Все, що чекало весни

«Все, що чекало весни»

Аміна хукала на скло віконця авто, розтирала рукавицею тонкий шар криги і дивилася на хурделицю. Вона поверталася з «нуля». Чим далі їх машина від’їжджала від цього міста-пекла, тим тихіше й тихіше було чути свист і бухкання артилерії.

- Можна зняти шолом і бронік, - не обертаючись, вигукнув їй Сергій, військовий блогер, який керував авто та постійно з кимось перемовлявся по рації, - сюди вже не долітає.

Аміна кивнула головою водію, знаючи, що він дивиться на неї у дзеркало заднього виду. Вона стягнула з рук військові зимові рукавиці та розім’яла пальці, розстебнула пряжку шолома під підборіддям, скинула і його, пошерхала липучками по боках броніка з надписом «PRESS» й стягнула його через голову. Весь свій «захист» поклала поруч на порожнє місце, розрівняла своє довге волосся пальцями і видохнула з полегшенням.

Там, де свистіло, бухкало і постійно відчувався жах війни та смерті, вона не помічала тяжкість знаряддя, а зараз – наче скинула пути.

- Все гаразд? – Сергій обернувся до Аміни та посміхнувся перетворенню. Воєнна кореспондентка за п’ять хвилин перетворилася на гарну тендітну дівчину з довгим чорним волоссям та довірливими очима.

Вона не перший раз у такому «відрядженні», але вперше без своєї команди. Усі її оператори відмовилися їхати через те, що це місто цілодобово під прицільним вогнем русні.

І коли відрядження було під загрозою зриву, Аміна випадково познайомилася в Києві з військовим волонтером, колишнім працівником українського ТБ, оператором та водієм із особистим мікроавтобусом. Так, це – Сергій, який зараз за кермом і пильнує за безпекою пані.

Аміна відкинула тіло на спинку сидіння, витягла уперед ноги, трішки посовалася, щоб отримати ефект «напівлежачи» та закрила очі.

«Та куди нам їхати?... тут наш дім… як ми тут залишимо лежачого батька?... ні всьо так адназначна… під час обстрілів ми спускаємося сюди, в підвал, який є нам бомбосховищем…я - в нє палітікі…тут поховані мої батьки… просто живемо та ховаємося… волонтери допомагають…» - в її голові обертом йшли фрази та образи людей, які відмовилися від евакуації й після монтажу фільму в Києві, вони будуть героями її нового відео випуску.

- Снігопад стає таким потужним, що «двірники» не встигають чистити скло! – гучно сказав Сергій, - поки не зовсім стемніло, пропоную переночувати у найближчому селі.

- Що? – Аміна не зразу почула те, що їй казав хлопець.

Сергій ще раз повторив про небезпеку рухатися по снігових заметах.

- А тут є де переночувати? – захвилювалася дівчина, бо подумки мріяла, як найшвидше погрітися під струменем гарячого душу.

- Є! Зараз зроблю один дзвінок, щоб бути впевненим, - Сергій відклав рацію і взяв у руку мобілку, - Дід Панас, привіт!

Сергій розповів діду, що везе до нього пані на ночівлю й попросив зігріти чаю до їхнього приїзду.

Аміна підскочила на сидінні, коли їх броньоване авто з’їжджало з головної дороги на допоміжну та трохи крутнулося на перехресті через ожеледицю. Сніг залипав на склі бокового віконця і розгледіти якісь хатинки не було можливим.

Невдовзі машина зупинилася.

- Ми на місці! – Сергій допоміг пані зістрибнути з підніжжя авто у кучугур снігу, захопив із собою операторське обладнання і закриваючи собою Аліну від холодного вітру і хурделиці, повів у дім діда Панаса.

Біля воріт їх зустрічав дід Панас, але як можна було назвати його дідом, Аміна не розуміла: гарний чоловік років шістдесяти, можливо, трохи більше, підтягнутий, високий у флісовому костюмі.

- Нумо швидше у хату! – вигукнув господар і махнув рукою до двері своєї будівлі.

- Хата? - Аміна опинилася в сучасному просторому світлому домі зі сходинками на другий поверх, - тепер я розумію, чому свинособаки бісяться і ненавидять українців! Те, що у нас називається хатою, для русні - недосяжний рівень житла!

