Вакцина

Небо задихається в темряві густого фіолетового диму – завод робототехніки ні на мить не припиняє отруювати повітря. Лише серпень, а вже листя поодиноких дерев зжовкло, вкрилося іржаво-бузковими плямами та оголило чорні покручі гілля.

Сморід отруйних випарів нагадує пекельну суміш ароматів оцту, тухлих яєць і паленої пластмаси. Від нього майже не рятує тканинний респіратор і кожен вдих відлунює кам'яною важкістю в легенях.

Сьогодні я маю прибути о дев’ятій на місце зустрічі. Щоб не втрапити на очі патрульним, швидкими перебіжками пересуваюся від одного сховку до іншого. Сірі обшарпані споруди проминають повз, мов примари мертвого міста. Лише на мить почуваюся вільною, коли втомлений подих вітру розвіює в пам’яті тіні загиблих.

Ранкову тишу руйнує несамовитий, пронизливий крик. Чоловік по той бік вулиці падає долі та смикається у конвульсіях. Зболене волання перетікає у хрипи. З рота у бідолахи струменить багряна піна. Новий штам коронавірусу Петрова вбиває вісімдесят відсотків невакцинованого населення, як нещодавно писали в науковій статті. І, схоже, цього разу не збрехали, бо подібні випадки смертей стали звичним явищем. Якщо я не встигну роздобути захисний костюм, то теж незабаром ось так віддам кінці. Зовсім скоро щеплення, яке мені робили ще вдома, поступово перестане діяти... Яким все ж таки безглуздим і недолугим є страх смерті в мертвому, знищеному зсередини суспільстві!

Наче нізвідки виринає патрульний електрофлай з ненависним російським триколором на сріблястому боці. Назовні виходять люди в древніх захисних костюмах, наче в космічних скафандрах. У багатьох країнах Європи давно навіть кожен волоцюга має одяг, що випромінює антибактеріальне і противірусне захисне поле. В Україні ж така розкіш доступна лише обраним представникам влади. Ультранановолокна цього вбрання потрібно періодично опромінювати спеціальними атомними розпилювачами, яких тут не знайти. Тому мій одяг давно перетворився на старе ганчір’я.

Тим часом так звані правоохоронці знімають відео з агонією нещасного хворого. Лише після того, як він смикнувся востаннє й затих, тіло пакують у герметичний контейнер і вивозять. У новинах, присвячених пандемії, регулярно демонструють загибель від коронавірусу Петрова в усіх жаских подробицях, без жодної цензури. Це має спонукати народ робити щеплення.

Якби я не втекла з дому, то не мала б потреби зараз вирушати на пограбування складу, де зберігаються захисні костюми та засоби для дезінфекції.

Як же мені вдалося докотитися до такого життя?

Мій батько – начальник охорони самого владіміра четвертого, президента росії, з якої сорок років тому зняли усі суворі санкції, накладені під час третьої світової війни. Щоб налагодити якісь там політичні відносини, новий президент московської народної республіки публічно набрав собі охоронців з країн, із якими сторіччя тому воювала росія. Ще з дитинства я чула про численні домовленості України з московською народною республікою, які сприятимуть спільному економічному процвітанню та налагодженню мирної взаємодії між братніми народами. Німці доволі швидко перемогли фашизм всередині власної країни після Другої світової війни. Світова спільнота вирішила, що росіяни теж довели своє щире каяття в злочинах своїх предків. (Зрештою з часів Третьої світової війни росія й справді більше не брала участі в жодних військових діях.) Залізна завіса відчинилася й на волю вирвався підступний та небезпечний звір, але всі зрозуміли це надто пізно.

Якщо ненавидіти власних батьків погано, то я ніколи не хотіла бути хорошою! Мені часто дорікали, що я невдячна і зовсім не ціную подарованої долею розкоші.

Але що там було цінувати? Няньки, а точніше наглядачі, наче в буцегарні, відчайдушно намагалися вимуштрувати мене й навчити гарних манер. Фраза: «Твоя поведінка неприйнятна! Ти ганьбиш нас перед поважними людьми!» лунала частіше, ніж запрошення до столу. Щоб відповідати критиці, я почала поводитися ще більш «неприйнятно», в чому досягла неабияких успіхів.

За словами батька, у родині Івченко лише переможці. Мені постійно дорікали, що син чи дочка їхніх чванливих знайомих у чомусь успішніші за мене, тому я повинна скласти екзамени на найвищий бал, а на спортивних змаганнях займати лише призові місця. Від мене вимагалося добре навчатись і здобути перспективну професію. Я не розуміла, нащо напружуватись, коли в нас уже й так було стільки грошей, що вистачило б прогодувати кілька мільйонів безробітних.

