Розділ 33. Деян

Орієнтуватись в лісі було не просто, але мені допомагав мій досвід, коли ми з батьком могли днями проблукати Забродою. Та і йти нам потрібно було по його краю, що все сильно полегшувало. Добре, що у Юрії в голові відклались спогади про старі карти, які та бачила колись давно. Лише завдяки її знанням ми розуміли, що йдемо правильно. Вона казала, що цей ліс найбільший на цих землях, а може і найбільший на всьому континенті, якщо не враховувати Заброду. Але ми маємо йти лише невеликою його частиною. Щоправда, була ідея пройти його повністю та вийти відразу до Малського князівства, що межує з Імперією, але згодом ми відмовились від цього, адже це хоч і найкоротший шлях, але навіть близько не найшвидший.

Дощі теж почали поступово рідшати, а хмар ставало все менше. Схоже, що наслідки того теплого вітру із Заброди почали слабнути. Сподіваюсь лише, що це не означає, що скоро знову настане холодна зима. Серед безкінечної зелені я відчуваю себе спокійніше, ніж серед білизни.

— Думаю, що ще один такий тиждень, і ми нарешті вийдемо до дороги, — сказала Юрія. — Я вже дурію від цих безкінечних комах, і краще б вже стояла холодна зима!

— Ну зате у нас завжди є м’ясо, — вирішив сказати Ігор.

Ми й справді пробули в лісі вже близько тижня, а загалом вже минуло два тижні як ми покинули те село неподалік від Ладомиру. Але для мене увесь цей час пройшов непомітно, наче це був один єдиний нудний день. Часом навіть все це здавалося безцільним та із відчуттям порожнечі усередині. А як задуматись про те, скільки часу ми ще проведемо в дорозі, то зовсім стає сумно. Але в дечому Юрія все ж помилилась, і за декілька годин, після її слів, ми все ж побачили дорогу.

— Може ми вийшли не там, де сподівалися? — поцікавився Ігор.

— Яка різниця? Дорога перед нами, а місце битви ми обійшли із запасом, — здвигнувши плечима відповіла Юрія. — Я не так і добре запам’ятала ту карту. Та і пощастило, що взагалі згадала про неї, бо раніше була впевнена в тому, що в очі її ніколи не бачила.

— Тепер нам просто йти на схід? — запитала я.

— Так, Купинь повинна бути там, — відповіла Юрія.

— А ми зайдемо до Купині? — запитав Ігор. — Я ніколи ще не бував у містах.

Так, серед нас Ігор був єдиним хто не бачив міста із середини. Але мені самій місто не здалось чимось приємним. Багато людей та бруду, а сморід іноді гірше ніж у свинарнику. Так ще й на диво сильне відчуття самотності, хоча навколо і людно. Тому я не бачу причин захоплюватись ідеєю відвідати Купинь, що загорілась в очах Ігоря.

— Без грошей там нічого робити, — промовила Юрія.

— Від грошей одні проблеми, — поскаржився Ігор.

— Ти просто не знаєш, як це бути багатим, — посміявшись сказала Юрія.

Іноді в мене з’являється посмішка коли я чую їхні розмови. А ще мені час від часу здається, що вони стають більш схожими один на одного. Юрія переймає деякі звички та слова в Ігоря, а той у неї. Припускаю, і у моїх батьків було так само.

Наступного дня вже було помітно повернення спеки, від якої розмита болотиста дорога, вкрилася тріщинами та затверділа наче камінь. І якби я тільки переносила спеку так само як холод... Води з собою було не багато, бо про неї ніхто із нас, на превеликий жаль, навіть не подумав коли дощі йшли цілими днями. А тепер під нами навіть кректали коні. Просто бути не могло, щоб біля центральних доріг не знайшли собі місце села чи хоча б поодинокі корчми. Втім те, що це центральна дорога, зрозуміти було не просто. Нехай колись Імперія, ще до свого розпаду, і проклала вимощені каменем шляхи, але в князівствах їх вже давно почало засипати землею, а в деяких місцях там навіть поросла трава. Юрія назвала це безсовісним ставленням до дарів Імперії, і тут я з нею готова погодитись.

— Діано, що ти бачиш? — запитала Юрія та вказала пальцем на щось дуже далеке.

— Схоже на парочку хат, — відповіла я.

