Знайоме обличчя

Ольга ТКАЧ

ЗНАЙОМЕ ОБЛИЧЧЯ

Тарас відійшов подалі від натовпу. У голові дзвеніло, бо мікрофон безперервно переходив від уст до уст, а глухуватий звуковик врубав гучність на повну. Дехто із промовців вважав, що аби бути почутим, йому треба якнайголосніше репетувати, – і тоді вже не витримувала апаратура, перекриваючи крики рипінням. А допіру була лише середина «зміни». Куратор пильнував усіх своїх, а вони знали, куди підійти у визначений час за платнею. І під обід Тарас таки пішов подалі від того шуму, прагнучи наодинці та у відносній тиші з’їсти те, що від ранку дражнило пахощами з рюкзака.

Біляш виявився смачним, начиненим від душі, але холодним. Нічого дивного, за півдня на морозі. Юнак передчував, що і в пиріжках із повидлом гумове тісто геть задубіло.

– О, Тарич! – озвався позаду Вітьок. – Бач, а в мене навіть часу похряцати нема! Все бігаю, для вас стараюся.

«Для себе», – подумав Тарас. Недарма Вітьок так довго вламував його іти сюди. Як, певно, і кожного із майже двадцяти, кого привів на мітинг антимайдану до Маріїнського парку. Хлопці з нічліжки не дуже туди рвалися, бо їм було начхати, куди там та Україна вступить – у ЄС чи в Митний союз із Росією. Аби роботи стало більше і серед неї можна було знайти нормальну. Навіть двісті гривень, обіцяні за восьмигодинну «зміну», не всіх одразу переконали. Не те, щоби їм не були потрібні гроші, але той, у кого є руки і ноги, не потребує подачок, сам заробить. Останнім аргументом Вітька стало, що гроші не пахнуть, а вистояти у вихідний вісім годин на морозі – теж неабияка праця. І Тарас погодився. Не на кожній роботі стільки платять за день. А те, що мітинг за Янека… що з того? Він же не голосувати за нього йде, а так – для масовки. От Вітьок ішов зовсім не для масовки – він масовку привів. І за кожного мав отримати по двадцять гривень! Отже, цього дня хитропикому приятелеві мали відвалити утричі більше бабла, ніж кожному, кого він переконав іти сюди.

– Слухай, Тарич, а в тебе тільки один біляш? Бо я тойво… нічого собі не купив.

Тарас запхав останній шматок за щоку, зім’яв порожній пакетик у руці і хитнув головою. Про пиріжки вирішив змовчати. Цей іще своє вициганить, коли обійде усіх, кого привів.

– Скупердяй ти, – зітхнув Вітьок. – Стараєшся тут для вас, а ви… ех… Ладно, пішов я далі колядувати.

Пиріжки з повидлом вабили вже не так, тому Тарас поміж основною стравою та десертом вирішив перекурити. Але, обмацавши всі кишені, згадав, що останню цигарку в нього виманив Вітьок іще перед початком мітингу. Довелося діставати пиріжки і термос із чаєм.

Від погляду у спину по ній пробігся легіон мурах. Тьху, невже Вітьок палить, що там у нього залишилося? Тарас озирнувся і побачив дівчину. Але не зміг роздивитися її так, як зазвичай розглядав дівчат. Перше, що побачив – очі, які прикували його погляд. Блакитні і глибокі, вони наче затягували у вир, із якого не буде вороття. Але вона кліпнула – і відпустила.

– Будеш? – він несподівано сам для себе простягнув до неї пакетик із пиріжками. Життя вчило бути ощадливим, а тут бач – Вітька відфутболив, а з нею ділиться.

– Ні, – відказала русявка. Навіть не усміхнулася.

Але його це не зупинило.

– А чай будеш?

Уже думав про те, що в рюкзаку має бути чиста пластянка, хіба що трохи пом’ята. Але дівчина мовчки хитнула головою. Тому Тарас налив чаю у кришку термоса і спокійнісінько продовжив трапезу.

– Ти часом мітингом не помилився? – буденним тоном зронила дівчина. – Батько перед твоїм народженням був у зовсім іншому гурті.

Від здивування він похлинувся чаєм, а відкашлюючись, хлюпнув на себе решту із кришки. Пошепки вилаявся, закрутив термос і запхав його разом із пиріжками до рюкзака, перекинув усе в наплічнику в пошуках серветок. Зітхнув. Зітер солодкі краплини з пуховика, насправді лише загнавши їх углиб. По нозі пішов холод. Тарас поглянув на джинси. Так, тепер йому на морозі не лише слухати тих горлопанів, але й обсихати.

