Глава 9

Сьогодні погода в Ясіні знову тішила людей, які постійно о цій порі мерзнуть. На небі не було жодної хмаринки, а повітря прогрілося до +15 ºС. Надзвичайно тепло.

Уранці Антон, після того як поснідав та випив кави, оцінив пошкодження, які нанесла яблуня будинку. Вони незначні: впала лише ринва.

Зубрик хотів розпиляти та забрати дерево, але ніяк не міг знайти пилку та сокиру . На пошуки цих знарядь він витратив близько години. Вони лежали в старому дерев'яному хліві, який розташовувався біля будинку. Там було багато різних непотрібних речей: іржаві плуги та серпи, мішок старої кукурудзи, побиті жорна, погруддя Леніна, ящик з інструментами, велика коробка із цвяхами та чимало іншого.

Антон знайшов лише пилку. Він зняв з неї павутиння й узявся за справу. Усе йшло повільно та довго. Дерево не хотіло, щоб його хтось різав. Яблуня опиралася всіма силами, але хлопець працював правою рукою щосили, а лівою, пошкодженою, тримав трухляву деревину, яка аж розлазилася під пальцями.

Руки Зубрика не звикли до фізичної праці. Вони вміли лише тиснути на комп'ютерну клавіатуру та тикати в сенсор смартфонів. Це було його життям. Він з п'яти років знав, що таке ґвалтувати мишку грою «Counter-Strike», а з чотирнадцяти – перегрівати процесор перших смартфонів.

Зубрик у школі вчився дуже погано, а в університеті ще гірше. Що він пам'ятає зі свого навчання, то це як читати та писати, і те, що Земля має форму кулі, а не плоска та не тримається на двох чи трьох черепахах, які плавають у безмежному океані. І так він жив усі свої двадцять сім років…

Успішна робота, яка йому підвернулася на четвертому курсі, просто була щасливим збігом обставин. Він постійно тупив, його тричі ледь не вигнали, але він протримався, дечого досяг, але то, переважно, було везіння.

Підвішений язик, яким його наділила природа, може завести далеко куди, навіть до самого Люцифера. Усе плило йому в руки, багато хто йому заздрив, але його дурість згубила все.

Пройшло три тижні після Нового року та дев'ятнадцять днів після зустрічі з Яною. Зубрик догорав морально й фізично. Він ходив на роботу навіть на вихідних. Щоранку він сідав у метро в той самий час і в той самий вагон. Завжди перед очима миготіла та сама реклама: робота, купіть смартфон «ксяомі» чи «хуавей», а ще краще «айфон» із трьома камерами, замовляйте квитки на Винника, секс-символа жінок після тридцяти, або на реперку з Баришівки Альону Альону. Остання його завжди дивувала, доволі нестандартна жінка, якщо оцінювати її зовнішні параметри, а щодо її пісень Антон нічого не міг сказати, адже не любив реп.

І так він їздив кожного проклятого ранку. Усе те саме, усе нікому не потрібне та сіре... Хотілося блювати. Навіть відкриваєш новини, а там все те саме: у Києві застрелили, убили, утопили, знайшли, розчленували, переїхали й так далі... Весело лише поліцейським та людям, які виставляють ці новини.

Зубрик бажав утікти від цього. Він уже не витримував того, що кожного вечора напивався до чортиків та думав про себе, як про останню пропащу людину, яка не тільки бреше всім навколо, а й обманює себе.

– Ти скоро так загнешся, – казав його друг Сашко. – Тобі треба відпочити, кудись поїхати на певний час.

– Не знаю, чи це допоможе, – відповів Антон. – Усе якось складно...

– А ти ще більше не ускладнюй. Візьми відпуску та витрать її на себе.

– Складно, – відповів він.

– Чому? – запитав друг Зубрика. – А мордувати себе не складно? Знаєш, це не діло. Ти поводишся, як плаксиве дівча, – продовжив він. – Не будь камікадзе. Від цього нікому краще не буде. Хоча в цій ситуації винний лише ти, я тебе попереджав, що квіточками це не закінчиться, але ти вперся рогом, і хоч стріляйся.

– Краще вже зовсім піти з життя, – спокійно відповів Антон, не зважаючи на образливі слова Сашка. – Мене нудить від усього.

– Тому дій, а не сиди. Інтернет завжди допоможе.

У той день Зубрик, під впливом друга, знайшов цю хатину в Ясіні та жінку, яка її продавала. Він, не вагаючись, зателефонував на зазначений номер в оголошенні. Трубку, як очікувалося, узяла особа жіночої статі. Антон розпитав про будинок, а потім призначив зустріч – на щастя, ця жінка мешкала у Києві. Він купив будинок, навіть не оглянувши, йому було все одно, аби сніг і дощ на голову не падали.

Вирішивши питання із житлом, Антон почав рвати всі зв'язки зі своїм життям у Києві. Першими були батьки, вони негативно поставилися до рішення сина, але ніяк завадити цьому не могли.

