Розділ 44. Рід Блакитного Місяця

Ми наблизилися до стіни Вищого Міста під вечір наступного дня. Ця була метрів двадцять висотою, що взагалі не дивувало після побачених раніше. Вечірнє сонце гармонійно освітлювало все навкруги, а червона цегла будинків, як і самої стіни, лише підсилювали ці кольори. В цей час навіть білосніжний імператорський замок ставав червонуватим. І якщо вже мова зайшла за нього, то як тільки ми наблизилися настільки близько до нього, мені почало здаватися, що він схиляється наді мною, і ще трішки й має впасти. Виглядав він так, наче я в кілометрі від нього. Але насправді щоб дістатися замку, за словами Юрії, спершу треба пройти близько десяти кілометрів Вищого Міста, потім просто імператорські землі навколо замку, що теж займають не менше місця, а потім і сам замок, що й сам був як якесь місто. Єва та Анна, засновниці міста, вже тоді мали амбіції, і це відчувається.

— Якого біса?! — знервовано запитала Юрія як тільки їй відмовили у вході до Вищого Міста.

Ми підійшли до залізних воріт в цій гарній червоній стіні. На них були викувані різні фігури, які якщо і вказували мені на щось, то лише на те, що вони дорогі. Біля воріт був невеликий, мабуть, на одну кімнату, будинок, теж із червоної цегли. Мені дуже подобається архітектура в цьому місці. Це будинок варти, один із яких вийшов нас зустріти. Він відмовився пропускати нас через зовнішність Юрії та Ігоря. І якщо Юрія хоча б виглядала як імперка, а от Ігор і виглядав як князівець, так ще й одягнений був у лахміття.

— Вибачте, але без перепустки вам не зайти, — строго промовив вусатий вартовий. Чимось він виглядав як ідеальний герой казок про лицарів. Загалом був як і інші вартові, лише плащ червоний, а не білий, і в руках тримав уже алебарду. — Або ж вас хтось зустріне із жителів Вищого Міста та проведе з собою.

— Я Юрія із Блакитного Місяця, — продовжувала настоювати на своєму вона. — Я так одягнена через те, що багато чого пережила за межами Імперії. І не маю перепустки через те, що мала тікати з міста коли Імператор Патрокл боровся з сенатом.

— Вибачте, але це не докази, — із кам'яним обличчям промовив він.

Не знаю, що маємо робити в такій ситуації. Просто силою вломитися не вийде, хіба лише через в'язницю. Я та Ігор вирішили стояти осторонь і повністю покластися на Юрію. А вона не знайшла нічого кращого, ніж запалити вогонь у повний зріст перед вартовим у формі жінки одягненої в сукню, що почала танцювати. Спершу вартовий взяв міцніше алебарду, явно злякавшись, але потім задумався.

— Таке згодиться? Я розумію, що магія теж не зовсім доказ. Але ми в дорозі пробули дуже довго, тікаючи від самого Заброди до Імперії.

— Від чого? — запитав вартовий.

— Так Великий Ліс в Об'єднаних Князівствах називають, — додала Юрія.

— А, так, зелені спалахи, — гірко посміхнувшись сказав він та поглянув на залізні ворота. — Вже і в нас їх видно вночі.

— То що, можна пройти? — із надією запитала Юрія.

— Звісно, що ні, — різко відповів чоловік. — Якщо ти з роду Блакитного Місяця, то зараз я пошлю туди свою людину, нехай переконається в цьому.

Це було краще, ніж жити під стіною, і вже за хвилину з будинку вийшов молодий чоловік та одразу ж пішов за ворота, прихопивши з собою коня. Сподіваюсь, у Юрії вдома буде хтось, хто зможе провести нас за ворота.

— Скільки часу це займе? — запитала я підійшовши до Юрії.

— Мій маєток десь посередині між зовнішніми межами Вищого Міста та внутрішніми, — відповіла вона та важко видихнула.

