Розділ 32. Поле брані

— І як воно? — запитала я в Ігоря та Юрії, що із кам’яними виразами обличчя сиділи за столом.

— Жахливо, — без жалю відповіла Юрія та відклала в сторону ложку, що мовчки повторив і Ігор. — Але якщо вже наші миски порожні, то не так вже і погано.

Я старалась приготувати суп із бобрового хвоста так, як це робив мій батько. Але все вийшло зовсім погано на мою думку, і от тепер це підтвердили й мої друзі. Втім добре, що після цього ж сніданку його не лишилось, і на обід у нас буде щось приготоване Юрією, яка робить це значно краще за мене. Іноді навіть здається, що вона збрехала про своє багатство, і насправді працювала десь на кухні. Але якщо подумати, то увесь цей час вона старанно навчалась, і я вже навіть не пам’ятаю коли вона в останній раз готувала щось не смачне.

— Ігор? — я все ж хотіла почути слова Ігоря, а тому звернулась до нього.

— На деревах вже листя з’явилось, і трава рости почала, — змінив тему Ігор. — Сніг лише нещодавно зник, як і морози. Хіба можуть рослини так швидко рости?

— Із Великим Лісом, або ж Забродою, як його називають місцеві, можливо будь-що, — промовила Юрія.

Ми сиділи за столом та мовчки дивились на порожні миски спід мого супу. І не знаю як моїм друзям, а мені поступово почало здаватись, що не такий він вже був і бридкий. Поступово на нас почала находити сонливість, але заснути так нікому і не вдалось через жахливий людський крик десь в селі.

— Люди, допоможіть! — голос був чоловічий, і десь зовсім поруч.

Я та Ігор одразу ж взялись за свою зброю, а в очах Юрії з’явилось фіолетове світло. Про всяк випадок ми повністю одягнулись, щоб якщо доведеться тікати, то не витрачати на це часу. Крики все продовжувались, і все більше ставали схожими не на крик людини, що потрапила в біду, а на крик людини в горі.

— Перевіримо? — запитав Ігор.

— Ігор, ти підеш зі мною туди, — сказала я. — Юрія, ти приготуй коней, бо можливо вони нам знадобляться.

— Не затримуйтесь, — трішки розчаровано промовила Юрія.

Вибігши із хати та пройшовши кілька десятків метрів, ми помітили старого чоловіка, що стояв поруч зі своїм хлівом. Поруч також прибігли й інші люди, що із переляканими обличчями спостерігали за тим, що сталося. Посеред хліву у петлі висів молодий чоловік. Старий все продовжував кричати та плакати, при цьому намагаючись зняти мертвого з дерев’яної балки, на якій і була зав’язана мотузка.

— Сину мій! Нащо ти це зробив! — його голос і справді був сповнений жалю, але мене він не обмане.

Поки старий крутився біля свого повішеного сина, поруч також ходив чорний силует. Цей силует був такий самий як і мрець, але на обличчі його був не мертвий спокій, а ненависть. Час від часу він намагався вдарити батька, але його примарні руки проходили крізь нього.

— Він вбив мене, і виставив самогубцем! — прокричав мертвий до людей, що зібрались. Але почути його слова судилось лише мені.

Ніхто не бачив цей силует, і ніхто його не чув. Для селян, що тут зібрались, це була жахлива трагедія нещасного батька, який втратив сина. Але я можу бачити та чути деяких мертвих. Але це не наша справа, і нам не потрібні зайві проблеми, а тому я тихо потягнула Ігоря за плече та направилась назад до нашого будинку. Втім все не могло бути настільки просто.

— Це все вони винні! — ще якусь секунду назад залитий горем батько, тепер вказував пальцем на нас. — А в тебе ще й морда імперська! Нащо ви це зробили з моїм сином!

