49/35

— Коли ти його послєдній раз вводив, кажи точнєє. Я ж не буду тикать в чіп до посінєнія, — Олексій трохи глузував з прадіда, але той не ображався.

Стимуляція зон пам’яті у людини, котра сотню літ розміняла — задача не проста. Та інакше згадати пароль до фотостоку не виходило. Олексій готував подарунок прадіду на день народження: хотів зібрати світлини з усіх святкувань і зробити мініфільм, де всі рідні та близькі зачитували б привітання. А йому сказав, що дуже треба одне фото знайти. Тепер сидів і водив лазером по кольорових горбиках на пластинці. Зручна ця штука — нейростимулятори. Вживити легко — чіп прикріплюють на потилицю під волоссям; біоматеріал добре взаємодіє з тканинами організму, керувати ним може будь-хто, у кого руки з передпліч ростуть.

Василію Івановичу пощастило отримати останню версію, правнук постарався. Хоча й довелося їхати за ним до Москви та вдавати, що прибув за дорученням Київського соціалістичного оргкомітету. За таке можуть звільнити із занесенням у репутаційну картку. Але прадід того вартий.

— Мабуть, ще на початку літа, — Василій Іванович знітився і прикусив губу.

— Дєд, ти оп’ять…?

— Так, розсилав листівки. Відзначив сімдесяту річницю, ювілей як-не-як, — голос налився гіркотою. — Не переживай, мене не засікли. Я зробив це вночі, з вуличного поштамту. Дійшов помалу до Комсомольського мікрорайону й заховався в сквері Терешкової. Пересидів між кущами й меморіальною дошкою, прикрив лице та нишком вставив карту в поштамт. Вони покращили роботу, ти знав? Копіювання зайняло менш як хвилину, а доставка відбулася миттєво. Я в рукавичках працював, — він захитав головою, запевняючи правнука у послідовності дій. — Ну, якщо мене ще не знайшли, то й не нема чого боятись.

— А шо такоє ниш-кам? — Олексій наче й не слухав прадіда. — Тіпа, ножкам?

— Е-е-е, — Василій Іванович махнув рукою. — Втрачене ви покоління.

Скільки разів просив, вчи рідну мову, не ганьбися такими питаннями.

Останню українську школу закрили в шістдесятих, вирішивши, що після аншлюсу досить буде лишити одне факультативне заняття на тиждень. Людей то мало турбувало, асиміляція відбувалася шаленими темпами. Наче подуріли всі, розкривши обійми мишебраттям, щоб возз’єднати «билую мощь славянских народов». Третього червня 2050 року країна померла, переродившись, мов у дурному анекдоті про карму, у Південно-Західну Республіку Великоросії. ПЗРВ — навіть назви путньої не вигадали, та й навіщо імперському придатку гарна назва?

— А нашо? Пісьма твої чітать? Дєд, скіки можно, а? Давай я тебе на дачу одвезу. Сонька хоть і диплом пише, но з тобой справиться. Будеш уток на озері кармить, музику слухать. Книжки привезу тобі бумажні, як ти любиш. Очки дам для чтєнія, буде тобі отдих.

Василій Іванович тяжко зітхнув, згорбив слабку спину та сперся ліктями на стіл. Він мружився від яскравих зелених променів, які пускав дрон-спостерігач. Апарат дзижчав, як комар, коли підлітав до вікна, та фіксувати у квартирі пенсіонера нема чого. Олексій смикнув за стрічку й опустив білий матовий ролет.

— Я там зобразив карту України. Оту, що на кухні висить. Ти малим дуже любив її роздивлятись.

Карта була надрукована ще на целюлозному папері. Фарба місцями вигоріла, але Василь Іванович періодично наводив контури маркерами.

— Да-а-а, — Олексій виставив на указці тонший промінь. — Так дико, Галіція — це обичні області. І полуостров український, і руїни на вастокє нема…

— І жилося тоді геть інакше. Досі не розумію, як так сталося, що ми не зберегли це все, — Василій Іванович стукнув кулаком по стільниці, і портрет Ліни Костенко, відкарбований на бронзовому листі, захитався та впав.

— Дєд, ну ти чьо? Собєрісь. Нам нада пароль, окей? Потом пагаварім про твою акцию.

— Та яка там акція? Пустощі, порівняно з тим, що робив раніше. Колись я брав участь у виставці гончарного мистецтва, в Українському домі, — Василь Іванович вперто називав його по-старому. — Нас не сильно перевіряли, і я зміг принести сірководневі шашки. Кілька днів вивчав, яку площу захоплюють камери, щоб в момент презентації керамічної статуї «Дружби народів», непомітно підкинути дві штуки під постамент. В Московії палали пердаки, пропагандисти з виряченими очима верещали по телевізору про початок заколоту.

Олексій чув цю історію від мами. Вдома таким ділилися потай, підтримуючи на людях образ законослухняних громадян. Відкрити стороннім таку таємницю значило приректи сім’ю на цілодобовий нагляд, обмеження прав та свободи пересування.