Чекати довелося довго, і навколо вже починало темніти, як ворота нарешті відчинилися і перед нами зупинилося два вершники. Один із них був вартовий, що одразу ж пішов по своїм справам, а інший виглядав зовсім інакше. Це був старий сивий чоловік з коротким волоссям та охайними вусами такого ж молочного кольору. Одягнений у білу сорочку та чорну жилетку поверх. Штани теж були чорні та виглядали недешево. За його спиною звисав коротким меч, що не зовсім пасувало до його зовнішнього вигляду. Він без зайвих слів зліз з коня та поклонився перед Юрією, приклавши праву руку до серця.

— Пані Юріє, дуже радий Вас бачити, — промовив він, але розгинати спину не поспішав. — Ваш вірний лицар-слуга очікує наказу.

— Досить, Бернарде, — промовила Юрія. — Проведи мене та моїх двох друзів до маєтку. А потім займися новими пропусками для нас.

— Як скажете, пані Юріє, — відповів він та нарешті підвів погляд. Він оглянув мене та Ігоря з голови до ніг, а потім марно спробував когось побачити за нашими спинами. — А де Лебек?

— Він загинув у бою, Бернарде, з клятими ординцями, — відповіла Юрія та осідлала свого коня, після чого я приєдналася до неї. — Знаю, що ви були друзями. Але думаю, що тобі буде приємно знати, що він загинув як справжній воїн. Думаю, він добре використовував все, що дізнався з твоїх уроків фехтування.

— Ось воно як, — засмутився Бернард. — Це сумна звістка, бо ми справді були друзями. Що ж, прошу слідувати за мною, я буду вашим провідником. В самому Вищому Місті теж багато вартових, які попросять показати перепустку.

Здається, я бачила посмішку на обличчі вартового, коли ми проїхали повз нього до Вищого Міста. Та така ж посмішка виникла і в мене, коли я побачила величезні триповерхові будинки та сади, що їх оточували. Вони були за сталевими кутими парканами, що хоча і високі, але за ними було добре видно всю ту красу по ту сторону решіток. Видно було і прислугу, що працювала в садах, і самих господарів, що займалися всякою дурнею за мірками князівств. Та стіна, що оточує Вище Місто, наче розмежовує два різних світи, і в цьому світі живуть щасливо. Всі обличчя, що я бачила, були суто імперськими.

Ми повільно, чомусь взагалі забувши про поспіх, просувалися бруківкою, що була прокладена цією дорогою. Вулиця широка, пряма та охайна і закінчувалася десь дуже далеко, мабуть, воротами до призамкової території. Дуже зручно, що місто побудоване у вигляді кілець. І за деякими будинками, крім замку імператора, я розгледіла ще якусь високу будівлю. Вона теж виглядала як замок, але була більш витончена, та, мабуть, не пристосована до облоги. В прогалинах між маєтків було видно, що там були високі різнокольорові вікна та багато загострених верхів. Мабуть, це і був той Університет Магії, про який я стільки чула, що одразу ж підтвердила і Юрія:

— Це Університет Магії, — промовила вона з ностальгією дивлячись на нього. — Лише у нього є право бути розташованим тут, хоча місцеві й проти такого.

— Чому проти? — запитала я.

— Бо студенти сюди прибувають з різних куточків Континенту. Не всі раді наявності нечистокровних в межах нашої території, — відповіла вона. — Мабуть, через деякий час, я поновлюся на навчанні. А взагалі, є ще одна будівля Університету, але вже в Середньому Місті. Там навчають гірше та безплатно, але в заміну змушують проходити службу в армії та працювати на будівництвах і тому подібне.

— Зрозуміло, — все, що я змогла відповісти.

Не лише у Юрії таке ставлення до всіх, хто не вищий імперець, хоча й маю визнати, що в ній помітні зміни в цьому плані. Проходячи повз нас, на обличчях місцевих запросто можна було побачити прискіпливі погляди на Ігоря, на що він сам особливої уваги не звертав.

