Сонечко на металі

001

Ранок линув до кімнати променями розплавленого золота. Підвіконням мандрувало велике червоне сонечко, діловито перебирало маленькими лапками, ніби грілось у світлі справжнього, велетенського світила.

Данька вертівся, замотуючись у легке простирадло, але сон пішов. Вже й забулось, як кортіло швидше заснути вчора, напередодні Такого дня. Хлопець потягнувся. Десь у квартирі, в пів голосу, розмовляли батьки, тихенько бовваніла ТВ-система.

“Сьогодні, на честь вступу України до “Об'єднаної Організації Країн”, та під прапором Дня Незалежності 2120, відбудеться великий, військовий парад! На рівні з різноманітною військовою технікою, до чого давно звикли жителі столиці, головою вулицею міста пройдуть Біотехи. Підрозділи різних країн віддадуть шану …!"

Далі Данька не слухав. Інформ-повідомлення загубилось у перших нотах улюбленої музикальної композиції, що хлопець увімкнув, в декілька жестів над екраном нового Samsung Galaxy 40. Сенсор вловив безконтактну команду та передав сигнал на аудіобокс, що стояв на робочому столі, поряд з великим екраном моноблочного комп'ютера.

Переливи гітарного соло волали з динаміків, а хлопець вже підірвався з постелі, розкидаючи подушки, й побіг на кухню.

— Привіт! — вигукнув Данька, вихором влітаючи до тісного приміщення, й ледь не збивши з ніг струнку матір, що поралась біля плити.

— Доброго й тобі! — Матуся, поцілувавши сина в скроню, повернулась до великої пательні, де плямкала від температури яєчня.

— Привіт, але по перше, вдінься! — Батько поставив перед собою філіжанку темної, як ніч кави.

Протез правої руки тихенько загудів сервомоторами, й чоловік скривися.

— Пап? — Данько похнюпився, але з кухні не пішов. — Ти ж пам'ятаєш який сьогодні день?

Батько всміхнувся, провів справжньою рукою по коротенькій щіточці вусів.

— Пам'ятаю, малий! — Трохи натягнута посмішка майнула обличчям батька і він, машинально торкнувся сивини на скронях. — Все пам'ятаю. Ти йдеш з хлопцями на парад! Вперше сам. Не з дідусем, і навіть не зі мною, а сам.

— Але з тобою ми ходили лише раз.

Мати повернулась до столу, і яєчня знов зашипіла, тепер вже над тарілками.

— Ти ж знаєш, Данько, батько не любитель скупчення військових.

— Ой, сідай вже, — Чоловік скуйовдив темне, як і в самого, волосся сина. — Не ображайся, малий. Просто в моєму житті було стільки чуваків у формі, скупчень техніки та, навіть, біотехів, що дивитись на них у мене нема жодного бажання. Я зіпсую тобі похід своїми порожніми балачками.

Але хлопець не ображався. Батька він любив і без парадів, а сьогоднішнє діло повинно бути дуже цікавим.

— Твої біотехи, мені вже от де, — мати жартівливо провела рукою по горлянці, — моделі, журнали з зображеннями, фільми. Ви взагалі чимось ще цікавитесь, молодий чоловіче?

Яєчня була “знищена” у якихось п'ять хвилин. Допиваючи склянку апельсинового соку Данька підвівся.

— Ма, у мене середній бал до-о-о-обряче вищий ніж у всіх хлопців у класі. Вчителі на мене не скаржаться, ти ж знаєш. Все мені цікаво, але військові машини останнього покоління! — Хлопець з насолодою звів очі до стелі. — Ти ж розумієш, що цього річ привезуть останню версію “Отамана” й, можливо, навіть покажуть “Сотника”. Я вже не кажу про звичайних “Козаків”, у всіх можливих модифікаціях.

Мати з батьком разом, не змовляючись, розсміялись, а Данька вискочив з кухні. Швидко вдівся, взяв невелику сумку через плече, закинув телефон, учнівський. Потім зупинився, крадькома перевірив вміст внутрішньої кишеньки. Задоволено всміхнувся. Проходячи повз кухню махнув батькам. Тато відірвав голову від великого, кутастого, військового смартфону, на екрані якого, як здалось хлопцеві, вбивав якийсь номер. Коротко кивнув. Мати махнула рукою в слід.

