Персональна традиція

- Ну, а ти йому що?

- Я? Та пішов він!

Я Саманта, і коли б мені хто сказав, як змінюватиметься моє життя, я б не повірила.

Ось я, дівчинка у випускному вбранні, що там у мене? Мережана сукня у підлогу, яка обтягує фігуру і підкреслює всі вигини і западини. Егеж. Натомість, біла блузка і чорна спідничка. І нема того розрізу на нозі, бо спідничка скромна, але вона мені подобається. Але подумки я однак отака – у мережаній сукні, з оголеною спиною і діамантовим кольє на шиї. Ну і підбори, високі, тонкі, елегантні туфлі.

Я люблю самоіронію, і коли до мене підвалює нетверезий однокласник, я йому недбало кидаю:

–Відвянь! – і він, дещо знахабнілий брутальний мачо якось миттєво здувається.

Я перфекціоністка і оптимістка. Колготи коштують не дешево, а я їх купую мало не щодня, бо зачіпки на них з’являються з фантастичною регулярністю – хвала шкільним стільцям, а інколи навіть і дірки. І от я, така бездоганна, нехай у спідниці і блузі – білий верх–чорний низ, проте у колготах – я просто змушена бути на висоті.

Тоді я ще не знала, що то не головне. У мене традиція – я відмінниця і у житті у мене має бути все найкраще. Я не маю права на помилку, і істина з моїх вуст обговоренню не підлягає.

Я успішно закінчую школу, ВУЗ, і влаштовуюся на роботу. Все у мене добре. Свої гроші, на які я купую собі все, що схочу, часто їм у кафе, рідко готую. Я не звикла особливо економити, навіщо? Життя штука бентежна – нині маю гарні гроші, і можу купити собі автівку з салону, або не купити. Навіщо мені з нею колупатися?

Найголовніше для мене – це бути найкрасивішою жінкою планети. Поки так. Хай чоловіки поглядають і падають, хай умлівають за мною, а я буду крижаною, айсбергом, хай.

Я думаю, що найкращою новою традицією стане мій підрахунок підкорених вершин. Купуюся на примарливі горизонти і обпікаюся.

Молоді ще не знають багато чого. Як у приказці, ох, якби молодість знала, ох, якби старість могла.

Вперше у житті я обпеклася, коли він мені сказав:

–Привіт, а ти гарна, – а у мене на знайшлося жарту у його бік. Я вперше всерйоз залипла невідомо чого. Тоді я вирішила, що щоразу, коли почуватимуся по–дурному через якогось звабника, буду міняти зачіску чи колір волосся.

–Може, уже досить себе мучити? – якось мені натякнула перукар.

Якою я вже побувала? Все почалося з мелірування, потім блондинка, потім руда, потім червона, потім кольору кориці, потім змінила довжину, потім каре, стрижка, синій?

Твій синій не ляже сюди нормально, – промовила до мене моя перукар, і я вирішила, що традиція афішувати світові свої зміни через цих мерзотників, які крадуть частинку мого серця – погана, а тому викреслила її.

Традиція пити каву зявилася, коли моя колега, старша мене на дванадцять років попросила допомогти їй розібратися з інтернетом. І ми завели їй акаунт на сайті, де вона попросила. А потім було запрошення, вперше у житті я зібрала валізу і поїхала сама далеко. Сама, бо там мене чекали. Я почувалася щасливою, господарем життя, господарем світу.

Ми оселилися у старенькій квартирі зі гвинтовими сходами, ми, я і моя знайома з дитинства. Ходили на море і засмагали голяка. Вона мені сказала, що покаже всі не туристичні місця. Ми знемагали на сонці, підставляючи свої юні тіла, і я пожартувала, що ми як курки гриль, крутимося, з усіх боків.

–Ти – моя найкраща подруга, – сказала вона. – Слухай, а давай пофотографуємося отак, голими.

Я чудовий фотограф, а тому звісно все було зроблено найкращим чином, чого не скажеш про Соню.

Жодного фото від Соні, щоб дивитися і бачити красу.

Дзеркала брешуть, – подумала я.

А потім був вечір і готель, ми на барі пили прохолодне вино, а приятелька Соні була рада знайомству, розгомонілися про моє місто.

–О, то я можу взяти твої контакти? Приїду–зустрінемося, – промовила дівчина барменка. Я люб’язно надиктувала номер мобільного.

Увечері мою приятельку дитинства ніби хто підмінив.

–Ти приїхала до мене, – вона почала розбір польотів.

–Так, і що?

–А те, що ти моя подруга, – заявила вона.

–Звісно, але ж я не твоя власність.

Традиція не бути чиєюсь власністю наміцно закріпилася у мені, адже я почувалася володаркою свого життя.

Пляшка мартіні лишилалася невідкоркованою, як і цукерки. Подяка приятельці за гостинність. Ех, не так я хотіла сказати дякую і до зустрічі.

І я повернулася у своє життя – до ранків з кавою, уже без безголових Ніків. Так я називала усіх, хто скручував голову, поки я проходила повз. Вони всі перестали існувати, враз. Я їх не помічала.

–Ти пакуватимеш валізу? – запитала зненацька моя недавня знайома.

Валіза…як я могла забути, що подорож то найкраще, що можна придумати. І сон. І спорт. І книги. І музика. І…

Ці «і» можна продовжувати безкінечно.

