Зміст
  • Судьба
  • Судьба

    Цієї ночі Амарте знову чула Поклик. Він нагадував ніжну музику, що присипляла й заворожувала, оплутував і обгортав немов павутинням. Щоранку їй доводилося робити все більше й більше зусиль, щоб розірвати пута чорної туги і підвестися з ложа. Кожен порух спричиняв біль, а все довкола втрачало фарби і ставало сірим або безколірним. В люстерку вона бачила потьмяніле волосся, що колись сяяло сріблом, сумні, хоча все ще гарні очі, ледь пошерхлі вуста.

    Лише почуття відповідальності давало Амарте можливість втриматися на поверхні. Як двірська панна і улюблениця королівни Лутіень, вона мала бути присутньою при церемонії її пробудження. І вести танок пробудження. Замінити Амарте одразу кимось іншим було складно, а отже церемонію буде зіпсуто.

    Дівчина над силу зводилася і починала вдягатися. Вона знала, що за кілька годин цей душевний біль не минеться, ні — притлумиться. Головне утримувати погідний вираз на обличчі, аби Морхайнт, перша пані дівочого двору, не зрозуміла, що вона, Амарте, хвора. Вважалося, що чорною тугою можна заразитись — хоча хворіли нею поодинці, і хвороба ця ніколи не переходила на ближніх. Часом причиною було нещасливе кохання. Часом причин не було зовсім, як от у Амарте.

    Дійсно, опівдні стало легше. Церемонію було проведено блискуче, і Лутіень відбула вчитися музиці. Літній палац королівни спорожнів — двірські панни розбрелися садами і розкошували в блаженному недіянні.

    Амарте любила цей палац — в печерах Менегроту вона не змогла б так довго ховатися зі своїм болем. Тут же було безліч затишних куточків, де можна було сісти і зробити вигляд, що гаптуєш або шиєш. Або навіть почитати, хоча вважалося, що паннам це ні до чого.

    Лутіень з'явилася перед подругою несподівано, ніби зіткалася з повітря.

    -Ось де ти ховаєшся! - Вигукнула вона, - а я втекла! Обдурила всіх! Даерон вважає, що мене раптово викликали до Менегроту. Ми вільні!

    -Вас знову сваритимуть, - мляво мовила Амарте, - вельможна Меліян гніватиметься. І ваш вельможний батько...

    -Ну посиджу день-два на талані, - засміялася Лутіень, - але ти якась сумна, Амарте. Ходімо зі мною — я хочу навідати Артаніс. Вона прибула вчора, і її покої вже облягають залицяльники. Ходімо, посміємося з Галатіля та Келеборна — злощасні сини Галадона закохані в неї на умор.

    Амарте неохоче звелася з лави, і відклала розпочате хтозна коли гаптування. Вона могла сказати, що їй зле, але Лутіень тоді покликала б цілительку, а та одразу збагнула б причину. Тоді лишалося тільки повільно згасати під тиху музику і співи подруг. Більшість так і зробила б, це було б приємно і безболісно, а тиша і спокій Мандосу, які обіцяв Поклик, були всіляко кращі за чорну тугу. Але щось в душі Амарте опиралося Переходу.

    Артаніс мешкала віддалік від Літнього палацу, майже біля самої Завіси. Її будиночок, дбайливо вирощений найкращими садівниками роду Ельмо, потопав у квітах. З дворику до вух обох дівчат донісся брязкіт заліза і вигуки, що їх чоловіки зазвичай тамують в присутньости панночок. Потім в розчинену хвіртку вилетів спиною вперед високий срібноволосий ельф, впустивши по дорозі меча. Принишклих в квітнику Лутіень та Амарте він не помітив, а тому підібрав свою зброю і виголосив коротку промову, не призначену для ніжних вушок.

    -...і панна не може так володіти зброєю, - закінчив він. - Це непризвоїто.

    -Бідолашний Галатіль, - прошепотіла Лутіень до подруги, - він вважав, що зможе перемогти Нервен.

    Тим часом у дворику лагідно воркотів інший чоловічий голос:

    -Оскільки мій брат покинув ристалище, то чи не могла б панна вділити мені ще трохи часу, і ще раз показати отой удар, що вибив Галатіля з двору? У нього є сила, але ваш досвід вартий набагато більше... Володіти одразу двома мечами то мистецтво, високе мистецтво. То як ви тримаєте руку?

    -Розумник Келеборн, - давлячись сміхом мовила Лутіень, - сьогодні він переміг... рідного брата. Але Артаніс, як бачиш, зайнята. Власне, я йшла до неї, щоб позичити коня. Її Сильварон народився там, на Заході. Не знаю, як він опинився у Нервен, але у нього така хода... А швидкість яка... Онде він пасеться між деревами. Ходімо, і умовимо його нас покатати.