— Не лізь в тисняву, тримай у полі зору копів, їх там буде море. Що я тобі кажу, вже сто разів проговорено.

— Ну та-а-а-а-ату, мені ж дванадцять, я в курсі. — Розтягуючи оте “Та-а” промовив Данька взуваючись.

— Моя справа сказати! — Батько махнув йому смартфонам і зачинив двері.

Хлопець прожогом кинувся сходами, ігноруючи швидкісний ліфт, вниз. Друзі чекали.

Чоловік повертаючись, проминувши кухню й пройшов до вітальні. Причинив двері й дістав смартфон. Військова модель старого, знятого з використання, зразку. Все ж ввів номер. Послухав гудки.

— Підйом, сержанте Вірт! — почула з кухні дружина, але двері до кімнати зачинились, розмиваючи звук розмови.

Закінчивши чоловік пішов до спальні, дістав коробку з документами, декілька разів переворушив папери та пластикові картки ідентифікаторів. Знайшов невеличку пласку коробочку з золотим тризубом. Відкрив і заціпенів. Переворушив все ще раз. Потім ще. Сів на ліжко й зло всміхнувся. Малий пройдисвіт потягнув його ветеранське посвідчення.

“Дійсно, куди він пройде зі своїм учнівським? Друга зона, максимум. А з посвідченням ветерана бойових дій. Овва! це перша зона. Найкрутіші біотехи, омріяний "Стрілець" й можливо "Сотник", стоятимуть саме там.”

Склавши все як було, і надівши на обличчя звичайну легкість, чоловік швидко повернувся до кухні. Всівся на невеликий диванчик та декілька разів постукав по столі металокерамічними пальцями правої руки. Жінка стояла, спершись спиною на мийку і дивилась йому кудись у середину лоба, трохи здивованими, карими очима. Казати щось про посвідчення враз розхотілось. Він добре знав цей пильний погляд.

— Ти все ж таки вирішив піти?

— Чого б це? Я просто зателефонував старому приятелю, який точно буде вештатись натовпом у службових справах, і попросив приглянути за малим. Всього то. Ксьюхо, ти чого, все ж окей!

Жінка дивилась сумно, ледь приховуючи нервову посмішку.

— От як не вмів брехати, Олексій Іванович, так і не вмієш. Ти вчора заряджав протез. — Чоловік здивовано поглянув на свою механічну кінцівку, але промовчав, киваючи. — І не просто заряджав. Льошику, це ж не звичайна, щотижнева зарядка. Під ліжком лежить новенький модуль підтримки та обслуговування. Військовий. Поряд відпрацьовані акумулятори. Ти залився по повній та поставив нові батареї, як на бойовий вихід. До речі, якщо забув, нагадаю - робити це у мирний час, тобі заборонено!

Олексій хитав головою.

— Дурень старий, що ти хочеш, сліди замітати розучився.

Але в голосі дружини забриніло занепокоєння.

— Льошику ти чого, агов! Знов, починається, так? Милий ти вдома, навколо немає бойовиків “Кола спротиву”, це звичайний парад. Ну військові, так. Ну роботи ці дурнуваті. Вони за квартал вже другий день стоять, малі по ним лазять, хлопчики-військові - дівчатам всміхаюсь. Свято, Олексію! Звичайне свято. А тебе від кожної новини в вузол завертає. Я ж бачу все!

Чоловік підвівся, але жінка, ухопивши його руками за шию, м'яко посадила на місце.

— Усе нормально, люба, усе нормально. Трохи тригернуло спочатку, але тепер все ок. — Олекстій показав напівпрозорий контейнер з маленькими, білими пігулками. — Курс добираю, і все буде рівно. До всього, ще тоді лікарі казали, що в очі своїм жахіттям треба дивитись.

— Ти впевнений? — Оксана дивилась на чоловіка з професіональним скептицизмом лікаря. — Я всього лише дитячий педіатр, і мало пам'ятаю з неспеціалізованих курсів, але не забувай, що десять років тому я добряче розбиралась у реабілітології та постравматичних синдромах. Довелося ж!