Схоже, стара сволота додумалась, що односельчани можуть не повірити в таке самогубство, і він вирішив підстрахуватись нами. І так вийшло, що цього разу я не прикривала обличчя ні шарфом, ні капюшоном, і мої імперськи риси бачили всі. Цього всього вистачило їм, щоб почати дивитись саме на мене як на винуватицю цих подій. Здавалось, що моя імперська кров навіть не давала їм розгледіти Ігоря, що теж стояв поруч, та теж був чужинцем. Сам Ігор навіть не знав, що сказати, а тому лише здивовано дивився на мене та моє спокійне обличчя. Я відчула ненависть до старого вбивці, нехай і не таку сильну, як його мертвий син. Але ця злість була всередині мене, наче на другому плані.

— А ми вас тут приютили, на свою біду! — прокричала якась жінка.

— Ми дали житло старій сивій жінці та її сину, а не цій імперській сволоті! — додав і якийсь чоловік.

— Мовчати! — неочікувано прокричав Ігор та дістав меча.

Не часто його можна побачити у гніві, але цього разу я точно бачила на його обличчі злість до несправедливості. Але сумніваюсь, що він не зупиниться на погрозах. Та і селянам вистачило гострого меча в руках здорованя, щоб позамовкати, хоча їхні погляди й продовжували говорити. Ненависть до мене через моє імперське тіло — тіло, що я узурпувала, що навіть не належить мені. Цікаво, як би вони зреагували, якби знали, що я таке насправді? Хотіла б і я це знати...

— Ми поїдемо завтра, — холодно промовила я Ігорю так, щоб і всі інші почули. — Ходімо, Ігорю.

Поки ми йшли, вони мовчали, боячись нашої зброї. Лише одна людина, що лишилась позаду нас, дозволила собі легку посмішку та прокльон у пів голосу. Батько вбив свого сина, і уникне покарання. Чи зупиниться він на цьому? Нехай відповідь на це запитання ці дурні дізнаються самі.

Юрія чекала на нас біля хліву, і не з кращими емоціями сприйняла інформацію про те, що нам доведеться покинути це місце швидше, ніж очікувалось. Втім вона заспокоїла себе тим, що від зими й сліду не лишилось, а все навколо настільки повиростало, що більше вже схоже на раннє літо, ніж на весну. Лише постійне багно під ногами та дощі були причиною залишитись, але не переважною.

— Мені хочеться тут все спалити дотла, якщо чесно, — буркнула вона коли ми увійшли до хати. — З ними будуть проблеми до того моменту, коли ми поїдемо?

— Не думаю, адже вони бояться нас, — відповіла я. — Але якщо прийдуть із вилами та списами до нас, то вся надія на тебе і твій вогонь.

— Треба приготуватися в дорогу, — сказав Ігор та взявся збирати свої речі до сумки.

— А я тоді засушу все м’ясо того бобра, що лишилось, — здвигнувши плечима промовила Юрія та запалила магією вогонь в пічці.

Чим ближче ми до Імперії, тим менше навколо живності, яку я могла б вполювати, а тому вогняна магія Юрії та можливість так швидко готувати в дорогу запаси завдяки ній, дозволяє бути більш-менш впевненими, що знову голодувати не доведеться.

Мені самій особливо не було чого збирати до сумки, адже все і так було там. Я вирішила не брати нічого крім одягу та зброї, залишивши ковдру тут. Однаково тепер єдине від чого мені може бути холодно — мій меч, і то я поступово перестаю відчувати і його. Все ж іноді добре бути якоюсь нелюдською істотою. Але з іншого боку, поки мої друзі були чимось зайняті, мені залишалось лише за ними спостерігати. Ігор старанно намагався умістити все до сумки, а Юрія сконцентрувалась на тому, щоб повністю охопити м’ясо бобра своїм вогнем, та при цьому не перетворити його на вугілля. На якийсь час я задивилась на її яскраві фіолетові очі, пригадуючи як колись давно, ще у Сірих Птахах вона мені розповідала легенду про виникнення такого кольору очей. Чи справді це було так, як розказувалося в тій історії? З думками про це я і заснула.

