Глава 7

– Хлопче, – штурхнув його в плече дід Петро. – Не спи, у мене ще ж вино є.

– Я не сплю... Просто задумався, – промовив Антон, протираючи очі.

– За ту дівку? Не картай себе, живи далі!

Зубрик сидів у кріслі й перебував у якомусь туманному стані. Перед очима все плавало та хиталося. Цього разу дід Петро приніс вина, а тим часом за вікном уже стояв вечір.

– Я, мабуть, більше не буду, – сказав Антон, дивлячись на пляшку. – Боюсь, погано буде... Свою норму я випив. І я вже почуваю себе огірком… квашеним.

– Ну, як хочеш. А я не проти ще винця сьорбнути, – сказав старий, відкорковуючи пляшку. – Ух, як пахне! Гарний напій, цього року виноград був надзвичайним і таким соковитим, м-м-м…

– У вас є чай? – запитав Зубрик.

– Чайник та заварка під прилавком, – відповів він. – Принести чи сам підеш?

– Я сам, трішки розімну ноги.

Антон устав та повільно потяг до виходу. Настоянка на перчині та на невідомій травичці нещадно била по голові. Він зайшов у іншу кімнату, де старий щодня продавав понад двадцять літрів вина. Тут було набагато холодніше, ніж у тому приміщенні, де вони пиячили.

Він нахилився під прилавок й узяв потрібні йому речі. Поряд на тумбочці стояла підставка для цього електричного дива. Антон посадив на неї чайник, і той тихо почав шипіти. Насипавши невідоме йому листя у чашку, Зубрик упав на стілець та чекав. У голові все танцювало самбу, або навіть пасодобль. Картинки бігали перед очима. Але на якусь мить, йому здалося, що він тут не сам. Ніби хтось підглядає за ним…

За вікном хтось був: він чітко побачив обличчя, але кому воно належало – не розібрав. Тоді Антон мотнув головою та п'яними кроками підійшов до вікна. Траєкторія переміщення його тіла в просторі нагадувала синусоїду. Проте нікого за вікном не було, але йому не могло привидітись. Там дійсно хтось стояв та підглядав.

– Що це ти з вікном цілуєшся? – підійшов іззаду старий. – Чайник уже закипів.

– Мені здалося, що там стояла людина, – пояснив хлопець. – Хтось за мною підглядав.

– Ти п'яний, тому всяка чортівня в очі падає. Ходімо далі сидіти, у нас ще є сало та хліб, а в тебе взагалі чай.

– Так, маєте рацію, – погодився Антон. Але він відчував, що щось тут не так.

Ще години дві вони сиділи та балакали. Зубрик за цей час випив три чашки чаю та майже прийшов до тями, проте все навкруги ще трохи колихалось і було ніби нереальним.

Коли на небі розсіялися хмари й нізвідки виринули зорі, а дід Петро влив у себе ще літру вина, здивувавши Антона сталевим здоров’ям та «алкогольною витримкою», хлопець подякував за все та рушив додому. Старий благав його залишитися ще на годинку, але він не хотів.У голові потрібно було негайно навести лад. Надворі холодний вітер куйовдив Зубрикове волосся та залітав під одяг. Від такого хоч і пробирало до кісток, проте гарно приводило до тями. Він намагався швидко дійти до автомобіля, а коли опинився в салоні, одразу увімкнув пічку. Тепліше не стало, але бензином запахло добряче. Це сподобалося Антону, адже він обожнював аромат бензину та клею. У дитинстві батьки сильно його сварили й навіть ставили колінами на гречку за таку «гарну» звичку – сидіти годинами та нюхати токсичні випари цих речовин.

Хлопець завів автомобіль та повільно рушив додому. Зубрик усе думав про слова діда Петра. Можливо, йому дійсно потрібно відпустити Осінь і жити далі. Вона – його минуле, а майбутнє ще не відоме. Невідомість мучила, та й вибір у такій ситуації зробити важко. Тому Антон увесь вечір ламав собі цим голову. Він дивився на вогонь у каміні та вимальовував у свідомості різні сценарії свого життя, залежно від вибору. Вони всі мали як позитивні, так і негативні моменти. Життя без Осені також могло бути чудовим, але з нею не менш кращим.

Уранці хлопець прокинувся з думкою, що все потрібно почати з нового аркуша. Життя проходить зараз, а не завтра. Він устав, заварив каву та дав собі слово, що сьогодні сяде й почне писати те, що не міг написати пів року. У душі нізвідки з'явилася надія. Зубрик ніколи так легко не почувався. Йому здавалося, що з його пліч упало десять мішків з картоплею. Навіть виникло бажання приготувати собі сніданок, і погода за вікном тішила око. Якось усе складалося ідеально. Невже це зцілення, на яке він так довго чекав?