В домі було тепло і затишно, багаття в каміні палало і потріскувало, поруч із каміном стояло два крісла з помаранчевими пледами. Посередині вітальні стояв круглий дерев’яний стіл, на ньому були розставлені тарілки та чашки, і чомусь, їх було чотири, на одну більше, ніж зараз людей в домі… у центрі столу стояла пательня, зверху закутана кухонним рушником.

Дід Панас жив у великому домі один вже кілька місяців, після того, як у сусідньому місті почастішали «прильоти», він відправив свою доньку і двох онуків до родичів покійної дружини в Тернопіль. Як раз тоді, він і познайомився із Сергієм-волонтером, який вивіз його родину до Дніпра та посадив у потяг.

- Дід Панас! – протягнув руку господар пані.

- Дуже приємно! Аміна! – її пальчики опинилася у міцній чоловічій долоні.

- Боже, які руки холодні! Швидше грітися під душ! – наказав дід Панас пані і повів її сходинками на другий поверх, де у великій кімнаті з ванною й душовою кабінкою на гачку висіло кілька пухнастих рушників, - ми Вас чекаємо на вечерю, картопля стигне, - усміхнувся він, бо знає по своїй донці, як дівчата можуть довго намиватися та ніжитися під струменями гарячої води.

Дід Панас стягнув кухонний рушник, зняв кришку з пательні й запах смаженої картоплі з цибулею заповнив весь простір вітальні. Аміна тільки в цю мить зрозуміла, як зголодніла. Вона була готова великою ложкою їсти цю смакоту, хоч смажена картопля, сто відсотків не потрапляла до ПХ - правильного харчування, яке вона дотримувалася дома, у столиці.

- Добрий вечір, ми з України! – на порозі хати стояла висока струнка жінка років п’ятдесяти, на одному плечі висіла гітара у чохлі, на другому – рюкзак. Вона була одягнена в зелено-жовтий флюсовий костюм, який зазвичай, носять військові чи волонтери, - Я стукала-стукала, ніхто не відчиняє, сама і зайшла, бо на вулиці мете, наче у страшній казці! – вона зняла в’язану шапку такого ж кольору і усміхнулася голівудською посмішкою.

Аміна тепер зрозуміла, кого, крім них чекав дід Панас, Сергій підійшов до жінки допомогти зняти рюкзак та гітару, а господар привітався:

- Добрий вечір, Олена! Яка Ви красуня! – очі діда Панаса заблищали, - я і не знав, що у Сашка є така знайома, та й ще і артистка!

Коли почалась вдень хурделиця, майже водночас йому зателефонували два знайомих волонтери з проханням переночувати: Сергій, який з «нуля» вивозив додому журналістку і Сашко, який привіз співачку у шпиталь, а забрати її міг тільки наступного ранку.

- Нумо вже вечеряти! – дід Панас давно нікого не зустрічав у своєму домі, а тут стільки гостей, та й ще артистка, яка з першого погляду його зачарувала.

За вечерею розмовляли про очікуваний навесні контрнаступ ЗСУ, про те, що орки гинуть сотнями на полі бою, але на зміну присилають ще і ще. Їх, там у тій росії, наплодилося, як тарганів!

Коли військові теми і новини було вичерпано, а вечеря завершена, Аміна та Олена допомогли господарю прибратися і вмостилися на крісла біля каміну.

- Моя доля завжди посилає в моє життя цікавих людей, - Аміна дивилася на Олену і натягувала на плечі плед.

- Мені теж, - відповіла Олена.

Дід Панас побачив, що дівчатам треба поспілкуватися, підкинув у камін поліно, пішов до кухні і через кілька хвилин повернувся з двома скляними келихами та порцеляновим глечиком у руках:

- Це домашнє, сам робив, - він поставив глечик і келихи на підлогу біля крісел Аміни та Олени, - ваші кімнати на другому поверсі, а ми із Сергієм, тут – на першому. Якщо щось буде треба, гукайте мене.

Підкинуте поліно почало тріщати в каміні і яскраво палати. Дід Панас наповнив дівчатам келихи вином і пішов до себе.

Дівчата підняли келихи і торкнулися їхніми краєчками.

- За Перемогу! – запропонувала тост Олена.