    Сильварон, чудовий огир білої аж сріблястої масті, вислухав лагідне воркотіння Лутіень поблажливо, шматочок медових ласощів, запропонований королівною, обережно взяв губами і опустився на коліна, підставляючи спину. Йому явно хотілося розім'ятися. Амарте обійняла Лутіень за стан, і аж задрімала під плавну кінську ступу. Коли вона розплющила очі, довкола плив білий, мов молоко, туман, а потім вони вирвалися на світло, і різкий холодний вітер, якого Амарте ніколи в житті не відчувала, вдарив їй в обличчя.

    -Моя королівно! - Зойкнула вона.

    -Цить! - Пирхнула Лутіень не обертаючись, - так, ми пройшли Завісу. Ти ж ніколи не бувала ззовні. Я ще пам'ятаю... так ледь-ледь, як воно було до її появи. Я іноді вибираюся сюди... ну, або в інше місце. Сама, але самій нудно. Я знаю що ти мене не зрадиш — тебе кілька разів засилали гаптувати на талан за мої провини, і ти нікому не поскаржилася.

    -Я нікому не скажу, - запевнила Амарте, тремтячи від прохолодного вітру, - але ж моя королівно, тут може бути небезпечно.

    -Артаніс говорить, що нолдор тримають рубежі, - мовила Лутіень, зіслизаючи з коня, - хоч якась користь від братовбивць. Звісно, зовсім безпечно тут ніколи не буває — це тобі не Доріат, - але Завіса близько, і княжа варта часом виходить назовні, оглядає місцевість. Це мені Белег оповідав, він такий милий. Не те, що Маблунг — з того слова зайвого не витягнеш, та ще й питати почав, навіщо воно мені. Я тут уже бувала, в цьому лісочку — он бачиш озерце? Воно таке гарне... Ой!

    Від дерева відокремилася струнка висока постать. Обидвоє дівчат вереснули від несподіванки, забувши про пристойність і витонченість.

    -Панночки, я зовсім не хотів вас лякати, - почувся співучий м'який голос з дивною протяглою вимовою, - не бійтеся.

    -Це просто ельф, - зітхнула Лутіень з полегшенням, - мабуть нандо-блукач.

    Ельф підійшов поближче. Вбраний він був по дорожньому — в зеленкувато-рябі шати, але на мандрівного нандо чи лаіквендо зовсім не схожий: надто високий, чорнявий. При боці мав меча, на плечі ніс лука а за плечима тул зі стрілами. А ще у нього були дивні очі: видовжені, схожі на зелені виноградини, з сяйливим блиском в глибині зіниць.

    -Який чудовий кінь, - мовив він, - здається, я його знаю. Як і його хазяйку. А як тут опинилися панночки з-за Завіси?

    -Ми подруги Артаніс, і вона дозволила нам покататись, - тут таки збрехала Лутіень. Амарте це не вразило: аби відкараскатися від двірських обов'язків Менегроту Лутіень брехала мов дихала. Сама Амарте так і не змогла засвоїти науку неправдомовства.

    -Сьогодні ніч повеню, - мовив ельф, простягаючи дівчатам плетеного з верболозу кошика з суницями, - пригощайтеся. Може зостанетесь милуватися Місяцем? Говорять, що крізь Завісу його світло тьмяніє, а ця галявина...

    Він нашорошився і тицьнув Амарте, котра стояла найближче, свого кошика.

    -Сюди йдуть, - сказав, - воїни-синдар. Думаю, що вам не треба з ними зустрічатися. Як і мені. Приходьте до озера опівночі.

    З цими словами ельф тихо щез, немов розчинився в повітрі. А подруги повернулися, щоб покликати коня... і опинилися просто в обіймах вартівників-доріятрім.

    Амарте не покарали, бо Лутіень всю провину взяла на себе, запевнивши розгніваного батька, що Амарте лише виконувала її наказ. Покарання у короля Тінгола для неслухяної доньки було лише одне: заслання на талан. Цього разу на сім днів і ночей. Але Лутіень не втратила бадьорості духу, вважаючи, що пригода була того варта.

    -Побачимось, - мовила вона бадьоро, - шкода, що не доведеться помилуватися Ітилем разом з тим цікавим нандо. Сама ти ніколи не наважишся вийти назовні.

    Ще вчора Амарте потульно кивнула б головою. Але нині вона не могла забути подих живого, не тепличного вітру, і смак суниць, кислуватий і свіжий. А головне — вона перестала чути Поклик Мандосу, і світ набирав барви так швидко, що дівчина почала боятися власних думок.

    Брехати виявилося дуже легко — батькам вона сказала, що Морхайнт призначила їй покарання, і вона має відбути його в Літньому палаці, а Морхайнт оповіла, що батьки дуже гніваються на неї за участь у переступі королівни, і вона має жити ці сім днів у Менегроті. Амарте навіть не почервоніла при тому, як не почервоніла і при вигляді хатинки Артаніс, яка зовсім не гнівалася, що у неї поцупили коня. Саму Артаніс трохи не вислали з Доріату, але як завше за неї вступився весь рід князя Ельмо.