Намагаючись дібрати слова для «подяки», звів погляд на дівчину. Чобітки, верх яких затуляла вовняна спідниця. Дивне, якесь старомодне пальто з дрібною вишивкою на кишенях, по краю рукавів та комірця. Тепла шаль, яка не ховала зачесаного назад світло-русявого волосся. Обличчя без сліду макіяжу. Вуста, які, здавалося, не вміли усміхатися. Прямий ніс, брівки-хвильки і високе чоло. Дуже вродлива дівчина. Нічого надміру, але й нічого не бракувало її красі, навіть косметики. Тарас упіймав себе на думці, що до такої першим навіть би знайомитися не підійшов. Побоявся би, бо надто серйозна. А тим паче, якби знав, що вона таке ляпне.

– Ось, – дівчина ступила крок назустріч, простягаючи йому хустинку.

Він узяв, але міг затерти нею хіба пляму на пуховику. Штани обіцяли довго і дошкульно сохнути самі.

– А звідки ти знаєш, що мій батько голодував на майдані? – запитав, зібгавши хустинку в кулаку.

– А я багато знаю, – нарешті ледь-ледь усміхнулася. – Історія – добра книга, її цікаво читати.

– І що, там і про мого батька є?

– Там про кожного є. Про тебе теж. І що було, і що буде.

– Що, і майбутнє бачиш? – узявся кепкувати Тарас.

– Бачу. Мені це вже можна.

Останню фразу юнак пропустив повз вуха.

– Щось ти не схожа на циганку. Чи вони тебе малою вкрали?

– Не циганка я, українка, – знову ледь усміхнулася дівчина.

– Слухай, десь я тебе раніше бачив, – задумався, ще раз пильно придивившись. – Ти в якому універі вчишся? Чи вчилася…

– В університеті ні, – опустила вона погляд. – Удома вчилася.

– Ги, – Тарас не зміг приховати скептичної усмішки. – І куди ж беруть на роботу з такою освітою?

– Письмом і перекладами і така жити дозволяє, – дівчина гордо звела голову і глянула у вічі.

– Фрілансер, значить, – гмикнув.

– Ти ж теж працюєш не тим, на кого вчився, – без кпинів констатувала вона.

Тарас наїжачився.

– Зараз усі так, – буркнув.

Бо що мав казати? Адже вивчився там, де не хотів, а потім нарешті втрапив туди, де ще не є царем, але вже став богом. Бо на його заяви, що хоче працювати на складі, батьки лише кривилися. І більшістю голосів (два їхніх проти його одного) улаштували його штудіювати бухоблік та аудит. Відмучився. Навіть роботу шукав. Однак звичайному бухгалтеру платять стільки, що за ці копійки працівник ще й шкодити повинен. А головбух, особливо у приватників, крутиться так, що й посадити можуть. І от, одного разу прийшов за вакансією бухгалтера, а потрапив на склад, де за рік вивчив усе уздовж та впоперек. Він дуже пишався тим, що в цьому велетенському царстві на тисячі квадратів, де без бази чорт ногу зломить, точно знає, що і де лежить.

Ще раз поглянув на дівчину. Те, що вона про нього так багато знала, дратувало. Бо її обличчя здавалося дуже знайомим, але де вони раніше зустрічалися, Тарас так і не зміг пригадати.

– А сама ти чого тут, така чесна? – вирішив перейти в наступ. – Тобі, бач, теж гроші совість не муляють.

– А я тут не за грішми, – вона відвернулася. – А за людьми. Нетутешніми.

– Це ж за якими?

– Та хоч за тобою.

– Е, ні, не на того напала! – запротестував юнак. – Я тут як уже півдня померз, то і другу половину вистою. Щоб не дурно було.

– Як знаєш, – зітхнула дівчина. – І звуть тебе, як Кобзаря, і впертий ти – у нього. Але постій…

– А коли знаєш, як мене звуть, то, може, і своє ім’я скажеш? – вона таки цікавила його більше, ніж дратувала.

– Лариса. Але всі Лесею кличуть.

– А відьмою не кличуть? – пустив шпичака Тарас.

– Провидицею радше, – глянула серйозно.

– Може, скажеш, провидице, чим увесь цей цирк скінчиться?

– Ти сам усе зрозумієш. І півроку не мине. Та й батька свого зрозумієш.