Наступним кроком стала його двокімнатна квартира, яку він мав намір здавати. Охочі знайшлися швидко. Двоє затюканих студентів, батьки яких нервово розглядали квартиру та чіплялися до кожної тріщинки в стіні.

– У вас тут нема тарганів? – питали вони. – А клопів чи мишей?

– Нема, – невдоволеним голосом відповів Антон. – Тут ніколи не було такої живності, яку ви зазначали.

– Це добре, бо мій Коля сильно їх боїться, – сказала підстаркувата жінка в окулярах. – У нього параноя, що вони залізуть йому у вуха або до рота.

– А сусіди тут нормальні? Не алкаші? – кинула нове запитання вона.

– Ні, – знову заперечив він. – Нормальні сім'ї з дітьми.

– А діти дуже маленькі? – запитала чорноволоса жінка. – А то ще вночі плакати будуть та нашим заважати, а їм треба висипатися, усе ж таки навчання. Це університет, а не жарти.

– У школу ходять, – відказав Зубрик.

Так тривало годину, ці четверо переляканих батьків доколупувалися до всього, але краш-тест квартира пройшла. Крім того, Антону довелося вислухати їхні скарги щодо минулого помешкання, де жили їхні синочки, та як їх там ображали сусіди, діти, таргани, домовики, привиди, чорти, вурдалаки, вампіри, відьми та багато іншої нечисті...

Контракт був нарешті підписаний. З першого квітня на сьомий поверх дев'ятиповерхівки мали заїхати Коля та Женя. Зубрик навіть мав нагоду побачити студентів. Йому стало їх шкода. Два задроти з брекетами та вдягнуті так, як мама наказала. Коля – той, що боявся тарганів, – був зростом десь метр дев'яносто та вагою під двісті кілограмів. Він нагадував валянка, якого куди поставиш, там і буде стояти. Ще хлопець дуже нечітко говорив, і мав якусь дивну звичку натягувати нижню губу на ніс. Женя більше походив на людину. Він був нижчий на голову від свого сусіда та важив від сили кілограмів шістдесят. Коли цей парубок ішов вулицею, його здував вітер. Доволі веселі хлопці, але Антону було наплювати, головне, щоб батьки цих студентів вчасно скидали гроші на картку.

Найменшою проблемою в цьому балеті стала робота. Директор Антона був приголомшений його заявою. Він усього міг чекати, але такий фінт став чимось неймовірним.

– Антоне, – говорив він. – Давай ти краще у відпустку підеш на два–три місяці, але не покидай нас. Ти багато значиш для компанії. Обдумай ще раз свій вибір. Прошу тебе.

– Вибачте, але ні, – стояв на своєму Зубрик. – Я вигорів, я більше не хочу займатися цією роботою. Вона мені остогидла.

– Давай ти підеш у відпустку на чотири місяці, – далі говорив начальник. – І заробітну плату тобі підвищу на десять відсотків, ні, на двадцять, але тільки не покидай нас... Ти нам потрібний.

Антон сидів і хитав головою. Він усе твердо вирішив.

Усі колеги робили засмучений вигляд обличчя та говорили:

– Шкода, що ти нас покидаєш, нам буде тебе бракувати. Антоне, може ти ще одумаєшся, усе-таки ти так довго вже з нами, і показав гарні результати...

І тут він був непохитним. Антон подумки відправив усіх далеко, зібрав свою коробку з речами та поїхав додому. Перед цим він ще раз попрощався з усіма та побажав їм гарної роботи.

У метро, як завжди, було багато людей, і він стояв біля вікна, мріючи скоріше втікти із цього міста та поїхати далеко, заховатися від усіх проблем і залишитися наодинці зі своїми думками.

Коли Зубрик їхав у потязі, який у народі називають «Трембіта», то відчув незначне полегшення. Ніби відпускало.

Йому подобалося дивитись у вікно, спостерігати, як змінювалася природа. Спочатку були сосни, потім їх змінили тополі та дуби, а зненацька рельєф став горбистим і тут показалися гори. Рівно о дев'ятій ранку потяг викинув Зубрика на залізничну станцію «Ясіня». У містечку на той час ще панувала зима, усюди лежав сніг, а осіння куртка пропускала морозне повітря.

Коли Антон дістався купленого будинку, він був приємно здивований: усе стареньке, проте працює. Найбільше йому до вподоби припало озеро. Воно було великим та неймовірно гарним, навіть попри лід, який ще не встиг зійти. Звичайно, потім вилізли й мінуси. Весною через грязюку важко було діставатися містечка, така ж ситуація спостерігалася і влітку після гарного та рясного дощу. Тому Зубрику довелося купити автомобіль , більш відомий як «Нива». Старий, іржавий, з облупленою з усіх сторін фарбою, проте їздить, а це чималий плюс.

