Розділ 49. Узурпатор на заміну божествам

Довелося вкрасти з одного із найближчих будинків жіночий одяг та накидку. Тихо ходити, як на полюванні, я не розучилася, а тому змогла непомітно зайти до одного з будинків. Це Середнє Місто, а тому люди тут не бідні, і для них втрата одягу та мішка, в який я сховала череп Деяна, не буде сильно помітною. Біла сорочка та світло-коричневі штани трішки завеликого розміру мені не подобалися, адже я вже звикла носити темніші кольори. Та я завжди зможу переодягтися вже в маєтку Юрії. Звісно ж, мого коня тут вже не було, а тому довелося йти пішки. Спершу я намагалася пригадати дорогу, але через те, що того разу я шукала вхід до каналізації сильно поспішаючи, то не запам'ятала майже нічого. Та і навіть так було помітно, що місто трішки змінилося. Добре, що за ці роки тут не наплодилося монстрів.

— Куди потрібно йти, щоб потрапити до Вищого Міста? — запитала я в старої жінки, що продавала яблука.

— Ну так, будь-якою вулицею, — посміявшись з мене відповіла вона. — Головне, щоб в напрямку імператорського замку.

— Так, справді, — промовила я тихо, зрозумівши цю просту істину та зібралася йти. — Дякую.

— Зачекай, — окликнула мене стара. — Якось ти втомлено виглядаєш. Візьми два яблука, безплатно віддам.

— Дякую, — промовила я та взяла два найменші яблука.

Я не поспішала їх їсти, так і несла їх в руках разом з мішком та мечем. Люди навколо були веселими, в той час, як в моїх думках була лише гіркота через те, що я вбила Деяна. З одного боку я розуміла, що не винна в цьому, але з іншого… кохання пов'язувало нас. Мабуть, він через якийсь час навідався до Юрії, де не застав мене і вирушив на пошуки. Думаю, йому було нескладно здогадатися, куди я могла піти, адже він знав про мене та поклик достатньо.

За декілька годин я дійшла до межі, що розділяє Середнє Місто та Вище. Спершу я думала зайти до свого будинку, але як тільки побачила ворота до Вищого Міста, то передумала витрачати на це час. Підійшовши до вартового, що охороняв вхід, я спробувала виглядати якомога більше схожою на багату людину. Але це не сильно допомогло, і він з нерозумінням моїх намірів поглянув на мене.

— Сторонніх не впускаємо, — промовив вартовий і похитав головою.

— Я гостя до Блакитного Місяця, — сказала я, розуміючи, що це не згодиться як доказ.

Вартовий проігнорував мої слова, а тому в мене не залишалося вибору, окрім як зайти силою. Я втомилася, а тому не збиралася церемонитися. Підійшовши до нього, я доторкнулася пальцями до його обличчя, від чого в його очах з'явився тваринний страх, а він сам завмер як статуя. Ця жива статуя, паралізована страхом, простояла так достатньо, щоб я увійшла в ворота та зачинила їх за собою. Тепер я вже на практиці відчуваю, що стала сильнішою та змінилася.

Вище Місто все таке ж прекрасне, яким я його і запам'ятала. Широка вулиця з бруківкою та багаті маєтки за парканами по обидва боки від неї. А під вечірнім червоним сонцем, що вже прямувало за обрій, це все ставало ще гарнішим. Маєток за маєтком, я йшла дорогою, продумуючи в голові слова, що маю сказати моїм друзям. Настільки вони змінилися за цей час? Чи змогли забути мене? Моє тіло тремтіло від одного тільки зближення з маєтком Юрії, наче в малої дівчинки, що мала зробити щось, чого боялася.

Маєток не зазнав змін, і теж залишався таким, як і в моїй пам'яті. Все той же невеликий сад, стайня та альтанка. Ворота були відкриті, наче запрошуючи увійти, і я зробила свої перші кроки усередину. У вікнах другого поверху мелькали постаті служанок, що були зайняті справою. Але не вони привернули всю мою увагу, а чиїсь голоси, що лунали з альтанки. Це були жіночий та чоловічий голоси, що про щось розмовляли. Я одразу ж направилася до них, очікуючи наступної миті. На їхніх обличчях було видно здивування та знайомі мені посмішки. В цих двох, за їхніми зморшкуватими обличчями та білим сивим волоссям, все ще можна було розгледіти ті риси обличчя, що я запам'ятала. Час невблаганно зістарив їх, поки я безумствувала в підземеллі, але я рада їх бачити.

— Юріє, Ігорю… нарешті я тут, — промовила я зі сльозами на очах. — Вибачте, вибачте, що так довго.

Вони обидва переглянулася між собою, але в їхніх поглядах було видно нерозуміння. Невже вони справді забули мене за стільки років? Чи може просто не можуть повірити в це? В решті решт вони знову поглянули на мене.

