Пиво для Папи

І

– Ave Maria, gratia plena, Dominus tecum, – почав брат Христофор, що правив мулами. До нього приєднався на диво високий голос кремезного брата Альберта, що бадьоро крокував поруч із возом. Третього, котрий сидів на возі, підпираючи спиною бочку з пивом, монахи не займали, і брат Домінік цьому лише радів. Його роль у цій подорожі аж надто чітко була окреслена абатом.

***

Коли цьогоріч у Великий піст до монастиря завітав єпископ, братія не передчувала, що щось у їхньому простому житті може обурити прелата. А виявилося, пиво, яке вони варять, надто смачне як для пісної страви, – отже, замість того, щоби покутувати, монахи розкошують. А коли абат засперечався, що саме на пиві, хлібі та сирі братія весь піст і тримається, неабияк гаруючи, єпископ зажадав апелювати до суду третього – Святішого Отця. Його думка в цьому питанні буде цілком беззаперечною! А що Папу на гостину до монастиря годі й чекати, то вирішили відвезти бочку пива до Рима.

Двоє учасників цього відповідального паломництва визначилися одразу. Сильний, мов ведмідь, але добрий і згідливий брат Альберт зможе легко донести чималу бочку перед папські очі. А вчений брат Христофор, який досконало знав латину, мав представити Святішому Отцеві справу, а потім передати абатові відповідь.

Домінік здивувався, коли настоятель монастиря покликав його до своєї приймальні. Адже Правило він виконував, та й до плодів його праці у скрипторії ніколи не виникало нарікань. Зовні все було як слід, а до того, що всі ці роки діється в його душі – зась. Усім.

– Сідай, брате Домініку, – усміхнувся абат.

Той опустився на лаву, впершись долонею в стіл і піднявши праву ногу, яка вже майже десять років від середини стегна була дерев’яною. Так, саме через каліцтво, отримане в бою, воїн пішов до монастиря. Бо не хотів собі жебрацької долі. Ще послушником виробив такий гарний почерк, що став переписувати книги. І полюбив ці світлі години, коли тишу порушував тільки шурхіт пера.

– Чи здогадуєшся, брате Домініку, навіщо я тебе покликав?

Той похитав головою.

– Поїдеш третім до Рима.

– А чим Альберт із Христофором так завинили, що ви на них іще каліку вішаєте?

Через те, що в Домініка гострим було не лише перо, його тепер оточували два мури: монастирський і стіна мовчання, яку рідко хто намагався пробити. Відсіч завжди була нищівною й надовго відбивала у сміливця бажання зблизитися з мовчазним ченцем. А за роки і сміливці перевелися.

Абат усміхнувся.

– Дарма ти так, брате. Кожен служить талантами, які дав йому Всевишній. Але твій знадобиться більше в дорозі, раптом кого надто настирного зустрінете. І якщо Христофор із ним не домовиться, а Альберт не підкорить своєю добротою, – настоятель підняв щось із лави поряд – і на стіл перед Домініком ліг арбалет, – тобі слово, брате Домініку.

Той оторопів. Адже абат не міг не знати, що луки та арбалети рішенням Собору заборонили використовувати проти християн. Він сам стріляв із цієї зброї лише в сарацинів.

– Отче абате, це так сміливо, що аж зухвало, – поглянув на настоятеля інакше, ніж досі.

– Єпископ вважає, що охорона вам не потрібна, а я хочу, щоби ви довезли дар до Рима і живими та здоровими повернулися в обитель. Та й дорогою напевно знайдуться ласі на те, що ви повезете.

– А якщо нашого пивця забагнеться лицарям? – посміхнувся брат Домінік, адже саме їх рішення Собору й мало вберегти від помсти за безчинства, які вони часто-густо коїли.

– Тягнучи руки до чужого, лицар стає розбійником, – припечатав абат і підвівся.

ІІ

За два тижні вони дісталися перевалу. Нічний холод, який пробирав до кісток, уперше за дні не став спекою, коли від полудня майже до смерку шкіру хотілося скинути разом із рясою. Брати розуміли, що час і погода не на їхньому боці, бо ж пиво треба доправити чимшвидше. Але мули потребували відпочинку, як і брат Альберт, котрий, жаліючи їх, сам на возі не їхав. І хоч Домінік давно натякав, що одна з чотирьох бочок вантажу призначена для самих паломників, та Христофор уперся, що її вони почнуть лише після того, як подолають перевал.