Палець з рожевою пелюсткою нігтя легенько постукав по металокерамічній поверхні протеза, що починався від самого плеча. Важка військова модель. У певних обставинах - смертельна зброя.

— Навіщо він тобі у повній зарядці? Це ж клята параноя, впереміш з усіма твоїми посттравматичними штуками.

Олексій все ж підвівся.

— Пане лікарю, дозвольте йти! — Жартуючи він підняв правицю до скроні, але так і не довів. — Все добре, але без повнофункціональної руки я відчуваю себе клятим інвалідом. А це не по мені.

— Будеш слідкувати за власним сином? — Дружина все ж відступила, всміхаючись жарту.

— Ні. Прогуляюсь, і ненав'язливо підтримаю, вразі чого. Справа то, холостого набою не варта. — Олексій легко торкнувся губами щоки жінки, проходячи до коридору.

Оксана дивилась в спину чоловіку, що мовчки взувся й, накинувши легку курточку, майже як син, вискочив до загального коридору.

Жінка зачинила двері та повільно пішла до вмить спорожнілої квартири. Їй лишилось сподіватись на те, що Олексій впорається з нападом, на межі якого він стояв. Втримається від падіння у чорну безодню, що народило те жахіття, у якому чоловік втратив руку, й здається, частинку себе.

002

Зупинившись кількома поверхами нижче чоловік перевів подих та доторкнувся потилицею до холодної фарби стіни. Він тримався до останнього, але клята пам'ять в поєднанні з незрозумілим відчуттям великої біди, не відпускала. Новини з мережі, розмови з деким зі старих товаришів - все підштовхувало до недобрих думок.

Єдиним виходом зараз було ще раз прожити той вир емоцій, що раз-по-раз наздоганяв його, коли спогади виводили на старі рейки військового минулого. Олексій заплющив очі, та перестав опиратись. Відчуття тривоги на мить відпустило, а потім поглинуло чоловіка великою гарячою бульбашкою. Кадри давніх подій замерехтіли перед заплющеними очима й Олексій провалився у пекуче ніщо спогадів.

Все почалось із вибуху. Ударна хвиля збила з ніг, відкинула вбік, ліву частину обличчя обпекло розпеченими цегляними крихтами й Олексій втратив свідомість.

Того разу військова операція провалилась. Точка дислокації техніки “Кола Спротиву” виявилась пасткою. За лічені хвилини бою оглухлі від увімкненої радіо-блокади підрозділи розгубились у сірому лабіринті зруйнованого міста. Але саме бою Олексій майже не пам'ятав. Його кудись тягли, крізь ватяне гудіння в голові чулись постріли, перемовини незрозумілою мовою, та знов вибухи. Далі була чернеча. До тями чоловік прийшов уже в полоні.

Спочатку здавалось, що терористи, як це часто бувало, мають вимагати викуп. Але ж ніт. Де саме тримали добру частину вцілілих, з їх підрозділу, ніхто й гадки не мав. Просторі, непогано освітленні приміщення. Камери спостереження. Така-сяка їжа. Поранених лікували. Ніякої інформації, від нього, як одного з командирів підрозділу не вимагали. І це навіювало лихі думки.

Одного дня, завжди мовчазна жінка лікар, що проводила раз на декілька днів медогляд бранців, завжди усміхнена, з тонкими рисами східного обличчя, задоволено хитнула головою і промовила щось на суміші азійський мов, якою часто користувались найманці з “Кола”. Здоровенні охоронці, закуті у важку піхотну броню, весело загиготіли.

Олексія потягнули першим. Так буває, коли жартівниця доля воліє зіграти один із найкращих своїх жартів. Тепер чоловік стояв, притискаючись спиною до ґрат величезної, сферичної клітки - арени для бою, й намагався зосередитись на неминучій сутичці. Він бачив відеозаписи таких "розваг". Безжальний тоталізатор, де бранці виступали у ролі, таких собі сучасних гладіаторів. Але на відміну від вояків минулого шансів на виживання полонених не було.