Матір захоплювалася численними модифікаціями власної зовнішності й володіла цілою лабораторією. Мене те місце страшенно лякало. На піддослідних людях там перевіряли побічні дії речовин, приблуд та агрегатів, які швидко та безболісно омолоджували, змінювали фізичні параметри чи перерозподіляли жир організмом. Не так давно винайшли прилад, що дозволяє безмежно багато жерти й не гладшати. Матір переймалась лише тим, що подумають її пихаті подруги. Вона постійно торочила, що я маю випробувати на собі подібні сумнівні наукові досягнення. У відповідь я влаштовувала жахливі істерики, тому мені не вкололи жодних модифікаторів зовнішності. Мене з дитинства лякали лікарні й різні маніпуляції, що там проводяться. Батько взагалі хотів сина та наполягав, щоб я змінила стать, що мало допомогти мені успадкувати його посаду або принаймні досягти великих успіхів у військовій справі. Ніхто не питав моєї думки, а я просто мріяла, щоб від мене нарешті відчепилися.

Обзавестися нормальними друзями вдома теж не поталанило. Сигізмунд, син міністра закордонних справ і Тіффані-Місячна, дочка сестри прем'єр-міністра були нестерпними. Міністрового синка я скорочено кликала Мудило. Моїм вірним товаришем був інтернет і гарних манер він мене зовсім не навчив. На своє виправдання можу зазначити, що Сигізмунд мав справді нестерпну вдачу. Він як міг, знущався з прислуги та вередував, що йому принесли не те, що він замовляв. Ще в дошкільному віці я вивернула йому на голову тарілку овочевого пюре зі смаком смажених лобстерів у гострому помаранчевому соусі. Мудило заслужив – він поцупив мій телефон і пожбурив ним у дворецького. Через багато років я дізналася, що недруг дитинства став зловживати стимуляторами свідомості. Вони значно безпечніші за наркотики минулого, але Сигізмунд більше не міг зв'язати докупи й двох слів і весь час дурнувато реготав.

З Тіффані-Місячною взагалі не було про що розмовляти. Вона без упину робила селфі та публікувала їх в інтернеті. У перервах між такою нелегкою справою дівчина змінювала зачіски кожні п'ять хвилин за допомогою персонального робота-помічника. Мені часто здавалося, що це вона дочка моєї матері, а не я.

Ще батьки мимоволі подбали про те, щоб травмувати мою дитячу психіку. Одного вечора я зайшла до своєї спальні та вимкнула світло, збираючись до сну. Незабаром з-під ліжка долинуло моторошне сопіння і ворушіння, а потім виліз справжнісінький монстр! Чудовисько було завбільшки з кота, а з округлого силуету стирчала чи то шерсть, чи то пазурі. Очі лиховісно світилися червоним. Я з пронизливим вереском увімкнула світло в надії, що то просто кіт.

Та стало тільки гірше: на ковдрі сиділа кудлата біла почвара. В неї були заячі вуха, очі та довгі вуса, як у кішки, писок, неначе у бульдога і невеликі крила, вкриті пір'ям. Химера забилась у куток і дихала з відкритим ротом, висолопивши з кривозубої пащі роздвоєний на кінчику язик.

Нарешті, зачувши моє відчайдушне волання, прибігла наглядачка. Вона пояснила, що батьки вирішили зробити мені сюрприз на день народження. Вони вважали, що домашній улюбленець мав навчити мене відповідальності. Пізніше мені було шкода ту істоту, яка мала нещастя стати результатом генетичних експериментів. Тварину заледве не щомісяця возили до ветеринара на лікування, але вона все одно померла через пів року від несумісних з життям мутацій.

Щоб я не заважала батькові з кар’єрою, мене перевели на дистанційне навчання і відрядили до бабусі на десять років.

Із заскленого, хромованого світу з ідеально підстриженими моріжками, де доводилося скніти, я потрапила у зовсім інакшу дійсність. Це було невелике українське місто. Трава і дерева росли хаотично і їхня рясна зелень шелестіла на вітрі. Люди вільно пересувалися без роботів-охоронців, що невідступно слідували за мною назирці. У тісній, але затишній квартирі витав неймовірний аромат яблук і кориці. Бабусині пироги, приготовані за старовинним рецептом, були значно смачніші за корисну їжу зі штучними смаками від нашого шеф-кухаря. На підвіконні, пухнастим пузом догори грілась чорна кицька. Тварина була не породиста, але я б воліла мати домашнього улюбленця з таким ситим і задоволеним виразом морди, як у неї. Там мені випало познайомитися з материною двоюрідною сестрою та її дітьми – Остапом і Марією. Ніхто не хизувався новими винаходами вчених з власної лабораторії, не критикував мою зовнішність і кожен невірний крок. Мало того, вони цікавилися моєю думкою і питали, що я хочу подивитись і куди піти.