Розгорнувши щоденник у старенькому ноутбуці, Антон уперше за весь час, крім дати, записав такі слова:

«Сьогодні зовсім інший день. Я живу далі. Усе в минулому. Я буду будувати абсолютно нове життя».

Після цього він почав повільно, але впевнено набирати текст свого твору, який він усе починав, а потім видаляв. Ніби все виходило. Речення складалися в одне ціле та нагадували картинку з пазлів. До першої години дня Зубрик спромігся написати чотири сторінки. Це був неймовірний рекорд для нього, але найголовніше, що він отримував від цього задоволення. Невже все так було просто? Антон зараз сидів і сміявся сам із себе. Він так довго себе шукав і нарешті знайшов.

– Головне, мені зараз знову не загубитися, – сказав він сам до себе.

Через годину активної роботи хлопець відчув голод. Він пішов на кухню. Перше, що попало на очі, був хліб, а потім в холодильнику знайшлася ковбаса. Антон узяв ніж і хотів приготувати обід, проте, тільки почавши різати хліб, отримав чималу рану: якась невидима сила висмикнула з руки лезо, яке різонуло ліву руку. Кров бризкала вусібіч, а шкіра на місці рани розчахнулася.

Видовище для пересічної людини не найкраще. Зубрик схопив рушник та обмотав руку. З переляку він не знав, що робити. Усе, що йому розповідали на уроках основ здоров'я вилетіло вмить з голови. Паніка та жах охопили Антона. Кров швидко промочила рушник і почала капати на підлогу.

– Дідько, – вилаявся він. – Що тепер робити? Не хочу померти такою безглуздою смертю!

З кухні молодик вибіг у кімнату, а потім до спальні. Хлопець шукав шнур або мотузку, але нічого такого йому на очі не траплялося. Кров продовжувала юшити, залишаючи моторошні сліди на підлозі. Мозок почав вимикатися. Зубрик скинув покривало з ліжка й почав рвати бузкове простирадло. Воно легко піддалося, і Антон перемотав руку, але розумів, що то не жарти й потрібно негайно їхати до лікарні.

Накинувши чорне пальто й ускочивши в кросівки, парубок потягнув ноги до свого старенького автомобіля, який знову лише з третього разу завівся. За десять хвилин Зубрик був у Ясіні біля місцевої лікарні. Хлопець швидко виліз з автомобіля й зайшов до медичної установи. Дорогою на нього всі здивовано озиралися, а потім, коли якась медсестра побачила рану на руці, то відразу провела до старого лікаря. Той розмотав руку й почухав щоку.

– І як це сталося? – запитав він, чухаючи вже за вухом. – Жінка дістала?

– Хотів обід приготувати, – пояснив Антон. – Я не одружений.

– Зрозуміло, – сказав лікар. – Ну, кров зараз не тече, і це добре. Тому промиваємо рану й зашиватимемо. За десять днів будеш як свіженький огірочок.

– А це боляче? – запитав Антон.

– Не сильно, – відповів лікар. – Зараз не середньовіччя – медичні працівники користуються різноманітними препаратами.

Близько години Зубрик сидів і скрипів зубами. Йому промили рану, знеболили та почали шити. Це було неприємно. Від самого видовища ставало млосно. Дивитися, як голка проколює шкіру... Просто бридота. Така пригода кому хочеш настрій зіпсує.

– Жити будеш, – сказав лікар, коли вже зверху наклали пов'язку. – Прийдеш через десять днів, щоб зняти шви. І будь обережним.

– Дякую, – пробелькотів Антон.

– Нема за що. Це моя робота, – підморгнув він. – Оксано, клич наступного пацієнта.

Зубрик вийшов у старий коридор, де пахло ліками та ще чимось неприємним, проте дуже знайомим. Медсестра Оксана взяла за руку й повела до лікаря якусь пенсіонерку із зав'язаним пальцем. Коли вони проходили повз нього, то хлопець відчув запах гнилого тіла. Його ледь не вивернуло. Тому Антон швидко подався на вулицю.

Надворі світило сонце. Погода, як для останньої декади жовтня, була чудовою, стовпчик термометра показував + 18 ºС. Попри халепу з рукою, хлопець із задоволенням вдихнув напоєне повітря, а потім пішов до автомобіля. Він був трішки засмучений, але, мабуть, так мало статися. Ноги ледве волочилися по землі. Утома сковувала все тіло невидимими ланцюгами.

Зубрик нарешті дійшов до свого транспортного засобу, як перед очима постала Осінь. Вона стояла метрів за сто і щось клацала в смартфоні. Така поведінка для неї була типовою.

