Слухай своє серце

Маріка йшла звивистою дорогою, насолоджуючись останніми годинами під лапатими гілками дерев. Ще трішечки — і вони зміняться на зарості колючих — хай йому грець! — кущів, добре, що хоч дорогу знайшла та не потрібно буде дертися крізь них. Згадуючи свій останній прохід до столиці, вона мимоволі здригнулася — ледь не залишила в тих заростях усю шкіру. Міцний нагрудник та сорочка з довгими рукавами укупі з міцними штаньми та високими чобітками, які Маріка завжди вдягала у свої подорожі за скарбами, рятували від таких неприємностей.

«І треба ж було такій справі підвернутися? Цікаво, скільки золота за той уламок матиму?» — крутилося в голові дівчини. Бо щойно вона лиш побачила повідомлення верховного мага Пан до Вергія про змагання, у ту ж мить покидала в заплічник найнеобхідніше й вирушила в дорогу. Тепер же дівчина згадувала про матір та молодшеньких: вони завжди дуже хвилювалися, коли вона відправлялася у свої подорожі. Серце Маріки защеміло, а в кутиках очей забриніла підступна волога. Різким рухом дівчина витерла її й продовжила шлях — боялася, аби не випередили. Адже вона вже бачила у верховного мага і правителя Асцари із двадцять конкурентів. І вони були готові на все заради влади. Що може дати їм той уламок?! «Ага, влада й сила, велич та визнання! Не думаю, що знайдеться чимало охочих до всього цього. Але, можливо, я собі з того теж щось матиму. Ну хоча б золота добуду — батьків борг за будинок ніхто не скасує, це вже точно. А вся ота маячня зі змаганням, як на мене, ще та казочка. Невже пан маг не міг просто побачити свого наступника у якомусь там видінні?»

Відволікшись на думки, Маріка геть утратила пильність — попереду на дорозі з’явилися дві фігури, закутані в довгі темні плащі. Беззвучно вилаявшись, вона пірнула в кущі край дороги й хутко присіла. У її руці з’явилося маленьке люстерко. Дівчина провела по ньому рукою, малюючи вказівним пальцем кілька древніх знаків на блискучій поверхні. Вони легкою димкою піднялися і відбилися в її темних очах. Потім на мить яскраво спалахнули червоним вогнем у повітрі й тут же розтанули, перетворившись на надійний захист навколо неї, про всяк випадок. Цілком невидимою вона, звісно, не стане, але від очей різних дрібних злодюжок точно приховає.

В останню мить Маріка накинула каптур, аби сховати яскраво-червону шевелюру — головну ознаку її приналежності до клану Фенікса, і затихла, дослухаючись та тримаючи дзеркальце напоготові.

— Ні, ну ти чув цього мага? Спочатку розбив ту кляту кулю, а нам тепер збирай! Ти ба чого схотів! Зовсім, мабуть, з розуму вижив! Най би там що, а мені нічого такого не треба! Ото придумав… — казав низького зросту чоловік, жваво жестикулюючи пухкенькими ручками з товстими, наче ковбаски, пальцями.

Інший, високий, із короткою чорною бородою і довгими худими руками, відмовчувався та тільки слухав бубоніння товариша, мірно крокуючи дорогою. У його очах уже загорялася іскра, яку так просто вже не згасити, але так легко впізнати: жадоба влади вже вразила душу цього пройдисвіта. Він мовчки поглянув на базікала й хижо всміхнувся.

— То чого ходив, якщо тобі нема до того діла? — мовив ледь чутно.

— Та я того, подивитися на нього хотів, коли така нагода ще випаде? У цьому болоті ніколи нічого не відбувається…

Прагнучи розчути якомога більше, Маріка посунулася вперед, і гілочка під її ногою зрадницьки хруснула. У цілковитій тиші цей звук пролунав надто гучно, аби не привернути уваги подорожніх. Чоловіки миттю зупинилися, припинили усміхатися й нашорошили вуха. Низький відразу прошепотів щось у кулак, і в його руці раптово з’явився молот, що зблиснув електричним зарядом. Така зброя вважалася однією із найнебезпечніших в Асцарі. Дивно, як такий коротун поладнав із нею. Бо, як ходили чутки, її було дуже важко дістати, та ще важче — навчитися керувати нею, адже мала вона надто складний характер, і тільки найсильніші духом могли приборкати її.

Дівчина завмерла, намагаючись не рухатися і навіть не дихати, поки високий пильно оглядав усе навкруги й водив руками у бажанні відчути чиюсь присутність. Маріка лише сподівалася, що закляття захисту, передане їй у спадок від пращурів, яке не раз її рятувало, не підведе й зараз.

