Навчання майбутнього

Навчання – прекрасна пора в житті кожної людини. Час соціалізації і час становлення себе, як особистості. Зазвичай, так має бути. А ще, то перший дотик до див булінгу, негативних проявів людяності та інших чудес пізнання людства. Та зараз не про них. А ще це часи нової інформації і постійного вдосконалення. В ідеалі звичайно. І якраз зараз цей ідеал шукало двоє студентів.

– Щось ми сьогодні засиділись. Вийшло довше, ніж зазвичай. Але то на краще.

– Ти як хочеш, друже, а я ще декілька днів не доторкнусь до всього, що стосується навчання. Кудись схожу відпочину. Треба оновити мозок перед екзаменами, – двійко молодиків неспішно спускалися після додаткових занять, рухаючись в сторону виходу.

– Та досить тобі, не буть таким критичним. Котра зараз? Восьма година, чи дев’ята? Дитячий час. Зараз відпочинимо і завтра з новими силами, знову за конспекти, – обізвався, можливо, менш втомлений та більш заряджений ентузіазмом товариш.

– Ой, ні, чоловіче, далі без мене.

Світловолосий юнак, той що не збирався кидати науки, на хвилинку скосив лице. Його відверто не влаштовувало, що друг так легковажно кидає навчання на півшляху. Навіть якщо кидок то лише пауза. Такі перерви не доречні під час осягнення нових широт знання.

– Кинь ці думки, ми майже досягли поставлених цілей! Чи тобі плювати на якість власної освіти? Чи ж не ти прагнув отримати диплом з відзнакою? – в голосі прозвучали нотки погрози. Слова були сказані на декілька тонів голосніше, ніж вимагалося. Легкий поштовх в плече, що слідував за сказаним тільки закріплював серйозність намірів, хоч і виглядав занадто неприродньо.

Сходи мелькали одна за одною. Університет здавався на диво величезним. Проліт змінювався за прольотом в очах студентів. І якраз спускатися цими сходами, дорогою додому, приносило найбільше задоволення. Вони слугували стартом на шляху до відпочинку. Саме на них ти починав відчувати свободу.

Двоє студентів, після легкої перепалки втомлено чимчикували до низу. На черговому повороті сходинок агресивніший студент знову подав голос.

– Щось ми сьогодні засиділись. Вийшло довше, ніж зазвичай. Але то на краще.

– Ти як хочеш, друже, а я ще декілька днів не доторкнусь до…Стій, ¬–хлопчина різко зупинився і неначе провалився у власну підсвідомість.

– Що?

– Нічого не помічаєш?

– Ти про що взагалі?

– Та так, не звертай уваги, перевчився напевно, треба декілька днів відпочити.

– Куди там, нам ще вчитись і вчитись, не збавляй оберти, це тільки початок. Тим паче, скоро екзамени.

– Вибачай, але я дні два буду просто байдикувати.

– Ні, не вибачу, ми домовились і треба довчитися. З тобою точно все добре? – кожна думка про відпочинок неначе обурювала блондинчика, дістаючи з його їства найбільш агресивні частинки.

– Так, треба просто частіше відпочивати. А шо ж це, мали вже спуститися.

Вони йшли сходами, спіраль за спіраллю так довго, що будівля здавалася стоповерховою. Чи то від втоми, чи ще чого, та здавалось, що пора б їм завершитися. Аж ось, на черговому прольоті, завелось чергове коло вже знайомої пісні.

– Щось ми сьогодні…

– Знову, чи що? Ти знущаєшся?

– Що знову, ти про що? – таке щире здивування від подібних запитань важко підробити.

– Ти дійсно нічого не помічаєш?

– Що я маю помічати?

– Це все вже було, ти це вже казав, ми ходимо колами.

– Типу як в фільмах, часова петля і всіляке таке. – хлопець не розділяв занепокоєння чорнявого товариша і взагалі не розумів, що відбувається, хоч це і зацікавило його.

– Саме так, мій кмітливий друже. Саме так.

– Хм, і чого ж я цього не пам’ятаю?

– А ти от думаєш я це знаю?

– І який це вже раз?

– Третій, сьомий, або двадцятий, думаєш є різниця? Не гальмуй. Ходімо, – він неспішно почав спускатися вниз, періодично поглядуючи за плече, визираючи, що ж там не так.

– Двері з написом «Вихід» пробував?

– Дуже смішно, каламбуристе, допомагаєш як ніхто інший.