Мули на гору тягнули слабо, а на круту – то й узагалі ледве-ледве. Ополудні з воза зліз Христофор, передавши віжки Домінікові. А коли колесо потрапляло в баюру, то й дужий Альберт допомагав мулам вибиратися. Останні харчі вони розділили поміж собою ще вранці, а дехто вже й упорав свою частку, щоби не нести на собі. Нагода поповнити запаси буде лише внизу, головне – нині здолати цю висоту.

– А скажи-но, брате Христофоре, чого ми поперлися в цю глушину, коли трохи далі є цілком добра римська дорога?

– Абат сказав, цією буде безпечніше, – відрік той, затримавши між пальцями зернину вервиці.

Домінік усміхнувся. Авжеж, під такого горба вголос молитися – розкіш, а не молячись, можна хіба що проклинати цю дорогу.

Сонце котилося на спочинок аж надто швидко, а шлях вів усе нагору. Надвечір ще й захмарилося, а на півдні, саме там, куди вони прямували, почало гуркотіти.

– Так, нам треба рухатися, щоби гроза нас тут не застала, – підсумував брат Христофор і взяв лівого мула за вуздечку. – Домініку, злазь. За перевалом сядеш.

Той незграбно зіскочив на землю. Дерев’яна нога рипнула, а жива занила в коліні, прийнявши на себе всю вагу. Трохи відставши, щоби не потрапити на очі братам, монах зашкутильгав, зціпивши зуби. В такі миті злився сам на себе. Що тоді, десять років тому, збив приціл ворогові вниз, а не вгору. Якби вгору, поховали б, як героя. А так живе калікою… І нащо абат його з ними послав? Кому вони треба з їхнім пивом на цій безлюдній дорозі?

Темрява впала раптово й невідворотно. Здавалося, мить тому лише починало сутеніти, а ось – уже ніч! Темна й люта. І хмари наче над самісінькою головою. Віддалене ліниве погуркування перейшло в сердитий гуркіт десь поблизу. А коли вперше вдарила блискавка, Домінік збагнув, що світла також можна боятися.

Віз попереду пригальмував. Альберт із Христофором намагалися заспокоїти переляканих мулів, але ті потягнули геть із дороги, на схил. Віз перехнябився, крайня передня бочка нахилилася й упала. Домінік дивився, як вона котиться й зникає. Та дідько з пивом! Тут аби живими зійти в долину!

Коли блискавка вдарила в землю праворуч, мули таки вирвалися й потягли вліво, до урвища. Альберт побіг за возом, а Христофор, послизнувшись на мокрій траві, покотився донизу. Домінік сіпнувся було слідом, але не втримався на ногах. І коли вже сам, котячись схилом, намагався побачити, що коїться попереду, перед возом ударила блискавка. Неначе розщепившись надвоє в небі, вона сягнула землі так, що віз якраз проїхав між її «гілками».

«Невже вціліємо?» – подумав Домінік. І тут же збагнув: ні. Якщо не спопелить блискавка, то погубить прірва.

Але ще до падіння його оглушив грім.

***

До тями його привів Христофор. Тим, що безбожно тряс. Розплющивши очі, Домінік зустрівся з ошелешеним поглядом ченця.

– Хух, живий, – але руки в Христофора дрібно тремтіли.

Домінік сів. Довкола був непроглядний, просто-таки молочний туман, від якого чомусь ішло ледь помітне сяйво. Коли брат підвівся, кличучи Домініка за собою, той збагнув, наскільки густа ця імла. Вже за кілька кроків людська постать перетворювалася на примарний силует.). Він підвівся й поспішив услід, щоби не загубитися.

– Альберте! – гукнув, але крик наче потонув у тумані. В’язка тиша поглинула його.

– Я тут, – долинуло ледь чутне.

Ченці кинулися на звук, намагаючись не згубити напрямок.

На диво, Альберт був лише за кілька кроків, а позаду нього колесами догори лежав віз. Здоровань на радощах стиснув у обіймах обох братів.

– Мулів убило, – прошепотів. – Бочки… одну розчавило, ще одної немає.

– Арбалет? – запитав Домінік.

Брати перезирнулися. Вони досі не мали уявлення, навіщо він поїхав із ними, бо зброю колишній воїн старанно ховав під лахами на возі. Рипнувши зубами, кинувся шукати. Повзав довкола воза, приминаючи високу траву, й гарячково обмацував руками все перед собою. Ні! Їм же ще більше, як півдороги! А без арбалета йому тут робити нема чого. За мула він точно не стане.