    До Завіси дівчина дібралася пішки, і в смугу туману вступила вже потемки. Коли ж вибралася назовні, то була вся в краплинах води, ніби в дорогоцінних прикрасах. Дорогу до озерця Амарте знайшла якимось непомильним інстинктом. Її наче притягував поклик, могутніший за Поклик Мандосу, а якби вона могла нині побачити себе в люстерко, то помітила б, що до її волосся повернувся блиск, а до личка — врода.

    Ельф виринув з лісу, як тільки лодія Ітиля з'явилася на небі в усій своїй красі, що її не псував жоден краєчок тіні. Амарте з жахом подумала, що ось зараз він спитає, де її подруга. Лутіень, найвродливіша панна Доріату, висока, чорнява й синьоока, була б гідною парою цьому красеню. Але молодик не спитав нічого. Він поставив поруч з ними кошика, цього разу з чорницями, загорнув Амарте в свій плащ, і вони задивилися на Місяць, відчуваючи, як їхні душі тягнуться одна до одної в цьому плиткому сяйві.

    Амарте не могла потім згадати, де вони збували дні, як провадили ночі. Пам'ятала присмак ягід на вустах, гарячий квенілас біля нічних вогнищ, шматочки дорожнього хліба і солодкі дикі яблука. Пам'ятала відчуття спокою і впевненості і таке нестримне бажання жити, що, явися їй нині сам Судія Намо, вона не почула б його Поклику. А потім все закінчилося так само раптово, як і почалося.

    -Я не повинен був...

    Вони стояли біля озерця, звідки почалася їхня мандрівка.

    -Я не повинен був... Я винен...

    Амарте дивилася воїну просто в очі. Вона давно втямила, що він воїн, бо молодик не розлучався з мечем і луком. Більше того, вона відчувала вагу меча в своїй руці — бо якогось дня з цікавості запрагла його потримати, і навіть зробити кілька випадів, а плече боліло від зусиль, з якими дівчина намагалася натягнути тятиву.

    -Мене звати Морнемир, Морнемир з Гімрінгу. Я вістовий князя Маедроса, ти знаєш хто це?

    -Син Феанора, - ледь чутно мовила Амарте, - того самого Феанора... Зверхній і лютий.Так мовить вельможна Меліян.

    -Він зовсім не злий, але не в тому суть. Мені немає дороги за Завісу, до тебе. І ніколи не буде. І зараз, коли ти знаєш, хто я, звідки я — ти підеш геть і ніколи не повернешся.

    -Я здогадалася майже від початку, - відповіла стиха дівчина, - хоча з нолдор я бачила лише Артаніс і її братів, але оцей відблиск в очах і твоя вимова... І те, що ти живеш, обіймаючи зброю... Щоправда, я не думала, що ти з Гімрінгу — я вважала тебе родичем Нервен.

    -Ми в добрих стосунках і з нандор, і з лаіквенді. Навіть фалатрім помирилися з нами і уклали спілку. Але Доріат — то щось інше. Скажи, ти ненавидиш мене?

    -Я вже не можу, - ледве вимовила дівчина, - ні, я ніколи не могла.

    -Іnye lе melnye, - сказав Морнемир, і Амарте здригнулася від звуків забороненої мови, - я кохаю тебе.

    -Іm melet аllen,- прошепотіла дівчина на синдарині, - але що ж нам тепер робити?

    -Ходімо зі мною, - сказав Морнемир, - я приведу тебе в твердиню на пагорбі, і мій князь, як мій названий батько, за звичаєм подарує тобі прикрасу і тим прийме до родини. Взимку там чути голос холодного вітру, але влітку між скель розквітають білі квіти. Ти почуєш, як грає брат мого князя, Маглор – кажуть, що вашому Даерону його не перевершити. Може приїде погостювати Астальдо з Гітлуму, якому я завдячую всім, бо всім для мене є життя мого князя. У нас багато дівчат і жінок з нандор і лаіквенді, тобі не буде сумно серед них. Ходімо просто зараз – я не можу довго очікувати, я і так порушив наказ і затримався тут, а мені ще потрібно віднайти Амбаруссар, князевих менших, вони десь неподалік полюють.

    Але Амарте стояла мовчки, не знаючи на що зважитись. Перед її очима промайнули батьки, Лутіень, розлогі, завше зелені луки Доріату... Їй раптом стало страшно і захотілося додому.

    -Ти не хочеш, - сказав Морнемир надто спокійно.

    -Я не наважуюсь, - вимовила дівчина, - я не...

    -Я досі не знаю, як тебе звуть...

    -Амарте...

    -Ні, твоє ім'я...

    -Це і є ім'я.

    -Umbar, - прошепотів він на квенья, - Судьба моя.

    Він довів її до Завіси, ризикуючи зустріти вартівників, і зник, жодного разу не обернувшись. А Амарте поволі побрела крізь туман до світла і тепла свого краю.