Оцим допекла найдужче. Бо вони з батьком не ладнали. Їхні долі писалися, наче під копірку, але вони дедалі більше розчаровували один одного. Батько після революції на граніті не засідлав хвилю і не став громадським діячем. Думав, що тихий героїзм винагороджується, мовчки гарував і прапором більше не махав. А його тодішні однодумці, які не скаржилися ані на надмір інтелекту, ані на прискіпливу совість, зараз при менших і більших посадах, один – навіть у Верховній Раді. Батько ж й надалі вважає, що аби у країні був лад, кожен має бути на своєму місці. Проте так не було, не є і не буде! Тому Тарас у дитинстві гарні та дорогі іграшки бачив лише у друзів, а тепер даремно намагається побороти в собі закладену батьком програму невдахи.

– І коли ж я його зрозумію? – посміхнувся.

– Коли вдягнеш однострій.

– Де я, а де армія! – гиготнув Тарас.

Думав, чим би ще вколоти. Сподівався, що вона образиться й піде. Але не йшла. І навіть коли здоровань Гера із їхньої компанії підняв виданий йому зранку прапор регіоналів, а Вітьок почав скликати всіх до гурту, Лариса підійшла разом із ним. Але зупинилася за кілька кроків від юрби, а він… а він, наче прив’язаний, став поруч із нею. Краще вже говорити з цією дивачкою, ніж слухати той сон рябої кобили, якого йому і за півдня вистачило.

– Без розуму легше в світі жити та таки й веселіше*, – зітхнула дівчина.

– Що?

– Я про те, що багато із присутніх тут не думають, де вони будуть завтра.

– Вони думають, що їм жерти сьогодні, – гмикнув Тарас. – А патріотів і серед них вистачає. Які теж за Україну. І говорять по-нашому…

– У нас велика біда, що багато людей думають, що досить говорити по-українськи, щоб називатися патріотами*.

– О, ти мене ще й патріотизму вчитимеш?

– Не вчитиму. Підкажу.

– І до чого я ще не допетрав, що мені аж так треба твоя допомога?

– Що двісті гривень у вирішальний час легко перетворюються на тридцять срібняків.

– Слухай, от не треба читати мені нотацій! – вибухнув. – Мій тато все життя такий ідеаліст. І де він? Має вищу освіту, а гарує, як проклятий! Все життя за Україну та за Україну! А що ця Україна нам дала?

– Ти виріс вільним і в мирі. Ти вивчився і працюєш, де хочеш, а не де скажуть.

– За Союзу теж давно ніхто не воював. І всі якось жили! І добре жили!

– Скоро ти про себе теперішнього скажеш, що і ти жив добре, але даремно, – гірко усміхнулася дівчина.

– І що ж мені таке впаде на голову, що я так вирішу?

– Прозріння, – і вона знову глянула в його очі і додала. – Ти зрозумієш, що терпіть кайдани – то всесвітський сором, забуть їх, не розбивши – гірший стид*.

Він закам’янів. Здавалося б, вона цитує вірш, а їх Тарас ненавидів іще зі школи. Що читати, що вчити. Катівня та й годі. Але тут і тепер ці слова стали магічними, немов замовляння, яке сягнуло глибин єства. Вони наче приростили його ноги до землі, а її очі – прошили всю душу, пропекли, немов вогнем. І десь зі, здавалося б, уже вистиглого і забутого осердя озвався кволий сором, задушений у зародку ще вчора. Сьогодні Тарас тричі збивав дзвінки від батьків. Бо почують усе, що тут відбувається. І зрозуміють, де він.

– Цікава ти дівчина, – кволо усміхнувся, неначе виринаючи з дурману її чарів. – Але нічого ти про мене не знаєш. Я он, може, скоро взагалі до Польщі виїду. Брательник двоюрідний там працює, добре заробляє. Казав, знайде й мені роботу…

– Повернеться він, – усміхнулася Лариса. – Скоро повернеться.

– Він там уже сьомий рік! Йому там добре! Якого милого йому вертатися? Тут нічого ловити, крім тарганів і мишей.

– Він там, а діти тут. Коли чорна хмара надійде, він згадає, де його дім.

– Кажеш так, ніби в нас чи війна почнеться, чи зараза якась.

– Почнеться. І те, й інше, – кивнула дівчина. – Але кожне – свого часу.

– Ага, ще скажи, що кінець світу настане, – гиготнув Тарас.

– А люди так говорять щоразу, коли щось аж надто збурює їхнє життя. Кінець світу буде, але не так швидко. А от війна – незрівнянно швидше.