- За скорішу Перемогу! – підтримала Аміна.

Вже майже рік, як цей тост є головним в кожній родині, на кожній зустрічі, де б це не було!

Аміна зробила ковток вина:

- Мм! Смакота! Вишнівочка! – поставила келих на підлогу і додала, - Олена, я в захваті від того, що Ви робите!

- Ви маєте на увазі пісні? – здивувалася Олена, бо для неї це було нормою. Хтось воює, хтось донатить, хтось плете шкарпетки для військових, а вона – співає для поранених.

- Так! – Аміна уважно подивилася на Олену.

Поруч Аміни сиділа жінка з розумними очима, з проникливим поглядом, з дуже коротким волоссям, майже «під нуль». Такі зачіски можуть собі дозволити тільки дуже гарні жінки з правильними рисами обличчя, як у Олени. Вона і весь її образ були дуже строгими і непідступними, але тільки до тієї миті, коли вона починала усміхатися і осяювати все навколо своїм шармом.

- Ваш чоловік зараз в ЗСУ? - перервала тишу Аміна.

- Ні, - відповіла Олена, а на її очах з’явилися сльози, - він помер… давно… більше десяти років тому, від променевої хвороби, - і зробила ковток вина.

- Вибачте мене, - відреагувала Аміна на сльози жінки, яка для неї вже була героїнею.

Олена дивилася на багаття в каміні і згадувала своє знайомство із чоловіком.

- Ви можете мені розповісти про своє знайомство з чоловіком? – Аміна, начебто, читала думки Олени.

Олена гарними довгими пальцями витерла сльози під очами і кивнула головою…

«1985 рік. Літо. Донеччина.

Комсомолка, активістка, спортсменка Олена організовувала для своїх колег із проектного інституту туристичній похід по просторам країни, звичайно, із рюкзаками, наметами та піснями біля багаття.

- Ви ще довго будите гальмувати? – гримнула на колег активістка, - ось вам кожному перелік необхідних речей для походу, - Олена роздала папірці з нотатками для кожного, - я беру на себе організацію автобусу до гирла річки Сіверський Донець, - уважно на всіх подивилася, - зустріч тут, - вона ткнула пальцем на ганок проектного інституту, - за три дні, - у похід беру свою гітару.

Колеги, молодь інституту, навіть не ображалися на командирський тон Олени. Вона така! Усіх примусить шикуватися, але це ж все для загальної справи! І у неї це виходило на «п’ять»!

В визначений термін до вказаного місця під’їхав невеличкий жовтий автобус. З відчинених вікон виглядали замусолені старі фіранки, деякі, навіть, розірвані до бахроми.

- Яка спека тут! – почали скаржитися хлопці та дівчата, які заходили у середину і вмощувалися парами на сидіннях.

- Коли поїдемо, буде краще, - зауважив молодий водій, подивився у салон, де парочки вже обіймалися.

- То всі на місці, можемо їхати, - скомандувала Олена.

Водій уважно подивися на дівчину, вона сиділа самотня на двох сидіннях та керувала поїздкою. «Хм! Така гарна і самотня! Хоч, я теж би до неї не підійшов із запрошенням на побачення. Дуууже ділова!» - пронеслось в голові водія, увімкнув двигун та поїхав за зазначеним маршрутом.

«Милая моя, солнышко лесное! Где в каких краях встретишься со мною» - співала молодь пісні російською, похитуючи головами в такт…

«Если друг оказался вдруг и не друг и не враг, а так»…

«Виноградную косточку в теплую землю зарою, и лозу поцелую и спелые гроздья сорву»…

Коли пісні Ю. Візбора, В. Висоцького, Б. Окуджави. закінчувалися, починалися пісні із відомих кінофільмів:

«Где-то на белом свете, там, где всегда мороз…».

Так, під пісні, вони і доїхали до річки Сіверський Донець, розвантажили свої речі та пішли шукати галявину для розташування наметів. Та хіба тут можна вибрати? На кожному кроці свіжа зелена травичка під величезними деревами, річка з рожево-блакитно-жовтими берегами, від різноманіття польових квітів! Літній вітерець розхитував траву і квіти так, начебто хотів звернути увагу на їх красу та аромат.

- Мені здається, що отут! – Олена стояла на сонячній галявині, підпершись руками в боки, - чи ні?