    *

    Цього разу вона вже не тільки чула Поклик, але бачила навіч високу браму Туманних Чертогів. Голоси з явного світу долітали до неї, ніби різнокольорові птахи.

    -Артаніс, я знаю, що ти не лише войовниця, ти й цілителька. Я не можу дивитись, як вона відходить на Захід у мене на очах.

    -Королівно, я здогадуюсь, що трапилося. Ви когось зустріли там, за Завісою?

    -То був лише мандрівний ельф, весь обвішаний зброєю. Він навіть не дивився на неї.

    -Це лише мій здогад, королівно. І єдина можливість вижити для милої Амарте. Але мені потрібна ваша допомога.

    -Все що завгодно, люба Нервен. Тільки відтягни її від Брами.

    -Нехай нас поселять в старій покинутій хатині біля самої Завіси. Скажіть всім, що там ростуть певні цілющі трави, рівних яким немає в усьому Доріаті. І нехай ніхто не приходить туди. Ви теж...

    -Бо вас там не буде.

    -Ми поїдемо шукати трави трохи далі, мила Лутіень.

    Прохолодний живий вітер, так не схожий на теплі повіви з доріатських лук, трохи привів Амарте до тями. Вона знову їхала на Сильвароні, але цього разу її тримала в обіймах Артаніс. Тримала, загорнену в плащ, і стиха наспівувала якоїсь квенійської пісні, від чого по тілу поволі розливалася не бадьорість, ні, але спокій. Інший спокій, спокій живого духу.

    Та ось небо наче перекинулося, Сильварон став дибки, руки Артаніс розтислися, і Амарте злетіла з коня. Звівшись на тремтячі ноги, вона уздріла, що кінь б'є передніми копитами якусь істоту, а Артаніс кружляє галявиною і разом з нею кружляють дві палаючі синім вогнем смуги сталі, не підпускаючи близько темні постаті.

    Ось ще одна постать рушила в бік Амарте, і дівчина втямила, що зараз її уб'ють. Переляк погнав кров по жилах – така смерть, гидка і неохайна, видалася їй жахливою. Амарте підхопила з землі важку суху гілляку і стисла її обіруч, наче Морнемирового меча. Істота ошкірилася, загарчала і рушила вперед. Ельфійка з усіх сил пхнула її деревиною в живіт, але впала не втримавшись на ногах. Просто над вухом клацнули ікла, пролунав знайомий посвист стріл, не раз чутий на змаганнях лучників – і страхіття обім'якло, причавивши дівчину своєю вагою.

    Чиїсь міцні руки витягли її з-під смердючої туші, і дівчина побачила перед собою високого ельфа з волоссям таким яскраво-рудим, що воно неначе обпікало погляд. Знайомі прозоро-зелені очі дивилися з цього чужого лиця ласкаво і стурбовано.

    -З панною все гаразд? Ця тварюка вам нічого не зламала? От нещастя, вони зазвичай не заходять так далеко, хіба що з Таргеліону, через гірські ущелини.

    -Не виправдовуйся, Тельво! - мовила єхидненько Артаніс. Вона протирала меча травою і явно сприймала все це як дорожню пригоду – не дуже веселу, але й не таку вже страшну, - скажи краще, що воїни Карністіра замість того, щоб вартувати, пили з гномами ель.

    До них підійшов ще один рудоволосий ельф, і Амарте аж відсахнулася, бо воїн був схожий, мов влитий, на рудого Тельво. Тільки волосся у нього було іншого відтінку – кольору бронзи. Розум Амарте, збурений, але бадьорий одразу ж прозвав цю двійцю Рудий і Ще Рудіший.

    -Пітьо, - відрекомендувався Рудий, і простягнув Амарте руку для потиску. Розгубившись, вона обережно потисла йому пальці. Він засміявся і, зграбно вклонившись, взяв її руку і підніс до вуст.

    -Панна може звати мене Амродом, а отого зверхнього і лютого нолдо Амрасом. Але я бачу, що панна не боїться нас.

    -Панна не злякалася навіть цілого орка, не те що синів Феанора, - мовив з усміхом Ще Рудіший Тельво, він же Амрас, - я думав, що панянки з Доріату зомлівають одразу при вигляді небезпеки.

    -Але панна відважна, - підхопив Амрод, - дуже відважна. З кийком на орка навіть я не пішов би.

    -Атож, ти заліз би на дерево і кидався б звідти шишками.

    В Доріаті така розмова одразу ж привела б до довгого ланцюжка взаємних кривд, образ і наслідків. Але Амрод лише засміявся у відповідь і підхопив Амарте на руки – вона навіть зойкнути не встигла.

    -Щезаємо звідси, бо раптом тут ще тиняється якась нечисть. Я відправлю загін обдивитися місцевість.

    -А оце ось, Артаніс, мають робити твої доріятрім, - підкинув Амрас, - це їхнє довкілля, а Тінгол взагалі вважає себе паном всього Белеріанду.