Та ось він зупинився просто таки навпроти неї, шепочучи закляття. Дівчина відчула сильний вплив його магії та ледь стрималася, нервово погладжуючи руків’я дзеркальця: не варто було панікувати й цим самим видати себе.

— Виходь, хто б ти не був! Я знаю, що ти тут! — вигукнув бородатий і заніс над головою два кола, що сяяли.

Маріка ще ніколи не бачила такої зброї, лише чула про її існування від когось із Гільдії, коли востаннє хотіла виставити здобич на аукціон. Чоловік загрозливо заричав, але дівчину таким не налякаєш, хіба той був і справді сильним магом і йому до снаги зруйнувати її родове закляття. Маріка хотіла спробувати підсилити його, але боялася, що голос буде чутно цим двом, і тоді її буде остаточно викрито.

— Так, виходь! — пискнув малий і підняв молот, сповнений зарядами, що яскраво збігали вздовж нього, наче просили свободи.

Бородань ще раз загрозливо рикнув, промовив кілька слів і кинув обидва кола по черзі просто таки в її бік. Облетівши зі свистом по дузі, вони відразу повернулися до власника.

«Наче, не зачепило! Треба якнайшвидше забиратися!» — майнуло в голові дівчини, а ноги вже були готові до старту, адже з такими двома суперниками їй самій не впоратися, тож найкращим виходом буде втеча. Нічого нового, до речі, бо цим прийомом, як і маскуванням, Маріка користувалася майже повсякчас у складних ситуаціях.

Щойно про це подумала, як неподалік неї щось заворушилося. Повернувши голову праворуч, вона побачила, як дівочий силует відділився від стовбура найближчого дерева, набув барв і об’єму. Чоловіки задивилися на красуню зі смаглявою шкірою та довгим зеленим волоссям. Маріка помітила, що з її плеча тоненькою цівкою струменить темно-зелена рідина, скрапуючи на поділ світло-зеленої сукні.

— Ти диви — ельфійка! — ласо усміхнувся коротун і облизнув губи. — Іди-но сюди, дівчино! Нам якраз такої чудової компанії не вистачало!

Його очі зловісно зблиснули, не передбачаючи нічого доброго. Маріка раділа такому неочікуваному повороту.

— Дай їй спокій! — гримнув на нього бородатий, опускаючи руки зі зброєю. — Це не ельфійка, ти геть розум втратив? Це ж дріада!

Дівчина стояла, злегка схиливши голову на один бік, і ніби намагалася прочитати думки прийдешніх. А за мить уже озирнулася на Маріку й так пильно подивилася своїми темно-бузковими очима, що в тієї душа в п’яти сховалася. Та зрушити з місця все ж не ризикнула: зарано, треба було подивитися, чим уся ця вистава скінчиться.

— Ну то й що, що дріада? Що воно взагалі таке?

— Та цить ти вже, а то сам порішу! — приставив одне зі сяйнистих кілець до горла товариша бородань. — Усі ж знають, що їх кривдити не можна! Інакше лиха не оберешся! Нумо, воруши дупою, доки вона тебе під своїм деревом не поховала!

Обережно задкуючи й ховаючи зброю, вони рушили дорогою, продовжуючи голосно сперечатися. Ще трохи — і їхні кроки поглинув густий ліс, що ніби аж посвітлішав після їхнього зникнення. Маріка з полегшенням видихнула і зняла захист: дріади (а це була саме одна з них) їй не вороги. Не раз стикалася з ними в лісах і хіба що допомагала, прибираючи поламані гілки, поливаючи молоді деревця, на які ті вказували, чи навіть підсаджуючи нові. Це сталося після того, як одна з них врятувала дівчину в схожій ситуації. І знову їй доведеться відплачувати за цей випадок.

Маріка зітхнула, лагідно усміхнулася й показала рукою на своє плече, а потім на плече рятівниці. Та тільки поглянула на місце поранення — і враз шкіра затягнулася, а на устах незнайомки промайнула усмішка, яка за мить уже розтанула, як і сама дріада.

Нарешті можна було перевести подих. Але дівчина сушила голову над тим, чому чоловіки йшли в протилежний бік від того, куди прямувала вона? Невже, для кожного сміливця є свій уламок? Це було б надзвичайним везінням, адже можна роздобути не один, а кілька уламків, і тоді здобичі буде вдвічі більше! Точно на здійснення усіх планів тоді золота вистачить!

Тепер у піднесеному настрої вона виринула з-під тіні дерев і повернулася на дорогу. Кілька хвилин вагалася, у який бік рушати. Ці двоє були надто сильними для неї, і перемогти самотужки вона б не змогла. Хіба обдурити чи вкрасти уламок, якщо вони таки наважаться піти за ним. А якщо ні, то вона марно витратить дорогоцінний час. Та ще й раптом напрямок утратить? Тож рішення було очевидним: продовжувати слідувати тому знаменню, яке явилося їй у першу ніч після відвідин Пан до Вергія.