— Сподіваюсь, що там дозволять напитись самим та напоїти коней, — сказав похмурим голосом Ігор, якому в спеку було найважче.

— Хі-хі, — посміялась Юрія. — Я їм не дозволю відмовити.

Хат виявилось чотири, а одна із них так і зовсім була корчмою. Вона була навіть близько не рівня тій, в якій я ночувала в Ладомирі, але однаково краща ніж ліс із комарами. На Ігоря сподіватись не доводилось, а Юрія занадто вже відрізнялась зовнішністю серед нас всіх, тому домовлятись з корчмарем довелось мені. Спершу я запропонувала йому пополювати та принести м’яса для його справи, але той відмовився, сказавши, що і так немає відвідувачів, щоб те м’ясо їсти. По корчмарю було видно, що він доброї душі людина, і вже майже був готовий дати нам кімнату за просто так, і лише шукав щось, що було б символічною платою. Та поглянувши на Ігоря та його розміри, він все ж придумав, що попросити взамін на їжу та місце — дрова. Навіть попри закінчення зими, йому потрібно було на чомусь готувати, а рубати сам він вже не може — на вигляд йому було років під сімдесят, що вже було майже рекордом в князівствах. На цьому ми з ним і домовились, після чого я пішла до своїх друзів, що очікували на вході, і обрадувала Ігоря можливістю потренувати замахи мечем, але із сокирою в руках.

Другого поверху тут не було, а тому корчмар вказав нам на двері, що були по іншу сторону від входу, між двома столами, за одним із яких сидів молодий чоловік незвичної зовнішності. Незвичної, бо був схожий на мене. Теж саме чорне волосся по підборіддя, і теж саме бліде обличчя, просто на відміну від мого, не сильно то жіночне, та більше князівське ніж імперське із ледь помітною щетиною. Пропустивши Юрію та Ігоря до кімнати, я на якусь мить зловила на собі погляд його сіро-блакитних очей. Це був холодний погляд, але не страшний.

— Діано, ти йдеш? — запитала Юрія виглянувши із-за дверей та поглянувши на мене і туди, куди був спрямований і мій погляд.

— Ви коней забули кудись сховати, — промовила я все ще дивлячись на незнайомця. — Піду це зроблю.

Не впевнена, але здається я почула хіхікання Юрії перед тим, як вона закрила двері кімнати. Але і справді, чим мою увагу так привернув цей незнайомець? Судячи із темного одягу, на вигляд із непростої тканини, він не бідний, а якщо судити по короткому мечу ззаду на поясниці, то ще і не слабаком. Дивно, та в таку спеку одяг закривав все його тіло, навіть шию, що робило його ще більш схожим на мене, хіба що я не ношу пальчаток. Та нарешті відірвавши від нього погляд, я направилась до виходу.

— Старий, куди можна відвести коней? — запитала я в корчмаря, який якраз пробував на смак своє вариво, яке, треба визнати, пахло дуже смачно.

— Я покажу, — в мене за спиною почувся голос, і по холоду, що пронісся моїм тілом, я зрозуміла, кому він належав.

Незнайомець пройшов повз мене та вийшов надвір, після чого нетерпляче поглянув на мене, від чого я нарешті й сама вийшла назовні.

Мене здивувало, що він ходив настільки тихо, що навіть на таких скриплячих дошках я не почула його кроків. Та і взагалі всі його рухи були настільки точними та обдуманими, що вони навіть нагадали мені батька, коли той на полюванні ставав наче іншою людиною, рухаючись так само. Незнайомець взяв повід мого коня та Юрії, після чого я зробила те ж саме з конем Ігоря. Він повів мене за корчму, де одразу ж стало видно невеликий навіс та місця де можна прив’язати коней, а заодно і напоїти. Тут був і його кінь, який одразу привернув мою увагу тим, що на ньому було декілька ран, що досі злегка кровоточили, але це вже не моя проблема. Вода в коней була налита, а тому я вирішила тихо подякувати та піти до друзів, щоб розібратись із дивними думками.

— Дякую, — сказала я та удала наче одразу ж забула про існування незнайомця.

— Зачекай, Діано, — він зупинив мене назвавши моє ім’я, вочевидь дізнавшись його від Юрії.