- Так! Звичайно, тут! Так! – отримала вона відповідь від колег і почалося освоювання території.

Хтось із хлопців збирав сухі гілки для багаття, хтось - розгортав намети, хтось почав рибалити, щоб приготувати юшку. Дівчата збирали квіти, співали та плели віночки, бултихаючи ногами у річці. Все по-чесному!

- Дівчата, давайте вже до нас, - гукали хлопці, коли зняли з триноги казанок з юшкою, - біля багаття комарів менше!

Сонечко сідало за річкою, вечірні промені виблискували червоними цяточками по маленьким хвилям річки.

Польова юшка із свіжою річковою рибкою, та й ще приготована хлопцями! Смакота!

Усі сиділи навколо багаття, їли та дивилися на вогонь! За спинами виднілися верхівки наметів - на двох. Тільки Олена збиралася спати в наметі одна чи не одна, а зі своєю гітарою. Гітара!

Олена піднялася і занурилася головою у свій намет, рукою намацала гітару і повернулася до багаття. Вона зробила пробні звуки по струнам і усі навколо замовкли.

«Повесил свой сюртук на спинку стула музыкант

Расправил нервною рукой на шее черный бант»

- глибокий оксамитовий голос Олени ширився у вечірньому повітрі і шлейфом розходився до річки.

«Подойди скорей поближе, чтобы лучше слышать»…- хтось почав підспівувати Олені, чого с роду не було! Ніхто їй ніколи не заважав співати наодинці!

Олена зиркнула у сторону співу й побачила незнайомця. Замість того, щоб осадити і вказати йому на місце, вона забарилася, бо зачарувалася його дивовижним голосом!

«Если ты еще не слишком пьян», - хлопець дивився на пихату красуню і не припиняв співати пісню Нікольського «Музикант». В кожному звуку, в його диханні відчувався професійний спів.

Наче під гіпнозом, Олена почала підспівувати:

«О несчастных и счастливых, о добре и зле…».

Вони разом доспівали усю пісню, відчуваючи один одного, наче це був дует, який роками співав.

- Віктор! – парубок підійшов до Олени і протягнув руку, коли вона долонею натиснула на струни, вказуючи на завершення пісні.

- Олена! – протягла обидві руки дівчина, щоб піднятися.

Як тільки вона піднялася, зразу опинилася у чоловічих обіймах! Тут треба було дати нахабі ляпаса, але колеги плескали долонями і усміхалися.

Олена, наче, заворожена, стояла і не ворушилася, відчуваючи на своїй спині міцні руки зовсім не знайомого парубка.

- Приборкання норовливої! – промовив хтось із колег.

Віктор усміхнувся, взяв за руку красуню і повів її до берега річки, залишаючи на галявині, навколо багаття, хлопців та дівчат із розкритим ротами.

- Ти відкіля такий намалювався? – Олена підійшла до самої річки, скинула черевики, бултихнула ногою і краплі води долетіли до обличчя Віктора.

Вона подарувала йому свою голівудську посмішку і «добила» вже і без того, по вуха закоханого Віктора. Та коли Олена хотіла ще забризкати хлопця річковою водою, він не питаючи дозволу, міцно обійняв красуню і почав пристрасно цілувати чорні очі, смагляві щоки, рожеві вуста… знову очі, знову вуста… аж поки вона не відповіла йому взаємними поцілунками…

Тільки жовтий місяць та сузір’я Великої ведмедиці були свідками народження кохання…

Олена прокинулася в своєму наметі в обіймах Віктора… ні про що не жалкуючи... Вона повернула голову і побачила його закохані очі.

Віктор обперся головою об руку, підвівся і сказав неочікувано:

- Виходь за мене, красунє!

- Отак одразу? – усміхнулася Олена.

- А чого тягнути? – щиро здивувався Віктор, притягнув до себе дівчину, міцно поцілував, наче закріпив печаткою довгостроковий документ.»

- А як він опинився біля вашої компанії? – запитала Аміна, яка дуже уважно слухала Олену і потроху смакувала вино.