Тоді до неї явилася її бабуся, перетворившись із величезної вогняної птахи, що сіла поруч. Навіть уві сні Маріка була вражена силою та могутністю цього птаха-покровителя клану.

Саме тоді, змахнувши крилом, вона показала дівчині місце, де було сховано скарб, який тепер вона й мала знайти. Маріка знала, що все буде непросто, але це був виклик самій собі. Та найголовніше, що її бабуся показала це. Інакше і не варто було б братися за таку небезпечну справу. Мабуть, це було щось важливе, бо навіщо б духи допомагали їй? Вона мала дізнатися правду, можливо, навіть здійснити свою давню мрію — повернути колишню красу тому місцю, де жив її клан, адже пустеля з тими пісками й монстрами наступала, погрожуючи знищити їхній рід назавжди.

Ліс майже скінчився, а сонце хилилося до небокраю. Лізти в колючки проти ночі було недоцільно, тож Маріка уважно оглянула місцину. Їй пощастило: на одному з найбільших дерев віддалік від дороги побачила гігантське гніздо птаха-фруктоїда, які колись населяли ці ліси. Вона квапливо забралася на дерево: унизу залишатися не надто безпечно, адже невідомо, хто ще, крім дріад, населяв ці ліси та кому здумається вештатись тут проти ночі.

Перед тим, як зручніше вмоститися, вона поглянула додолу. Якийсь рух привернув її увагу. Придивившись, вона побачила дріаду, яка колами ходила під деревом, час від часу зупинялася й прислухалася. Мабуть, відчувши погляд Маріки, подивилася вгору. Напевно, бажала розплати просто зараз.

«І що ж я маю запропонувати?»

Та раптом згадала за простенький браслет, який знайшла в одній зі своїх подорожей. Коричневий, зроблений з якогось дерева, він затягувався шкіряною мотузочкою. Дівчина швидко зняла його й кинула вниз. Дріада підняла прикрасу, приміряла на свою тоненьку ручку, усміхнулася, знову поглянувши вгору, і зникла поміж дерев.

Звісно, прокинулася Маріка ще вдосвіта, почуваючись не надто енергійною. Та це було звичним відчуттям, зважаючи на її постійні подорожі. Добре, що хоч ніч минула без пригод.

Дівчина зістрибнула з дерева, нашвидку перекусила хлібцями, які купила в місті напередодні, відшукала струмочок, де вмилася й поповнила запаси води. Тепер можна повернутися на дорогу, що вела крізь колючі зарості. Ще трохи — і вона буде на місці.

Ступала затверділою ґрунтівкою під палючим сонцем і згадувала свої минулі подорожі, без яких вже й не уявляла свого життя. Особливо запам’яталася найперша, у яку її взяв батько, вже нині покійний.

Тоді вони пішли до невеличкого покинутого селища на краю пустелі. Стали табором, аби зранку розпочати пошуки чогось цінного. Та вночі вона чула шарудіння і завивання. Розбудила тата, але він так нічого і не побачив. Вона навіть магію поривалася свою використати, та батько заборонив: мала була занадто недосвідченою.

Звісно, Маріка після такого очей до ранку стулити так і не змогла. Тільки те, що вони знайшли вранці, перекрило увесь страх ночі: великий самоцвіт виблискував на сонці так яскраво, що аж сліпив очі. Після цього вона вже нічого не боялася і щоразу просила батька взяти її з собою.

Нарешті дівчина зупинилася на краю зарослого колючками поля. Тепер, коли попереду воно геть зникало, а від краю до краю простягалася червона розпечена пустеля, можна було трохи розслабитись у знайомій місцині.

Глянувши ліворуч, сумно зітхнула. Десь там за купами піску лежала Шарджа — її рідна оаза, що розкинулася навколо невеличкого озерця із зеленкуватою водою. Воно ховалося в густій тіні величних дерев, що нависали над ним, створюючи майже ідеальне місце для життя її невеликого клану серед пісків пустелі Ерг.

Та зараз шлях Маріки зараз лежав у геть протилежному напрямку. Піщані гори закривали справжню мету її подорожі — Хребет Дракона, за яким лежала Джабаль Алькабір — гора, що височіла над пустелею. Лише сміливці та відчайдухи могли підкорити її. Саме там і було сховано уламок скіпетра, який вона шукала.

Чоботи звично вгрузали в пісок, сонце немилосердно пекло, гарячий вітер дмухав, підіймаючи пил та змушуючи мружитись. Заплічник тягнув униз, умовляючи зупинитися хоч на мить. Та Маріка знала: варто лиш піддатися голосу пустелі — і живим звідси ти більше не вийдеш. Природа ніколи не пробачає помилок, навіть дрібних.