Та я удала, що не почула, адже досі не розуміла що саме зі мною не так. Якесь дивне відчуття, яке я ніколи до цього дня не відчувала, але я і не хочу його відчувати. Мені незручно через нього, і це заважає тверезо думати.

— В мене є для вас пропозиція, — додав він. — Можливість підзаробити грошей.

— Я обговорю це зі своїми друзями, — сказала я навіть не вислухавши пропозиції.

Гроші нам не завадять, але і без них нам буде непогано. А от пропозиція від незнайомця, так ще й одягненого в настільки дивний одяг, виглядає як щось, що принесе за собою одні проблеми.

— Моя кімната через одну від вашої. Буду чекати на відповідь.

Зайшовши до кімнати, я одразу ж звернула увагу на дивну поведінку Юрії та її хитру посмішку, яку вона навіть не намагалась приховати. Мені все більше здавалось, що вона щось знає і приховує від мене, а тому я вирішила запитати прямо.

— Чого ти так либишся постійно? Кажи, що знаєш!

Але на моє питання вона лише здивувалась, так наче я запитала щось очевидне. Ігор, схоже, теж не розумів чому Юрія так себе поводить, а тому розділив зі мною мої емоції від всього цього. Хоча на відміну від мене, він тихо мовчав сидячи за столом серед кімнати.

— Діано, я в це повірити не можу, — знову усміхнувшись сказала вона. — Але краще скажи мені, люба подруго, куди це ви вдвох ходили?

— Той незнайомець показав мені де прив’язати коней, — я вирішила забути про те, що Юрія мене бісить, і сконцентрувалась на самій розмові. — Ще казав, що у нього є якась робота, чи щось типу того. Каже, що можемо підзаробити.

— І все?

— Нам потрібні гроші, чи ні? — запитала я.

— Я піду рубати дрова, — сказав Ігор та швидко вийшов із кімнати, мабуть, не витримавши тієї атмосфери, що була в цій кімнаті через нас.

Юрія дочекалась коли двері замкнуться за Ігорем, і потім сіла на ліжко та запросила мене до себе. Я деякий час із підозрою на неї дивилась, але запрошенням все ж вирішила скористатись.

— Діано, пам’ятаєш як ти в мене запитала, як це кохати когось?

— До чого це ти взагалі? — і тут я зрозуміла до чого увесь цей час хилила Юрія. — Ти не так зрозуміла, взагалі.

— А я думаю, що ти закохалась із першого погляду, люба подруго, — сказала Юрія та злегка щипнула мене за щоку. — По очам у людини це завжди видно, особливо для тих, хто сам кохав хоча б раз.

— Юріє, — сказала я та відвела її руку від своєї щоки. — Я не людина.

— Але в тебе людське тіло. До того ж жіноче, і тобі вже сімнадцять.

— Я не... Не впевнена, що відчуваю саме це, — я розгубилась, насправді зовсім не розуміючи своїх емоцій. — Та і навіщо мені це зараз? Я просто хочу спокою та поскоріше дістатись Імперії. Мені не потрібне кохання, як мінімум поки я не знайду його поруч із новим домом, а не в невідомому місці серед подорожі. Я...

Я відчула як із моїх очей потекли сльози, і те, що Юрія обережно їх витерла руками.

— Добре, що твої сльози вже давно не чорні, — сказала Юрія та підсіла до мене ближче. — Що саме він запропонував?

— Не знаю, я сказала, що спершу пораджусь із вами.

— Було б непогано якби ти дізналась більше перед тим як це сказати, люба подруго.

— Я не розумію чого я зараз хочу, Юрія, я розгублена як ніколи за останній час.

— Тоді дозволь мені приймати за тебе рішення, якщо вже не можеш опанувати себе, — запропонувала Юрія.

Якщо подумати, то це не така вже і погана ідея. Мої думки плутаються самі в собі від незнайомих почуттів, а тому тут ясний, більшість часу, розум Юрії стане в пригоді. Головне не звикати до такого, бо все ж в інших ситуаціях я можу сподіватись лише на власну голову.

— Добре, Юріє, що скажеш?

— Йди до нього та дізнайся, що саме він хоче нам запропонувати, а потім повертайся сюди. — Юрія встала з ліжка та відчинила мені двері, тим самим кажучи, що мені пора взяти себе в руки та піти.