— Ще розкажу. Давно, твій тато тільки народився. Запросили наш відділ в сам Кремль, щоб його метеорит розчавив, ділитися досвідом щодо реставрації гіпсової ліпнини. Я проводив майстер-клас по роботі з фарбами одразу на практиці. Мені довелося розписувати підніжжя колони в залі, де саркофаг з путіним стоїть, — Василь Іванович аж засяяв. — Я тоді виготовив плівкові трафарети й наніс на них люмінесцентний барвник. Плівкою тоді застилали мармурову підлогу, щоб не замастити плити. В день перед від’їздом рашистські працівники добряче походили по покриттю. І вночі вся зала світилася написами. Знаєш якими? Путін ху*ло, ла-ла-ла-ла-лалалала…

Йому було трохи лячно за прадіда. Звісно, хто чіпав би старого при свідках, але він раз на місяць ходить на обстеження, ковтає пігулку з камерою. А що, як йому підсунуть не те. Спробуй потім, дізнайся правду. З тривогою прийшов і сором. Дама сварив, все одно марно. Прадіда вже не переробиш. Про таких, як Василь Іванович говорили пошепки й несхвально, називаючи «бандеровцем». Олексій, скільки не питався у старших людей, що воно значить і чим страшне — нормального пояснення не почув. А в рунеті взагалі, таке пишуть, хоч бери й стріляй тих бандеровцев без розбору.

— Олексо, мені здається, пароль пов’язаний з моїм рідним містом, — прадід почухав носа і підняв вказівний палець, — так, щось звідти. Я там був останній раз до пожежі. Десь… початок двадцятих минулого століття.

— Отето ти намудрив. Харашо, я попробую.

Він направив лазер на чорну цятку, і, тамуючи тремор у напружених пальцях, почав похитувати указку. На моніторі спалахували бліді зображення: вулиця, з роздовбаним асфальтом, переднє колесо ровера, маленькі руки невпевнено тримають руль. Попереду великий насип щебеню і піску. Вася запізно почав гальмувати, втратив контроль і з тихим хрускотом звалився на колючу кам’яну крихту.

Олексій продовжив маніпуляцію. Старенький флігель з низькою стелею і хвилястими шпалерами. На обідньому столі тарілка з борщем, склянка з компотом і кусень хліба. Білиа «цеглина» з рум’яною скоринкою, мабуть, пахне смачно. Василь дзьобає м’якуш, не звертаючи увагу на бабусину сварку: «Знову хліба наїсися, і будеш над тарілкою молитися…».

Сарай біля курника, Вася, озираючись, виносить лопату. Він дивиться то на ступак, що оббиває його ноги, то на хвіртку, що скрипить од вітру. Спогад обірвався.

— Скажи шось, дєд. То, чи не то?

— Шукай ще, поки не то, — Василь Іванович зачудовано дивився в екран монітора.

Його серцебиття прискорилося, на лобі проступив дрібний піт — поганий знак. Олексій скоса глянув на напульсник, намагаючись вловити тривожне миготіння. Не можна перевантажувати прадідове серце, сюрприз почекає. Хоча, пірнути у його дитинство було цікаво. Он він гребеться біля якогось кам’яного муру, крутить щось схоже на бетон і кумедно крекче. Чудні забавки мали тогочасні діти.

Спогад завмер і замиготів, прадід повільно нахилився і стукнувся лобом об стільницю.

— Ярина, звони в скору! — Олексій підхопив прадіда під руки й стягнув на підлогу.

— Виконую команду: «Виклик швидкої медичної допомоги», — озвався низький жіночий голос з кута кімнати.

Через ролети пробивалися зелені промені, тепер їх дзижчало втричі більше, ніж годину тому.

***

Олексій повернувся у квартиру опівночі. Виснажений і сонний, він збирав речі прадіда в лікарню — тяжкий приступ стенокардії вимагав спостереження і лікування у стаціонарі. Він вже попередив батька й тітку, вони мали чергувати біля Василя Івановича наступну добу.

Телефон нагрівся від постійної вібрації, сестра, відправляла повідомлення у россграм тонами. Олексій розгорнув месенджер і заспокоїв Софію, запевнивши у стабільному стані прадіда. Говорити з нею зараз він не міг, бо довелося б і їй брехати про те, як це трапилось. Не хотів розповідати про ще один вибрик нескореного Василя Івановича, і про посилену увагу спостерігачів, і про справжню небезпеку, що чатує на підпільного бандерівця.

Замотавшись у ковдру, Олексій важко опустився в крісло перед монітором. Ролет про всяк випадок підіймати не став. На екрані застиг останній видобутий спогад. Що ж такого міг придумати прадід, щоб довелося так глибоко лізти? Олексій прокручував відео, то вперед, то назад.

Нічого особливого. Коли перед очима почало все пливти, він дістав лінзу-фокусатор і, прикривши одне око, переглянув спогади ще раз.

Те, що здалося йому муром, виявилося низьким колодязем, висотою у два кам’яні блоки. Ковзкий погляд малого прадіда зачіпав дивні знаки, вирізані на обтесаних стінках: палички, стрілочки, літеру «Ж», прапорець…

— То ти й нашкрябав там шото? — карлючки не скидалися на жоден сучасний алфавіт.

Скільки б він не крутив спогад, кінця рядків того химерного напису не було видно. Та Олексій помітив дещо інше: після намагань малого Василя зсунути бетон, трохи з’їхав верхній ряд, і знаки стали в інші пари. Хлопчик не звернув на те уваги, бо мав іншу мету, аніж пильнувати за порядком символів. А от Олексій ігнорувати не став, переписавши порядок до та після.