–Слухай, а що як я зроблю власну традицію – подорожувати хоча б раз на рік? – запитала її і себе. Мені ідея сподобалася.

І от вже ми, я і Настя, чимчикуємо дорогою, нагрітою так, що пил обпікає пальці ніг.

–Стривай, а чого ми мучимося? – я запитую подругу. Ми вже друзі.

–А що, є якісь пропозиції? – відповідає вона.

–Автостоп.

–Ой, ні, я не хочу.

Я підіймаю руку горизонтально і виходжу мало не на центр дороги. Тут не часто їздять автівки, навкруг гори, я не хочу йти пішки з валізою і знемагати.

Нам щастить. Дядечко на цьому авто їде якраз то того поселення, куди і нам. І подруга спочатку налякана, але я балагурю, і вона помалу перестає нервувати. Наш попутник нормальний веселий чоловік.

–То ви де зупинилися? – запитує він.

–Вілла Ріцца, знаєте таку? – відповідає Настя.

–Звісно, знаю. Хороший вибір. Там апартаменти на другому поверсі набагато кращі, аніж на першому, тому кажіть, що хочете туди.

Але проблем не виникає, і ми оглядаємо номер, нам подобається.

–Саманто,– запитує мене він, – а куди ви сьогодні увечері?

–Хочете зустрітися?

–Ти мені сподобалася, пропоную увечері випити вина разом. Знаю хороше місце.

Я посміхаюся. Я не знаю, чи хочу я пити вино у компанії цього чоловіка. Він мені ну, задорослий. Я ще не така відчайдушна. Їхати в машині – одне, а коли тиснутиме на мене – інше. Не хочу. А тому ми не йдемо туди, куди він позвав.

Натомість наступного дня знаходимо пляж, де можна засмагати як курки гріль, а тому все добре.

Несподівано намалювався наш новий знайомий. Ніби шукав нас.

–О, дівчата, привіт, – махає рукою, в чому мати народила. – Вам не спекотно? Може, вас намастити кремом?

–Слухай–те, – додаю я,– ми кремом можемо намастити одна одну. І, взагалі, ми тут ватрушками не торгуємо, а тому прошу вас не турбувати нас.

Про що це? Невже я почала відмовляти нав’язливим кавалерам?

Є у мене така традиція, від сьогодні, напевно. А ще – зібратися внутрішньо і поїхати самою, просто заради дороги і шляху.

Тобі не сумно?

Ні.

Тобі не самотньо?

Ні.

Є у мене така традиція, сказати привіт незнайомцеві і поглянути на його реакцію.

А ще – просто бути.

Випаковую з подорожі свої речі. Спальник ще вологий, а парео пахне морем. І купальник теж. І моє волосся, яке кучеряве і злиплося трохи у пасма.

Є у мене така традиція – не прати речі після моря, а висушити їх, і вони мають запах до наступної мандрівки.

–А ти маєш наші старі фото? – запитує Настя, а я кажу, що ні.

–Ти кумедна там, Сем, дуже. Я постійно як відкриваю, сміюся, ледь добігаю до туалету.

–І добре.

Є у мене така традиція – смішити до мокрих трусів. Мені при чому не смішно, а інші сміються. Як це?

А ще, самоіронія. Я нею викидаю з голови комплекс відмінниці і перфекціоністки.

–Я вас запрошу на каву – каже він, а я думаю, – любий, якщо ти і не запросиш, я не помру.

Я умію робити смачну каву і навчилася давно обходитися без людей. Є вони – добре, нема – теж добре. Тут би зі своїми демонами всередині справитися.

–Як ти не розумієш, – каже він, – черговий подорожній у подорожі на ім’я життя – ти маєш показувати себе.

А я що? Ховаюся?

Ми сидимо на кухні. Кожен на своїй. У нього там що? Чай. У мене теж. Із солідарності.

- Ти не розумієш, – він мене переконує, а я просто слухаю.

- У тебе хтось є, – кажу я, і це замість сотень слів.

- Я не знаю, кого я хочу, – винувато каже він.

- А ти подумай, – роблю ковток.

Я наплювала на свій вік, у мене є паспорт для перетину кордонів, показую , коли проходжу контроль на кордоні.

–Тобто ти кажеш, що я надто доросла для тебе? – уточнюю для себе.

–Так, і це теж, – його голос мене приваблює, але уже не так, а потім я усвідомлюю, що йому подобається інша – і витираю його зі свого світу.

–Сем, пообіцяй мені бути щасливою.

–Обіцяю.

Ранок стукає у мій сон і я відкриваю повіки. Сьогодні у мене за розкладом багато чого, і я маю зважити, розставити пріоритети. Куди я йду? Чи готова робити наступний крок. Що беру з собою у сьогодні?

Рюкзак – кажу собі. Я не хочу валіз, я люблю туристичні наплічники.

Постою у планці, посиджу у шпагаті. Покручу у руках камінець. Він до мене приїхав з подорожі.

Коли ти хочеш, щоб людина пам’ятала про тебе, попроси її привезти тобі камінь.

Кому байдуже – забуде про це прохання, як і про каву, обіцянки–цяцянки і інший непотріб.

–Слухай,– кидаю йому подумки, а я не знаю, що зі мною, на дітей дивлюся, як на диво. Маленьке диво.