– Вибач, думав ти жартуєш, вирішив підтримати.

– Та от якось мені не до жартів.

– Може спробуємо якийсь з поверхів?

– Слушно.

Хлопці зупинились біля першої ліпшої двері. За нею простягався довгий коридор, одного з багатьох поверхів навчального закладу. Тьмяне світло, як не як намагалося впоратися з вечірньою пітьмою. Поодинокі лампи де-не-де миготіли від перепадів напруги, створюючи своєрідну атмосферу в пустому приміщені. Боязкий крок продовжився ще декількома, які просували їх вглиб коридору. Та вони незчулися, як знов опинились на сходах.

– Щось ми сьогодні…

– Так, так, засиділися. Прямо таки дуже засиділися, – хлопець втрачав терпіння.

– Звідки ти?

– Я екстрасенс в сьомому поколінні. Слухай, ходімо нагору?

– Так ми ж звідти, ми додому збиралися.

– Я…я лишив там важливий конспект, пішли! – він потягнув товариша назад.

Дорога в зворотному напрямку не приносила жодного задоволення. Особливо блондинові, котрий плентався позаду друга, не розуміючи, що відбувається. І ось, на черговому колі повторів, пересування почало нагадувати рух сходами Пенроуза. Куди б не рухались ті двоє, після трьох поворотів в один бік, вони опинялися на тому ж місці. Та якби хтось слідкував за цим. Бо герої вже давно перестали орієнтуватися в просторі.

– Щось ми сьогодні…

– О, так, ти правий, ми жах як затрималися, та дуже засиділись, але ти один біс нічого не розумієш і не пам’ятаєш, – він і не помітив, як став трусити світловолосого товариша. Його очі аж пашіли відчаєм та непорозумінням.

І раптом світленький хлопчина просто розчинився. Зник, неначе його не існувало. Тепер другий просто тримав в руках повітря. От така дивина будь-кого вибила б з колії. А в сумі з попередніми подіями воно просто зносило дах.

– От лайно…

Юнак носився коридорами університету в пошуках якогось сенсу і відповідей. Люмінесцентні лампи вже не видавались такими яскравими і ледь-ледь підсвічували шлях попереду. Серцебиття пришвидшувалося. Дихання збивалося. Однакові двері кабінетів зникали за спиною один за одним. Не кожен день перед тобою зникає людина. Та і не часто ти потрапляєш в пастку знайомого оточення.

Та хлопець не полишав спроби знайти вихід. Проте, важко назвати успішними, або дієвими, спробами звичайну метушню. Жодна зі знайдених дверей не вела туди куди повинна була. Вихід виявлявся входом і навпаки. Студент бігав колами і втрачав останні крихти розуміння та надії.

Навіть ідея з втечею через вікно провалилася. Кожен раз коли він намагався потрапити на вулицю, він опинявся у кабінетах. Від відчаю парубок спробував викинутися у вікно розбігшись перед цим. Та спробувавши, він лише зміг на повній швидкості влетіти в чергове приміщення. Університет ніби не випускав його, тримаючи заручником власних нескінченних стін.

Куди подітися, та що робити вже не спадало на думку. Закони логіки давно перестали працювати. Важко апелювати до логіки, коли біжиш на місці, а один і той самий кабінет миготить своїми дверима, з’являючись нізвідки. Стіни чавили. Не те, щоб вони стискалися, ні. Поки що до такого не дійшло. Просто відчуття бігу колами давало про себе знати. Стеля здавалося зараз впаде. Гул ламп та навколишня тиша дуже чавили на скроні, тільки посилюючи тиск від стін.

Раптом в кінці коридору він помітив зниклого товариша. Блідий неначе смерть, той стояв не ворушачи навіть оком. Рухатися в його бік, хоч і обережно, проте вартувало. Хоч він і виглядав моторошно, та все ж це товариш. А ще він був єдиною людиною, що зустрілася за цілу вічність. Саме стільки за відчуттями юнак там знаходився. Поступові невпевнені кроки ставали швидшими, від страху, що друг знову зникне.

– Агов, з тобою все нормально? Я дуже злякався коли ти зник, добре, що повернувся.

Та блондин мовчав. Здавалося, наче подумки той знаходився в іншому місці. Погляд здавався пустим і беззмістовним. Зіниці впивалися в якесь далеке ніщо. Допоки скляні очі не втупилися на запитуючого, пожираючи саме нутро, своєю безжиттєвістю.