Так вона долала крок за кроком, аж поки попереду не замаячили піщані гори. Це був хороший знак: Хребет з’явиться незабаром.

Утома таки брала своє… Потрібно було зупинитися та перепочити. Примостившись під затіненим схилом дюни, поглядаючи, чи не опиниться під піском, дівчина зняла сумку. У неї ще було, чим підкріпитися. Вона запила все кількома ковтками води, увесь час змушуючи себе не пити забагато, адже попереду лежав далекий шлях.

Підмостивши пожитки під голову, Маріка вирішила-таки перечекати спеку: це було краще, ніж отримати опіки чи перегрітися на сонці. Очі самі собою заплющувалися, а сон ніби чекав такої нагоди. Відразу полонив її попри те, що вона до останнього намагалася не піддаватися цій спокусі.

Раптом у мозку блискавкою промайнуло: «Сараб!»

Спросоння вона почала згадувати, що воно таке, у пам’яті спливали історії, розказані кимось біля вогнища. Але щось було не так. Тривога змушувала її прокинутися.

Маріка скочила на ноги. Перед нею над розпеченим піском вимальовувалися темні постаті.

— Дійсно, сараб… Дідько!

Вона подумки перебирала в голові знання про те, як можна захиститися від кочівників, яких і називали міражами пустелі, або сараб. Їхні силуети здавалися примарними, нечіткими, бо нападали в саму спеку, коли подорожні ховалися в найменшому затінку, утомлені та змучені спрагою. Сараб раптово з’являлися, грабували, убивали подорожніх і так само миттєво зникали.

Пальці мимоволі стиснули руків’я люстерка — сподіватися на чиюсь допомогу зараз було марно. Залишалося лише одне — боротися до кінця. Один рух — і вона поставила родинний захист. Тепер Маріка була готова до цієї зустрічі, яка не обіцяла нічого доброго.

З кожною миттю дівчина бачила ворогів краще, і це точно не просто міраж. Чорні коні несли вершників, закутаних у чорне вбрання. На поясі в кожного блищала шабля, а в декого за спиною виднілися луки.

Вочевидь, її вони сприймали за легку жертву, а тому знизили швидкість і, відрізавши можливість для втечі, обступили колом.

Маріка повільно піднялася, скинула каптур і простягла правицю долонею вперед, демонструючи татуювання у вигляді фенікса на зап’ястку. Звісно, дарма вона чекала, що вони зглянуться на неї чи злякаються. Коні нетерпляче переступали з ноги на ногу, сараб тихо перекинулися кількома словами, а тоді в повітрі пролунав свист батога, і її руку, наче змія, обвила мотузка. На руків’ї зброї вона побачила кілька чудернацьких символів, які на якусь мить яскраво спалахнули синім світлом.

Дівчина глянула спідлоба, спопеляючи поглядом того, хто посмів зробити це. На засмаглому обличчі чоловіка розпливлася посмішка.

— Я хотіла по-доброму. Ну, що ж, самі винні! Потанцюймо! — вигукнула Маріка, дістаючи дзеркальце й повертаючись так, щоби промінь від сонця впав просто в очі нападнику.

А далі настав хаос.

Вона крутилася, як дзиґа, підіймаючи вогняний вихор навколо себе. Підсилений піском та пилом, він спричинив страшний ґвалт серед нападників: коні дико іржали, намагалися скинути вершників і втекти від тієї напасті. Сонячні зайчики, відбиті від магічного дзеркальця, залишали підпали на одязі чоловіків. Засліплені й спантеличені, сараб метушилися, наштовхуючись один на одного, і намагалися загасити вогонь.

Та раптове двигтіння землі й низький звук, що перевертав усе всередині догори дриґом, змусив усіх огляданутися й мимоволі зібратися укупі, ставши спиною одне до одного. Маріка теж опинилася серед тих, хто стояв, ошелешено крутячи головою й не розуміючи, що сталося.

— Крокоти! Крокоти! — залунало навколо, задзвеніли шаблі, чоловіки завмерли, вдивляючись у розпечені піски червоної пустелі.

Величезні, як олені, але вкриті плямистим коричнево-жовтим коротким хутром, ці звірі мали довгі гострі зуби й могли розгризти все, що завгодно. Схожі на вовків чи собак, вони мали гарний нюх і слух, не гребували нападати на подорожніх, хоча Маріка давно не чула про це й думала, що ці істоти давно вимерли в таких диких землях.

Чоловіки стиха перегукувалися. Зайняли кругову оборону й злагоджено відбивалися від першої хвилі створінь. Маріка поки вирішувала, що робити, але часу на роздуми було мало.