— Вибач, дівчино, але я не зрозумів, про що ти кажеш, — сказав він. — Якщо тобі потрібна допомога, то ми допоможемо, лише скажи.

— Зачекай, брате, ти чув, чиї імена вона назвала?

— Ні, не розчув, — посміхнувшись відповів чоловік, якого я вважала Ігорем.

Що я відчула? Щось схоже на той день, коли дізналася про смерть батьків. Світ змінився для мене, розуміння цих змін ставало все чіткішим. Скільки років минуло? Ці двоє старих, це не Ігор та Юрія, а їхні нащадки. Такі схожі на них своїми обличчями та очима, але це не ті, кого я знала.

— Нашу прабабусю та прадідуся так звали, — промовила стара жінка, що мала також фіолетові очі, як і в Юрії.

— Моя пам'ять вже давно мене підводить, сестро, — гірко посміхнувшись відповів старий. — То чим ми можемо допомогти? Як тебе звуть?

Страх перед тим, чого вже не змінити? Чи може це гіркота розпачу? Це відчуття змушувало моє серце боліти, а розум шукав те, що б могло спростувати цю правду. Я позбулася від порожнечі в душі, але тепер знову її відчула в собі, щось важливе в моєму житті зникло. Не стримуючи сліз я подивилася на обличчя цих двох старих, вбачаючи в них ті молоді та щасливі обличчя моєї любої подруги та доброго друга, що був для нас совістю. Вони померли… дуже давно, мабуть, до останнього свого подиху згадуючи мене час від часу. Можливо вони ненавиділи мене, чи бажали забути…

— Вибачте, я помилилася, — сказала я зібравшись з силами та пішла назад до виходу. — Моє ім'я… Морена.

Я залишила їх з розгубленими поглядами, повільно перебираючи ногами до воріт. Тепер я відчуваю себе живою, після всього того, що відбулося під Євіанною, але наслідки цього просто жахливі. Я втратила занадто багато, і тепер зі мною був лише череп Деяна та гіркота по втраті Юрії й Ігоря. Сподіваюся лише, що вони прожили щасливе та довге життя, якого не буде в мене. Я пам'ятатиму їх до самої своєї смерті, коли б вона не настала. Але є ще одна жива істота, яка змушує мене посміхатися від спогадів. Я прискорила хід, вийшовши на дорогу в напрямку до маєтку Адріани.

Сподівання побачити хоча б ту, що завдяки отриманій силі вампіра, отримала безсмертя, були зруйновані так само як і її маєток. Дім Адріани був розбитий, лише в деяких місцях залишалося стояти щось схоже на стіни. Не було навіть огорожі з воротами. Пройшло набагато більше сотні років, і я б не дивувалася навіть таким змінам, якби не все інше місто, що наче застигло в тому часі, що застала я. Перед маєтком, на тому місці де колись були ворота, стояла сіра кам'яна плита з текстом. Це була пам'ятна плита, на якій писалося про полеглих паладинів храму Ліри. Понад тридцять служителів Ліри загинули в бою з могутнім вампіром, і лише завдяки архіпаладинам, вдалося прогнати «нечисть» з Євіанни.

— Прогнати? — запитала я сама в себе, але все ж отримала відповідь.

— Вона покинула стіни міста, — промовив слабкий старий сивий чорт, який, повільно шкутильгаючи, вийшов з-за кам'яної плити. — Сильно поранена, але жива. Близько сотні років тому це сталося, Діано. Ніхто не знає де вона зараз. А це місце заборонили продавати комусь іншому.

Жахливо, що з усіх моїх знайомих, лише Марко Рудий залишився в живих та неушкоджених.

— Тепер моє ім'я Морена, — відповіла я та подумки пораділа тому, що хоча б Адріана досі має бути живою, десь у цьому великому світі. — Що ще сталося за цей час?

— Ігор та Юрія прожили довге життя. Застали навіть народження правнуків, — із сумною мордою промовив чорт. — Я весь час за ними наглядав, не потрапляючи на очі.

Марко Рудий ледь тримався на ратицях. Старість забирала в нього своє, поглинаючи його життя. І судячи з його морди, він давно змирився з наступаючою смертю.

— Ти щось знаєш про Люцетту? — запитала я, при цьому розуміючи, що навіть ельфійка вже мала б померти.

— Той… як його… Деян, прийшов разом з нею до дому Юрії. Здається, розповідав про те, що вони знайшли матір ельфійки, і про тебе розпитував. Вибач, Ді… Морено, це було дуже давно, а пам'ять моя вже слабка. Сама ельфійка потім часто приходила в гості до Юрії та Ігоря. Грала на своєму музичному інструменті та співала на їхньому весіллі, потім на дні коли народилися їхні діти, онуки, потім правнуки… і на поховання їхнє теж прийшла, востаннє. Потім вона кудись зникла, вже на старість.