В далекому темному кутку вітальні, куди не діставало світло від каміну, сидів дід Панас, він уважно слухав, скоріше підслуховував, розмову двох пані. Як і Сергій-волонтер, він пішов спати одразу після вечері, але думки про артистку не давали йому спокою. Та коли він вийшов до вітальні, побачив, що дівчата розмовляють і не збираються спати.

Олена додала в келихи вишнівку і відповіла:

- Віктор на протилежному березі перевіряв, чи гарно закріплений човен до берега – його дідусь послав. Побачив через річку яскравіє багаття, навколо сидять люди, хтось вдало володіє акордами на струнах гітари, а коли почув перші слова його улюбленої пісня, та й ще неймовірний жіночий сопрано, він відв’язав човен, заплигнув і поплив на голос до багаття, - усміхнулася Олена і додала: - Це з його слів.

- А чому Ваш чоловік помер від променевої хвороби? – задала питання Аміна і сама зніяковіла, - як що це «табу», можете не відповідати, - додала кореспондентка.

«1986 рік. Чорнобиль.

Тиждень після катастрофи.

Віктор разом зі своїми колегами-шахтарями, яких відрядили з Донбасу на ліквідацію наслідків вибуху на ЧАЕС, переодяглися у військовий одяг та гумові чоботи для виконання робіт по бетонуванню енергоблоку. Кожному видали пляшку з водою, шоломи, окуляри, респіратори, схожі на ті, які вони вдягали, коли спускалися в шахту.

- Нам сказали, що ми тут на три дні, - чи спитав чи згадав Віктор своєму командиру-військовому, який приїхав забрати групу шахтарів зі школи, яка була замість гуртожитку, щоб зразу відвести до енергоблоку.

- Подивимось, - відповів йому офіцер, - напевно знаю те, що на місці аварії вам можна безперервно знаходитися не більше 45 секунд, далі – на перерву. А зараз, перед роботою, пропоную випити трохи горілки. Мої колеги кажуть, що вона хоч трохи, але захищає від випромінювання, - потиснув плечима командир і витяг з великої кишені військових штанів пляшку.

Шахтарі посміхнулися командиру і, з задоволенням, підкорилися.

Хіба тоді, у перший день відрядження, вони, молоді та усміхнені, могли передбачити, що за рік майже всі помруть…

Замість трьох днів робіт на енергоблоку, хлопці працювали усі двадцять. Про те, що в тому місці, де вони працювали і, навіть, там де ночували, небезпечна радіаційна променева доза, вони знали тільки, коли пищав дозиметр у їх командира. Загроза була невидимою.

Вони з перших днів почали кахикати і відчувати металевий смак у роті. На це не звертали уваги – нічого ж не болить!

Поруч з Віктором та його колегами працювали пожежники, військові, науковці, працівники ЧАЕС, звезені сюди зі всіх країн колишнього СРСР.

Ніхто не думав про наслідки, бо треба було ліквідувати пожежу й захистити людей. Набагато пізніше усі взнали, що радіаційна доза тоді, на ЧАЕС в кілька разів перевищила дозу після атомної бомби в Хіросімі...

Одного разу, після роботи, до ліквідаторів приїхали актори та співаки. На великій сцені співали, танцювали, розповідали гуморески та вже наприкінці, вийшов чоловік із гітарою. Він співав улюблені, тоді всією країною, пісні В. Висоцького та Ю. Візбора. Його, заплановані на цей вечір, пісні закінчилися, а люди розходитися не хотіли, тоді Віктор підійшов до сцени і запропонував заспівати свої улюблені пісні.

Він зробив пробні акорди на гітарі і почав співати:

«Виноградную косточку в теплую землю зарою,

И лозу поцелую и спелые гроздья сорву,

И друзей созову, на любовь свое сердце настрою,

А иначе, зачем на земле этой вечной живу…

Люди в залі, наче, завмерли! Слова пісні проходили через мозок і зачіплялися у самому серці кожного присутнього. Дівчата-медикині, які теж були на вечірньому концерті, витирали під очима сльози. Пісні ж про кохання та й у виконанні молодого хлопця з неперевершеним баритоном! І ніхто в залі не знав, що шахтар-ліквідатор, за фахом є керівник оркестру народних інструментів, а в шахту пішов лише, щоб заробити грошей. А сюди потрапив лише по вказівці директора.