Тишу, яка повисла в розпеченому повітрі, переривав лише глухий звук від лап звірів, що стрімко наближалися, та голосне дихання чоловіків, котрі відсапувалися після бою.

— Бісові діти! — вигукнула дівчина і рвонула вбік. Та вже за кілька кроків мусила зупинитися: на неї дивилося кілька десятків пар очей крокотів, що зупинилися на певній відстані від того місця, де вона стояла.

Маріка відчула, як всередині закипає кров. Так часто бувало в небезпечних ситуаціях, і їй важко було керувати собою в такому стані. Та вона чітко знала: якщо нічого не зробити, буде біда. Колись давно, тільки-но почалося опановування своєї сили, усе ледь не скінчилося доволі трагічно.

Волосся на голові заворушилося, вібрація змушувала затамувати дихання. Маріка підняла люстерко й короткими різкими рухами заходилася малювати на ньому символи, що яскраво спалахували над ним і тут же зникали. Кілька разів вона підіймала голову, аби оцінити відстань і час, а потім продовжувала. Чоловіки знову зайняли оборону, ставши колом.

Дужі тіла монстрів почали рух та вже були на відстані пострілу. Ті чоловіки, хто мав луки, зробили його за командою, аби встигнути змінити зброю. Та стріли відлетіли від хутра, навіть не завдавши жодної шкоди.

Дівчина підняла голову знову. У неї не було часу на роздуми, а вона, як навмисно, забула останній символ, який був зараз надзвичайно потрібен.

Здавалося, що сонце потьмяніло, а повітря застигло в передчутті біди. Люди купчилися, крутили головами, та приготуватися до нападу цих тварюк було неможливо.

Раптом Маріка переможно всміхнулася: нарешті вона закінчила ряд символів! Як зазвичай, вони відбилися яскравим вогнем у її очах, ніби запаливши їх зсередини.

Те, що відбувалося далі, згадувалося лише уривками, бо ще ніколи раніше не доводилося їй використовувати настільки потужну силу. Звісно, вона трохи побоювалася втратити контроль. Та згадала настанови бабусі: «Дихай, сконцентруйся, слухай своє серце!»

Вдих, видих, заплющила очі, налаштувалася…

Маріка чаклувала із дзеркалом і занурилася настільки в той вогняний вихор, що тим, хто стояв поруч, дивитися було лячно. Язики полум’я танцювали навколо неї, час від часу вистрілювали та змушували ворога або відступати, або залишатися і згорати вщент. Люстерко в її руках перетворилося на маленький даф, за допомогою якого вона вистукувала ритм. Це допомагало зосередитися та керувати полум’ям.

Темп наростав, удари по туго натягнутій шкірі ставали все частішими, чіткішими й гучнішими. Нога дівчини стукала по розпеченому піску і, здавалося, передавала якесь приховане повідомлення ворогам, котре повільно, але таки доходило до них. Звірі почали знижувати швидкість, місцями навіть збивалися вкупу, перечіпалися й ледь не падали, намагаючись уникнути наближення до того місця, де стояла вогняна стіна.

«Там, та-та-там-там, там, та-та-там-там! Там, та-та-там, та-та-там, там-там! Там, та-та-там, та-та-там, там-там!» — ритм прискорився. Перед самим наближенням основної маси плямистих тіл язики полум’я піднялися вище і раптом розпалися на тисячі дрібніших, що потягнулися до звірів, підпалюючи все більше монстрів. Піддаючись невідомій силі, крокоти розвернулися й, топчучи своїх родичів, поспішали вибратися з цього вогняного полону.

Скавуління разом із різким запахом горілої шерсті наповнило простір. Сараб, що спочатку тільки стояли й перелякано спостерігали за діями тендітної дівчини з червоним волоссям, яке розвівалося від вітру, тепер ніби ожили й стали позбавляти тварин мук.

Зупинивши шалений вихор, Маріка важко опустилася на пісок. Один із чоловіків підбіг і простягнув бурдюк. Навіть сил подякувати не лишилося. Тому вона просто кивнула й заходилася жадібно ковтати воду.

Поки пила, наблизився той, хто посмів підняти на неї руку, щойно вони зустрілися. Презирливо глянувши на нього, вона витерла губи й хотіла встати. Аж раптом побачила простягнуту руку. Сваритися бажання не виникало, а така послуга, яку тепер винні ці чоловіки, може колись їй стати в пригоді.

Вона простягнула свою руку, чоловік підняв її з піску. Випроставшись, він низько схилився, тримаючи праву руку на серці. Його жест повторили всі, хто стояв чи сидів.

— Даруй, що образив тебе. Скажи, як я можу відплатити тобі за наш порятунок?

Маріка удала, що роздумує, хоча відразу знала, що скаже.