Тиша, що запала серед численних глядачів вражала. За мить, одна з секцій умовного "рингу" поповзла до гори й Олексій застиг, розуміючи, що на нього чекає.

До клітки повільно сунув старий китайський біотех, однієї з перших модифікацій. Розмови про нестабільність та помилки цих моделей ходили давно. Але Олексій володів додатковою інформацією. Китайських біотехів, через заскоки в інтерфейсі та загальну нестабільність, вважають бойовим мотлохом. Всі, крім злих техно-чарівників з “Кола Супротиву”. Застарілих біотехів часто-густо перепрограмовували на, як саме в цей раз, смертельну бійку з беззбройною людиною. Бійку та знищення, із максимальною жорстокістю.

Олексій втискався в залізні ґрати, слідкуючи за повільними рухами механічної мавпи, що, відштовхуючись м'язистими руками, наближалася, наче сама смерть. З біотеха навмисно було знято зовнішній шар броні, міцні, біополімерні м'язи, потріскували, скорочуючись. Щось дзвякнуло поруч металом по металу - до ніг впав, його Олексія, піхотний ніж. Майже невидимі, через яскраве світло, глядачі вибухнули сміхом та криками. Терористи знущались, і жарт добре зайшов збіговиську.

Біотех зупинився, хижо повів кутастою головою з маленькими цятками очей, зафіксував жертву і сунув до Олексія. Чоловік підняв ніж, і міцно стиснув його у правиці. Мінімальний, але шанс, не знищити, хоча б спробувати пошкодити зорові сенсори та протягнути на якісь секунди довше.

Далі прийшла катавасія бою. Чоловік стрибнув під важку руку біотеха, кілька разів вдарив, відбиваючись від важких лап, вигинаючись пішов від ще одного удару, але перепрограмована китайська машина працювала дуже чітко.

Двометрова, ніби створена з суцільних синтет-м'язів потвора легко впіймала спритного бійця. Просканувала хижими оченятами, зафіксувалась на ножі в правиці й стрімко розтягнула, як дитина, що грається пластиковим чоловічком. Олексій почув хрускіт виламаних суглобів, плече розірвало спалахом болю, публіка за огорожею заревіла, а хижий біотех все тягнув, вириваючи із плеча кінцівку. Чоловік на мить втратив свідомість, але нова хвиля болю, від розірваних шкіри, м'язів і нервів штовхнула його до реальності.

Бік заливала гаряча кров, у вухах шалено калатало серце. Не жива і не мертва, біомеханічна потвора, жбурнула відірвану кінцівку в бік, а зламану ляльку людського тіла просто впустила собі під ноги. Підлога вибила подих, біль хвилями пульсував, розливаючись по всьому тілу, і Олексій поповз, від лютої безвиході, лише тому, що не звик програвати, щоб не помирати роздавленим хробаком, а намагатись робити хоч щось.

Біотех заніс важку кінцівку, хизуючись перед глядачами. Завмер на мить, даючи жертві ще трохи поборсатись. Чоловік повз. Не розуміючи куди, майже здурівши від болю. З кожним поштовхом крові, що текла з відірваною кінцівки із тіла виходило саме життя. Олексій перевернувся на спину, затис лівою те що колись було правицею і подивився в лихі червоні очі біотеха.

В цю ж мить десь, за правим плечем механічної мавпи, спалахнуло маленьке біле сонце. Вибух вибив невидимі з арени важкі металеві двері й до великого приміщення, ведучи прицільний вогонь, посунули Козаки. В першу мить чоловіку здалось, що це передсмертні галюцинації. Але все навколо швидко заповнилось пострілами. Китайський біотех завертів головою, червоні точки очей затанцювали як навіжені. Програма потвори, що звикла вбивати беззбройних людей, почала збоїти, коли сенсори вловили присутність інших біотехів. З підсвіченої ззовні діри швидко прибували нові механічні вояки. Закуті у важку броню триметрові Козаки штурмових модифікацій йшли першими. Нагрудні пластини блищали жовто-блакитним двоколором.