У цей момент в Антона всередині все знову розплавилося. Усі слова продавця вина вивітрилися, як дешеві парфуми. Його очі не вірили, що це реальність.

Тоді, коли він зустрів Яну в метро, було так само. Це трапилося через два дні після Нового року. Антон їхав на роботу. Його тіло розпласталося на сидінні, очі «втикали» в підлогу, поки перед ними не пронеслися знайомі коричневі черевики. Осінь сіла з протилежного боку від нього, і щось, як завжди, читала з екрана. Антон не міг не підійти до неї.

– Яно, – видихнув Зубрик.

Вона здригнулася та різко повернула до нього голову.

– Якого лисого їжака?..

– Будь ласка, вислухай мене. Я хочу з тобою поговорити.

– А я не хочу цього, – відрізала дівчина. – Відчепись від мене!

– Яно, вибач мені, я визнаю, що козел, проте дай мені ще один шанс.

– Антоне, ти ідіот! Для мене ти ніхто.

– Чому ти не хочеш дати мені шанс? – запитав Антон. – Невже ти так «сильно» мене кохала, що так швидко забула?

Яна скривилася, її губи склалися в тонку лінію. В очах загорівся вогник злості та ще чогось.

– Ти мене обманював, – зашипіла Осінь. – А якщо людина обманула раз, то вона це зробить ще раз.

Антон не знаходив слів. Він сидів і дивися на Яну, як баран на нові ворота.

– От бачиш, – промовила вона. – Усе очевидно. Прощавай!

Осінь вийшла з метро, а Зубрик дивився їй у слід. Хотілося вибігти за нею, проте він дуже добре знав Яну. Зараз це робити немає сенсу, цій дівчині, щоб заспокоїтися, потрібен час.

З тієї зустрічі Антон не бачив її цілих десять місяців. А тепер перед ним стоїть вона. Це черговий шанс, шляхетний дарунок долі за страждання. Проте щось усе ж таки тримало. Він дивився на неї та надіявся, що вона підніме голову, яка вічно приліплена до смартфона. Але не сьогодні. Осінь відреагувала лише на чоловіка, який підійшов до неї й щось сказав. Після цього вони пішли.

Антон відчув усередині холод. Невже все так має бути? Це неправильно! Життя не має права так сильно знущатися з нього!

– Осінь! – закричав Зубрик.

Дівчина озирнулася. Зелені та блакитні очі перетнулися на долю секунди, а потім вона знову повернулася й щось сказала тому невідомому, який ішов поряд. Тепер вона знає.

Антон стояв та ледь не ревів. Йому складно було описати свої емоції в цей момент. Любов, ревнощі, ненависть змішалися в одну купу й почали горіти вогняним клубком у голові.

Зубрик приїхав до свого будинку. Він сидів у кріслі, яке стояло на ґанку біля вхідних дверей.

– Якого дідька, – сказав він сам до себе. – Я не можу її забути, і без неї жити також не можу. Мені потрібно було підійти, а не кричати. Я знову вчинив, як боягуз. Скільки можна!

Хлопець не втримався. Він побіг до автомобіля. Сів у нього та завів двигун.

– Майбутнє лише в наших руках, – вирішив він і натиснув на газ. – Тому я їду його творити, і ніщо мені цього разу не завадить. Я досягну свого та нікого не слухатиму. Це моє життя і лише я можу розпоряджатися ним. Усі решта хай ідуть до біса.

Щоб вподобати цю частину, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.

Вподобати!
Щоб залишити коментар, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.
Наталія Ковган
28.02.2023 21:41
До частини "Глава 7"
Я прочитала цей твір тричі. Один раз в електронному варіанті, і двічі в друкованому. Читаючи про стосунки між Антоном і Осінню... мабуть здивую, але... Ліна викликає більшу повагу та захоплення. Це дівчина має характер та знає собі ціну. А те, що сталося, то лежить на відповідальності як Антона, так і Яни. Вони обидва зруйнували те, що мали. От цікаво. У творі "Дві Грані" згадується про те, що Осінь хоче повернутися до Антона. Так хоче, що побігла до іншого хлопця? Навіть як слід не почекавши?
  • Поскаржитися
  • Антинаціональний контент
  • Диверсійна діяльність
  • Спам
  • Іншомовний контент
  • Порнографія
  • Порушення авторського права
  • Інше
  • Єва Басіста
    28.02.2023 22:32
    До частини "Глава 7"
    Дякую за коментар) Яна та Антон дійсно дров нарубали. Все могло вирішитися набагато простіше, але... Проте Антон також "молодець" придумав на дві сторони ходити
  • Поскаржитися
  • Антинаціональний контент
  • Диверсійна діяльність
  • Спам
  • Іншомовний контент
  • Порнографія
  • Порушення авторського права
  • Інше