Він мовчить. У нас з ним традиція час від часу говорити. Це чоловік, у якого таке диво є, і він його любить, те своє диво.

–Хочеш, у нас буде спільне диво? – запитую його подумки. Дурне питання, і ми просто мовчимо.

Але інколи він таки порушує тишу.

–Сем, я нині не можу нічого відповісти толком, сплю мало. Ти, будь ласка, бережи себе.

Сем. Саманта. Самостійна і самодостатня. Це моя традиція, відкривати для себе нове щодня, бо завжди щось відбувається.

І я торкаюся його подумки.

Боже, коли вже Перемога. Як я хочу його згребсти у свої обійми, як я хочу! Стоп. Тихо. Дихай, дихай.

–Саманточко, ти крута, може, організуємо знову наші тренування? Га?

–Тренування?

–Як у старі часи.

Все життя розділилося на до і після. І так майже у всьому. До сексу і після. До надміру вина і після. До шлюбу і після. Після шлюбу…

Після шлюбу, це, певно, не так просто, як здається на перший погляд. Я знову пакую себе, втискаючи своє життя у цей невеликий наплічник і роблю вихід за поріг.

У нове життя. Там у мене є сім’я. Є Олька, дівчинка, яку люблю. Вона моя донька, і чоловік, від якого я народила те диво. У мене є все і всього вдосталь. Я Саманта самодостатня і я вільна.

Олька вся у нас з ним, чомучка і непосида. Я її обожнюю, я люблю свою дитину до її народження, я знаю, що якщо є думка, то якщо є бажання – втілиться.

І традиції у нас уже сімейні. Імбирне печиво на Різдво з заспівами різдвяних пісень. Поцілунки і обійми – їх навалом. Читання книг. Сімейні подорожі і побігеньки на спортмайданчик. Спільне чепуріння перед люстром. Любов до нашого татка. Він і для мене є татком – в сенсі – всі мої проблеми вирішує і не додає своїх. У мене ж питання лише – що приготувати нам усіх смачного, куди поїхати, що написати – редактор он чекає книгу, захопливу книгу від мене.

*** Олька і ми (продовження буде)

Відвалюються люди, зникають, як сліди на снігу, який падає і розтає. Деякі відвалюються, як бруд від колес і стає легше дихати. «Ти прийшла у світ одна, і одна звідси і підеш, все полишиш.» Я змела зі стола усі речі, включно зі скатертиною, просто рукою раз, а потім за край – два. І на мене дивилася дощата поверхня. Цей стіл змайстрував мій дід, він був самоучкою– теслею, але вмів робити цупкі речі. Так і цей стіл. За ним можна було сидіти сім'єю і ще б гостям ставало місця, проте цей стіл на моїй пам'яті використовували для прасування білизни, і може раз для прийому гостей. Я уявляла, як пишу за ним потрібну усьому людству книгу. Про що була б вона? Про любов до життя і силу жити. Не про романтичні соплі і героїзм, а про те, що кожен день ми відбудовуємо себе. І ось я сиджу під столом на підлозі. Як у дитинстві, стіл мій намет, я подорожній, що розклав багаття і прихисток має у наметі. Куди мій шлях, як мандрівника, я навряд чи скажу. До кого іду? До себе, частково, звісно до себе. Від кого? Та від усіх, і до усіх водночас. Люди, яких бачу чи відчуваю, зчитуючи їх стан, вони всі стають частинкою мене.

– Мам, а що ти робиш на підлозі? – покликала Ольга. Я ніби прокинулася, донька вивела з роздумів.

– Це така гра, іди сюди, покажу! – беру доньку на руки, пригортаючи до серця: Коли я була малою, то гралася у мандрівника, і майструвала намет, коли надворі йшов сніг, то намет можна було прочинити і бачити, як сніжинки падають, і вогонь, а полум’я потріскує і шипить.

– Я теж так хочу!

– Звісно, хочеш, дивися, ось, – я взяла скатертину і завісила нею одну сторону столу, ми з донькою опинилися у наметі, і вона дивилася, як звисає тканина, затуляючи світ навколо, а тепер глянь, надворі сніг, а ми тут, – прочиняючи край уявного намету показувала я.

Ольга вдалася у мене, з уявою ніяких проблем, навіть більше:

– Мамо, а якщо вовки? Що робитимемо?

– Доню, вовки бояться вогнища, зазвичай, поки вогонь горить, ніякий хижак не підкрадеться близько.

– Так уже і ніякий, рррр!

Нас атакував мій чоловік, татко Ольги. Він завжди приходить вчасно, як і зараз.

– Тато, ти повернувся! Ура!

– Що, скучила, мала кнопка, глянь, що маю для тебе!

– А це що? – запитала зацікавлено Ольга, а я усміхнулася.

Довга трубка, згадала, як колись сама пожартувала, коли він запита мене : Тра?

– Калейдоскоп? – сказала я, підігруючи. Ну, не хотілося мені видавати свої посередні знання у зброї. /Цей калейдоскоп танк підіб'є, але я промовчала./

– Олю, поглянь сюди!

– Вау, як цікаво,– дитина поглядала, мружачись. А я милувалася ними обома. Я, як і мій батько, хотіла ще і сина, але зрештою все попереду. А ця швайка кого завгодно за пояс заткне, порода така, от лиш трошечки підросте.