— То хто Ваші друзі, пані Юріє? — запитав лицар-слуга.

— Цю красуню звуть Діана, — промовила Юрія та вказала пальцем собі за спину, наче без цього він би не зрозумів, що мова не про Ігоря. — Вона із Сірих Птахів, куди їздив мій дідусь. Вона дуже сильна та вправна лучниця, і арбалет у неї в сумці непоганий. Її рід наполовину з Євіанни, тож можна вважати, що вона повернулася додому.

— Приємно познайомитися, пані Діано, — відповів Бернард. — Я чув про Вас від Лебека.

— А це Ігор, мій майбутній чоловік та батько моїх дітей, — чи то жартома, чи може ні, промовила Юрія. Ігор на ці слова навіть почервонів, а от обличчя Бернарда було нерухомим. — Ти будеш його навчати фехтуванню, Бернарде. Раніше я хотіла найняти для цього когось іншого, але все ж ти підійдеш краще. Ігор теж із Сірих Птахів. Разом ми пройшли багато смертельних ситуацій та важкі подорожі, то ж ти маєш захищати не лише мене та мою честь, а їхню теж.

Я зрозуміла, що Юрія каже про те, що в Ігоря можуть бути проблеми через його князівську зовнішність, а тому йому не завадить допомога старого мечника. Що ж, добре, що у мене таких проблем не буде, адже всі погляди, що я ловлю на собі від місцевих, переходять у посмішки. Дякую тобі, мамо, за таку зовнішність.

— Звісно, пані Юріє, — сказав чітко Бернард. — Я навчатиму та захищатиму вас усіх. Але спершу ви приймете ванну та відпочинете. Я віддав наказ слугам коли вирушав назустріч вам, і все вже має бути готове.

— А ще мені та Діані потрібне наше найкраще вино, — сказала вона та оглянулася на мене з посмішкою. — І багато.

— Пані Юріє, Ви впевнені? — насторожено запитав Бернард.

— О, Бернарде, не переймайся більше через мій розум. Я розв'язувати всі проблеми з ним, — промовила вона.

Насправді як я думаю, вона частково збрехала, адже якщо і розв'язала проблеми, то лише з Демоном. І то він може все-таки вирватися на волю. А от проблеми з приступами безумства, садизму та іншим… Що ж, це невіддільна частина моєї подруги.

Дорога промайнула швидко за розмовами та незвичними краєвидами. Особливо сильно мою увагу привертав імператорський замок, у деяких вікнах якого було ледь видно світло. Якби я не успадкувала гострий зір від батька, то, мабуть, і не розгледіла б таке віддалене світло. Врешті решт ми зупинилися біля одного з триповерхових маєтків білого, як і майже всі будівлі тут, кольору. Все ж червона цегла зустрічатися в цій частині міста припинила. Бернард спішився зі свого коня та відчинив перед нами ковані ворота, пропускаючи всередину. Від воріт до маєтку йшла бруківка, по обидві сторони якої був сад, і в довжину вона була метрів сто. З лівого боку було видно невелику стайню, а по праву була дерев'яна альтанка, обплетена квітами фіолетового кольору. Біля дверей до маєтку нас зустріло дві жінки, що одразу ж поклонилися Юрії та Бернарду.

— Лаврентіє, давно не бачилися, — весело промовила Юрія жінці десь років сорока, чия форма служанки відрізнялася від тієї, що була на іншій, молодшій служниці. — А це хто така?

— Пані Юріє, це нова молодша служанка. Її звуть Румі. — відповіла та, кого назвали Лаврентією. — Анну знайшли мертвою у Середньому Місті, то ж я була змушена взяти їй заміну.

Так, здається, Юрія колись казала, що раніше в її сім'ї були такі випадки, коли служанок знаходили мертвим за межами Вищого Міста. Тоді вона казала, що це робляться бідняки. Та схоже, що смерть тієї Анни не сильно турбувала Юрію.

