Таїни пітьми

Втомлений, відчиняю двері своєї квартири й одразу потрапляю в її обійми. Намагаюсь увімкнути світло, та все марно: жарівка перегоріла ще вчора, зранку не встиг її замінити, а тепер додалось одне з планових, екстрених чи аварійних. От халепа!

Темно, хоч в око стрель… Проте вона не дозволяє мені сумувати й притьмом тягне у спальню. Наосліп відчиняю двері, вовтузячись, скидаю з себе одяг, пропахлий потом, і лягаю в ліжко. Зараз би у теплий душ… Та ні. Темно й холодно. Тягну на себе ковдру, а додатково ще й коцик – біло-червоний, з сірими оленями, ялинками та дивацькими орнаментами. Насправді зараз коцик однаково сірий. У темряві практично все якраз таке – сіре чи темно-сіре. Або ж чорне.

Укутавшись, намагаюсь заснути, та щось заважає. Вслухаюсь у тишу. Вдивляюсь у темінь. Важко дихаю, намагаючись зрозуміти, в чому причина мого тривожного стану. Відповідь не забарилась.

Відчуваю на собі її дотик і, на диво, відразу ж стає тепло й затишно. Вона огортає мене своєю неосяжністю й водночас тіснявою. Гладить мої запалі щоки й волосся, намагаючись заспокоїти й розвеселити. Натомість, однак, примушує вкотре пригадати й відчути. Ту ж тривогу, той самий біль, ті ж емоції…

Ще раз глибоко вдихаю і видихаю, врівноважуючи серцебиття й дихання. Очі заплющені й від того темрява ще густіша. До того принаймні час від часу майоріло світло від фар поодиноких автівок, що проїжджали повз.

Дихання вирівнюється і я, трохи заспокоївшись, намагаюсь розібратися в тому, що ж таки коїться довкола. Пітьма неохоче розкриває свої таємниці, та все ж її можна ошукати, якщо добре приглянутись до сірих тіней на стінах, вслухатись у шурхітливі звуки довкола, відчути примарний дотик, мов прохолодний повів вітру, на своїй щоці й волоссі…

За стіною вчуваються характерні звуки: поскрипування старого ліжка, негучні стогони, що плавно переходять у скрикування, а тоді знову настає тиша. Усміхаюсь і відчуваю, як темрява відповідає такою ж лукавою усмішкою. Можливо, сьогодні вона посприяла зачаттю нового життя? Утім, вона мовчить, тримає свої таїни при собі. Дозволила почути лиш краплю і знову закуталась у звичний кокон.

А он десь здалеку долинають високі нотки дитячого репету. Певно, в малюка здуття, то й мучиться так, бідолашне… Дивним чином знаю, що тіняві довкола ті звуки теж не до вподоби. Вона вся аж наїжачилась від тих невтішних звуків і сопе, як міх ковальський. Якась мить – і дитина замовкає, а мені вчуваються притишені нотки жіночого співу. Так, материна колискова – найкращі ліки. То так лиш мені здалося, чи тьма доокола посвітлішала й грайливо хихикнула у відповідь?

Зненацька нічну тишу каламутить голосний регіт. Чую, як сміються юнаки і юнки з квартири внизу. Студенти. Мабуть, готуються до іспитів, а водночас попивають пивця з сухариками чи мисливськими ковбасками. Здається, на мить, я сам відчув той аромат копченостей і хмелю, але чорнота довкола швидко постаралась, аби марево повернулось назад у квартиру під підлогою моєї.

Відчиняю вікно, хочеться відчути той смачний аромат. Та він вже пропав. Натомість нюхові рецептори вловлюють інший, не менш чарівний аромат випічки. Дивина та й годі: темно, а хтось спромігся пекти хліб! За хвильку з котрогось вікна чується музика. Мелодійний ритм заспокоює і заколихує майже так само, як мамина колискова. Либонь, потроху засинаю…

Зненацька мелодію перериває несамовитий жіночий вереск: «Рятуйте, злодій!» Мабуть, хтось таки кинувся допомагати, бо вже через пару миттєвостей почулись інші голоси, крики й лайка. Що ж, темрява – час не тільки для приємностей…

Ніч потроху минає – і все стихає.

Аж раптом, вкотре за день (і вперше за цю ніч), зненацька й різко, здається, без усякої на те причини, завиває протяжне гудіння сирени. Оте гучне «Увага, громадяни! Повітряна тривога…» й надоїдливо подовгувате «у-у-у» ріже болячіше, за який-небудь ніж… Думав, що темряві нічого не страшно, але зараз і вона вся ніби стиснулась, почорніла ще дужче й затамувала свій смолянистий подих.

Нікуди не йду. Хіба лиш зайвий раз проводжу пальцями по зашкарублій шкірі посередині грудей. «Пару міліметрів вліво – і не було б чого оперувати», – саме так говорив хірург пів року тому, коли мене привезли у військовий госпіталь з вогнепальним пораненням. «І не було б чого оперувати…» Спогади напосідають, та я з усіх сил намагаюсь боротися з ними. Занадто боляче повертатись у той час і в те місце, куди тепер зась, хай би як тягнуло.

Знаю, тоді, після поранення, провалився у темряву, й вона ніколи достоту нікуди не дівалась. Увесь час ходить доокола, чигає неподалік, манить і вичікує. Не знаю, чого їй треба, та мені не страшно. Звик до цієї своєї нової супутниці. Вона не така вже й таємнича, як здається спершу.

Розумію, що страшна не сама темрява, і навіть не те, що в ній може статися. Набагато гірше, коли попри темряву, нічого більш не відчуваєш і не чуєш. Коли у пітьмі нічого не відбувається, значить, ти помер. Оце страшно. А так, коли мене питають, що там, у темряві? Я впевнено, з догадливою усмішкою на лиці, відповідаю: «Там вирує саме життя».