– Невже третя світова? – він і далі потішався з цієї блаженної. Дивно, що вона досі з ним говорила. У погляді її чаклунських очей не було нічого від овечки, яка терпітиме кпини або й не помічатиме. Їй клепки не бракує. От лише б знати, навіщо їй він!

– Світ вона мало зачепить, а от Україну…

– Отямся, відьмочко! Хто ж на нас нападе? – вигукнув Тарас і ніяково замовк, бо попереду почали на них озиратися.

– Сусіди.

– Та не жени ти паніку! – засміявся юнак. – Ну, давай пройдемося по карті. Хто на нас нападе? Румуни з молдаванами? Чи білоруси зі своїм трактором? Чи поляки, які без наших заробітчан загнуться, бо звідти вся робоча сила по європах іде?

– А якщо я скажу, що ті, за союз із ким ти зараз тут стоїш? – Лариса знову впіймала його погляд.

– Росія?! Та ти з дуба впала!

На них знову почали озиратися, але якось дивно. Людські погляди байдуже ковзали по ньому, зате до дівчини просто прикипали. Наче в кожного, хто зараз витріщався на неї, теж було таке враження, що вони її вже десь бачили. Деякі навіть перемовлялися між собою. Але йому не було з ким перемовитися. Окрім неї.

– Слухай, тебе тут усі знають. Дивися, ще вхопиш. Отам на вході такі бугаї сторожами стоять… Ти, певно, не одного звідси виманювала. Признавайся.

– Вони мене впізнають, але не знають, – зітхнула.

– Ти і з ними говорила?

– Тих, із ким я говорила, тут уже нема.

– Де вони?

– На Майдані.

– І скільки тобі за це платять?

– А на твою думку, вже ніхто у світі не може бути безкорисливим? – Лариса глянула так, наче сподівалася ту відповідь відчитати.

– Може, й так, але не дуже. Бо кожен думає про те, як буде жити завтра.

– Не раз, хто забувається про завтра, той має вічність*, – усміхнулася співрозмовниця.

І в Тараса попід шкірою пройшов мороз, такою потойбічною була та усмішка. Такими всевидючими були ті очі. Такою містичною виглядала ця русявка на тлі регіонівського гармидеру.

І в мить, коли він майже згадав, де бачив її, дівчина відпустила його погляд – і магія розвіялася. А вона, не мовивши більше ані слова, розвернулася і рушила геть від натовпу, де на сцені знову хтось репетував російською мовою.

– Зачекай! – наздогнав.

Вона не озиралася, а він не посмів узяти її за плече і розвернути до себе.

– Я ж десь тебе бачив! Скажи, хто ти така?

Дівчина нарешті озирнулася.

– Я – мавка лісова!* – і засміялася – нестримно, голосно і дзвінко. – Бувай, Кобзарю!

– Чекай! А твоя хустинка? – згадав про клаптик тканини, який досі стискав у руці.

– Собі залиш на згадку.

– Та про кого ж? – розвів руками.

– Зрозумієш.

Пішла. І пришпилила його тим словом до місця, де стояв. Наче поглядом, якого він таки ніколи не забуде. Не зможе.

Розгорнув хустинку – і завмер вражений. По краю її було дрібно вишите гладдю калинове листя, а в середині кетяг калини і слова: «Врятуєш душу, коли загубиш тіло*».

«Дивачка, – подумав. – І хто таке на хустинці вишиває? Хай би вже щось про кохання. І то треба було стільки надзьобатися, щоби просто так мені віддати. Хіба що приворожити хотіла…»

І їй таки це вдалося, бо поки тривав мітинг, не йшла йому з думки. Намагався згадати, де бачив її, але верткий спогад вислизав. Хотілося достояти, отримати свої гроші, купити пива та чипсів – і решту вечора пролежати, втупившись у смартфон і затулившись від світу навушниками. Напаковувати мозок і шлунок, щоби витіснити звідти її. Ач яка! Мавка лісова…

– Тарич, ти там завис чи що? Тобі бабки не треба? – Вітьок весело помахав купюрою в нього перед очима. Всі решта уже відійшли від ліхтаря, отримавши своє.

Він вийшов на світло, щоби краще роздивитися зароблене. Ці пройдисвіти і фальшивих грошей наклепати могли, в них ні честі, ні совісті. І з лицьової сторони банкноти на нього глянули ті ж чаклунські очі. Вона! Тільки старша і без шалика. Лариса. Леся… Дістав із кишені хустинку. Думав, розвіється в руках. Але дивний напис тепер сприймався інакше.