– СПРОБИ ПРИПИНИТИ ПРОГРАМУ І ПОКИНУТИ ПРИМІЩЕННЯ БУДУТЬ ПОКАРАНІ! – голос друга став напрочуд металевим. Як і в погляді там не лишилося ні краплі живого. На додачу до всіх потрясінь, він різко перемістився за спину чорнявого хлопчини.

– Що? Що ти верзеш? – на фоні подій, що ставалися навколо, така поведінка виглядало органічно, але від того не менш лячно.

– СПРОБИ СУПРОТИВУ МАЮТЬ БУТИ ЗАВЕРШЕНІ. – і знову цей миттєвий стрибок за спину, та тепер світловолосий протягував руки, нагадуючи зомбі у пошуку мозку.

– Що з тобою? – тиск від опонента змушував сильно нервувати, особливо коли холодні руки ледь не стиснулися на плечах.

– Я БУДУ ВИМУШЕНИЙ ПРИЙНЯТИ МІРИ!

Брюнет вирішив не чекати виконання погроз і почав бігти. Та колишній друг не відступав. Здавалося, він точно знав куди той рухатиметься, опиняючись завжди на крок попереду. Відірватися не вдавалося. Університет наче грав на стороні переслідувача. Пульс підвищувався, а серце невпинно калатало, збиваючи дихання. Тільки він забув про ці відчуття, як вони знову наздогнали його. Тепер в їхній компанії був і страх. Ноги починали підводити.

Пейзаж за вікном давно не давав жодних підказок про час. А на внутрішній годинник в таких ситуаціях надії покладати марно.

Мисливець не давав спуску. Кожну хвилину він ставав ближче і ближче. Його цупкі холодні пальці наче стискались на шиї жертви. Крок за кроком, старий друг йшов до цілі. Такий розвиток подій особливо травмував мозок. Коли проводиш багацько часу з людиною, вважаєш її близькою, а потім відбувається ось таке.

Під тиском небезпек та страхів, його запалений тривогою розум народив, можливо, геніальну ідею. «А що, якщо використати правила цієї дивної пастки проти нападника?». Місцева логіка підказувала, що забігаючи в випадкові кабінети, можна вибігати з інших дверей. Повинно було спрацювати.

Перші ліпші двері подарували краплинку впевненості, так як виконали свою роль на всі сто. За ним були другі, потім треті. Аж ось система дала збій. Замість просторого коридору за дверима опинився кабінет. Вороття назад не було. Навіть повернення до виходу, або двері у підсобні приміщення знову вели у цей кабінет. Це був кінець. Не зрозуміло чого очікувати від однокурсника і які в нього наміри.

– Я БУДУ ВИМУШЕНИЙ ПРИЙНЯТИ МІРИ. – прозвучав знайомий металевий голос, слідом за яким в дверях з’явився такий знайомий і в той же час такий далекий персонаж.

– Ай, та ти дістав! – бранець петлі встав у певну подобу бійцівської стійки, показуючи готовність до наближення атаки.

І хоч зомбований дійсно напав на нього, те як він це зробив виявилося зовсім неочікуваним. Різка телепортація за спину продовжилася енергійними жбурляннями опонента всією площею кабінету. Удар за ударом привів парочку до зеленої крейдової дошки. Від різкого зіткнення, зі спиною брюнета, остання розкололася навпіл. Хлопець підвівся на ноги. Під порваною сорочкою відчувалася пара зламаних ребер, та суцільний синець, в який перетворилася спина. У очах бачилося чітке «Я можу так весь день». Хоч він і знав, що це не так.

На мить нападник замислився. Його очі все ще залишалися пустими, тому думки навряд віщували про помилування. Зомбований схопив довгу указку і різко замахнувся нею в бік товариша. Замах знаменував кінець. Тому, щоб не очікувати того кінця, темноволосий хлопчина провів блискавичний удар по носу кривдника. Частково це спрацювало. Похитнувшись, молодик з указкою доторкнувся до обличчя.

– Егей, ти чого? – слова вже не нагадували механічний голос, що не на жарт здивувало жертву.

– З тобою знов все в порядку? Ти знову такий як і був? – брюнет все ще не вірив у новий поворот, тому вирішив не змінювати стійки, чекаючи на новий удар.

– Що значить як раніше, ти при своєму розумі? – щире здивування змішувалося з відчуттям різкого болю в області носу.