Рано вранці я прокинулась від якогось галасу, і одразу ж схопилась за есток, але, як виявилось, марно. За дверима почулось важке дихання десятка, не інакше, коней та торохтіння возів. Це розбудило не лише мене, а і Юрію з Ігорем, що теж тривожно дивились на вікна та двері. Але вийшовши надвір ми переконались, що це просто солдати князя погнали коней до Ладомиру. На возах були поранені — битва між військом Ладомиру та племенами з Середземного Ханства почалась. Що мене здивувало, так це те, що у деяких солдатів були й герби інших князівств. Схоже, що інші князі дали своїх воїнів Ладомиру для захисту від навали ворога. Дорога, якою ми будемо йти до Імперії, якраз вела до можливого місця битви, і я все ще можу спробувати отримати там коня. Але якщо ризик буде достатньо великим, то обійдемось і тими двома, що у нас вже є.

Під злісні погляди місцевих ми вивели коней із хліву та направились до дороги. Я сіла до Юрії, вирішивши, що кінь Ігоря й так несе не найлегшу ношу. Сидіти було незручно, але Юрія, на відміну від мене, ковдру з собою взяла, а тому мені було що підкласти під себе.

— Сволота, — просичала Юрія як тільки з неба знову полило. — Від Великого Лісу одні проблеми.

— Я не дозволю тобі промокнути, Юріє, — промовила я їй та притислась до неї ззаду сильніше.

— Дякую, люба подруго, — сказала вона у відповідь. — Але постарайся, щоб твій есток не доторкався до коня.

— Це на нього не вплине. Думаю, я можу контролювати ефект від нього та своєї крові.

— Діано, як ти насправді себе відчуваєш? — поцікавилась Юрія.

— Я відчуваю себе втомленою, як і кожного дня. Мене мало що цікавить останнім часом. Іноді мені здається, що я давним-давно померла, і тепер в моєму... в цьому тілі живе хтось інший. Мені складно описати все те, що я відчуваю. Ще відчуваю якусь дивну порожнечу на душі.

— Так, це складно, — відповіла вона. — На тебе без жалю не глянути, якщо хочеш знати правду. З кожним днем ти все більше схожа на живого мерця, Діано. Але все це ми виправимо нормальним життям в Імперії, не сумнівайся.

Юрія вміє заспокоїти, коли сама цього не потребує, що робить її насправді гарною подругою. І поки вона вела коня за конем Ігоря, я мала час притиснутись до неї ще сильніше та закрити очі для роздумів про щось приємне. Через деякий час я навіть задрімала, що вже зовсім було дивно, адже я і так добре спала останніми днями. Втім розбудила мене не Юрія, а чиясь передсмертна агонія — біля дороги, під високим деревом стояв кінь при збруї, а поруч, обіпершись об дерево, лежав воїн. Юрія та Ігор зупинили коней біля дерева та переглянулись, після чого звернули увагу і на мене.

— Що робити будемо? — запитала Юрія. — Думаю, кінь йому вже не потрібен.

— Не поспішай, — відповіла я та зіскочила на землю.

Я підійшла до воїна та поглянула на його круглий щит, що лежав поруч з ним. На щиті було видно герб Ладомиру, із втомленим воїном під деревом, а отже він був місцевим. В його грудях стирчала стріла, така сама яку можна було побачити в Сірих Птахах після нападу племені каганату. Він дихав важко та повільно захлинався кров’ю. Життя покидало молодого солдата, і в його погляді було лише примирення з цим. Я все більше розумію, що таке війна, про яку мені іноді розповідав батько та інші односельчани. Це жахлива біда для всіх, хто підпадає під ці жнива. Колись і мій батько так лежав із перерізаним горлом, але тоді його врятувала моя мама, залікувавши його рани своєю магією.

— Ти можеш його врятувати? — запитала я в Юрії, що вже стояла поруч, а сама взялась заглядати йому під кольчугу, щоб зрозуміти, настільки все погано.