    -Вони такі ж мої, як і твої, - пирхнула Артаніс і підкликала коня, на якого Рудий і підсадив Амарте.

    До табору вони дібралися вже поночі, і у Амарте раптово виникло бажання поїсти. Вона завжди їла, мов пташка клювала, бо так було пристойно, та й не дуже хотілося. А зараз рагу з кролятини щезло миттєво зі срібного казаночка, що певне належав одному з близнюків, і кухар, симпатичний нандо-вояк, одразу ж поклав їй наїдків ще, не дочікуючись прохання. Двійця рудих тимчасом уважно слухала Артаніс, яка оповідала їм щось напівшепотом. Потім Амарте почула їхні протяглі голоси, що говорили, наче зливаючись в один.

    -О, Морнемир, він і досі є Алассеа, Щасливчиком – закохати в себе таку красуню.

    -Панна знає, чому у її коханого таке прізвисько?

    -Він єдиний зостався в живих з дружини нашого Найстаршого, коли той пішов на ті кляті перемовини.

    -Всі загинули, брат потрапив у полон, а Морнемира воїни Макалауре... ну, Маглора, витягли з-під забитих ледь живого.

    -З того часу він Щасливчик, атож...

    -Але нерозумний щасливчик, я б згріб панну в обійми, і нині ми були б уже в Таргеліоні. Або й у Гімрінгу.

    -В гіршому разі в нашому таборі – братів вістовий розшукував саме нас, він привіз нам його листа і вже вирушив до Таргеліону.

    -Але ми не дамо такій відважній панні померти від чорної туги.

    -Ми пошлемо воїна навздогін Морнемиру.

    -Нехай панна зачекає вдома, в безпеці.

    -Ми знайдемо можливість її повідомити.

    -Він повернеться, панно, не може не повернутися.

    -Але панна має вирішити, чи вирушить вона з ним на пагорб, де віють холодні вітри.

    -Просто тут і зараз вирішити, панно, бо серця нолдор не закуті в кольчугу. Він мав вигляд смертельно пораненого, коли вирушав звідси. Морнемир наш родич по матері, ми дуже переймаємося його долею.

    Амарте не звикла приймати такі швидкі рішення. Вона відчула, як сльози повільно спливають лицем, відчула сором і біль від власної слабкості і нерішучості. На плече їй щось стрибнуло – руде білченя з пухнастим хвостом. Воно зацокотіло і ткнулося носиком в щоку ельфійки.

    -Амарте, мила, - лагідно сказала Артаніс, - ми ще деякий час збиратимемо цілющі трави просто в цьому таборі. Бо неподалік тиняються орки, і нам потрібна охорона. А ти думай, розважай... Я розумію тебе – важко проміняти звичний триб життя на невідомість. Так ми йшли з Валінору на безвість. Ще й деякі, - вона зиркнула на близнюків, - ускладнили нам життя на тисячоліття вперед.

    -Вельможний Тінгол, - ледве вимовила Амарте. - назвав нолдор з дому Феанора братовбивцями. А отже і Морнемир...

    -Панно, - вимовив Амрод, і усмішка зникла з його обличчя, - бувають в житті такі миті, коли ти робиш те, про що шкодуєш потім, але виправити нічого не можна. Я не знаю, що робив Морнемир в тім бою, про який кожен з нас волів би не згадувати, бо він був біля Найстаршого, а ми в іншому місці. Але будьте певні, він не бажав подібної битви. Так сталося. Umbar.

    -Так сталося, - повторила Амарте, - так сталося, що я його покохала...

    І побачила в зеленкуватих очах обох близнюків щось схоже на сльози, які втім висохли миттєво.

    -Ну хіба ж не щасливчик, - стиха вимовив Амрод, - цей Морнемир.

    *

    До Доріату Амарте повернулася здоровою, бадьорою і з білченям на плечі. Білченя, що стало улюбленцем всіх панн дівочого двору, не сиділо однак на місці, а весь час кудись зникало. Лише Амарте знала куди і очікувала звістки.

    Вона навідала у Менегроті батьків і зрозуміла, що зможе пережити розлуку з ними. Гірше було з Лутіень – дівчина ніяк не наважувалася зізнатись в своїх намірах. Втім, приховати щось від королівни було важко.

    -Ось, візьми на згадку, - якось мовила Лутіень, вдягнувши на зап'ясток Амарте свого браслета, - і не червоній як схід Анари, ти так і не навчилася брехати. Твій нолдо приїде за тобою – це ж для того Артаніс вивозила тебе за Завісу. Я ж знаю від Белега, що мисливський табір молодших Феанорінгів був зовсім неподалік – і якби вартівниками доводив не розумник Белег, а хтось інший, то могло б трапитися лихо. Белег та ще Маблунг – мабуть єдині з наших, хто не хоче при зустрічі з ельфами Заходу, одразу починати зваду. Але не тільки вони несуть зовнішню варту, тож хай твій нолдо буде обережним.