— Вважай, що ви тепер у мене в боргу, — задумливо промовила, віддаючи бурдюк.

— Добре. Можливо, тобі потрібна допомога? Ми можемо провести тебе, куди скажеш. Сама розумієш — місця тут небезпечні, хоч, бачу, ти й можеш собі раду дати…

Ідея непогана, але ціна замала. Дівчина вирішила, що сама таки упорається. Завеликий ризик того, що вони можуть виявитися її конкурентами. Вона знала, що є охочі, які за тими уламками полюють.

Та вирішила підіграти, удавши із себе простачку. Пояснивши вожаку, де й через скільки днів на неї чекати, сіла на коня, якого їй подарували, і рушила в напрямку до Джабаль Алькабір. Звісно, відправивши чоловіків геть до іншого місця.

Верхи шлях промайнув набагато швидше, ніж очікувала Маріка. Та час від часу вона відчувала чийсь погляд. Обертаючись, нікого й нічого не бачила, окрім червоних розпечених пісків. Та відчуття їй не подобалося.

Зупинившись на нічліг, утомлена денним переходом, вона уві сні знову бачила бабусю, яка кликала дівчину до мети, показувала шлях, малювала прекрасні картини, яким стане її життя після того, як знайде той уламок. А потім раптово побачила, як Фенікс, покровитель їхнього клану, раптом з’явився позаду бабусі, збільшився до неймовірних розмірів і змахнув крилами. У ту ж мить замість знайомого рідного обличчя Маріка побачила зовсім чуже. І воно говорило до неї: «Чи готова ти пожертвувати найціннішим?»

Прокинулася дівчина в холодному поту, намагаючись відмахнутися від важкого сну, який уперто не хотів давати спокій. Вона намагалася заспокоїтися, тож вирушила в дорогу, коли ще й сонце не думало прокидатися.

Хоч і дорога минала спокійно попри жахливий сон і майже безсонну ніч, та Маріка повсякчас ловила себе на тому, що знову відчуває чиюсь присутність.

«Чи ті кляті сараб за мною попленталися, чи ще кого нелегка принесла?» — так собі міркувала дівчина, озираючись на всі боки, поки невпинно наближалася до мети.

Аж ось на заході сонця вона нарешті зупинилася біля широкого входу до печери. Довго думала, що робити з конем, але прив’язати не ризикнула: раптом дикі звірі нападуть чи просто від спраги помре? Хто його зна, скільки вона в тих печерах блукатиме. Тож нехай сам тепер собі раду дає.

Маріка від самого початку чула голос, який кликав її всередину. У неї аж тремтіли руки, і ноги не встигали за бажанням якнайшвидше пройти цей шлях. Здавалося, що бабуся дуже хоче, аби вона віднайшла цей скарб. Тож довелося швидко зібрати речі після короткого привалу.

Під прохолодним склепінням було темно і вогко. Добре, що люстерко завжди під рукою. Кілька легких рухів поверхнею — й ось уже вона має такий собі ліхтарик, здатний освітити їй шлях.

Дорогою їй пригадувалися останні кілька днів, а особливо — бій із крокотами, який вона могла проаналізувати тільки тепер, коли нічого не заважало думати. Дівчина дивувалася, як їй вправно вдалося створити той вогняний вихор і не втратити при цьому контроль. Вона ж ніколи раніше такого не робила, але ж вийшло! Маріка навіть почала пишатися своїми досягненнями в опановуванні здібностей, як раптом почула тихий шелест.

Спочатку вона не звернула увагу на це — списувала на властивість її взуття на цупкій підошві та особливість печер. Крок за кроком заглиблювалася в темне підземелля, а звук лиш наростав. Дівчина зупинилася, і все на мить стихло. Та потім пролунало знову, здавалося, зовсім поряд.

Озирнувшись і присвітивши собі, вона не побачила нічого, окрім тіні, що ковзнула на межі світла й темряви. Серце дівчини на мить завмерло — вона пригадувала давні казки, які, як виявилося у випадку з крокотами, були зовсім не фантазією.

Чула вона від мандрівників, що краї ці сповнені чудовиськ. І хто його знає, з чим їй доведеться зіткнутися цього разу. Та, як завжди, вона була готова.

Маріка поставила родинний захист, про який чомусь геть забула, бо слухала голос, який несамовито кликав її всередину. Дівчина запалила летючі вогні: маленькі та прудкі, вони снували навколо, даючи значно більше світла, ніж один маленький.

Шелестіння на якийсь час припинилося. Та його місце зайняв голос, що знову прокинувся. Він нетерпляче кликав її, просив, погрожував, благав, не вгаваючи ані на мить. Він займав усі думки, заважав концентруватися та стежити за дорогою. Маріка думала, що збожеволіє. Ще й дорога підносила купу сюрпризів: кілька разів дівчина звертала в якийсь прохід, що закінчувався глухою стіною або ж урвищем. Тоді доводилося повертатися й шукати інший шлях.