— Добре, ходімо в ванну, — сказала мені та Ігорю Юрія, після чого ми увійшли до маєтку. — Вона у мене велика, всі вліземо.

Посеред великої вітальні були широкі сходи, що вели кудись нагору, а вліво та вправо відходило два коридори. Все всередині теж було з білого гладкого каменю та прикрашене різними картинами й візерунками на стінах. За нами одразу ж увійшли дві служниці, що пішли по справам, а от Бернард повів коней до стайні.

— Вдома у князя Ладомиру було як у якійсь дерев'яній халупі, якщо порівнювати з твоїм прекрасним будинком, Юріє, — промовила я оглянувшись на вікна, що мали дуже чисте та рівне скло, з якимось блакитним відтінком. Через це скло в маєтку були переважно холодні відтінки, навіть попри дивні золотисті свічки, що були встановлені на стінах та освітлювали коридори. Вогонь в них був маленьким, але світив добре. І не було схоже, що з часом вони мають погаснути. — Мабуть, коштує це все більше за деякі міста.

— Податки зі всієї Євіанни йдуть в тому числі й чистим імперцям, що живуть у Вищому Місті. Імперія, по суті, існує задля нашого комфорту.

— Це дуже несправедливо, — сказала я посміхнувшись. — Але я рада, що тобі з цим пощастило.

Юрія не стала змушувати нас стояти у вітальні, і ми всі пішли кудись в підвал, де і виявилася, знову ж таки кам'яна, ванна. Вона справді була велика, і в неї б влізло близько п'яти дорослих людей. Забувши про все, ми роздяглися догола та залізли в воду. У воді було щось розведене, а тому вона виглядала мутною та не дуже прозорою, завдяки чому я могла прикривати лише груди рукою. Все ж не горіла бажанням світитися перед Ігорем. Занурившись по шию, я насолодилася теплом та тим, що подорож нарешті завершилася. Запах від того, що розвели у воді, був квітковим, і добре відволікав від зайвих думок, змушуючи уявляти ті самі квіти. Юрія так і зовсім на якийсь час занурилася повністю під воду, від чого її білосніжне волосся розійшлося у всі сторони.

— Юріє, як мені дізнатися, де саме знаходиться аптека моєї бабусі? — запитала я в неї як тільки та показалася з-під води. — Вона десь у Середньому Місті, але це все, що я знаю.

— Хм-м, — задумалась вона. — А ось це вже гарне запитання.

— Лебек знав де вона знаходиться, бо знайшов її на прохання моєї мами, щоб дізнатися про стан будівлі, — сказала я те, що пригадала, сподіваючись, що це хоча б якось допоможе.

— Тоді запитаєш про це у Бернарда. Він був близьким другом Лебека, і можливо ходив туди разом з ним. І тим паче він буде твоєю охороною у Середньому Місті. Тільки не поспішай туди заселятися, добре? Спершу там потрібно буде все привести до ладу. І як і обіцяла, я допоможу тобі з цим, але трішки пізніше.

— Тоді я завтра запитаю у Бернарда, і якщо він знає те місце, піду разом з ним.

— А ми? — запитав здивовано Ігор.

— А вам буде чим натомість зайнятися, голубки, — відповіла я під хитру посмішку Юрії. — Я б не проти прогулятися околицями на самоті, нехай і в компанії охоронця.

— Це не проблема, Бернард буде з тобою, але ти не відчуватимеш його присутності, поки сама не захочеш. Він не із балакучих, а тому зберігатиме відчуття самотності.

— Добре, якщо так, — промовила я та заплющила очі, після чого і сама занурилася під воду.