– То що ви тут робили, поки я був на роботі?

– Мандрували, – захоплено почала Оля, – мам, а можна ми татка теж в похід візьмемо?

– Так, доню, він буде нашим провідником цими складними нетрями.

– А що таке нетрі? – запитала донька, округлюючи ротика.

– Уяви, ми ідемо, гори, ліс, стежки нема, рюкзаки, компас, ніж, сірники, таке – сяке спорядження для мандрів...

– І я! – завершує урочисто донька, і ми одностайно проговорюємо – І ти! – і обіймаємося гуртом, бо – команда.

***

«Такіх нє бєрут в космонавти! Такіх не бєрут в космонавти!» – збуджено наспівувала Оля, підстрибуючи на ліжку, як на батуті.

І де вона почула цю пісню? Так, пісні є різні, а є такі, що раз почуєш і вже як вірус.

– Доню, я працюватиму, мені потрібно зосередитися, може ти трошечки зміниш зараз заняття на інше щось? Спокійніше, а про космонавтів потім з татком дограєте? Чи у засідці посидите, як він тебе вчив.

– А що? Передбачається атака? – Оля припинила стрибати і злізла з ліжка, підійшла. Взяла печиво і стакан молока, які я принесла їй, вмочила печиво у молоко і відкусила.

– Мам, а чому ти більше мечі любиш? Шаблі, любиш, аніж вогнепальну зброю? – зненацька запитала донька.

Оооо, я якраз досліджувала японські мечі, а то поезія у металі.

– Іди сюди, серденько, присядь поряд, покажу дещо.

Я увімкнула леп топ і почала шукати світлини з розкопок одного із курганів.

Зброя, вона в будь– якому випадку зброя, не повернути історії назад, спочатку ходили з нею люди на звірів, полювали, а потім почали застосовувати для захоплення нових територій. Я ніколи не схвалювала кровопролить, але якщо говорити про вогнепальну зброю і холодну, холодна вимагає більшої чесності, вправності і контакту. З пістолета ти можеш поцілити, не поглянувши у очі супротивнику, а от у контактному поєдинку таки відчуваєш глибше і більше. Навіщо воно тобі? Але якщо говорити про меч, як витвір мистецтва, то є дуже красиві речі, зроблені майстрами.

– Мам, а ти це від тата так багато знаєш? Так? Ви ж дорослі, він тобі може розповісти, не те що мені.

– Твій татко знає більше за мене, і це одна з причин, чому я вибрала його. І чому народилася ти.

– Тобто ти хочеш сказати, що його знання допомогли мені з’явитися на світ?

– Допомогли. Коли виростеш, ти зустрічатимеш багато різних людей. Вони всі будуть у твоєму житті – хтось довше, хтось менше, одні тобі даватимуть надих жити, інші вчитимуть, хтось ставитиме підніжку, бо усі вони – наші вчителі, а ми є чиїмись натхненниками і вчителями.

– Мам, то тато вчитель і для тебе?

– Так, він вчить мене, а я вчу його, і у тебе вчимося ми. Просто не кажемо це, бо дорослі.

– Тобто вам соромно, що ви не знаєте чогось, що знаю я? – запитально поглянула на мене Оля.

– Нам не соромно, ми просто починаємо ширше дивитися на світ, через твої оченятка і душу.

– Мам, я дуже люблю нашого тата, і тебе дуже люблю, – зізналася Оля.

– І ми тебе дуже любимо, серденько.

– Тоді питання, чому ви мене не б’єте? Дідусь казав, що раз б’є, значить любить. А ні ти, ні татко мене ні разу не вдарили. Як так? Дідусь бреше? – будуючи логічні зв’язки, розмірковувала Оля.

– Олю, я не вважаю, що дідусь правий. Його виховували суворо, суворо виховували мене і татка твого, і ми вирішили, що не битимемо дітей, коли вони у нас народяться. Нерівні дорослі і діти за силою і можливістю дати опір.

– Ага, значить ви з татком були неслухами, – резюмувала Оля і допила молоко. – тТто прийде і я з ним про це поговорю, звісно, чого це він не слухався діда, що він його бив ремнем по дупі. Я попросила діда показати і він разок мене вдарив – скажу чесно – неприємно і боляче.

– Тебе бив дідусь? Коли? – поспішила уточнити я.

– Та я взяла його крем для гоління і використала для прикрашання кексу з піску. Крем тримався красиво, пляшечки вистачило. А дідусь надумав голитися і побачив банку. Почав запитувати, чи не брала, кажу, брала трохи, от він і прохопився, що за таке, б якби я була його донькою, то або в куток поставив, або ремнем дав. Мені стало цікаво, і я запропонувала спробувати.

– Ой, доню, оце ти даєш!

– Так, тепер знаю, що більше не хочу. Краще з татком у засаді сидіти, то не боляче, хоча інколи він засинає, або засинаю я, так нікого, крім нашого Тузика малого не вислідкували ще.

– Нічого, Олю, то тренувальні вправи. Піду наллю Тузику молочка теж, хай поласує, він найкраще усіх пильнує.

***

– Мам, а, давай, здивуємо татка? – знаючи Олю, я насторожилася. Це дівча мене завжди змушує будувати у голові нові нейронні зв’язки.

– Що придумала? – про всяк випадок запитала я.