Не знала вона, скільки часу блукала отак темними проходами, та вода майже скінчилася, а їжа й того раніше. Знесилена, дівчина притулилася до стіни, яка раптом почала рухатися. Маріка ледь втрималася, аби не впасти.

Прикликавши летючі вогні, намагалася роздивитися, що ж там попереду, та бачила лише виступи, які спускалися кудись глибоко в темряву.

Шелест почувся з новою силою. До нього додалося сичання, і тепер дівчина могла точно сказати, що всі ці звуки їй нагадували.

— Вуіври! — ледь чутно промовила вона й тут же пожалкувала про це, бо навпроти неї з’явилося величезне жовте око.

Дівчина завмерла, про себе звертаючись до всіх померлих родичів та птаха-покровителя їхнього клану з проханням захистити та вберегти. Вона й гадки не мала, як боротися з цією тварюкою. Та чула, що були вони велетенських розмірів і люто оберігали від непроханих гостей свої гнізда, які саме й облаштовували в таких місцях, як це.

Звісно, вогонь допоможе впоратися з цими зміюками та їхнім виводком, та питання було тільки в тому, чи встигне вона ним скористатися.

Маріка зробила обережний крок назад, щойно око зникло з її поля зору. Але тут на неї чекала невдача: прохід, яким вона потрапила сюди, закрився. Вона не могла відкрити його знову, скільки б не намагалася штовхати чи знайти яку-небудь шпаринку. Тож єдина можливість вибратися — спуститися вниз, розібравшись із вуіврами.

«Ну, добре, раз так!» — подумала дівчина і ступила на перший виступ.

Око більше не з’являлося, але невдовзі вона зрозуміла чому: зміюка ганялася за летючими вогнями, які, хоч і бачити не могла, та, мабуть, відчувала їхнє тепло. Маріка раділа цьому, аж поки не зрозуміла: щойно вони зникнуть у велетенській пащі — вона буде наступною жертвою змії.

Треба було поспішати, бо прикликати ще вогників у такому стані вона не змогла, бо надто хвилювалася. Тож тепер поспішала вниз у надії знайти спосіб уникнути зустрічі зі страховиськом.

«Дихай, сконцентруйся, слухай своє серце!» — подумки повторювала Маріка як закляття.

«Ага, сконцентруєшся тут, якраз!»

Ноги зісковзували з вологих кам’яних виступів, вигладжених, мабуть, міцною шкірою вуіври, яка роками жила тут. Серце несамовито стукало в грудях, а в голові час від часу озивався той самий голос. Ще й відчуття, що за нею спостерігають, повернулося знову. Та на це відволікатися не було коли.

Коли згас останній вогник, дівчина була вже майже внизу. Останні кілька виступів вона подолала в цілковитій темряві навпомацки, та змії не потрібне було світло, адже тепло від тіла допомагало й робило страшним суперником. Вона спочатку на мить завмерла, а потім різко кинулася на жертву.

Маріка ухилилася й полетіла кудись у чорноту, сподіваючись, що падати залишилося недовго. Глухий стук її тіла, яке опустилося на поросле мохом каміння, та тихий зойк, який не змогла стримати дівчина, мабуть, теж привернув увагу вуіври. Її сичання почулося над головою і блискавично наближалося.

Дівчина не відчувала болю, тож раділа цьому несказанно. Вона звелася на ноги, дістала дзеркальце, благаючи про себе, аби воно вціліло під час падіння.

На щастя, обійшлося. Кілька знайомих рухів — і яскравий вогонь спалахнув у руках, освітлюючи простір. Саме вчасно, бо велетенська голова вже була зовсім близько. Маріка відділила вогняну кулю і жбурнула її у відкриту пащу, чим викликала неабияке роздратування тварюки. Сама ж сховалася за кам’яною брилою, що стирчала ліворуч. Потрібно було знайти спосіб дістатися уламку, що поблискував ледь не посередині поля, оточеного камінням, на такому ж виступі.

Раптом дівчина відчула, як щось підняло її в повітря, а потім боляче вдарило об каміння, що аж дух вибило.

Вона намагалася підвестися, та все тіло боліло, кров голосно гупала в голові, а серце скаженіло в грудях. Маріка намагалася намацати дзеркало, але марно: воно десь згубилося під час падіння.

Залишалося тільки прощатися з життям.

«І навіщо я поперлася по той уламок?»

«Чи готова ти пожертвувати найціннішим?» — ніби у відповідь на її запитання пролунав ніби знайомий, а ніби й зовсім чужий голос у голові.