Відчуваю себе молодою та повною сил, але це лише тілом. Розумом я розумію, що мені вже багато років, які я провела в інших світах. Загалом уже більше сотні… Не рахувала. Але шкода, що ніякої особливої мудрості від цього віку я не отримала, бо блукання лісом особливого досвіду не дає. Я виглядаю на двадцять, може трішки більше, і схоже, що такою і залишуся. Це лише здогадки, але раз я не постаріла у світі чортів, в той час, як моє волосся там росло, то у них є непогане підґрунтя. Жахливо усвідомлювати те, що я цілком можу пережити усіх близьких собі людей… Від цього стає сумно.

Пізніше ми нарешті покинули ванну, коли надворі вже стояла глибока ніч. Ми багато розмовляли та думали, але в основному про наше минуле прожите разом. Цього вечора я пригадувала батьків та деяких жителів Сірих Птахів, старого Силана, сліпу жінку, що приютила мене одного разу, Славку з Ладомиру. Цілком можливо, що з усіх них лише остання досі жива. За Міраю та Сестру Крипти я навіть не переймаюся, адже ті переживуть будь-що, як мені здається. Лаврентія зустріла нас на другому поверсі, де було дві кімнати одна навпроти іншої.

— Пані Юріє, Ігорю, для вас я приготувала цю кімнату, — промовила вона та вказала пальцем на двері. — А для Вас, пані Діано, ось цю. Якщо буде щось потрібне, мене, або Румі, можна знайти на першому поверсі в кімнаті біля кухні.

— Дякую, — промовила я, насправді не відчуваючи задоволення від такого звернення.

— Дякую велике, — промовив і Ігор.

Служанка пішла, і ми одразу ж зайшли до кімнати, що приготували для Юрії. Як і очікувалося, на столі було вдосталь пляшок з вином. Не те щоб я відчувала слабкість до алкоголю, але з таким життям іноді просто хочеться напитися ледь не до смерті.

— А це ще звідки? — запитала Юрія беручи до рук вже знайому нам формою пляшку. — Мені не подобається, що вони можуть сюди приходити, Діано.

Юрія тримала в руках пляшку з вином, яке мені обіцяла чортиха. Мабуть, вона залишила його, а сама одразу ж пішла.

— Це всього лише виконана обіцянка, Юріє, — відповіла я беручи пляшку імперського вина та відкорковуючи її. — Не думаю, що вони сюди будуть ходити.

— Ах, байдуже, давай нап'ємося, як колись домовлялися, Діано.

Ігор лише сидів поруч та з незадоволеним обличчям спостерігав за нами. Алкоголь він не любить, що і добре, враховуючи його хворе серце. Але це все не завадило йому з часом просто веселитися разом з нами. В житті стільки не пила, і в житті не казала стільки необдуманих дурниць під впливом вина. Воно все не закінчувалося, скільки б порожніх пляшок ми не ставили під стіл.

— Діано, — із почервонілим обличчям промовила Юрія. — Треба буде замовити у якогось художника твій портрет. В тому одязі, що тобі купив Деян. Повішу його десь у вітальні, щоб показувати гостям.

— Добре, але тоді ти маєш подарувати мені й свій портрет, щоб я повісила його в будинку бабусі, — посміхнувшись промовила я та зробила кілька ковтків прямо з пляшки.

Ми навіть не думали брати бокали, які стояли поруч. Наші рухи ставали все більш неточними, і декілька пляшок, все ще будучи наповненими, звалилися на підлогу та розбилися. Тут всюди були килими на кам'яній підлозі, але так вже нам пощастило, що саме там, де впали пляшки, килима не було. Але це лише викликало у нас дурнуватий сміх. Цього дня я хочу забути минуле, втопити його у вині та спілкуванні з друзями. Та вино допомагало й не чути той поклик з-під землі, що хоча й відчувався мною все слабше через звикання, але все ще заважав розслабитися. Він кличе мене, але я не бажаю його. Але скільки б не пила, а моя власна порожнеча лише зростала в мені.

Щоб вподобати цю частину, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.

Вподобати!
Щоб залишити коментар, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.