Звідкись з'являлись нові китайські мавпи, але протистояти Козакам вони не могли. Навколо стояв жахливий ґвалт. Постріли змішувались з криками. Перед очими Олексія все пливло та розгойдувалось. До приміщення, яке виявилось здоровецьким ангаром, слідом за першою лавою, увійшли Стрільці. Трохи нижчі, більш витончені, озброєні важкими енергетичними гвинтівками, вони розбивались на бойові двійки й влучним вогнем відсікали біотехів супротивника, що намагались втекти. Три ока систем прицілювання кожного зі стрільців мірно горіли спокійним блакитним світлом.

Біотех, що ледь не вбив Олексія, встиг лише обернутись. Козак підскочив зі спини, швидко парував удар лівою рукою. В правиці зблиснула енергетична шабля, зігнуте лезо зі спалахами зелених розрядів, одним вивіреним ударом, відділило червонооку макітру від тіла біотеха. Мавпа важко хитнулась і завалилась на спину. Голова весело застрибала підлогою клітки. З темряви та пострілів, до козака, ледь не розчавиш Олексія стрибнув ще один китаєць, тепер вже у броні, з комплектом зброї, але вистрілити ві не встиг. Козак крутнувся на механічній нозі. Шабля, зтанцювала у повітрі, і броня на грудях ворожого біотеха розкрилась хрестом розсіченого керамопластика, відкриваючи понівечені нутрощі. Забризкало чорним. Козак ще раз змахнув шаблею, перерубуючи ворога навпіл, майже посередині тулуба.

Олексій спробував піднятись, та хвиля болю накрила його, вибиваючи свідомість. Але впасти в останнє чорне ніщо йому не дали. Міцні руки підхопили під голову, у праве плече, через тканину, кілька разів вколола голка, розносячи тілом миттєве тепло. Розідрану криваву мішанину кінцівки заливала, твердіючі, стабілізуюча піна.

Крізь діру тепер сипали звичайні солдати. Перший з медиків, що тримав Олексія під шию, посміхався. Чоловік побачив красиву дівочу посмішку під прозорою захисною пластиною шолома. Золотавий тризуб на грудях броні медика палав вогнем в спалах бою. Поряд вже розгортали легкі ноші. Хтось присів на коліно і вів вогонь, прикриваючи роботу лікарів, короткими чергами. Знайомо плювався вогнем піхотний автомат Форт-500.

Дівчина увімкнула звук і Олексій почув спокійний, підсилений динаміками шолома голос.

— Тільки не спи! Девись на мене, слухай, але не спи. Не зараз! — Дівчина кріпила на груди Олексію якісь датчики. — З тобою все буде добре. Доречі, жодного загиблого серед бранців! Ох і вчасно ж хлопці вас знайшли!

Олексій не відповідав, він хитнув головою, на знак згоди, та заплющив очі. Тепло розтікалась тілом, біль відступала.

Перед зімкнутими очима, падав розрубаний шаблею біотех. Козаки йшли міцною ланкою. Високі, з жовто-блакитними двоколорами на броні грудей.

"Так, тепер все буде добре!".

Промайнула в голові передостання думка.

"Але й, як було, вже не буде".

Звук із яким рвались шкіра і м'язи засів у пам'яті дуже глибоко.

"Гарно що всіх врятували, і як, до біса, шкода правицю".

Як йому ставили крапельницю Олексій вже не відчув. Тепле, зовсім не лячне ніщо нарешті проковтнуло його.

003

Данька зустрів друзів у дворі. Зграйка хлопчаків висипала на велику Васильківську і рушила у напрямку центру. Пройшли поруч з величним костелом св. Миколая, поряд з яким сиділи двоє Козаків. Хлопці ковзнули по старим біотехам оком, але це було не цікаво. Застарілі моделі із повністю знятим боєкомплектом та відсутніми центральними батареями живлення. Їх навіть не охороняли. Поряд стояло двійко механіків у сірих комбезах і щось розповідали групі іноземців. Поряд з біотехами юрбились зовсім малі пацани.