О, можна подумки було побудувати сотні варіантів розвитку подій, Оля майстер.

– Ми можемо зробити так, що наш татко був татком ще для когось, наприклад, якщо у когось із діток татка немає, – продовжувала донька.

Мене це змусило напружитися, невже мала щось помічала, раз завела таку мову. Іноді різні думи навідують голову. Невже мій коханий чоловік вирішив таки змінити коней на переправі, скочити у гречку чи як там ще називають той випадок у фольклорі.

– Олю, ну що за дурниці, – про всяк випадок сказала я, вдаючи, що нічого такого не відбувається всередині мене.

– Мам, ну ось, на майданчику, у Дмитрика немає татка, є лише мама, то чому нашому татку не бути і татком Дмитрика? Це ж добра справа! – безапеляційно заявила Оля, і я видихнула, от до чого вона хилить. – Ну, глянь, на свята новорічні усі сім’ями, а Дмитрик лише з мамою, непорядок – заявило дівча.

– Сонечко, татко у Дмитрика є, але він просто далеко, так вийшло.

– Мам, я за встановлення глобальної справедливості! – заявила донька, вигляд її був рішучим, і те, що ми на дитячому майданчику і у неї у руках іграшкова лопатка ніяк її не бентежило. – Ось, все має бути порівну, правда? Ми завжди смаколики – печиво, цукерки ділимо на трьох, а як буде у нас ще одна дитина, то будемо ділити на чотирьох. Подумаєш! Ти сама мене вчила ділитися! А так ми поділимося татком нашим з Дмитриком, і у нього теж буде півтатка, класно ж!

– Дитинко, з людьми так не працює, – почала пояснювати я. Не можна так з людьми. З речами – можна, ось, у мене є два яблука, ти можеш з’їсти одне, можеш два, а можеш одне дати Дмитрику, чи два віддати, як не захочеш зовсім їсти, або навіть якщо схочеш, то однак відмовитися можеш і віддати своє, і радісно тобі буде від того чи однаково – то все від тебе залежить і від того, скільки ти маєш яблук. А з людьми то не так. Уяви, якби хтось захотів собі донечку, таку як ти розумашку, і сказав – я хочу мати дитинку. Ти пішла б до чужих людей, покинула б нас з татком?

– Мам, ти що? Ніколи і нізащо!

– А якби тобі запропонували щось за нас – скажімо красиву ляльку чи самокат, ти ж так його хотіла – ти пішла б?

Очі Олі примружилися, думала, зважувала, а я чекала.

– Мам, навіщо такі складні рішення? Я іще дитина, – резюмувала неочікувано Оля. А я не здавалася, бо таки нікому не хотіла віддавати нашого татка, тобто татка Олі, мого чоловіка.

– Олю, для Дмитрика наш татко є чужим дядею, він може бути добрим до нього, пригощати, навіть іграшки дарувати, але для того, щоб бути його татком він має піти до чужої тьоті – мами Дмитрика і не бути нашим, розумієш? – пояснювала я і мені від тих картинок у голові було так погано, що вирішила позбутися їх якомога швидше.

– Мам, я зрозуміла, тобто ти кажеш, що татком Дмитрика має стати інший дядя, вільний, не наш татко, бо у нього є ми, правильно?

– Правильно, – сказала я. Від серця помалу відлягало, але Оля таки вміє наводити на роздуми.

– Мам, добре, скажу як є, чому я вирішила Дмитрику татка знайти. Давно хотілося братика… А так би Дмитрик став моїм братиком, разом веселіше. Отака моя правда, – Оля підійшла до мене і обійняла за ноги, неподалік валялася її іграшкова лопатка і височів недобудований мур замку. – Мам, не кажи татку про те, що ми з тобою говорили, це наша таємниця. Я хочу, щоб він був нашим, а не чужим, – Оля ще більше стиснула свої обійми.

– Добре, а про братика я подумаю, ми з татком подумаємо, почекай трошечки, – сказала я і усміхнулася крізь зрадницькі сльози. Скоро Різдво, час загадувати бажання!

***

Оля вміє себе займати, в сенсі створювати діяльність і активність, і їй точно ніколи не буває скучно. Скучати і Оля – це як небо і земля, я, поглядаючи на доньку, знаю, що вона в нас, бо яке коріння, таке й насіння.

Розум її постійно ставить питання до світу, і вона намагається розібратися з відповідями. Так і цього разу. Вовтузилася з пластиліном, намагаючись зробити самостійно новомодну розвагу, змішуючи пшоно, ліплячи кумедні фігурки.

– Мам, як ти думаєш, якщо дуже довго щось наполегливо робити, наприклад пальцем терти те саме місце у камені, то можна протерти дірку? Чи стерти палець? – промовила вона.

– Це ти про те, що пшоно з пластиліном не така пластична суміш? – уточнила питання я.

– Та ні, думала я, що якщо усі ми створені з атомів і молекул, а про це мені татко розповів, то ми можемо проникати через стіни, ходити де завгодно, дихати під водою, бо усе то є матерія.

– Сподіваюся, сонечко, ти не ставитимеш експерименти нові з цього приводу? – головне не тривожитися, щоб дитина не зчитала.