Так я і зробила, вийшовши назовні та оглянувшись навколо. Його не було в залі, і мабуть, він все ж у своїй кімнаті. Поспішати я не стала, і вирішила спробувати розкласти все послідовно у своїй голові. Юрія каже, що це закоханість, але хіба вона не є чимось бажаним, а не таким... важким для розуміння? Я не відчуваю щастя, а лише дискомфорт. Втім моя подруга запросто могла помилитись, адже вона теж молода, і цілком можливо, що просто сплутала кохання та незначне зацікавлення.

Підійшовши до його дверей я вже зібралась постукати, обдумуючи при цьому свої майбутні слова. Але як тільки я стиснула руку в кулак, як двері переді мною відчинились. Він знову дивився на мене своїми холодними очима.

— То, що ви вирішили? — запитав він та жестом запросив мене до себе.

— Розкажи, що саме тобі треба, — відповіла я йому, але заходити відмовилась.

— Тобі не цікаве моє ім’я? Чи це такі дивні традиції на землях Князівств?

— Ти якраз виглядаєш як місцевий, — із підозрою сказала я.

— Я народився в Мироярі, але ріс в Імперії із самого малечку.

— Тоді яким боком ти думаєш, що я місцева? — я розізлилась незрозуміло на що. — В мене імперське обличчя, невже не видно?

— Так, імперське, і дуже гарне, — усміхнувшись промовив він. — Але перейдімо до справи, Діано. Мене звуть Деян, і мені потрібно щоб ви розділили зі мною мій вантаж.

— Як це розуміти?

— Мій кінь поранений і не може нести на собі так багато, а купити десь іншого я зараз не зможу, хіба повернусь до поля битви та знайду бродячого. Але річ у тому, що мені треба як можна швидше доставити ось ці свічки одній дуже багатій людині, що живе між Купинню та Малом.

— Звучить дивно, — промовила я та зробила маленький крок назад.

— Я імперський торговець, і зараз повертаюсь із рідного Мирояру до Євіанни, а по дорозі треба завести ці надзвичайно дорогі свічки покупцю, який замовив їх вже дуже давно, і просто дочекатись їх не може.

Він відійшов від дверей та вказав на чотири великі сумки, із яких виглядали дивні свічки фіолетового кольору. І що я помітила лише зараз, за що мені навіть соромно перед самою собою, із його кімнати увесь час йшов приємний квітковий запах. Їхня форма була охайна та рівна, що було зовсім дивним для такої спекотної погоди. Та раз ці свічки дорогі, якщо вірити його словам, то це може все пояснити.

— Скільки платиш? — свічки свічками, але мені із друзями від нього потрібні лише гроші.

— Десятину від того, що покупець заплатить мені, — неоднозначно відповів він. — Скажу так, цього вам вистачить, щоб їсти та жити в таких корчмах стільки, скільки знадобиться. Ви ж теж тримаєте дорогу до Імперії?

— Я зайду пізніше, — сказала я, вирішивши проігнорувати запитання.

Відійшовши подалі від його кімнати я сіла за один зі столів в залі та взялась за низ живота. До чого ж дивне та дратуюче відчуття, і таке холодне... Чому холодне? Хіба має взагалі така істота, як я, відчувати щось подібне? Невже ці відчуття у мене є лише через людське тіло, що я узурпувала у справжньої Діани? Мабуть, ці відчуття належать їй, а я їх забрала в неї, як і життя.

Просидівши так ще якийсь час, я пішла до нашої кімнати, щоб розповісти все Юрії. І не дочікуючись на прихід Ігоря, ми вирішили прийняти пропозицію, нехай і точної суми нам було не відомо. Сама тільки можливість пожити в корчмі та не заробляти на це якоюсь роботою для власника, вже звучала добре. Та і закинути на наших коней по дві сумки зі свічками не буде чимось складним. Правда везти їх будемо ми з Юрією, бо коню Ігоря і та не легко.

— Як відчуття? — поцікавилась Юрія. — Вже краще?

— Ех, Юріє, я все більше відчуваю, що це тіло чуже.

— Не сприймай за щось погане, Діано, але мені іноді справді цікаво якою б людиною була та Діана, чиє тіло ти узурпувала. Чи змогли б ми з нею подружитись так само як із тобою?

— Я не ображатимусь на таке, але якщо можна, то краще цю тему не піднімати настільки сильно, — відповіла я.