Вже й не сподіваючись відшукати зброю, Домінік мацнув у щілині попід возом, і в руку втрапила «козяча нога». «О, є чим натягнути», – зрадів Домінік і шарпнув її на себе, але це далося навдивовижу важко. На гачку, за який чіплялася тятива, краєчком висів ремінь сагайдака. «Так, стріляти також є чим», – утішений ченець витягнув улов, але подальші пошуки нічого не дали, хай він і запхав руку під віз по плече.

– Хлопці, підніміть воза! – гукнув Домінік, не маючи сумніву, що й арбалет там.

Так і було. Лише відшукавши зброю, всі троє роззирнулися. І, не змовляючись, стали спиною до спини. Зусібіч їх оточували страховиська, мовчки простягаючи до людей лапи. Лише за мить ченці збагнули, що так у густому тумані виглядають дерева. Великі, розложисті, з густими кронами.

– Де ми взагалі? – висловив загальне питання Христофор. – На перевалі дерев нема. Не могли ж ми так швидко, без пам’яті й живими скотитися звідти!

– Треба знайти дорогу, з якої ми змигнули, – запропонував Домінік.

– А м-м-може, р-ранку дочекаємося? – пробубонів Альберт.

Аж тут поміж дерев майнуло щось велике та світле, а за мить позаду почувся скрип. Домінік озирнувся й побачив величезного вовка. Зростом хижак був не меншим за людину, а стоячи поміж осями воза, здавався ще вищим. Зустрівшись із поглядом ченця, звір вишкірив зуби та загарчав.

Домінік навпомацки прилаштував «козячу ногу» і натягнув тятиву, кинувши поглядом довкола. Їх оточили. Тіні в тумані оживали, наближалися та ставали вовками. Стрілець збагнув, що в кого б він не поцілив першим, решта нападуть. Єдиний рятунок – убити вожака. Але хто з них вожак?

Аж раптом із горла вовка, котрого ченець побачив першим, виткнувся наконечник стріли. Звір смикнувся, роззявив пащу, з якої на білосніжну шерсть потекла кров, і… розчинився в повітрі. А за мить не стало решти хижаків.

– Що за чортів..? – почав був Домінік, але завмер на пів подиху, бо на місці білого вовка стала людина у плащі та з луком у руці.

– Опусти арбалет, мандрівцю, – заговорив незнайомець м’яко, наче уродженець Сходу. – Я вам нічим не зашкоджу, а поріддя туману цієї ночі вже не повернуться.

– Хто ти? – ступив крок назустріч чужинцеві Христофор.

– Я – Мельхіор, провідник.

– Провідник куди?

– Не куди, а чим. Ласкаво прошу до Туманного Краю, чужинці.

– Не надто він ласкавий, твій край, – буркнув ченець, таки опускаючи зброю.

– Спробуємо це виправити. Ходімо зі мною.

Домінік сам дивувався тому, що невдовзі сидів разом із братами біля вогнища, до якого їх привів Мельхіор. Провідник розділив із гостями паляницю та шмат сиру, котрий смакував незгірш за монастирський, поділився водою зі своєї фляги. Але коли він сів поруч та опустив капюшон, брати побачили… сарацина.

– Ти… ти… – стрепенувся Домінік.

– Я провідник, – усміхнувся той.

– А як далеко ми зійшли зі шляху до Рима? – встряв Христофор, побоюючись, що між цими двома добром не закінчиться.

– Тут немає жодного Рима, чужинцю. Це Туманний Край, не ваш світ.

– Тобто не наш? – разом вигукнули троє.

– А чи бачили ви у своєму світі щось подібне до цього туману?

Ченці промовчали.

– Розкажіть, що сталося перед тим, як ви потрапили сюди?

– Нас гроза застала в горах, – мовив Христофор.

– Наш віз проїхав поміж гілками блискавки, – додав Домінік.

– Тоді я знаю, як ви вийшли тут, а не з Воріт, – усміхнувся Мельхіор. – І навіть розумію, чому маєте пройти цими землями до Воріт. Кожен із вас мусить стати сильнішим за власні поріддя туману.

– До речі, про поріддя, – пригадав Домінік. – Чому ти застрелив одного вовка, а зникли всі?

– Я стріляв у того, кого живив страх одного з вас. Бо він дивився саме на того вовка.