– Та ну, мам, нема коли, завтра ж ми їдемо у мандрівку, от я і подумала, що просто запитаю тебе, татка, потім запитаю бабусь і дідусів, а там уже вирішу якого роду експеримент робити. Поки з пластиліном не виходить… Ліпити незручно, хоча можна вкатати, але не так гарно, як без пшона.

– Ти вже вирішила, що братимемо з собою у мандрівку? – вирішила змінити тему я, щоб відволікти малу від розумів.

– Так, мам, я візьму з собою рибку у зіп–пакетику.

– Ов–ва! А навіщо?

– Мам, рибка ніколи не бувала у горах серед велетенських дерев, покажу їй, хай погляне.

Та і не всі люди у житті свому бували в горах, відверто кажучи, – подумала я, але вирішила похвалити доньку, тільки як от зробити, щоб вона лишилася не обманутою моєю хвалою.

– А як ти додумалася взяти рибку? Акваріум – незручно, розхлюпаємо дорогою, ще перевернеться.

– Ахаха! Який акваріум, мам! У нас є зіп–пакетик! Татко весь час ховає туди телефон, щоб не намок, а от рибка буде в ньому жити, трошки, під час мандрів.

– Так якщо пакетик весь час буде закритим, то рибка може задихнутися, – поспішила попередити доньку.

– Мам, якщо взяти пакетика більшого, щоб туди ще повітря помістилося – то цілком можна спробувати, але уяви тільки, ти, я, татко і наша перша у світі рибка, яка побувала у горах туристом, а не просто так.

Увечері, коли чоловік був вдома, ми разом сиділи на кухні, їли борщ, було смачно, тому всі жували мовчки, допоки Оля не вирішила порушити тему.

– Татку, наш Рікі поїде з нами завтра, я вирішила.

– Маєш план? – як завжди по суті запитав чоловік. Він вміє чітко ставити запитання і звертає увагу на найменші дрібниці і неточності.

Якось ми говорили про інтернет і я обмовилася про вай–фай, а він уточнив, що покриття і вай–фай речі різні, і був правим. І нині його цікавив супер–план доньки, адже акваріум він точно не брав би на борт нашого авто.

– Татко, почекай, я зараз покажу, – мала вилізла з–за столу і полопотіла до вітальні.

– Ось, дивися, тадам! – повернулася вона і показала зіп–пакетик.

– Уважно дивлюся, – промовив він, нам обом було цікаво, Оля побігла знову до вітальні і затрималася на деякий час. Сяючи, повернулася за кілька хвилин і у своїх руках тримала пакетик з водою, заповнений на ¾.

– Бачите? А тепер фокус–покус! – і мала побігла знову до кімнати.

Ми очікували побачити нашу Олю уже з пакетиком і рибинкою у ньому.

Натомість донька покращила можливий варіант транспортування Рікі і всунула туди на додачу коктейльну соломинку.

– Ось! Це пересувний скафандр для рибок–мандрівників, зроблено з любов’ю. Через соломинку можна бути накачувати повітря у воду і збагачувати його киснем.

Чоловік посміхався, і дивився залюблено на наше чадо.

– Переконала! Рікі їде з нами під твою відповідальність, – сказав він, і задоволена Оля пішла назад до кімнати – Рікі мав ночувати ще ніч у акваріумі.

– Знаєш, добре, що хоча б у зіп–пакетик води набрала, а могла і презервативами скористатися, вони там у ящичку у коробочці – уточнив про всяк випадок чоловік, і ми зареготали. На курсах виживання презервативи теж річ універсальна, але поки Оля цього не знає, хай трошечки підросте.

***

Ольга увійшла до кухні, я саме крутилася біля плити, помішуючи молоко, щоб не пригоріло. Знаю–знаю, у ємність, яку використовувати для кип’ятіння молока на дно попередньо краще линути трошечки води. Я так і зробила, але перевірено досвідом – краще стояти над каструлькою, аж допоки не почне здійматися пухнаста шапка пінки.

– Мам, а що таке хаос? – запитально поглянули на мене її оченятка.

Це ж треба, подумала я, у її роки я не чула таких слів, хоча зараз діти геть інші.

– А ти де почула це слово?

– Та по візору дядя сказав, що якщо не зробити щось там, то нас чекає хаос. А я навіть не знаю, який він і як чекає? Чи зустрічати його як друга, чи як ворога?

Ого, як далеко мала пішла у думках, – подумала я, але слідкувала за її роздумами вголос.

– Знаєш, а мені цікаво було б, як би тобі татко відповів на це питання.

– Мам, татка ще нема. Його чекати довго, звісно, що у нього я запитаю. Але зараз крім тебе і кота вдома нема нікого, ну ще цуценя спить, але воно ж мале зовсім, що воно може знати про життя?

Я повернулася до доньки остаточно, вимкнула плиту, щоб моє молоко не вилізло без дозволу і замислилася.

– Дивися, – брала паузу я словами, а сама думала, як пояснити, щоб краще, – пропоную тобі експеримент, ти ж любиш досліджувати?

– Люблю, мам, ти це прекрасно знаєш! – її оченята грайливо сміялися, і я спустилася навпочіпки, щоб бути з нею одного зросту.

– Іди сюди, скажу щось на вушко, – таємниче промовила я і донька підійшла.

– Ти впевнена? Я точно можу це зробити? – перепитала вона після того, як я їй нечутно сказала, що таке хаос, і вигукнула – я люблю це слово! Хаос – це круто!