— Йому це вже не потрібно, — промовила вона, після чого я помітила, що погляд воїна був направлений в пустоту, а на вустах його була посмішка.

В цей момент з-за моєї спини хтось підійшов до воїна. Я зовсім не чула її кроків, але вже через якусь мить вона стала на коліна перед мертвим. На її голові був золотий шолом, а в руках така ж золотиста чаша та меч. Маґура — таке її ім’я, і зараз вона зовсім близько до мене, але вся її увага прикута до воїна, що, судячи із посмішки на його обличчі, саме на неї й очікував. Вона поцілувала його, і щось світле вийшло з його тіла та перемістилось в чашу. Схоже, що на місці смерті цього воїна я не побачу його темного силуету, як це бувало раніше. Його душа піде в Ірій, як колись мені розповідав одноокий батьків друг Вітольд. Так і стоячи на колінах перед тілом воїна, вона почала поступово зникати, наче розчиняючись у повітрі. Але на останок, коли її було майже не видно, я побачила її ненависний погляд на собі. Здавалось, що вона знає мене, та знає за що мене можна ненавидіти. Шкода, що я сама не знаю цього.

— Ти молишся? — здивовано запитала Юрія, що не могла бачити теж саме, що і я.

— Ні, не молюсь, — відповіла я та підвелась на ноги, взявши в руки щит полеглого воїна. — Випали вогнем фарбу, і віддай щит Ігорю. Блокувати удари мечем буде занадто невигідно.

Ігор, сидячи на своєму коні мовчки спостерігав за нами із дороги, але те як він дивився на щита я добре помітила. Щит був гарним, але якщо залишити на ньому герба, то нас можуть звинуватити в крадіжці чи мародерстві. Юрія поклала щита на землю та направила на нього свої долоні, показавши фіолетове світло в очах. Вже за мить щит охопило полум’я, що випалювало фарбу, а саме дерево навіть не зачіпало. Вона добре контролює своє полум’я, навіть не зважаючи на демона, що сидить в ній. Вже за якусь мить вогонь зник, а перед нами лежав звичайний дерев’яний щит, який Юрія одразу ж понесла Ігорю.

Кінь воїна був темно-рудим та сильним, і увесь час майже не відводив очей від свого господаря. Але я не можу залишити його тут. На трьох скакунах ми дістанемось своєї цілі набагато швидше. Підійшовши до нього я погладила його по гриві та взяла за повід. Спершу він опирався, але потім все ж пішов за мною до дороги. Я дала йому час на знайомство із кіньми моїх друзів, а сама поглянула на бездиханне тіло, що лишилось під деревом. Але не встигла я і щось промовити, як повз мене пронеслась вогняна куля та охопила собою мертвого воїна. Таке сильне полум’я могло тут з’явитись лише в один спосіб, і воно швидко перетворило на попіл все, що могло дати комусь знати, що тут хтось помер.

— Я правильно зробила? — запитала Юрія.

— Байдуже, — відповіла я та осідлала нового коня, що виявився добре керованим. — Хмари такі чорні, мабуть, знову дощ посилиться.

Ми повільно, в основному через багно, що замінило собою дорогу, просувались далі на південний схід. Як пояснила Юрія, то нам доведеться спершу дістатись Купинського князівства, а потім Малського. І лише потім дорога приведе нас до Євіанни. Доведеться сильно попетляти перед тим, як дістатись Імперії. Але ми не можемо знати, де саме проходить битва, тож плани завжди можуть змінитись.

Час від часу повз проїжджали й інші воїни князівств. І настільки я розумію військову справу, то битва йде не лише там, де зібрались армії, а і за багато кілометри від них. Диверсанти обох сторін намагаються знайти слабке місце тиловиків, і часто натикаються один на одного. То ж не буде дивним якщо через якийсь час перед нами на дорогу вискочить декілька воїнів каганату. Головне, щоб із засідки не стріляли, а так Юрія має впоратись із ними без особливих проблем.