    Амарте коротко зітхнула і обійняла подругу всупереч двірським правилам і приписам.

    -Аби ти знала, як я тобі заздрю, - зітхнула Лутіень, - ні, не через те, що в тебе закохався на умор зеленоокий братовбивця, хоча поруч була я – от і вір лестощам про мою незвичайну вроду. А через те, що ти покинеш цю теплицю під назвою Доріат. Хоча якраз тобі, крихкій і тендітній, воно й не дуже треба. А я, відважна і сильна, зостануся нидіти тут під пильним оком Морхайнт і зрештою вийду заміж за Даерона, як того прагне мій батечко. Чи є в світі щось нудніше за вічність з Даероном?

    -Може і до вас прийде хтось з-за Завіси, - прошепотіла Амарте.

    -О, я навіть не сподіваюся, - зітхнула Лутіень, - не з моїм щастям. До того ж я навряд чи закохаюся в нолдо – вони надто гордовиті і теж вважають, що панянок треба оберігати і носити на руках. А я сама хочу оберігати і навчати – от як Артаніс Келеборна... Або як... Як моя мама...

    Наступного дня опісля цієї розмови до Амарте повернулося після чергового зникнення білченя. На шийці у нього була червоночорна стрічечка, що утримувала горішок. З горішка Амарте шпилькою виколупала записку на уривку від якогось листа. “На тому ж місці опівночі в повень” - було написано там синдарськими рунами, і Амарте втямила, що її година вибила. Вона не змогла навіть попрощатися з Лутіень – ту несподівано викликали до Менегроту. Артаніс же майнула за Завісу до Нарготронду, так що Амарте потрібно було вирішувати самій.

    Вона не могла зібратися як слід під пильним оком Морхайнт, але згадала, що Артаніс перед від'їздом передала їй з Келеборном, щоб та зайшла до її хатинки по зразки для гаптування. В хатинці Амарте виявила похідне вбрання, припасоване до її зросту і статури, мисливський ніж і пару срібних сережок, що подібні зазвичай дарують на весілля. Вбрана таким чином, Амарте без пригод перетнула Завісу і майже бігом вирушила до знайомого озерця.

    Морнемир очікував на неї настільки нетерпляче, що кружляв на освітленій Ітилем галявині майже не криючись. Амарте засміялася і кинулася вперед – нолдо аж здригнувся від несподіванки, а рука його сіпнулася до зброї.

    -Кохана, - вимовив він, - тут не Доріат. Я не пізнав тебе першої миті... Тобі так личить похідне вбрання.

    Амарте притислася до нього і схлипнула.

    -Я приїхав верхи, а Амбарусар дадуть нам супровід. Ти справді їдеш?

    -Так, о так...

    -Я все ще не вірю... Ходімо.

    На Морнемирів посвист прибіг вороний кінь з розумними очима, який нагадав дівчині Сильварона.

    -Це Тінде, - сказав нолдо, - він майже розумний, як і Сильварон.

    Кінь опустився на коліна, і Морнемир підсадив на нього Амарте і скочив сам. Тінде, як і кінь Артаніс, не мав на собі сідла.

    -Стійте!

    Голос був знайомий – Амарте знала в Доріаті всіх. Але то був не Маблунг і не Белег, з якими – як запевняла Лутіень, - можна було домовитися. Морнемир стис коліньми боки вороного, і кінь рвонув з місця. Ззаду гукнули гнівно, гукнули ще раз – а потім пролунав посвист стріл і обійми Морнемира послабли, але не розімкнулися. Кінь летів вихором поміж деревами, Амарте відчувала, як крізь її куртку з тонкої шерсти просочується якась волога, зрештою Морнемир розімкнув руки, і вони обоє зіслизнули в безодню.

    Ніколи, від часу хвороби Амарте, вона не була так близько, Брама Туманних Чертогів, а Поклик не був таким могутнім. Морнемир був поруч – вона відчувала його.

    -Я не хочу до Мандосу,- сказав Морнемир, - мене проклято, люба... Я страждатиму вічно, бо забути буду не в змозі. Вічний спокій не для нас.

    -Я не відпущу тебе туди, - вимовила Амарте. Крізь Поклик чулися чиїсь голоси, хтось зупиняв коня, хтось кликав цілителя.

    -Тобі мене не втримати.

    -Я намагатимусь.

    Замість коханого дівчина бачила тепер вогник, язичок полум'я. Брама перетворилася на тунель, туманний отвір, який втягував в себе мов вир. У Амарте теж не було вже тіла, її феа, дух, обкрутився променем світла довкола вогню Морнемирового духу і тримав, тримав його на місці, не даючи зникнути в туманному отворі.

