скарб і начепивши з обох боків замки, чолов’яга сідає на сталеве віко, зітхає.

ГОЛОС: И мучился – господи, как мучился! – что молчу. Молчу, как проклятый. Ни одного слова не могу из себя выдавить.

Погляд зупиняє надкамінна картина: наш герой за трибуною парламенту, в правій руці – бутафорська булава.

ГОЛОС: А ведь умел и приврать при случае…

Він відкриває платтяну шафу, там – незрозумілого рангу генеральська форма з безліччю орденів. Притискає кітель до серця, пожадливо вдихає запах.

ГОЛОС: На прощанье только прижал Люду покрепче к груди и скорей-скорей домой, как на крыльях полетел. «Ну, гадство! – думал, – теперь вы меня не возьмете!» Сильный был в ту ночь, добрый, всех любил… И себя тоже. Когда кого-нибудь любишь, то и себя заодно любишь.

З неприхованим жалем чоловік відгвинчує ордени, складає на звільнений простір біля затертого листа.

ГОЛОС: Потом я дня три не видел Люды, она не ходила в клуб.

Перед нами – спогади героя: ресторанні гулянки, п'яні танці, бійки.

ГОЛОС: «Ничего, – думал, – я за это время пока осмелею». Успел подраться с одним дураковатым парнем. «Провожал Людмилу?», спросил он. «Ну». «Гну! Хватит. Теперь я буду».

З неприхованим роздратуванням чоловік намагається підважити скриню – де там!

Він відчиняє одну з дверей, жестом когось запрошує.

До кімнати заходить шафоподібнє сек'юріті з навушником і кобурою під пахвою. Козиряє. Чоловік вказує на ящика. Запрошений із надривом, але все ж таки дужає кляту скриню. Забирає з собою.

ГОЛОС: Колун парень, ухмылка такая противная… Но здоровый. Да я умел «брать на калган» – головой бить. Пока он махал своими граблями, я его пару раз «взял на калган», он отстал.

Чоловік підходить до вікна, вдивляється крізь паморозь у ніч.

Знову його спогади: міліція приборкує п’яну кампанію. Всіх виводять назовні, закрутивши руки за спину.

ГОЛОС: : А Людмилы – нет (потом узнали, что отец не стал пускать ее на улицу). А я думал, что ни капли ей не понравился, и она не хочет видеть меня, молчуна.

Серед затриманих – кілька жінок з підбитими пиками. Всіх кидають у старомодні, але, як на той час, новенькі автозаки.

ГОЛОС: Или – тоже возможно – опасается: выйдет, а я ей всыплю, за то, что не хочет со мной дружить. Так делали у нас: не хочет девка дружить с парнем и бегает от него задами и переулками, пока не сыщется заступник.

Сцени засідань райсуду. Когось ведуть тюремним коридором.

ГОЛОС: Вот тогда-то и сел я… за письмо.

Відкриваються ящики столу. Знову виймаються й шматуються папери, лягають у тепер уже ледь тліючий попіл каміна.

ГОЛОС: Слушай, Людмила, – писал я, – ты что, с этим Иванов П. начала дружить? Ты с ума сошла! Ты же не знаешь этого парня – он надсмеется над тобой и бросит. Его надо опасаться, как огня, потому что он уже испорченный.

Серед архіву – порнографічний журнал. Чоловік посміхається, гортаючи й мацаючи його. І теж із жалем – у вогонь.

ГОЛОС: А ты девочка нежная. А у него отец родной – враг народа, и он сам на ножах ходит. Так что смотри.

В руках у чоловіка – папки кримінальних справ зі штемпелем «ЗАКРИТО».

ГОЛОС: Мой тебе совет: заведи себе хорошего мальчика, скромного, будете вместе ходить в школу и одновременно дружить.

В каміні корчаться світлини нашого героя у віці років двадцяти. Фас, профіль – бритоголовий, на тлі мірної лінійки.