— Пригадай ще щось, будь ласка, — промовила я зі сльозами на спокійному обличчі. — Про Деяна.

— Він, здається, якось владнав справи зі своєю гільдією, щоб повернутися до тебе, але потім йому довелося йти на пошуки під землю. Його намагалися відмовити, але Деян не послухав. Так, він справді кохав тебе.

Слова чорта змусили мене гірко посміхнутися та сильніше притиснути до себе мішок з черепом. Втрата за втратою, моє минуле все більше здавалося мені загубленим щастям, яке я по-справжньому почала цінувати лише коли втратила.

Тим часом сонце вже зайшло за обрій, а його пряме проміння падало лише на верхівку імператорського замку. Ніч повільно наступала.

— Чому Тарія мене не зустріла? Куди вона поділася? — запитала я.

— Теж мертва, — неочікувано для мене промовив білий чорт. — Її місцевий бог вбив, через декілька років, як ти з нею востаннє бачилась.

Хоча це й була неочікувана новина, але на обличчі моєму був спокій, а може і байдужість. Натомість на морді Рудого добре читалося запитання, на яке я одразу ж дала відповідь.

— Це не найбільша моя втрата, чорте. Я оплакую своїх друзів, а на твою господарку в мене сліз не вистачає, — сказала я, чим, здається, трішки образила чорта. — Її вбив Крейтон?

— Так, імперський бог-коваль, — через образу промовив Марко Рудий. — Не знаю, нащо він так.

— Думаю, це він викував зброю із кістки Першого Бога, — задумавшись промовила я. — Це точно якось пов'язане з цим. Але мене це не цікавить.

Чи згадуватиму я зі смутком Тарію? Можливо, час від часу, але не так часто та болісно, як інших. Можу лише здогадуватись, чому Крейтон, про якого Юрія мені колись розповідала цікаву історію про виникнення магії, міг вбити Тарію. Кажуть, бог-коваль досі лютує через втрату дітей, і можливо, його лють переросла у неконтрольовану ненависть, особливо якщо вже він наближався до залишків Першого. Але його доля в руках Крипти, що є богинею смерті в Імперії. А моя доля — Об'єднані Князівства, де живуть напівбоги. Та чи приймуть напівбоги мене? Чи приймуть темного узурпатора? Не дам їм вибору, адже моє покликання — їхня погибель. Смерть приходить за всіма, а особливо за тими, хто від неї тікає.

— То що ти будеш робити далі? — поцікавився чорт.

— Подорожувати своїм минулим, — відповіла я та мовчки пішла до виходу з Вищого Міста, залишивши й Марка Рудого доживати свої дні.

Я пішла тією ж дорогою, що колись ми прийшли до Євіанни. Свій будинок я вирішила не навідувати. Кожен мій крок нагадував мені ті дні, що я провела в дорозі з друзями. Бачачи знайомі види, я пригадувала і деякі слова сказані Юрією, Ігорем, Деяном чи Люцеттою в ті часи. Вони заново звучали в моїй голові, викликаючи болючу ностальгію. Тепер я йду тим же шляхом, але у зворотному напрямку. Наш сміх та розмови вчувалися мені всюди, де ми колись були: Зовнішнє Місто, безкраї степи за межами Євіанни, таверни, землі Малського князівства, Купинського…

Я йшла цією дорогою пішки, майже рік, відчуваючи гірку насолоду від цих спогадів. Вони мучили мене, але при цьому були єдиним, що в мене лишилося від тих людей, яких я любила, з якими я так швидко подорослішала. Пам'ятаю як Юрія пила мою кров, щоб вгамувати свого Демона. Як Ігор навчався з мечем у старого Силана, а я так підло використала Славку із Ладомиру. Безліч спогадів із тієї довгої подорожі, але тепер все сильнішим ставали думки, що це все було дарма. Я поборола відчуття порожнечі, яка так з’їдала мене зсередини, але ціна занадто висока.

Йдучи землями князівств, через стільки років, я здивувалася тому, що вони встояли перед навалою племен та безумства Великого Лісу. Вже не було спалених селищ, наляканих зеленими спалахами людей. Здавалося, що Заброда знову заснув через стільки років. Монстри майже не траплялися мені до самого степу, в якому ми колись копали собі могили, щоб пережити ніч. Іноді мені навіть здавалося, що я бачила западини в землі, де ми колись ночували в ямах. Але це лише моя уява мене обманювала, бо мені так хотілося знову відчути на собі тепло тіла Юрії, що колись відчула його спавши з нею. Хотілося просто впасти десь серед степу та зануритися в ці гострі спогади, але я продовжувала йти. Врешті решт, я побачила те, заради чого йшла. Залишки трухлих будинків та частоколу, що колись були Сірими Птахами. Все поросло травою, навіть стежок не лишилося. Прямуючи серед цих зітлілих залишків минулого, я пригадувала свої прогулянки цим селом. Кожна вулиця та будинок тут були знайомими до болю. І в кінці вулиці я побачила і залишки мого будинку, де колись жила зі своїми… своїми батьками. Я прийшла сказати їм свої останні слова. Йшла пішки, щоб мати час на необхідні думки.