Антон, звісно, не хотів його спочатку купувати, але вибору не було. Хоча це авто з історією. Коли машина зійшла з конвеєра, її купив лісник, який жив у Ворохті, але через три роки він помер у ній від серцевого нападу. Далі «Нива» дісталася його сину, який використовував її лише для побачень з дівчатами. Чимало бачило заднє сидіння автомобіля, навіть соромно говорити. Саме в той час на передньому правому крилі з’явилася невеличка вм’ятина, яку Антон кілька раз намагався вирівняти, але дарма.

Після бабія «Нива» потрапила до ще одного чоловіка, який повністю занехаяв автомобіль і використовував його лише для перевезення мішків з картоплею. Так тривало понад тридцять років, поки цей, м'яко кажучи, брухт не купив Антон.

– За такий корч мене б висміяли в Києві, – сказав він собі, коли оглядав «Ниву». – Вона хоч їздить? – обернувся він до пенсіонера, який сидів на пеньку, підпершись палицею.

– Звісно, хлопче! – вигукнув старий. – Ця мала заводиться з першого разу, як і мій прилад між ногами! Будеш ще довго на ній їздити.

– Не обманюєте?

– Ти що, я вже не в тому віці, щоб когось обманювати. Ця лялька просто диво.

– То чому продаєте? – запитав Антон.

– Хлопче, я вже не в тому віці, щоб гасати на автомобілі, – пояснив він. – Треба їй молодшого господаря.

Старий і справді не обманув Антона. Це коритце до останнього часу заводилося з першого разу, і в цьому Зубрик переконувався щоразу, коли мав намір їхати в містечко.

За дві години хлопець повністю розпиляв стару яблуню. Залишилося порубати її на дрова, але то пізніше, а, можливо, взагалі ніколи.

Сонце, як для кінця жовтня, нестерпно палило. Здавалося, немов не осінь надворі, а весна.

Зубрик, не відчуваючи рук, сидів на ґанку в кріслі. Він ніколи так важко не працював, від цього страшенно хотілося їсти, але більше непокоїв його душевний стан. Антон відчував тривогу та переживання. Хлопець боявся втратити Осінь, хоча глибоко в душі знав, що йому вистачить слів, щоб її вмовити. При тому вона змінилася, і зрозуміє його.

Відігнавши погані думки, Зубрик потягся до холодильника, а потім зрозумів, що поїздки до містечка йому не уникнути.

Він, як завжди, закупив продукти в місцевому супермаркеті, де цього разу на касі стояла не Надія, а якась жіночка. Потім Зубрик зайшов до свого друга – продавця вина. Цей сивоволосий чоловік був радий побачити Антона та розпитував, як у нього справи, затримавши хлопця на цілу годину. Раніше молодик не міг навіть уявити, що матиме такі дружні стосунки з людиною, яка майже втричі старша за нього.

Додому Зубрик повертався вже затемна. Він їхав повільно, нікуди не спішив. У нього зараз був набагато кращий настрій. Хлопець знав, що все буде добре й нічого не завадить його планам. Життя почалося з нового аркушу, який цього разу буде ретельно й без помилок виписаним.

Антон уже майже заїхав на подвір'я, як щось пронеслося перед очима. А потім він зрозумів, що повз нього проїхали діти на велосипедах.

– Якого фіга? – бовкнув він. – Нема чим зайнятися цим халамидникам?

Зубрик заглушив мотор, виліз із автомобіля з невдоволеним обличчям та пішов до будинку. Увімкнувши світло на кухні, він помітив одну неприємну знахідку. На підлозі лежало щось тверде, загорнуте в папір, а навколо валялися шматки скла. Хлопець підняв очі та побачив розбите вікно.

– Та якого біса? – здивовано протягнув він та нагнувся, щоб підняти предмет.

Це був простий камінець загорнутий в білий папір, на якому червоним олівцем було написано:

«Тікай!»

Антон спантеличено дивився на літери.

Щоб вподобати цю частину, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.

Вподобати!
Щоб залишити коментар, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.
Наталія Ковган
01.03.2023 22:52
До частини "Глава 9"
Якось дивно! Невже той, хто кинув ту записку, не міг сказати Антону у вічі та пояснити. Далеко не кожен, хто отримає подібне послання зрозуміє та кинеться тікати. До того ж у автора послання була можливість багато разів сказати Антону як варто вчинити. Все почалося з того... що зійшлися молоді люди, які одне одному не підходили (я про Осінь та Антона). Антон занадто сильно кохав Яну, а вона... щось підказує що не достатньо, навпаки.
  • Поскаржитися
  • Антинаціональний контент
  • Диверсійна діяльність
  • Спам
  • Іншомовний контент
  • Порнографія
  • Порушення авторського права
  • Інше
  • Єва Басіста
    01.03.2023 22:59
    До частини "Глава 9"
    Ваша правда, що Яна, мабуть, не дуже сильно кохала Антона, але вони вже нічого не можуть повернути
  • Поскаржитися
  • Антинаціональний контент
  • Диверсійна діяльність
  • Спам
  • Іншомовний контент
  • Порнографія
  • Порушення авторського права
  • Інше