ГОЛОС: А этого дурака ты даже из головы выкинь – он опасный. Почему он бросил школу? Думаешь, правда, по бедности? Ага! Он побывал в городе, снюхался там с урками и теперь ему одна дорожка – в тюрьму. Так что смотри.

Одна за одною папки розшиваються, вивертаються в камін. Вміст ворушиться коцюбою до повного прогорання.

ГОЛОС: С какими ты глазами пойдешь потом в школу, когда ему выездная сессия сунет в клубе лет пять? Ты же со стыда сгоришь.

У спогадах – жінка в чорному простягає у віконце передачу: яблука, печиво, цигарки... За нею – довга-довга черга.

ГОЛОС: Что скажут тебе твои родные мать с отцом, когда его повезут в тюрьму? А его повезут, вот увидишь. У него все мысли направлены – где бы только своровать или кого-нибудь пырнуть ножом.

Поруч із чорною жінкою сором’язливо відводить очі усміхнена дівчина з фотографії.

ГОЛОС: Ну, тебя он, конечно, не пырнет, но научит плохому. Какая про тебя слава пойдет! А ты еще молодая, тебе жить да жить. А его песенка спета. Опасайся его. Никогда с ним не дружи и обходи стороной.

Чорно-білі сцени тюремного життя: маслянистий чифір в літровій банці, саморобні карти, на кону – самокрутки і шматочки цукру. Всі посміхаються золотими нечищений зубами.

ГОЛОС: Он знается с такими людьми, которые могут и квартиру вашу обчистить, тем более что вы – богатенькие. Вот он на вас и наведет. А случись ночное дело – прирезать могут. А он будет смотреть и улыбаться.

Чоловік сумно вдивляється в темряву за вікном.

Знову з минулого: він у молодому віці (лисий, в арештантській робі) щось пише, зігнувшись над тумбочкою в камері і злодійкувато озираючись. Наступний кадр: так само потай він віддає написане офіцеру охорони.

ГОЛОС: Ты никогда не узнаешь, кто это писал, но писал знающий человек. И он желает тебе только добра. Вот так.

Раптово ніч розрізають габарити двох гелікоптерів. За піднятою гвинтами сніжною курявою важко щось розгледіти.

З іншого боку в кімнату входить молода, фарбована блондинка. На грудях у отворі розхристаної куртки поблискують не менше сотні разочків бус і ланцюжків.

БЛОНДИНКА: Витёк, ты чё? Бросай, давай, полетели – их там за оградой больше тысячи! Охрана разбегается, слышишь? Давай, давай, они щя на штурм пойдут! Шо ты стоишь, как этот самый?

Вона трясе його, загальмованого, за плечі. Її крики все тихіше – яке вони мають значення?

ГОЛОС: Много лет спустя Людмилка, Людмила Александровна, моя бывшая жена, глядя на меня грустными, добрыми глазами, сказала, что я сломал ей жизнь. Сказала, что желает мне всего хорошего, посоветовала не пить много вина – тогда у меня все будет в порядке.

Перед нами – знаменита промова про «наколоті» апельсинки.

Чоловік, блондинка, інші люди виносять з резиденції важкі ящики, валізи, якісь безформні пакунки. Все це заноситься у два принишклих посеред двору гвинтокрила.

І от уже чоловік дивиться з кабіни на зникаючі внизу білі дахи й заметені паркові алеї. Чи це за ним, за тим покинутим раєм тужить він?

ГОЛОС: Мне стало нестерпимо больно – жалко стало Люду и себя тоже. Грустно стало. Я ничего не ответил.

На снігу перед величезними кованими ворітьми – збуджений натовп. По діжках горить вогонь. Дехто стискає бейсбольні біти. Очі спрямовані вгору, на силуети повітряних машин, що віддаляються у непроглядний морок.

На столі у бібліотеці – самотній списаний аркуш. Його так і не спалили.

ГОЛОС: А письмо это я тогда не послал.