Я повернулася до плити і увімкнула конфорку, за вікном сьогодні трішки мело. Передноворічний настрій створювався теплим молоком, намірами спекти імбирного печива і сюрпризом для Олі – розписати потім те печиво кумедними візерунками. Я навіть їй дозволю зліпити кілька фігурок, якщо забажає, малою я любила працювати з тістом.

Оля зникнула в кімнаті надовго, молоко нарешті закипіло і мені стало цікаво, чому мала так довго не озивається. Вона була дуже зайнята, я це усвідомлювала, може лягла перепочити.

– Стук– стук– стук! Доню, можна до тебе? – запитала я, коли уже був час замішувати тісто на печиво.

– Мам! Я ще зайнята! – почулося з– за дверей, – ти що хотіла?

– Олю, я тут маю тісто замісити на печиво, як закінчиш, підходь на кухню, ліпитимемо вдвох.

– Ух– ти, мам, кльова ідея, от лишень я ще заклопотана, прийду, як закінчу, уже трошки лишилося.

– Добре, – сказала я спокійно, адже голосок у доньки був веселий і натхненний, хороший маркер настрою.

Руки опустилися у борошно, набираючи його у ситце. Замислена, про сніг, про світ, про очікування від світу, я здригнулася, коли на кухню впурхнула розпашіла донька, і, прибираючи волоссячко рукою з чола, з сяючим поглядом урочисто повідомила – все! Я готова ліпити!

На щоці я помітила залишки зеленої фарби, та і під нігтиками фарбу не вдалося ретельно змити. Малювала, подумала я, певно, малювала хаос. От, мала вигадниця.

– Мам, допоможи мені гарно руки вимити, будь ласка, а то я мила–мила, терла–терла, а однак фарба застряла.

– Олю, а чи не пора нам трішки підкоротити нігтики? Вивільнимо фарбу, ручки будуть чистесеньку, га? – підморгнула я малій.

– Мам, я не дуже люблю те, ти мені коли коротко стрижеш, то інколи потім боляче мені і неприємно.

– А ти не крутися, я постараюся зробити дуже обережно, обіцяю.

Нігтики, насвіжу підстрижені, пішли митися водою з милом, донька розгледіла і мазок на щоці, умилася, я її зачесала наново, а тим часом надворі сніжити стало ще більше.

Чисті рученята підставлялися під ситечко, і на них падав сніг з борошна.

– Мам, отут як надворі, глянь! – сказала донька і я посміхнулася.

Потім розпочався процес приготування тіста, оченята спостерігали за тим, як я вправно розбиваю ножем яйця, відділяючи білки від жовтків.

– Мам, а татко коли прийде? – запитала мала, надворі починало сутеніти.

Скоро прийде, от ми печива наготуємо, і татка пригостимо.

– Я хочу для нього виліпити динозавра, допоможеш? – змовницьки запитала донька.

– А чому динозавра? – усміхнулася я.

– Татко сказав, що він динозавр.

– Не пояснював чому?

– Ні, просто сказав так, і я повірила.

– Добре, для татка спечемо динозавра.

– Мам, а можна, щоб іще динозавреня ? Маленьке таке? – вона приблизно показала розміри майбутнього динозавренятка.

– І ще можемо спекти яйце, ще менше, правда? Натяк на ще одного майбутнього динозаврика.

– То може спечемо уже сімейку динозариків? Мам? Ну, щоб йому не було самотньо і він міг ходити на полювання, а динозавренят було кому нянчити.

– Чудова ідея! – підтримала я, і ми разом засміялися.

Тісто було замішане і я ретельно вимила руки, взяла доньку і ми пішли до вітальні на канапу, вона сьогодні ще не спала, збуджена зранку вирішувала питання світового масштабу, вивчаючи хаос.

Оля заснула, коли я прочитала півтори сторінки казкових історій про звірів. Зазвичай вона запитувала по ходу читання, що означає те чи інше і як я думаю, як діятимуть звірі з оповідки, забігаючи наперед, будуючи сотні можливих варіантів.

Я пішла на кухню, заварила какао, додала до аромалампи кілька крапель гвоздики і кориці і сіла пити напій, поки не прохолов.

За півтори годинки мого штудіювання англійської мови, Оля вже перепочила і повернулася на кухню, ми почали ліпити печиво.

– Мам, а я хочу йому шапку зробити, щоб не мерзнув, зима ж, – Оля відірвала шматочок тіста і розкатувала у долоньках.

– Роби, доню, зиму красиво спостерігати у затишному одязі і теплому житлі.

– Мам, як ти думаєш, а наш тато таки справді динозавр? – невгавала донька.

– Так, я переконана, що так, – вимальовуючи у своїй уяві асоціації дорослої людини. Рідко хто нині прагне мати сім*ю, віртуальні сервіси зробили свою справу. Це мені пощастило, не дарма народилася у неділю.

– Мам. Глянь! – Оля показала її динозаврика у смішному береті з пімпочкою і поруч мале кумедне динозавреня. О, іще яйце треба, – промовила донька і відірвала тістечка.

У двері задзвонили, коли ми вже майже доліпили деко.

– Ура, татко прийшов! – радісно прокричала Оля і її як вітром здуло.

Я поставила деко у духовку, і пішла зустрічати чоловіка–динозавра.