    Десь знову чулися голоси, котрі співали забороненою мовою, яку Амарте тепер розуміла. Голоси нагадували про те, що життя в в тілах є приємним і солодким, що немає кращого у світі, як відчувати і дихати. І Амарте знову відчула смак суниць на неіснуючих вустах, смак диких ягід, смак її кохання. Відчула вагу меча в руці і біль у плечі, натрудженому тятивою. І запах квеніласу, запареного над димним вогнищем. І дотик гарячих вуст до своєї руки.

    Її душа, переплетена з душею коханого, віддавала йому всі ці відчуття і приймала в себе його спогади про дитинство у Валінорі, про князя Маедроса, веселого і хороброго, про той жахливий бій в Лебединій Гавані і про інші битви – теж жахливі але праведні, про порятунок від вірної погибелі, за який Морнемир вважався щасливчиком, про його раптове кохання до дівчини з Доріату...

    Амарте не знала, скільки тяглася оця її битва – битва з Покликом і туманним виром, але зрештою тунель знову став Брамою, а Брама поблякла і розпливлася. І разом з цим поволі затихнув Поклик і зникла єдність з Морнемировим духом.

    “Я втратила його.”

    Амарте похолола від жаху. Тепер вона вже відчувала своє тіло, м'якість ложа, прохолоду простирадел

    Чула голоси ельфів – все ближче і ближче.

    -Елланель говорить, що є надія... А вона найкраща цілителька на весь Гімрінг.

    Це голос Рудого. Чи Ще Рудішого – не розібрати.

    -Сподіваюся, милі браття, ви не накоїли чогось такого, за що Доріат оголосить нам війну, - інший голос, схожий на срібний дзвін з легенькою тріщинкою.

    -Ну так, це ж ми братовбивці, - Ще Рудіший, - але ті хлопці були дуже люті, що наші вояки переманюють їхніх дівчат. І підстрелили Морнемира, зовсім не переймаючись його життям і власним посмертям

    -Але ми лише відібрали у них зброю і натовкли носом у землю, - Рудий, - і доріятрім всі живі і здорові, хоча, аби ми знали, що ти не будеш гніватися, Найстарший, то вони б так легко не відбулися.

    -Белег примчав забрати полонених особисто і вибачався, дуже вибачався, - Ще Рудіший, - навіть відкупного пропонував.

    -Я трохи з ним не посварився, - Рудий, - але ж ти б гнівався...

    -Дуже ви боїтеся мого гніву, - той, третій голос, - але що за дівчина... Яка сила духу. Цілителі говорять, що вона просто відтягла Морнемира від Брами Мандосу. Ось так – взяла і не пустила на Поклик.

    -Аби ти бачив, Майтімо, як вона пішла на орка з дрюком в руках... Щасливчик Морнемир – його панна є зразком вроди і відваги.

    Амарте розплющила очі і побачила незнайому спочивальню, світло у вікні-бійниці, суворого вигляду нолде, котра сиділа біля її ложа... В ногах стояли Амрод, Амрас і ще один рудоволосий ельф, вищий від них, стрункий, мов тополя, і такий же зеленоокий як і близнята.

    -Вітаю панну в моїй твердині, - сказав він, миттєво вловивши її погляд, - я Маедрос, князь Гімрінгу і старший брат оцих ось урвитусів. Найзверхніший і найлютіший з усіх синів Феанора. А також найвищий. Паа-нно... Ну не треба плакати. Все обійшлося. Ваш коханий одужає – в цьому мені присягнуло троє військових цілителів, які оповідають про вас з ним неймовірні речі. Вони кажуть, що ви, саме ви, тримали його при житті спершу в таборі, потім всю дорогу – бо тут у нас є одна така Елланель, котра просто таки творить дива... Але вона каже, що без вас його б сюди не довезли.

    Елланель поважно хитнула головою.

    -Це найдивніший випадок з мого досвіду, - мовила вона, - гідний пісні і спогадів. А тепер я піду з дозволу мого князя до вашого meldo, панно, і оповім йому, що з вами все гаразд. Сьогодні він вперше отямився і попросив поїсти.

    Весілля зіграли навесні...

    Амарте сиділа поруч з Морнемиром на почесному місці, біля князя Гімрінгу. Вона вже цілком освоїлася на Холодному Пагорбі, мала кільканадцять подруг з поміж вояцьких жон – як з нолдор так і з нандор та лаіквенді, і якщо за чим сумувала, то тільки за тим, що не можна запросити сюди батьків і Лутіень.

    Князь Гімрінгу був в гарному настрої і сипав жартами, підморгуючи молодятам. Амарте лагідно всміхалася йому, вже звикла до нолдорських вояцьких звичаїв і допомагала нарізати м'ясо і рибу, намагаючись робити це якомога непомітніше. Про те, як князь позбувся руки вона вже знала, як і про те, що він не терпить, щоб його жаліли.

    -А найцікавіше, - говорив князь тим часом, - що Щасливчик вдостоївся бачити королівну Лутіень. Ту саму загадкову Лутіень, з кохання до якої нібито помирають. Ви бачите, ельдар, що нолдор завжди роблять все не так, як у пристойному товаристві. Наш Морнемир не тільки не помер, але й закохався в іншу.