Мені пощастило побачити зовсім інший світ, де у звичайних розмовах було щось таке невловне і затишне, але жоден найсучасніший 300D-голограф не зміг би це відтворити. Ми дивилися фільми про минулі роки, де ще знімалися актори, а не всю кінокартину повністю створювали спеціальні програми. У бабусі збереглося кілька старовинних книг. Було так дивно і бентежно торкатись до незвичного гнучкого матеріалу, який в давнину називали папером.

Та нормальне дитинство тривало не довго, бо коли мені виповнилось шістнадцять, батьки примусили повернутися до них. Ні розкішний палац на тропічному острові, ні відпочинок в маєтку на Місяці не допомагали їм знайти зі мною спільну мову. Єдине, що було хорошого в ті часи – це комфортні умови життя та величний і безкрайній океан. Я могла цілими днями споглядати смарагдово-блакитні хвилі й уявляти, як збудую човна та попливу геть з чужого мені світу, що аж вітер у вітрилах засвистить.

Було нудно і нові технічні витребеньки швидко набридали. Батьки не розуміли, нащо марнувати час і наражати себе на небезпеку, вештаючись бозна-де, коли є сила-силенна програм віртуальної реальності, тому мене нікуди більше не випускали. Подорожі в симуляторі віртуальної реальності були надто штучними, прогнозованими та не могли відтворити ту неповторну атмосферу мінливого й різноманітного реального світу.

Спілкуватися з нормальними родичами та друзями я могла хіба що в соцмережах. На всіх пристроях вдома стояли інформаційні фільтри, внаслідок чого я не знала, що діється у світі.

Десь через рік мені таки дозволили відвідати бабусю. Ось тоді я дізналася, що відбувалося насправді. На той час нещодавно з новою силою спалахнула пандемія коронавірусу Петрова. Смертність сягнула понад тридцять відсотків.

Вакцину проти небезпечного недугу створили через тиждень – занадто швидко. Перед тим, як хвороба поширилася на територію України, батько переконував бабусю перебратися до нас на острів. Вона категорично відмовилася, і тоді він надіслав їй цілий контейнер з вакцинами, наказавши використовувати тільки їх. Бабуся змолоду працювала викладачем кафедри вірусології, тож вколовши собі подарований сином препарат, вона ретельно дослідила загальнодоступну вакцину. Результати ошелешили її: вбитий збудник давно відомого коронавірусу містив сліди штучних генетичних мутацій і мав деякі властивості вірусу сказу. Та найбільше вразили ультрананочастинки келаронію, які були вживлені в безпечний видозмінений різновид пріонів. Таким чином, нещодавно відкритий метал накопичувався в головному мозку. Його особливістю було те, що він змінював хімічні та фізичні властивості залежно від частоти випромінювання Коршунова. Ретранслятор для нього винайшов вищезгаданий вчений ще у 2091 році.

— Що це все означає? — запитала я, поглинаючи наступну порцію бабусиного пирога.

— За допомогою цієї вакцини через ретранслятори влада керує людьми, — пояснила бабуся. — Я намагалася поговорити з твоїм батьком, щоб він переконав своїх знайомих високопосадовців припинити зомбувати населення. Та він і слухати мене не схотів. Ми тоді дуже посварилися. Добре, що ти так не схожа на своїх батьків.

Придивившись до людей на вулиці, я зауважила, що з деякими з них стало щось не так. У більшості були похмурі зосереджені обличчя та згаслі погляди, наче в мерців.

Вдома я влаштувала такий скандал, що рідкісні тропічні птахи за вікном принишкли й сполохано порозліталися. Мої вимоги припинити досліди над людьми батько різко відхилив:

— По-перше, це не я вирішую. Ці, як ти кажеш, досліди, попередили майбутню війну з росією. Немає нічого страшного в тому, що населення стало покірним і спокійним. Знизилася злочинність. До того ж саме завдяки підвищенню працездатності народу ми маємо прийнятні умови життя.

Батькові було байдуже, що люди стали безвольними рабами, заради того, щоб ми тут відтягувались на симуляторі реальності та могли жерти й не гладшати. Його не обходило те, що Україна перетворилася на Українську республіку у складі росії. (Під впливом нової вакцини українська влада та більша частина населення проголосували за це.)

У 2100 році в усьому світі набула чинності угода про невтручання у політику інших країн, що допомогло припинити чимало воєн. Відтоді країни Євросоюзу, де суворі карантинні заходи допомогли уникнути пандемії, не в змозі нічим зарадити ситуації.