Хмари на небі то згущувались, не показуючи за собою хоча б щось, то зникали на якийсь час, пропускаючи повз себе зелені спалахи із Заброди. Гриміло теж сильно, але я не могла сказати точно, гримить щось в Заброді, чи в дощових хмарах десь біля горизонту. А взагалі яка різниця? У нас немає влади над Великим Лісом та тими процесами, що відбуваються в ньому. Та і не думаю, що навіть боги можуть щось вдіяти з ним. Хтось у Сірих Птахах розповідав, що цей ліс не просто з’явився перед богами, а що він набагато старший за них.

Кожен наступний день був схожий на попередній, і теж саме можна було сказати про наші ночівлі в хащах. Настала літня спека, але ночі однаково були холодними для моїх друзів. Але попри такі незручності, я помітила дивні приємні спогади у нас всіх, за тими днями в степу біля Заброди. Тоді кожна ніч була для нас смертельним жахом, і на ранок ми могли б і не прокинутись. Але зате як же ми зблизились в ті дні, як ми раділи найменшим успіхам, так наче вони були вирішальними. Та біда підсилила нашу дружбу, і саме за ті приємні відчуття зараз чіплялись наші спогади. Розум, що криється в людському тілі, і справді цікава штука. За такими нудними та ностальгічними днями минуло близько тижня.

— Я голодна, — промовила сонним голосом Юрія та потягнулась. — А де Ігор?

— Сказав, що проїдеться вперед та розвідає дорогу, — відповіла я та вилізла з-під ковдри Юрії, під яку та мене запрошувала кожної ночі. — Скоро має бути, я думаю.

Слова про голод Юрії довелось проігнорувати, бо полювати тут не було на що. Хіба на ворон, але їсти їх поки що бажання ні у кого не було. Але впевнена, якщо голод стане достатньо сильним, то і Юрія буде готова їх з’їсти навіть сирими. Останнім часом апетит у неї значно підсилився, а сама вона наче підросла. Оглянувшись по сторонам я не побачила Ігоря, лише дерева та двоє наших коней, що жували накидану їм ще вчора траву. Що ж, якщо його досі немає, то можна трішки полінитись та посидіти біля Юрії.

— Діано, як тобі спиться не під дахом?

— Ти достатньо тепла, щоб не мерзнути.

— Ти ж не можеш замерзнути, люба подруго, — усміхнувшись заперечила Юрія.

Насправді мені буває холодно, але не тілом, а душею. Самотність йде за мною по п’ятах, і не відпускає навіть коли друзі поруч. Вони обоє людського роду, і кохають один одного, а я взагалі незрозуміло що, так іноді й відчуваю себе третьою зайвою.

— Юріє, скажи мені, як це кохати когось?

— Це складно описати холодними думками без пристрасті, — відповіла вона задумавшись. — Це коли ти готова пожертвувати собою заради когось, бо впевнена, що він зробить те саме. Коли тебе мочить дощ, то ти в одну із перших черг думаєш про його стан. Твої проблеми — його проблеми, думаю, що вони стають спільними.

— Складно зрозуміти, — промовила я.

— Складно пояснити, — відповіла Юрія.

Поки ми розмовляли, поруч почулось важке кінське дихання, і з-за дерев з’явився Ігор, що, схоже, не жалів коня. Обличчя його було трішки стривожене, і ми з Юрією переглянулись.

— Там далі дві армії зійшлись, за тими пагорбами, що ми бачили вчора, — промовив Ігор ледь стримуючи своє збуджене дихання. — Ніколи такого не бачив, аж мурашки по шкірі пішли!

— Ми зможемо пройти там, де планували? — звернулась до нього Юрія.

— Так, але доведеться йти через ліс, що якраз там поруч. Вони б’ються в низині, і я бачив як до обох військ, час від часу, приходять підкріплення. А до князівських військ притягли якісь здоровенні дерев’яні штуки. Правда я так і не зрозумів навіщо.

— Може почекати поки вони не закінчать? — запитала я.