Він був схожим на єті, припорошений снігом, і лише по голосу можна було впізнати його.

– Доню, чекай, я роздягнуся, – а то заморожу! – намагаючись схопити легко одягнену малу, чоловік зняв шапку і розмотував шарф.

– Привіт, – промовила я і поцілувала його у холодного носа.

– Тату–тату, а у мене для тебе сюрприз! – Оля не відставала, їй кортіло показати сюрприз, який готувала у себе у кімнаті.

– Зараз мию руки і йду за сюрпризом! – сказав він і пішов до ванни. А що це у вас так гарно пахне? Га?

– Ой, татку, там іще один сюрприз, але поки він не готовий, прошу, сядь, я хочу зав’язати тобі очі, і поведу покажу щось! – Оля не вгавала.

– Добре, – чоловік сів на стілець і мала зав’язала очі моєю хустиною.

– А тепер давай руку і йдемо, помалу, щоб не впасти! – Оля тягнула його до своєї кімнати.

Я пішла перевіряти печиво, коли почула з кімнати – ОГО!

Чоловіка ОГО! я знала добре. Що ж там таке? Подумала я і поспішила до сім’ї.

Обличчя Олі сяяло, чоловік же стояв як укопаний і озирався довкола.

– Таточку, милий таточку, це передноворічний хаос! – урочисто проголосила Оля. І я, переступаючи поріг кімнати зрозуміла, чому мій динозавр такий спантеличений.

Всі іграшки довкола були розкидані, зазвичай акуратне ліжко було розстеленим і скуйовдженим. В суцільному художньому безладі, яким був хаос, не було жодного місця, яке було б у порядку. Але кульмінацією імітації ХАОСу була намальована на стіні гуашшю ялинка, прикрашена іграшками, намальованими теж.

– Хіба це не чудово? – запитала захоплено донька. – Тато, я влаштувала хаос, а тепер ми будемо усі разом наводити порядок, це буде магічне новорічне прибирання як у історії з книжки про єнота, от лише ми всі, сімейка динозавриків, будемо задіяні, класно я придумала?

– Це чудова ідея! – після пояснень доньки засміявся чоловік. – Як ти придумала класно! Я в захваті? Новорічне прибирання хаосу! Іди сюди! – він взяв її на руки і поцілував у щічки.

Я засміялася, бо сюрприз перевершив усі очікування.

Коли я шепотіла на кухні доньці, що хаос легко влаштувати, порушуючи порядок, чи могла я припустити наскільки добросовісно і творчо вона поставиться до задачі. Вона мене здивувала і розсмішила, хоча роботи нам теж завдала.

– Доню, а давай зробимо так, поки мама піде ладнати вечерю. Ми трошечки впорядкуємо кімнату, воюючи з хаосом? – запропонував чоловік, присівши поруч малої, торкаючи плече.

– Мам, хаос це протилежність порядку, і не надто він мені до вподоби – повернула голову до мене вона, і, поглянувши на татка, – дала п’ять на згоду.

Я повернулася на кухню, печиво уже спеклося, і я вимкнула духовку. Гріючи кашу з підливкою, вирішила нарізати овочів на салат.

Через півгодинки усе було готове, і я пішла по своїх домашніх.

У кімнаті вже майже все було по своїх місцях, акуратно застелене ліжко, я здогадалася, що застилав він, рівнесенько, ніби під лінійку. Іграшки були акуратно розміщені на поличках етажерки і моя сім’я з пензликами возилися біля стіни.

– Мам, глянь, ось і наші динозаврики. Я тут подумала, що печиво ми з молоком з’їмо, а отут вони ще поживуть. Чоловік старанно промальовував мордочку дорослого динозавра, а Оля бігала біля нього і підказувала як краще.

– Іще треба берет! – резюмувала вона і піднесла татку баночку червоної фарби.

– Артилерійський? – спитав він усміхнено?

– Тату, а що таке артилерійський?

– Тихо–тихо, любі, вечеря готова, гайда на кухню!

Я уявила, як він пояснить що то значить артилерійський, і що після інсценуації хаосу очікувати від Олі можна. Артилерійський експеримент ми навряд чи переживемо, принаймні, не сьогодні.

– Йдемо вечеряти, потім розкажу, миємо руки і їсти. Я голодний, як … динозавр!

І коли ми всі разом сиділи за столом, Оля колупалася у салаті і сказала:

– Мамо і тату, скажу вам так, для того, щоб влаштувати хаос можна було не розгромлювати кімнату, можна було накришити звичайнісінький салат.

І ми всі разом засміялися)

***

–Твої тексти додають сил жити, – каже моя подруга.

–Дякую, це найцінніше для мене, як автора.

Ми торуємо свої шляхи, кожен свій. Але якщо є сенс у житті – і це сенс його жити – я обираю його. Мої слова уже не носять нальоту істини в останній інстанції, я запитую, думаю, обертаюся. Я поглядаю на діток, я поглядаю на чоловіків і стібуся над їхніми вадами чи недалекістю рівно стільки, скільки з захватом дивлюся і бачу сильні сторони.

–Сем, ти така розумна!

–Та невже?

–Я знаю, що я нічого не знаю. Сократ.

–Та ну!

А ще моя персональна традиція шанувати батьків. Але це нормальна традиція, так має бути.