— Мамо, батьку… — зі сльозами на очах промовила я впавши на коліна перед тим, що колись було будинком. — Як же мені шкода, що тоді я не загинула разом з вами. Коли я ще могла бути так легко вбита… Я люблю вас і по цей момент. Нехай я винна перед вами, що узурпувала тіло вашої справжньої дочки, але я люблю вас, оплакую вас… оплакую себе.

Із Заброди подув легкий теплий вітер, що, на моїй пам'яті, траплялося не так і часто. Він став для мене знаком, що нагадав мені моє призначення. Підвівшись на ноги я провела перед собою рукою, від чого там з'явилася чорна діра, що розрослася до розміру звичайних дверей. Не розуміючи розумом, але знаючи своєю природою, я знала, що чекає на мене по ту сторону. Взявши зручніше Деяниного меча, я зробила декілька кроків у цю темряву.

— Ходімо, Деяне, принесемо смерть першій із них… А потім, я розшукаю і твою душу, де б вона не була.

Пройшовши в темряву, я опинилася в затемненому приміщенні, що було видовженим коридором, який вів до великих важких воріт. На воротах зображувалися всі князівські боги, крім Морени. Та тепер я замінила її, водночас успадкувавши… узурпувавши сутність Першого Бога.

Я повільно підійшла до воріт та доторкнулася до рельєфних візерунків на них. Всі ці напівбоги вже давно мали померти, віддавшись жертвою Великому Лісу Заброді. Така доля напівбогів, саме для цього їх і створили повноцінні боги. Відчуваю, що саме через них той ліс прокинувся та не заснув, поки не забрав борг душами звичайних людей. Але тепер все в моїх руках — руках нової смерті. Я заберу їхні душі, а не Заброда.

— Тоді я відчувала до тебе лише огиду, — почувся жіночий голос в мене за спиною, до якого я одразу ж обернулася. — Знала б я, ким ти є насправді, вбила б на місці.

Колись я вже зустрічалася з Маґурою, коли вона забирала душу померлого солдата. Тоді її погляд здався мені сповненим ненависті, але тепер я знаю, що то була більше огида. Що ж, тоді мені пощастило не бути вбитою.

— Ти готова? — запитала я, після чого меч Деяна покрився темрявою з моєї руки.

— Перший Бог помер дуже давно, то нащо ти збираєшся його відродити? Ти ж цього хочеш? — запитала Маґура та міцніше взялася за меча та щита.

— Я не збираюся його відроджувати, — задумавшись промовила я та поглянула на мішок, в якому був череп Деяна. — Натомість я народжу іншого. Лише спершу мені потрібен мій коханий.

Закінчивши зі словами, я наставила меча на Маґуру, після чого вона спробувала напасти першою. Але вона з напівбогів, а тому не мала шансів. Знаючи неминучість її долі, інші напівбоги поставили її на варту свого царства.

Я заберу її душу, заберу душу інших, а потім… потім я зможу повернути собі Деяна. Він не належав комусь з богів, то ж його душу доведеться шукати в невідомості: багато часу та сил піде на це. Але я знайду його та віддам йому життя цих напівбогів. Я поверну його собі.

Маґура померла швидко та майже без бою, втративши голову разом зі своїм шоломом.

Меч Деяна, покритий моєю темрявою, поглинув її душу та передав її мені, після чого я наповнила нею його череп. Здавалося, наче в черепі на якусь мить загорівся ледь відчутний вогник життя. Але це відчуття швидко згасло, адже однієї душі було просто замало. Та це питання лише часу та смертей, які я ще маю принести.

Відчинивши важкі ворота, я побачила старий та древній нічний ліс, по якому проходило декілька стежок в різні боки. З часом я пройдуся кожною стежиною та вполюю кожного з напівбогів.

Як узурпатор долі Морени, я принесу їм смерть. Як узурпатор Першого Бога — народжу дитя, що його замінить. Як узурпатор тіла дівчини, на ім'я Діана — принесу собі спокій. Я узурпатор цього світу. Темний узурпатор.

Зробивши впевнені кроки уперед, я пройшла крізь ворота та відчула, як вони зачинилися за мною.

— Нехай почнеться полювання.

Щоб вподобати цю частину, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.

Вподобати!
Щоб залишити коментар, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.