Останні 5 хвилин

До біса підозріла тиша. Вона віщувала біду, була найгіршою прикметою з усіх. Небо — важке і сіре, навколо темно. Раніше б сказали, що щось занадто темно, як для третьої години дня, але зараз цифри вже не мали значення. Холодно, хоч танцюй, щоб зігрітися, але навряд чи комусь хотілося зараз танцювати.

Вікторія трималася з останніх сил. Вона втомилася вдавати сильну, та заради дітей збирала останні краплини мужності. На автоматі натягувала на себе усмішку, щоб на запитання сина “А де тато?” відповідати: “Він скоро знайде нас, не хвилюйся”.

Та очі видавали увесь біль від втрати коханого. У пошуках хоча б якогось джерела тепла, Артур забрів далеко від дому. Люди, які втрачали розум від холоду, забрали його теплу куртку. А Вікторія згодом знайшла замерзле тіло за рогом сусіднього будинку.

Вадим не вірив мамі. Як на 5 років, він був дуже розумним хлопчиком. Тривога поселилася у його серденьку. Відчував, що тепер єдиний чоловік у сім’ї. На його плечах відповідальність за маму та молодшу сестричку. Тому він мовчки зціпив зуби і відійшов убік, щоби Віка не почула голодний буркіт у його шлунку та цокотіння зубів.

Земля затремтіла. І до того вже помітно зруйновані будинки заскреготіли. Стіни тріскались, деякі не витримували та з гуркотом падали. А й так брудне повітря ще більше наповнилось пилом.

“Тікати, негайно!” — Вікторія різко потягнула сина до авто і з третьої спроби завела його. Вадим тримав на руках маленьку Лілю. Сестричка чомусь ставала дуже холодна, тому хлопчик міцніше притулив її до грудей. Мама намагалася від’їхати якнайдалі від будинків, що валилися на них. Сам він уже не відчував пальців рук і ніг. Холод обпікав нещадно.

Позначка рівня бензину невпинно наближалася до нуля. Далеко не заїдеш. Жінка припаркувалася неподалік від напівзруйнованої будівлі. Вийшла із машини у пошуках когось живого, харчів і чогось, що могло би подарувати трохи тепла. Світло від фар розсіювало темряву, відкриваючи перед очима моторошну картину.

Мертві птахи, звірі та люди. Деякі майже голі, інших же просто не встигли ще обібрати, або не було кому.

Фари блимнули та остаточно згасли. Акумулятор автомобіля повністю сів. Тепер місто здавалось порожнім, наче тут ніхто ніколи і не жив. Єдиним джерелом світла був маленький ліхтарик у руках Вікторії.

Попереду можна було розгледіти колись яскраву рекламу супермаркету на заваленому білборді: “Купи ковбасу зі знижкою! Акція діє, доки товар у наявності”. Нині то смішно, еге ж?

Під викривленим шматом металу шурхотів згусток почорнілої від сажі шерсті. Схоже, то пес. Чи той, хто раніше був псом. Його хутро вже не рятувало від холоду. Побачивши людей, він спочатку заскавчав і спробував продертись з-під сміття до теплих істот, які ще можуть його зігріти, але… Пес захрипів і ліг, скорившись долі.

Жінка здригнулася, але продовжувала йти далі. Вадим старався не відставати від мами, та його тривожило, чому сестричка мовчить.

Трава хрустіла під ногами. Напевно, то була трава. Принаймні хотілося вірити.

Знесилені від тремтіння у тілі, ледве дійшли до магазину. Його двері були кимось турботливо забарикадовані, але землетрус обвалив скляну вітрину, відкривши шлях всередину крізь гострі уламки.Стіни здавались ненадійними, як і все навколо, проте… Хтось точно не хотів щоб випадкові люди зайшли туди.

Та примарна надія знайти порятунок рухала їх уперед, крізь отвір у темряву, освітлений слабким променем від ліхтарика.

Над брендованим холодильником познущався хтось дуже і дуже злий. Навколо лежали уламки, пляшки та банки.

Одна з полиць була під вінець набита ще цілими пакунками різних продуктів. Чіпси, печиво, консерви… Схоже, це запаси тієї ж людини, що й забарикадувала двері магазину.

– Мамо, Ліля… — ледь ворушив губами Вадим. — Чому вона так довго спить?

Шепіт сина привів Вікторію до тями. Жінка взяла на руки доньку. Холодний згорточок мовчав. На маленькому личку застигла легка усмішка. Та груденята дитини уже не здіймалися вверх.

Мужність Віки розбилася об безпорадність. Боротися із неминучим кінцем більше не було сили. Вона обійняла мертву Лілю та ледь теплого сина.

– Мамо, а помирати страшно? — Вадим дивився на жінку сумними дорослими очима. Він зрозумів усе.

– Ні, синку. Це як заснути, — холодними устами прошепотіла Вікторія. Горло спазмувало, але сліз не було. Вони замерзли у ній разом зі світом навколо.

– А ми зустрінемося з татком і Лілею? — все тихіше продовжував запитувати малий.

– Так, любий, — міцніше пригорнула сина до себе.

– І ми знову будемо всі разом, правда?

– Правда.

– Добраніч, матусю. Я люблю тебе.

– І… Я… Люблю… Тебе

З останнім ударом серця хлопчика жінка завмерла: “Я йду до вас, мої любі. Уже скоро”.

З гуркотом одна з полиць магазину обвалилася, на підлогу впала рекламна листівка. На пошкодженому папері виднілись глузливі слова: “Це.. останні… 5 хвилин! Купуй…”

Проте це вже не важливо. Умови акції читати було нікому.