Здавалося, що час розтягнувся нескінченно. Вуівра не нападала, і це давало можливість отямитися. Маріка застогнала, відганяючи дурні думки, зібралася із силами й підвелася.

Що ж, жива, і це найголовніше. Значить, ще є шанс.

Неприємне відчуття чужої присутності посилювалося, та дівчина не зважала. Поки лежала, на думку спала одна шалена ідея — застосувати давнє закляття, на яке вона випадково натрапила, вивчаючи історію свого клану.

Ризик згоріти живцем завжди зупиняв її, та тепер вона бачила, що іншого виходу не мала. Звісно, з першого разу ще треба постаратися, аби вийшло, як слід. Вона поволі піднялася, ховаючись за камені.

«Дихай, сконцентруйся, слухай своє серце!» — слова бабусі, які завжди допомагали, і зараз стали в пригоді. І її серце знало, що робити.

Вдих, видих, один, два, три… Серцебиття уповільнювалося з кожним словом, що пошепки промовляла Маріка. Вона віддалася волі пам’яті, і її руки самі малювали символи в повітрі, поступово прискорюючись. Раніше ніколи не доводила це закляття до кінця, бо боялася наслідків. Та все ж тренувалася аж до створення останнього символу, який закінчував ритуал.

«Хоч би тільки вийшло!»

Час повернувся до звичного плину, голова змії знову наближалася. Аж ось щось раптово спалахнуло, як тільки Маріка завершила останній рух і тільки тепер вирішила поглянути на результат.

Вона не могла повірити своїм очам: величезний вогняний птах вів запеклу боротьбу з вуіврою.

— Фенікс! — вона схилила голову, ставши на коліно перед покровителем їхнього клану.

Але все настільки швидко скінчилося, не встигла дівчина й оком кліпнути. Величезна туша вуіври впала з гулким стуком на камені, а фенікс розчинився в повітрі, ніби й не було його тут.

Маріка знову пустилася на пошуки дзеркальця. Звісно, можна було спробувати викликати вогонь і без нього, але це вимагало забагато сил. А хто його знає, що ще трапиться на шляху до того клятого уламка.

Під ногою щось дзенькнуло. Серце дівчини пропустило удар. Невже розбила? Вона нахилилася, обережно обмацуючи підлогу.

— Слава Феніксу! — не втрималася від вигуку, коли таки знайшла своє люстерко цілим і неушкодженим.

Освітивши місцину, вона обійшла тіло змії й таки дісталася до уламка, що слабо зблискував, приваблюючи її погляд. Він переливався різними кольорами й здавалося, що відчувалася якась вібрація. Так, ось це той уламок, який вона шукала.

Та тільки Маріка простягла руку, аби взяти його, пролунав голос:

— Чи готова ти пожертвувати найціннішим?

— У мене нічого цінного немає. Хіба що родина. Але ні, на таку жертву я не згодна! Яке дивне питання…

Перед її внутрішнім зором постали обличчя рідних, поселення, де вона виросла, і мрія зробити його окрасою пустелі. І вона б здійснилася, якби тільки гроші, які вона мріяла отримати за цей, вочевидь, непростий шматок скла. Її рука майже торкнулася його блискучої поверхні.

Тут знову їй згадалися слова бабусі, укотре за ці кілька днів.

«Слухай своє серце!»

А воно говорило їй, що після сьогоднішніх подій ніякі гроші й влада їй не потрібні, адже вона сама досягла того, чого жоден із її клану не міг. А це означає, що вона може досягти й ще більшого, варто лише захотіти!

Раптом дівчина відчула свист і випростала руку, водночас зробила кілька рухів, і стріла, що летіла просто в неї, згоріла, не влучивши в ціль.

Маріка підняла очі — у них колихався вогонь, ніби сам Фенікс оселився всередині. Зовні ж вона була спокійна і впевнена в собі.

— Покажися, хто б ти не був! — грізним голосом промовила дівчина. З темряви з’явилася темна фігура. Мабуть, саме його присутність і відчувала Маріка останнім часом.

Дівчина впізнала у ньому такого ж шукача скарбів, як і вона сама. Зробила жест підійти ближче. Очі чоловіка хижо заблищали.

— Чи готовий ти пожертвувати найціннішим? — промовила дівчина, дивлячись на нього впритул.

Чоловік закліпав очима, не розуміючи, до чого вона веде.

— Це те, чого хоче це кляте скельце! — усміхнулася вона, вказуючи на уламок. — Якщо ти готовий — уперед! А мені це тепер не потрібно!

Маріка розвернулася й попрямувала до виходу в оточенні вогників, що літали довкола, залишивши чоловіка вирішувати свою долю.

Щоб вподобати цю частину, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.

Вподобати!
Щоб залишити коментар, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.