Його довго не відпускали зі сцени, аж поки трупа артистів не почала збиратися їхати додому, до Києва…»

- Він одразу помер? – Аміна витирала сльози і шмигала носом.

- Ні, ми ще двадцять років жили з його хворобами, які з’явилися після того відрядження! А от більшість тих хлопців, за той рік, померли, – згадувала Олена, на її очах блищали сльози.

- І Ви після цього весь час сама? – не зупинялася Аміна і вже жалкувала, що ця розмова не знімалася на відео.

- Так, - відповіла Олена, - коли жінка почувала себе королевою поруч із своїм чоловіком в коханні і турботі, але те життя закінчилося, то вже не сподіваєшся на друге диво! «Аби як» та «аби з ким» вже не хочеться.

Багаття в каміні погасло, в великій кімнаті стало прохолодно. За вікном світало. Спати дівчати так і не пішли.

- Та і весь час Віктор зі мною. Він мене не відпускає, - Олені потрібно було виговоритися далі.

Аміна недовірливо подивилася на жінку і чекала продовження примар.

- Він вже після смерті написав мені смс: «Я в восхищении», - Олена розуміла, що зараз її можна було прийняти за божевільну, вона побачила це у погляді Аміни, - це його улюблена фраза із «Майстра та Маргарити». За годину смс зникло. Також він мене не раз рятував своїм порадами, які з’являлися в моїй голові зненацька.

- Дівчата, давайте я вам зварю каву? – дід Панас теж так і не заснув, бо не хотів проґавити ні жодного слова Олени.

Дівчата від несподіванки аж підплигнули на кріслах.

- Ну що Ви, Панас, так лякаєте нас? – звернулася до чоловіка Олена віршами.

Його давно по імені ніхто не називав. Вже років десять для всіх він був дід Панас, це раніше, коли він був головою колгоспу його називали «Шановний Панасе Івановичу». Він зрадів, що ця красуня не асоціює його зі старим дідом, усміхнувся і пішов робити каву.

***

Сергій повільно керував авто по засніженій дорозі. На склі вікон залишилися грудочки снігу після вчорашньої хурделиці, вони, наче дрібні діаманти, виблискували під променями ранкового зимового сонця.

Аміна зручно вмостилася, витягнув ноги під передні порожні сидіння мікроавтобусу, бо попереду була довга дорога додому. Вона вдягла лише один навушник, щоб, при необхідності, могла почути Сергія та увімкнула авторські пісні Олени, які співачка скинула всім на телефони.

«Все, що було до війни перетворилось на сни,

щоб кожного вечора дати нам змогу заснути»

- лунав глибокий голос Олени.

У Аміни защемило серце, коли вона уявила, як Олена перебирає пальцями струни гітари, співає і дивиться на поранених хлопців в шпиталі з перебинтованими руками та ногами, лежачих, на милицях чи підпершись об стіну із втомленими обличчями.

- А ти знала, що, коли дід Панас був головою колгоспу, то він збудував лікарню кращу, ніж в районному центрі? – перервав роздуми Аміни Сергій, начебто відчув, що вона в цю мить теж думає про шпиталь, - і тепер у цьому селі на базі сільської лікарні розгорнутий військовий шпиталь.

- Ні. Відкіля ж? – Аміна поставила на паузу пісню, - я й не знала, що він був головою колгоспу. Але я, напевно, знаю, про кого буде мій перший випуск після Перемоги! – кивнула головою кореспондентка, - про красуню Олену і про діда Панаса.

- То це будуть окремі дві історії? – поцікавився Сергій.

- Одна, – хитро посміхнулася Аміна та завченими рухами перекинула своє волосся на одне плече, - чогось мені здається, що після закінчення війни вони будуть разом!

Сергій здивовано підняв брови: «Ці дівчата завжди бачать те, що нам, чоловікам, є недоступним», - подумав він та опустив козирок на лобовому склі, щоб промінець сонця не сліпив очі.

Аміна увімкнула перервану пісню Олени і тільки зараз зрозуміла, що жінка співає досконалою українською, попри те, що найбільшу частину свого життя мешкала у російськомовному Донецьку.

Кореспондентка позіхнула після безсонної ночі, потягнулася, але ж пісню дослухала:

«А все, що чекало весни, все чекає весни

бо справжня весна повоєнною може лиш бути».