    Дзвінкий регіт прокотився залою.

    -Морнемире, а яка вона з себе, Лутіень? - спитав зацікавлено білявий брат Маедроса, який прибув на весілля з Аглону, і якого звали на синдарський лад Келегормом.

    Амарте затамувала подих. Поєднавшись з Морнемиром душами, вона вже знала відповідь, але їй цікаво було, що він скаже.

    - Так то була Лутіень? - мовив Морнемир розгублено, - я не пам'ятаю її обличчя, бо дивився в очі своїй Судьбі.

    Щоб вподобати цю частину, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.

    Вподобати!
    Щоб залишити коментар, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.
    Ілянка
    05.11.2023 17:48
    До частини "Судьба"
    Найбільше мені тут сподобалась Лутіень, така жива і неслухняна, і здатна на дружбу (в оригіналі нам показано тільки кохання). Колись я писала фанфік, де три ельфійки, які кохали смертних, зустрілись і подружились. Жаль, не дописала. Ну і взагалі вся тема боротьби зі стихією смерті заради кохання вийшла гарно. Трохи не сподобався тепличний Доріат із купою правил, але із "Астальдо" я знаю, що ви його не любите. А тут він був дуже в тему твору. А остання фраза — просто шикарна!
  • Поскаржитися
  • Антинаціональний контент
  • Диверсійна діяльність
  • Спам
  • Іншомовний контент
  • Порнографія
  • Порушення авторського права
  • Інше
  • Мирослава Горностаєва
    05.11.2023 18:00
    До частини "Судьба"
    Дякую) Ага, Доріат у мене завжди виходить трохи занудним.Якщо Ви читали "Астальдо", то там ще є "Атарінья" - час опісля загибелі Фіндекано і повне ,AU -мені дуже хотілося всіх врятувати)
  • Поскаржитися
  • Антинаціональний контент
  • Диверсійна діяльність
  • Спам
  • Іншомовний контент
  • Порнографія
  • Порушення авторського права
  • Інше
  • Ілянка
    05.11.2023 19:22
    Я читала його також, але фінал вже геть забула, і зараз рада була перечитати. Розумію бажання всіх врятувати))
  • Поскаржитися
  • Антинаціональний контент
  • Диверсійна діяльність
  • Спам
  • Іншомовний контент
  • Порнографія
  • Порушення авторського права
  • Інше
  • Ілянка
    05.11.2023 19:36
    Коментар видалено автором
    Іра Савчук
    05.12.2021 23:24
    До частини "Судьба"
    Мені, на жаль, не сподобалося. Нічого не зрозуміло, багато невідомих слів та й світ не знайомий, адже не читала цю книгу Толкіна. Мені було нудно і не цікаво. Не покидайте писати, у вас гарно виходить!
  • Поскаржитися
  • Антинаціональний контент
  • Диверсійна діяльність
  • Спам
  • Іншомовний контент
  • Порнографія
  • Порушення авторського права
  • Інше
  • Мирослава Горностаєва
    06.12.2021 09:52
    До частини "Судьба"
    власне кажучи, це фанфік, про що попереджалося. Для тих, хто читав Толкіна.) Раджу для початку "Сильмариліон")
  • Поскаржитися
  • Антинаціональний контент
  • Диверсійна діяльність
  • Спам
  • Іншомовний контент
  • Порнографія
  • Порушення авторського права
  • Інше
  • Магда Май
    05.11.2023 13:38
    До частини "Судьба"
    Все одно можна додати трохи описів і пояснень. І ще в деяких місцях слів автора в діалогах. Загалом гарно.)
  • Поскаржитися
  • Антинаціональний контент
  • Диверсійна діяльність
  • Спам
  • Іншомовний контент
  • Порнографія
  • Порушення авторського права
  • Інше
  • Мирослава Горностаєва
    05.11.2023 15:18
    Справа в тому,, що фанати, для яких пишуться фанфіки, не потребують пояснень, бо знають першоджерело, яке є тлом для фіка.) Це жанр такий, тому немає пояснень і описів) Людині, яка читала Сильмариліон не треба оповідати хто такі нолдор, хто така принцеса Лутіень ну і так далі, вона все це знає. Персонажі фанфіків в більшості не авторські а належать автору оригінального твору, хоча фікрайтер має право вводити і власних героїв. Тому, тим, хто незнайомий з першоджерелом, багацько тут здається незрозумілим, але ж це закони жанру ... Фанфіків тут у мене лише три, вони підписані,тож можу порекомендувати інші свої твори, не зв'язані з творчістю Толкіна) Дякую за відгук.
  • Поскаржитися
  • Антинаціональний контент
  • Диверсійна діяльність
  • Спам
  • Іншомовний контент
  • Порнографія
  • Порушення авторського права
  • Інше