Картина

- Луна! Навін! - покликала я чоловіка та шестирічну дочку, паралельно миючи брудний посуд. - Ви кудись збираєтесь?

- Так! - пискнула Луна. - Ми йдемо малювати! Так, тату?

Я повернула голову, бачачи як моя скуйовджена маленька дочка тягне за собою її батька Навіна за руку, міцно стискаючи її, а він реготав, мовивши: - Звісно підемо, моя цукерочка.

Я посміхнулась їх файному настрою, крикнувши наостанок: - Тільки не забудьте надіти фартухи!

Вони побігли до сусідньої кімнати від кухні, яку ми називали "майстерня", адже там було все, потрібно для роботи Навіна: пічка, кайло та ще багато інструментів для кування, назви котрих я навіть і не знала. А також знаходиться все для втілення заповітної мрії Луни - стати художником. Вона обожнювала малювати, тому ми разом з чоловіком вирішили надати дочці окремий простір для того, щоб вона робила те, чого прагне.

А мені багато не потрібно, адже у мене є все, що я бажаю: люба дочка, коханий чоловік і лист паперу з пером і чорнилами. У вільний від справ по дому час я пишу невеличкі, але повчальні сценки, або просто діалоги з повсякденного життя, а потім їх друкують у нашій газеті як “від анонімного автора”. І хоча у неї не багато читачів, але для нашого містечка якраз досить. Для мене достатньо й того, що мої думки будуть читати і хоча б на хвилину, на долю секунди, на мить будуть замислюватися над мохами словами.

Сьогодні у Навіна був довгоочікуваний вихідний тому він нарешті може розслабитись після важкого тижня, нехай він проведе трохи часу з дочкою поки я буду прибирати після обіду. В животі приємно клекотало тепло та задоволення від того, що я можу жити так, як я дійсно хочу. Хтось може казати що жінка не повинна стояти у плити, але мені це в радість: бачити, як моя родина смакує страви, які приготувала я сама, бачити на їх обличчях посмішки, чути дзвінкий сміх та відчувати їх теплі обійми.

Квіти які назбирала Луна сьогодні приємно лоскотали мені ніс, поки я пригадувала той день, коли дочка прибігла до мене з маленьким шматочком паперу, вигукуючи: - Матінко! Матінко! Диви, що я намалювала!

Тоді я взяла малюнок до рук, роздивляючись маленькі різнобарвні квіточки на зеленій травичці та чистого неба, яке озаряло сонце.

- Дуже красиво, Луна, - видихнула я. - Коли ти встигла це намалювати?

- Сьогодні ми з моєю подругою Сью гуляли, і вона запропонувала мені трохи помалювати її фарбами… Ти ж не сердишся на мене?

- Звісно ні! Тобі сподобалось малювання?

- Так! Я хочу буду художницею, мамо. Думаєш, у мене вийде?

- Так, навіть не сумнівався у цьому!..

Ми обіймалися, сміялися, балакали, а коли Навін прийшов до дому я розповіла йому все, що сталося. Тоді ми зійшлися у думці, що Луні потрібно щасливе майбутнє, отже ми забезпечимо їй його, як колись забезпечити нам.

Я вже закінчила всі справи на кухні коли зрозуміла що у “майстерні” стало підозріло тихо, тому я вирішила піти подивитись, що там відбувається. Як тільки я зазирнула в маленьку щілину у дверях всередині у мене все потепліло бо побачила, що Навін сидить на маленькій лавочці, простягнувши руки до Луни, яка сиділа на стільці, який був більше схож на підставку для ніг і всі з ніг до голови у фарбі. Але вони все-таки одягли фартухи, як я казала, молодці. За правим вухом чоловіка стирчала свіженька біла квітка, яку, мабуть, начепила Луна, а дівчинка щось старанно малювала на долоні тата, який пильно спостерігав за процесом. На підлозі валялися папірці з малюнками і багато-багато бляшанок з кольоровими фарбами. Позаду марудних Навіна та Луни все дужче й дужче розпалювалася пічка, від чого у мене на чолі висипали крапельки поту, які я спішно витерла долонею.

- Все, - сказала Луна, відсунувши пензлик з фарбою від батькової долоні, дістала з підлоги папірець по-більше ніж інші. - А тепер постав відбиток ось тут.

Вона кудись тицьнула маленьким пальчиком, а Навін у свою чергу спитав, не до кінця приклавши долонь до листа: - Сюди, правильно?

- Так-так!

Поки Луна розмальовувала собі долонь жовтим кольором чоловік вже залишив яскраво-рожевий відбиток на папері. Дівчинка почекала, коли фарба трохи підсохне, а потім зробила так само, у деяких місцях змішавши жовтий з рожевим у світло-помаранчевий колір.

- Яка караса, - похвалив дочку тато, посміхнувшись.

- Я зараз покличу матінку, інакше картина буде не повною!

- Мабуть я, цукерко? - запитав Навін, наміріваючись встати зі лавочки.

Ба Луна вже підскочила зі свого стільця, хутко пішовши до дверей, але я увійшла до кімнати скоріше, паралельно одягаючи фартух: - Хтось мене кликав?

- Так! Нам потрібно завершити картину!