Чомусь навіть на думку не спало, що це недолугий жарт або провокаторський хід. Переманити когось на Майдан можна набагато легше. І дешевше. Без гриму, без натяків, без чарів та хусточок.

Не пам’ятав, чи поклав ту купюру в кишеню, чи впустив її під ліхтарем. Не дивився, куди несли ноги. До гуртожитку не хотілося. Будуть поїти і розпитувати, а потім викличуть бригаду і спровадять у дурку. Навіть ті, котрі теж її бачили.

Чувся спустошеним і наповненим водночас. Так, наче замість паршивої кави в нього по вінця налили джерельної води. Було дивно, п’янко і трохи страшно. Що робити? Як бути? Куди йому тепер такому йти?

Ноги самі принесли на Майдан. На звуки музики, яка увечері тут завжди ставала гучнішою – артисти підбадьорювали людей, багато з яких цілий день простояли тут.

– Разом і до кінця, разом і до кінця, разом і до кінця! Зможемо я і ти разом перемогти!… – лунала зі сцени пісня, якої Тарас досі не чув. Але задубілі за день ноги взялися підтупувати в такт. Неподалік танцювала зграйка студентів, і їхнє завзяття зманило і його.

Звук мобілки він ледве почув. Дзвонила мама.

– Так, мам, – мовив, намагаючись перекричати музику.

– Тарасику, де ти? Ми хвилюємося! – почулося зі слухавки. – Ти цілий день не береш… Що це? Це… Петрусю! Петрусю, послухай! Ти тільки послухай, де він!

Шарудіння у слухавці юнак не чув, але коли до нього долинув батьків голос, збагнув, що того душать сльози.

– Ти на Майдані… Я знав! Я знав, що виховав тебе добрим!

– Тату, я…

Хотів сказати, звідки прийшов. Розповісти про Лесю. Про хустинку і про двісті гривень. І про те, що іще не зрозумів батька, але віднині дуже і дуже намагатиметься.

– Синку, я пишаюся тобою!

І знову передав слухавку мамі. Та просила бути обережним. Питала, що можуть із дому переслати майданівцям. Або привезти. Вони ж так давно не були в Києві! А в нього у гостях – узагалі ніколи! Він обіцяв розпитати у штабі, хоча й уявлення не мав, де той штаб шукати.

Віднявши телефон від вуха, зітхнув і відчув, як запекло морозом щоки. На сцені вже розігрівався «Океан Ельзи», а він стояв позаду юрби і дивився туди, звідки потужні промені прорізали темряву. А в самого на душі розвиднялося.

– Соколику, ти чого не в гурті? – ледве докричалася до нього низенька бабуся, яка в одній руці мала великий термос із краником, а в іншій – іще більший пакет.

Питала ще щось, але він не слухав. Лише коли старенька простягнула йому паперовий стаканчик із чаєм і пиріжок, дбайливо загорнутий у серветку, збагнув, куди привела його Леся. До своїх.

***

Тарас сидів на крайній лаві у критій машині і мовчки дивився на дорогу. Знічев’я рахував авто, що їх обганяли, і ті, які прямували у протилежний бік. Тих, із ким добровольцям було по дорозі, виходило чи не вдесятеро менше. Решта тікали. Це було видно по роззявлених багажниках стареньких авто та навантажених під зав’язку причепах, по величезних клумаках, прив’язаних зверху, і по салонах, напханих так, що водій у дзеркало вже нічого бачити не міг.

Хлопці поруч бурчали, забачивши іще одну таку машину:

– Що, наголосували?

– Сходили на референдум, скоти!

– А тепер у тил, як щурі!

– Нє, ці не стануть із нами своє ж лайно розгрібати!

Тарас також усе це бачив, але не сердився на тих, які везли сім’ї і пожитки чимдалі від війни. Не відчував за собою права їх звинувачувати. Бо хто знає, де б він зараз був, якби не Леся. Але добре пам’ятав, звідки вона його забрала.

Він знав, куди їхав. Скоро туди приїде і його брат із Польщі. Знав, що може не повернутися, але був готовий. Носив біля серця хустинку, хай так і не знайшов, із якого Лесиного твору були ті слова. І потайки пишався своїм позивним – Кобзар, хай і лише він знав, від кого його отримав.

* позначені цитати із творів Лесі Українки

Щоб вподобати цю частину, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.

Вподобати!
Щоб залишити коментар, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.