— Як скажеш, люба подруго.

— Юріє, можна полежати в тебе на колінах?

— Звісно, — відповіла Юрія та сіла на ліжко, після чого я лягла поруч та поклала голову їй на коліна.

Юрія одразу ж почала гладити мене по голові своїми теплими долонями, від чого я занурилась у спогади дитинства, коли так само лежала біля мами, і вона так само погладжувала мене. Все, що сталось за сьогодні, відійшло на задній план, і я задрімала, дивлячись приємний сон.

Я знову опинилась там, в Імперській столиці, у сні де мої батьки жили разом зі мною в бабусиному будинку-аптеці. Але у всьому будинку була лише я сама, і ніде не могла знайти батька, маму чи малого брата. Навіть звуків міста не було чутно за дверима та вікнами. Втім, хоча це і було схоже на початок жахіття, я відчувала себе в безпеці та спокої. Здавалось, що не лишилось жодних проблем, і я взялась просто бродити кімнатами в пошуках чогось цікавого. І в кімнаті, де раніше був мій брат, я знайшла замість нього у ліжечку вишиту картину. Саме її мама колись вишивала, поки ми з батьком ходили на кабана до Заброди. Це і була ця аптека, в якій я зараз знаходилась. І тепер то я розуміла чому аптека на цій вишивці була настільки великою — це не лише аптека, а і жилий будинок. Я завжди рада приємним снам, але вони ніколи не йдуть так само довго, як сни із Темрявою, що тягнуться настільки довго, що я забуваю своє минуле під час них.

— Я тут... — розбудив мене Ігор, що повернувся до кімнати. — Розбудив, Діано?

За вікном вже був вечір і світло крізь нього проходило червонувате, а значить я проспала на колінах у Юрії декілька годин. Дивно, що такий короткий сон зайняв так багато часу, але відчувала я себе добре, вперше за останній час. Шкода лише, що не побачила у снах своїх батьків. Але якщо подумати, то імені мами та її обличчя я вже і так не можу пригадати.

— Ігор, як звали мою матір? — моє запитання спантеличило його, адже йому я не розповідаю про свої особливості, як розповідаю Юрії.

— Мілена... звали, — здивовано промовив він та взявся витирати піт, що після декількох годин рубання дров рясно вкривав його тіло.

— Діано, сходи та скажи, що ми беремось за роботу, — промовила Юрія не відводячи очей від Ігоря.

Її погляд у цей момент був мені знайомим, і я зрозуміла, що найближчим часом мені краще триматись від цієї кімнати як можна далі, щоб не заважати їм. Сподіваюсь лише, що вони обмежаться одним ліжком. Шарудіння та важкі подихи почулись як тільки я зачинила за собою двері, і мені навіть захотілось відійти як можна швидше, щоб не бачити реакції старого корчмаря на стогін Юрії, що обов’язково не буде нею стриманий. Корчмар не був на своєму місці, а якраз сидів за мискою супу поруч, а тому уже мав щось та почути. Удавши, що нічого не відбувається, я підійшла до дверей Деяна та вже занесла руку, але з-заду мене окликнув корчмар.

— Надвір вийшов, до коней, мабуть, — сказав він із почервонілим обличчям.

— Так, дякую, — я вирішила знайти Деяна як можна швидше та все йому розповісти, щоб після цього зайнятись чимось.

Вечір був гарним, і я навіть не могла пригадати коли все навколо ще було таким червоним при заході сонця. Цьому навіть не завадило те, що сонце і так було низько, як і повинно було бути взимку. Десь за корчмою було чутно голоси дітей та гусей. Схоже, корчмар жив тут зі своїми дітьми та онуками, що можна було б назвати гарними умовами для зустрічі старості. Щоправда, війна може дістатись сюди, і вже завтра всі ці діти будуть мертві, а корча горітиме для гарного настрою у воїнів племен Середземного Ханства. Не розумію чому люди заводять дітей в умовах коли кожен наступний день може для них бути останнім. Як би мирно ти не жив, завжди може з’явитись щось, що зруйнує цей мир.

Малі діти та гуси були між інших будинків, а Деян якраз стояв поруч зі своїм конем та давав йому свіжої трави. Поруч із ним стояла коса, і я вже думала, що знайшла чим себе зайняти після розмови з ним. Та траву він наклав не лише своєму коню, а і нашим, що змусило мене почуватись некомфортно перед ним.