За квартал, поряд з невеличким сквером, на перекритій проїжджій частині, в оціпленні вояків, у парадній світло-зеленій формі, стояли сучасні Козаки, що саме зараз перебували на озброєнні Українського війська. Нагрудні пластини, начищені до блиску, палали жовто-блакитною сталлю. Сильні механічні правиці підіймали над головою, ніби в вітанні, вимкнені енергетичні шаблі. Біотехи стояли бойовими двійками. Масивний Козак з шаблею, та більш легкий Стрілець, з закинутою на плече енергетичною гвинтівкою.

Хлопці йшли далі. Навпроти Олімпійського Стадіону був перший поліцейський кордон. Люду тут вже було більше. Тих, хто хотів йти далі пропускали через широкі рамки сканерів. Людська маса рухалась. Хлопці, по одному, показали учнівські. Поліцейські у парадній формі, просканувала пластикові прямокутники, звірили данні на планшетах і пропустили всіх далі.

— Бачив, у копів навіть вогнепалу немає. — звернувся до компанії Геник, рудоволосий, нижчий на пів голови за всіх хлопчина.

— Ага, лише Форти-Т з паралізуючими зарядами. — Відповів товаришу Данька, — Мені батько розповідав, що поліцію в третьому поясі доступу смертельною зброєю не екіпірують. Це одне з правил “Об'єднаної Організації Країн”.

Хлопці загомоніли про зброю, та відмінності поліцейського спорядження у різних учасників ООК. Але всі знали, далі другого поясу їх не пустять. Навіть всі шляхи, що пацани їх знали безліч, через старі двори, сьогодні були перекриті. Данько хитро всміхався, притискаючи до боку сумку з Батьковим посвідченням.

На початку Хрещатику, майже навпроти старовинної будівлі Бессарабського ринку, був наступний кордон. Копи тут вже були озброєні по-справжньому. Поліцейські Форт-400, зі складеними прикладами, висіли на плечі у кожного. Шоломи та бронежилети доповнювали амуніцію.

За рамками систем сканування, над натовпом висились масивні спини важких біотехів класу "Отаман". Навіть здалеку, високі, п'ятиметрові бойові машини вражали. Плити броні захищали масивні спини. З точки де в натовпі стояли хлопці було видно лише двох. У одного на плечі було встановлено бойовий комплекс ракетного вогню. Над правим висився довгий енергетичний спис. Хлопчаки загомоніли всі разом, витягаючи шиї.

— Отамани, най новітній. Розробка цього року. — Геник майже підстрибував, гортаючи каталог військових здобутків, і вказуючи на схеми бойових модулів. — шкода, що лише зі спини. Але в кінці параду вони повертатимуться, ось тоді й роздивимось.

Хлопці знов загомоніли, а Данька пихнув Геника в бік і мовив, хитро підмигнувши компанії.

— З мене фотки! — Хлопець витяг свою перепустку і розвернувся у бік кордону з копами. — Якщо пройду, то назнімаю вам відосів!

Данька, не чекаючи реакції принишклих товаришів, рушив до рамок сканування. Спина у легкій курточці декілька разів губилась у натовпі, потім Геник побачив друга поряд з поліцейськими, ще мить і він пройшов кордон.

— Клятий псих! Він все-таки поцупив батькове посвідчення! — з заздрістю мовив хтось з компанії. — Його дурнувата легенда з батьком, який дав йому своє посвідчення все ж таки зіграла! Везе ж Данькові!

Хлопці знов загомоніли, а Данька зник в натовпі. В цей самий час Олексій все ж вийшов з під'їзду. Перевів подих, повертаючись до реальності, й увімкнув режим слідкування на смартфоні. Мапа завантажилась за хвилину. Ще за мить на ній запалала червона цятка. Данька вже був у першій зоні доступу. Олексій перемкнувся на месенджер, і відправив повідомлення Вірту. Почекав на відповідь, натис на отримане посилання і, знов перемкнувшись на мапу, побачив другу, помаранчеву цятку. Вірт був трохи вище Майдана, у самому серці параду, що скоро мав початись. Це трохи бадьорило, але відчуття великої біди не відступало. Чоловік вийшов на вулицю, трохи пройшов, всміхнувся старим Козакам поруч з Костелом, і рушив в бік центру.