– Ти напав на мене, верзеш якусь маячню про програму…

– Це ти зараз верзеш…ПРОГРАМУ БУЛО ПОРУШЕНО. – промовивши таку обридлу репліку, блондин знову набув вигляду блідої поганки.

Різким рухом він переломив вчительське знаряддя об коліно. Ще секунда і одна з половинок стирчала в грудях заблукалої в лабіринтах університету душі. Нещодавній студент впав додолу. Важкий удар колінами об підлогу. В блакитних очах стояло німе питання «За що?». Видавши останній подих, той з гуркотом опустив на паркет все тіло. Життєва сила покидала хлопця, а з його рота текла тоненька доріжка крові.

У вже знайомий кабінет вливалося світло з вулиці, заповнюючи собою всі дальні закутки приміщення. Два чоловіки середнього віку, щось бурхливо обговорювали. Один з них був у діловому костюмі і часто смикав краватку, що очевидно тиснула. Інший розходжував у білому лаболаторному халаті і захоплювався власним зовнішнім виглядом. Між ними стояла досить напружена атмосфера і дядечко в костюмі ні на мить не давав спуску опонентові.

– Професоре, інвестори хочуть бачити результати. Ваші обіцянки вже давно не влаштовують їх.

– Запевніть своїх інвесторів, що у мене все готово. Можете призначати ту бісову презентацію на наступний тиждень. Ось динаміка засвоєння матеріалу. – вчений замайорів цілою купою графіків перед обличчям співрозмовника. Той, певно, мало розумів в них, але виду не подав.

– Можете запевнити в успіхах?

Парочка пішла вздовж приладдя та заставлених колбами столів. В кутку навпроти них сидів піддослідний, обвішаний приладами та вузлами з дротів і трубок. Голову зразка прикрашав кострубатий шолом. Зупинившись біля нього чоловіки продовжили свій діалог.

– Так, можете мені довіритись. Лишилось тільки проробити кращу систему харчування і виведення відходів. Це прорив! Можна відразу в масове виробництво. Жодних десятиліть на просиджування штанів в класах. А яка економія на персоналі! – він би міг торочити про власний винахід годинами, та співрозмовник всім видом показував, що його цікавлять лише результати, а не деталі.

– А що ви йому там демонструєте?

– Нічого особливого. Проста програма. Там я, в головній ролі. Допомагаю піддослідному проходити навчальний матеріал. Налаштовую його на потрібний продуктивний лад і забороняючи відволікатись від занять. Стаю учню справжнім другом, так би мовити, – професор гордо труснув білявою шевелюрою.

– І це безпечно?

– Будьте певні. Звичайний аудіо-візуальний ряд. Інвестори будуть задоволені! Можна вже замовляти сотні партій у школи та університети! Давайте я вас проведу і дорогою обговоримо мій гонорар.

– Професоре – ви геній! Прошу!

Чоловіки неспішно продовжили свій шлях. Вони засипали один одного компліментами, своєрідно святкуючи перемогу науки над повсякденністю. Уявляли майбутнє навчальних процесів та швидкість засвоєння матеріалу. Вже планувалася продуктивність та працьовитість майбутніх поколінь.

Вхідні двері кабінету зі скрипом зачинилися. Незвична тиша повисла в приміщені, де-не-де розвіюючись шумом приборів. Піддослідний почивав на своєму троні, мирно перебуваючи в ілюзорному світі. Скоро він увійде в книги з історії, і його ім’я буде стояти поряд з ім’ям професора. Та зараз численні трубки обплітали тіло темноволосого хлопчини. Ледь помітні короткі судоми ніяк не відслідковувалися приборами, а пусті блакитні очі кричали «За що?». З рота хлопця текла ледь помітна червона цівка крові.

Щоб вподобати цю частину, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.

Вподобати!
Щоб залишити коментар, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.
Анатолій
01.03.2023 11:38
До частини "Навчання майбутнього"
Вдосконаленням людини і її соціалізації вчені займалися завжди. Ваш твір теж розкриває одну їз таких методік, яку можливо віднести до загального вчення під назвою євгеніка. Мене також цікавить ця тематика і я активно впроваджую її в своїх творах.
  • Поскаржитися
  • Антинаціональний контент
  • Диверсійна діяльність
  • Спам
  • Іншомовний контент
  • Порнографія
  • Порушення авторського права
  • Інше