— Деян, — окликнула я його, хоча і впевнена, що слух у нього не гірше мого, і він давно почув мене. — Ми згодні на твою пропозицію. Коли потрібно їхати?

— Гарне рішення, Діано, — посміхнувся він. — Завтра під вечір, бо рани в мого коня загоюються довше, ніж я думав.

— Добре, тоді бувай.

— Постривай, Діано. Дозволь запитати дещо.

— Я тебе слухаю.

— Я помітив під твоєю накидкою гарну зброю. Настільки добре ти вмієш нею користуватись?

Я поглянула на поділ своєї накидки, і справді зброя трішки випирала. Давно пора змінити накидку на щось новіше… Але ж її зробив мій батько. Втім однаково треба добре пригледітися, щоб помітити есток під нею, а це знову викликало в мені підозрілість до Деяна.

— Достатньо, щоб захистити себе, — відповіла я.

— Я можу тебе навчити освоїти її краще, Діано, — його голос цього разу викликав довіру. Мабуть, я почала звикати до його холоду. — В мене є досвід із колючою зброєю. Але якщо в тебе є важливіші справи, то не буду тобі заважати.

— Добре, Деяне, але битись будемо серйозно, без піддавків, — сказавши це я скинула з себе накидку та поклала її поруч зі своїм конем, після чого взяла в руки зброю.

— Цікавий есток, але що означає, що битись будемо без піддавків? — запитав він дістаючи свого меча з-за поясниці.

Я взагалі ніколи не бачила та не чула, щоб зброю носили так, як її носить він. Хіба так зручно тримати меча, нехай і такого короткого, на поясниці? Втім, схоже, що у нього із цим не було взагалі ніяких проблем, а це головне.

— Битись будемо так, наче зійшлись на полі бою, без правил та жалю, — після цих моїх слів я вперше побачила в його очах здивування.

— Я бачу в тобі силу, Діано, але ти точно впевнена?

П’ятеро дітей, що ще якусь мить тому пасли гусей, тепер стояли неподалік та дивились на нас, мабуть, теж очікуючи чогось цікавого. І скажу чесно, я відчула в крові азарт, і відчула, що мій погляд став таким же холодним, як і його. Мої зелені очі проти його сіро-блакитних.

— Я спробую вбити тебе, Деян, а ти спробуй вбити мене, — промовила я та стала в стійку.

Ті емоції та відчуття, що пробуджує в мені його присутність, нарешті змусили мене кинути їм виклик. Я або так і буду мучитись від них, або покажу сама собі, що сильніше за них та цю людину. Нехай тут проллється кров, нехай моя чи його. Це не важливо, головне перебороти ці почуття.

Він завмер наче статуя, поки кінчик мого естока наближався до його шиї. Час наче уповільнився для мене, а в цей випад я вклала всю себе. Досвіду із такою зброєю у мене мало, майже немає, але у своїх уміннях та швидкості я впевнена повністю. Втім Деян, що стояв увесь час наче вкопаний, лише за останню мить відвів мій випад в сторону легким рухом руки, а сам так і продовжив стояти прямо. Але мене не понесло вслід за моєю зброєю, і я зробила ще декілька випадів. Всі вони були відбиті так само легко. Майстерність Деяна була помітною, але це злило мене все більше. З кожним наступним випадом, із кожною своєю невдачею, я піддавалась гніву все більше. В моїй голові навіть знову рознісся той гострий біль, що був у мене колись в Сірих Птахах та зводив мене з розуму. В якийсь момент, після ще одного відбитого мого удару, я замахнулась ногою йому в коліно. А коли я взяла в іншу руку ножа, то і сам Деян нарешті став у стійку. Його погляд став не лише холодним, а і хижим. А я мисливець, моя справа вбивати хижаків.

— Як скажеш, Діано, — промовив він та нарешті атакував сам.