— Не думаю, що це гарна ідея, — взялась відповідати Юрія. — Битись обидві армії будуть до кінця, адже ціна за поразку буде дуже високою для їхніх народів. Та і якщо підемо після битви, то обов’язково привернемо до себе увагу злих та голодних солдатів, що захочуть на комусь зігнати злість.

— Ну тоді в дорогу, — промовила я відчувши, що все ж мій голос знову став більш хриплим через ночівлі просто неба. Відчувши це я відхилила комір та доторкнулась до шиї.

— Діано, відбиток рук почав зникати, — здивовано та радісно промовила Юрія.

Колись мене душила істота, що прикинулась мертвим знайомим, залишивши на пам’ять хриплуватий голос та чорні, як смолу, відбитки рук на моїй шиї. Але, схоже, від однієї проблеми я почала позбуватись. Те, що знаходиться в мені, в цьому тілі, зробило мене сильнішою за спадщину тієї істоти. Шкода, що голос навряд чи відновиться. Але це й не настільки мене бентежить, адже він все ще звучить гарно, якщо вірити Юрії.

— Не час для цього, — проігнорувала я радість Юрії. — По коням.

Наші коні йшли повільно, а ми їх не підганяли, і тому лише через годину ми дістались того місця, що бачив Ігор. Вийшовши на пагорб, ми побачили два величезних війська, що зійшлись у битві. Ніколи в житті я навіть уявити не могла таку велику кількість людей. Лише в армії Об’єднаних Князівств було близько трьохсот тисяч воїнів, а в війську Ханства так і того більше. Мертвих було багато, і схоже, що битва йшла вже давно. З неба лив дощ із надзвичайно чорних та важких хмар. Якраз хмари й привернули мою увагу — крізь них, наче через поверхню води, занурювались гігантських масштабів скелети, чиї порожні черепи щось вишукували на полі бою. Воїни падали замертво один за одним, і їхні душі, злітаючи догори, поїдались цими черепами, що жадібно хапали майже кожного із них. Вони кричать так болісно...

— Ти що там побачила? — запитав Ігор.

— Тобі ж не однаково на те, що перед нами зараз битва?

В наступну мить в бік армії Середземного Ханства полетіли вогняні кулі. Вони були схожими на ті, які могла створювати Юрія, але запустили їх дерев’яні механізми, про які й казав Ігор. Та і самі кулі не були повністю із вогню, а просто горіли. Пролітаючи над полем бою, вони дали зрозуміти настільки високо насправді хмари, та настільки величезні ті скелети в хмарах — їхні черепи були як декілька будинків, в якому я жила раніше. Кулі падали прямо на людей, роздавлюючи тих своєю вагою та підпалюючи кожного, хто доторкнувся до них. Мертві черепи були ненаситні та, схоже, були лише раді цим вогняним дарам смерті. Але коли падіння вогняних куль відволікло мою увагу від спостереження за ними, то я звернула увагу на інше місце. Трішки лівіше із хмар визирав такий самий скелет, але дивився він на мене. Ми дивились один на одного, але я не розуміла, як це сприймати. Страх не змушував мене тікати, натомість я взагалі нічого не відчула.

— Ні, нічого такого, — відповіла я їм відірвавши погляд від скелета. — Забираймось звідси, а то обидві армії вишлють за нами загони, прийнявши за ворожих командирів чи розвідників.

Відповівши кивками, мої друзі направились разом зі мною до лісу, що знаходився поруч. Щоправда, спершу були лише пеньки, залишені після армії князівств. Але якщо пощастить, то в незайманому лісі, що чекав далі, я вполюю щось нам на вечерю.

Поступово в лісі ставало все темніше завдяки густим хмарам та кронам дерев, що лише декілька тижнів тому були промерзлі від холодної зими. Втім саме в такому місці я відчуваю себе в спокої та безпеці.

Щоб вподобати цю частину, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.

Вподобати!
Щоб залишити коментар, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.