004

Сканер подав звуковий сигнал і Олексій опинився в останній зоні контролю. Вмонтований у протез чіп відпрацював як треба. Дані з посвідчення, що його поцупив Данька, трохи різнились з тим, що отримав поліцейський, коли чоловік підставив правицю для ідентифікації.

Капітан у відставці контррозвідки ЗСУ, Олексій Овчаренко, мав право проходу в будь-яку зону контролю. Коп, що стояв за сканером відсалютував чоловіку коротким кивком. Натовпу тут було трохи менше. Біотехи стояли колонами на проїзній частині. Чоловік встиг на самісінький початок параду. Колони повільно оживали, Розбігались останні техніки, гули двигуни. Натовп заревів, а з гучномовців почалась звичайна для такого діла вітальна промова. Над головами задзижчали дрони телевізійників і Дійство почалось.

Важкі німецькі моделі "Леопард 10А50", почали розгойдуватись в колоні та чіпляти сусідів. Італійські "Аріете" та "Гуеріеро", парні біотехи підтримки, йшли позаду, але було видно, що їх ходу незаплановано руйнують якісь збої.

Ось воно, почалось.

Чомусь дивна поведінка не зачепила Козаків. Вони так само йшли, мимоволі ухиляючись від штовханини біотехів союзників, але думати про це зараз часу не було.

Найгірші думки втілювались у життя. Олексія вже з кілька тижнів роздирало з середини, відчуття, що спокійним саме цей парад не буде. Просочувались новини, “Коло супротиву” активізувалось не на жарт. А можливість зруйнувати ходу, понівечити чужих біотехів - була для терористів подарунком долі.

Олексій ошаліло вертів головою, намагаючись зрозуміти, що ж коїться. Перехопити управління сучасним біотехом майже неможливо. Екрануючий захист та автономні, засекречені для кожної країни, системи керування, були добрим гарантом для неможливості виводу з ладу механічних бійців. Але, здається, хтось таки зміг достукатись до ближніх механічних вояків, наведеним радіосигналом.

Чоловік швидко скинув легку куртку, звільняючи неживу кінцівку для можливого бою. Десь поряд, у метушливому натовпі був ворог, а можливо й не один. Олексій ще раз озирнувся і вперся поглядом в чоловіка у звичайному джинсовому костюмі, що стояв нерухомо, серед юрби містян, та водив рукою над невеликим планшетом. Очі незнайомця ховались під темними окулярами. З наплічника стирчала тонка, ледь помітна антена. Олексій хижо всміхнувся і в ту ж мить на нього стрибнули, валячи на землю, під ноги юрбі нічого не розуміючих містян. Але, в минулому капітан контррозвідки на прізвисько Овчар, передбачив і це. Оператора, що буде керувати націленою атакою, завжди буде супроводжувати агент підтримки.

Олексій перекотився через голову та підім'яв під себе нападника, що не очікував такої реакції. Борсання було марним, короткий пласт-полімерний ніж декілька разів ковзнув механічним передпліччям правиці й, миттєво перехоплений, полетів в сторону. Чоловік вкладаючись, завдав удар важкою правицею. Нападник затих. Все логічно, вогнепал чи серйозну холодну зброю через сканери не пронести.

Овчар піднявся. Більше не було років спокою та розміреного життя військового у відставці. Параноя та страхи зникли, як і не було. Ні, боєць контррозвідки лишається дієвою одиницею завжди. Чоловік озирнувся. Юрба люду розбігалась навсібіч, на дорозі, ще далеко від людей, бились двоє біотехів. Все тонуло в галасі та лязкоту металу.

Спецпризначенців не було ніде. Як і поліцейських. Це означало лиш одне - гарно сплановану диверсію на всіх рівнях. Чоловік увімкнув смартфон. Цятки на екрані, син та Вірт, далеко попереду, і майже поруч. Але мітки ще не поєднались.

Олексій озирнувся, і побачив "оператора". Чолов'яга в джинсі все так само кволо брів натовпом, мацаючи планшет. З двох боків його підтримували кремезні хлопці у сірих, майже спортивних костюмах.

"Ось ви де, друзяки!".