Його рухи були дуже швидкими та постійно змінювали напрямок, через що було складно зрозуміти, що він взагалі збирається робити. Та в якусь мить його меч направився вістрям на мене, і тепер вже моя шия була ціллю зброї. Я ледь встигла ухилитись, але все ж відчула на шиї поріз, а моя кров опинилась на клинку його меча. Це і стало для мене можливістю — поки Деяк здивовано дивився на чорну густу кров на його зброї, я вколола його в плече. Удар вийшов слабшим, ніж я очікувала, і на кінчику мого естока була лише краплина його крові. Та ця краплина розпалила мої інстинкти мисливця. Я знову зробила випад, але на диво він схопив клинок мого естока рукою та закрутив і затиснув його так, що мені, щоб не випускати з рук зброю, довелось підійти до нього впритул. Я опинилась занадто близько до нього, і лише на мить заглянувши в його очі, я вдарила його ножем, цілячись під ребра. Тепла кров полилась по моїх руках, а на обличчі Деяна з’явилась крива посмішка та почувся легкий сміх. Але коли я зрозуміла, що чула цей сміх позаду себе, а не попереду, то в моїх очах щось спалахнуло білим, на мить засліпивши.

— Ха-ха-ха-ха, — діти сміялись в один голос та вказували пальцем на мене.

Я теж поглянула на себе, щоб зрозуміти, чого такого смішного. І опустивши погляд помітила, що мій ніж стирчав не під ребрами Деяна, в моїй руці, якою я тримала есток. Самого Деяна переді мною навіть не було, а під ногами в мене була лише моя кров. І тоді я згадала той смішок позаду.

— Саме так і було б, якби ми зійшлись на полі бою, — сказав Деян стоячи розслаблено біля коней. — Ти не володієш магією ілюзії, як я, але ти маєш дивну кров, повинен визнати.

Я повільно витягнула ножа зі своєї руки та поглянула на дітей так, щоб ті злякались та повтікали, що і спрацювало, адже вже за мить вони знову опинились десь біля гусей.

— Я увесь цей час билась сама із собою? — розчаровано промовила я. — Я не скажу, що це нечесно.

— Чесність цікавить лише деякі ордени лицарів в Євіанні, а мені до неї діла немає, — сказав він та підійшов ближче до мене. — І тобі до неї діла теж немає, як я думаю. В гніві ти страшна, Діано, і варто тобі лише навчитись користуватись своєю зброєю, та відточити навички й рефлекси, і тебе буде не перемогти у двобої.

— А де ти навчився так битись? Чи це лише твоя копія так вміє?

— Моя ілюзія вміє робити все те, що і я, тому в моїй майстерності можеш не сумніватись.

— І все ж я проткнула тебе ножем, нехай потім це і виявилась моя рука, — заперечила я.

Він підійшов ще ближче, тримаючи в руках білу хустку. Я одразу ж вклала назад ножа та есток, після чого простягнула йому свою руку, на якій, трішки вище зап’ястя була невелика діра від ножа. Він вже бачив мою чорну кров, а моя довіра до нього лише збільшувалась із часом. Все більше я бачу в ньому щось, що нагадує мого батька, і одночасно із цим все більше бачу його самого. Тепер я готова визнати, що мені подобається його компанія, але далі я його не готова пустити, і в моєму серці не буде для нього місця.

— Ти змогла це зробити лише тому, що мені набридло спостерігати за твоїми смішними спробами вбити повітря та саму себе, — сказав він у відповідь та взявся перев’язувати мою рану.

Він уважно спостерігав за тим, як із мене витікає чорна густа кров, за якою він не помітив, що рана вже майже загоїлась. Але навіть так це були надзвичайно точні рухи, навіть краплина моєї крові не опинилась на його пальчатках, і мені не довелось докладати зусиль до того, щоб моя кров не вплинула на його розум. На щастя він не ставив запитань на цю тему.

— В дорозі ми будемо робити зупинки, — промовила я. — То ти все ж навчиш мене битись так, як ти?

— Навчу всього, що встигну за цей час. Але краще більше не став для наших уроків свої правила, бо нічого доброго від цього не буде.

— Добре, я зрозуміла, — погодилась я.

— А тепер ходімо всередину, бо корчмар вже приготував вечерю.

Ігор та Юрія вже закінчили зі своїми справами та сиділи за одним зі столів, у всю сьорбаючи гарячий суп. Ми теж приєднались до них, але повинна визнати, що хитрі позирки Юрії на мене та Деяна знову стали мене злити. За їжею ми обговорили й дорогу, що тепер маємо подолати разом.

Щоб вподобати цю частину, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.

Вподобати!
Щоб залишити коментар, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.