Олексій кинувся до трійці. Охоронці, з непроникними обличчями рушили до нього. Оператор щось коротко промовив на незнайомій для Олексія мові, і один з чоловіків відповів Російською.

— Не отвлекайся, ща завалим этого урода и продолжаем по плану! — різкі змахи й в руках нападників розкрились пластикові, телескопічні кийки.

“Ну звичайно, без вас, братики, цього свята просто не могло б бути”.

Олексій зло посміхнувся думці одними вустами.

Подумки активувавши бойову програму протеза він відчув легку вібрацію - кінцівка наповнювалась силою. Оксана мала рацію, в деяких ситуаціях це смертельна зброя. Нападники атакували синхронно, але протидіяти бійцю, що вміє користуватись важким армійським протезом не могли. Чоловік парував удари та ухилявся. Зловивши руку з палицею він стис механічний кулак, вклавши більше сили, перетворюючи руку нападника на розчавлений фарш. Поранений волаючи повалився на землю, поповз, а Олексій перехопивши іншого ворога з силою звалив його на побратима. Бійці кволо стогнали, а чоловік, оминаючи їх рушив до оператора. Важкий запотиличник збив бідаку з ніг і в цю ж мить двоє ближніх біотехів, що гамселили один одного спинились, немов відключені. Італієць "Гуеріеро" з гуркотом завалився в бік.

“Ясно, це дійсно оператори-шкідники. Одним діло не обмежилось, поряд є ще. Треба шукати, як поліція зайнята чимось важливішим”.

Думаючи таке Олексій рушив натовпом. Але довгого пошуку не знадобилось. Ще одна трійця була всього лиш в якихось десяти метрах від нього. Оператор так само стояв зі своїм планшетом, а двоє охоронців били поліцейського, що вже лежав на землі, прикриваючи голову руками.

— Гей, паонве! Ходіть но сюди! — З лихим сміхом божевільного викрикнув Олексій стрибаючи до бійки.

Не було більше травмованого чоловіка з розладом психіки. Ні, на зміну зламаній людській ляльці повернувся, ніби нікуди й не зникав, капітан Овчар. По бойовому злий. Нічого що в нього немає правиці, зате зброя тепер завжди з ним.

Олексій важко зупинився й протяг по землі тіло одного з "операторів". Розбита голова та добряче подерте об асфальт обличчя трохи заважали допиту, але наплічник та вживлений до долоні планшет були красномовними доказами.

— Капітан Овчар, — Олексій простягнув механічну правицю, відпускаючи кволого полоненого. — Цей, та багато таких самих, здається наводили сигнал, що змушували союзних біотехів зчинити гармидер. Я був на параді, загубився з сином, і ось так все завертілось.

— Дякую. Ми вже відпрацьовуємо таких от чудиків! — Промовив один з поліцейських.

Стволи Фортів-400 повільно опустились і Олексій важко сів на парапет. Сонце палило ще зовсім по літньому. Він підняв смартфон та вивів мапу. Дві цятки, зелена та помаранчева були поруч, в районі стели з Берегинею. Олексій всміхнувся. По краєчку смартфона повзло, перебираючи маленькими лапками яскраво червоне, наче крапля крові, сонечко. Чоловік звів руку і комаха, легко злетівши, полинула у напрямку де були Данька та старий товариш. Вірт допоміг, як і годиться друзяці з минулого.

— До речі, з Днем незалежності! — Олексій відсалютував поліцейському, а той, і собі, махнув йому стволом Форта.

Страхів більше не було. Олексій повернувся до своєї стихії. Сирени медиків, полійцейські та військові, терористи, гармидер та бійка - саме тут чоловік відчув себе необхідним. Він піднявся, десь здалека, від європейської площі, почала грати музика. Треба все ж дійти до своїх.

— Сходив один, на парад! — Ні до кого не звертаючись мовив Олексій крізь сміх.

Сонечко нарешті долетіло до стели та всілось на металеве плече українського біотеха. Поряд, на сходах, сиділи втомлений молодий чоловік та темноволосий хлопчина. Стискаючи у руці пластиковий прямокутник перепустки хлопчик набирав на смартфоні номер батька.