Домінік і Христофор, не змовляючись, поглянули на Альберта. А той зітхнув і мовив:

– Колись малим я загубився у лісі взимку. І… і мене переслідував саме такий вовк… білий… Я заліз на дерево і… і молився цілу ніч. Я пообіцяв завжди слухатися тата, якщо він мене врятує. І під ранок він знайшов мене…

– І що, ти слухався?

– Так. Я пішов до монастиря, як він хотів…

– Тобто цих почвар він викликав? – Христофор вказав на винуватця.

– До кожного з вас прийдуть поріддя туману. До кожного свої, – зітхнув Мельхіор. – І лише здолавши їх або звільнившись від них, ви зможете піти власним шляхом.

– Узагалі ми тут пиво веземо, і нам не можна зволікати… – почав Христофор.

– Вам однаково доведеться пройти через наш край до Воріт, крізь які зможете повернутися до вашого світу. Хіба що…

– Що? – з надією запитав Христофор.

Але Мельхіор звернувся до Домініка:

– Навіщо тобі зброя? Кого ти шукаєш?

– Нікого. Мене абат відрядив задля їх захисту.

– Якщо так, то, гадаю, Великий Гість погодиться вам допомогти…

– Великий Гість? – зацікавився Домінік.

– Ми його так називаємо, – усміхнувся провідник. – Або ще Тим, Хто здолав туман.

– Хто він?

– Виходець із вашого світу, чиї поріддя туману мали таку ж зброю, як у тебе.

ІІІ

Слова Мельхіора справдилися – до ранку почвари не повернулися. Ченці навіть змогли трохи поспати, спершися спинами на бочки зі своїм цінним вантажем. Домінік журився тим, що без мулів доведеться впрягатися самим, але сон зморив і його.

А на світанку провідник повернувся із низеньким веселим селянином, який говорив невідомою мовою. Саме тоді ченці збагнули, що порозумітися з місцевими зможуть лише через Мельхіора, бо в говірці тубільця їм не вчулося жодного знайомого слова. І коли вони винесли бочки крутим схилом нагору, то побачили великий віз, запряжений волом. На ньому гіркою лежали мішки, але і для бочок, і для подорожніх там іще вистачало місця.

– Чуєш, але нам не буде навіть чим йому заплатити, – тихо мовив Христофор, коли віз поволі рушив.

– А йому то не треба. Ви – земляки Великого Гостя, йому за честь везти вас.

– Хто такий той Гість?

– Той, хто береже наш край.

– Він воїн?

– Ні, він захисник.

Але розмова була забута, коли туман умить розсіявся, наче від чарів. Очам подорожніх відкрилася величезна, зелена та прекрасна долина, де-не-де поцяткована селами, містечками й замками, які нагадували маленькі фортеці.

– І куди нам? – запитав Домінік, примірявшись оком до найбільшої твердині.

– Нам о-о-он до тієї гори! – Мельхіор вказав на пік, що височів навпроти, ген через усю долину.

– А Ворота ж де? – зойкнув Христофор.

– А до Воріт іще стільки ж.

Альберт важко зітхнув, озирнувшись на бочки.

– Не довеземо… точно не довеземо…

– Хлопці, я можу вас вести й до Воріт, до Гостя можемо не завертати, – здвигнув плечима Мельхіор.

– Залежить від того, чим він нам допоможе, – кинув Домінік.

– Наступну долину здолаєте за мить.

– Вези до Гостя! – ухвалив рішення за всіх колишній воїн. Побачивши, що Христофор надумав чи то порозпитувати, чи то посперечатися, глянув на брата так, що той змовчав.

І недарма. Бо його підозри підтвердилися. Кожен, кого вони зустрічали дорогою, говорив чужою мовою. І порозумітися з ними міг лише Мельхіор. Після третьої чи четвертої зустрічі, коли подорожнім знову перепало щось із їжі, а Домінік почав упізнавати в їхніх розмовах деякі слова, зважився запитати:

– Мельхіоре, чому ім’я вашого Великого Гостя викликає в цих людей такий священний трепет?

– Бо кожен тут знає його. І ти помиляєшся, чужинцю, ніхто тут не називає його імені.

– Бо бояться?

– Бо поважають. Він приніс у наш світ чари та дива, які не зміг відкрити вашому. Тому кожен тут має про нього добру пам’ять. А Великим Гостем його називають, бо згадування його імені чинить Гостя присутнім тут і тепер.

– Він що, демон?

– Дивно чути про демона від того, хто вчиться намарне не прикликати Бога.

Співрозмовник цілив несхибно – як минулої ночі у горло вовкові. В обителі Домінік таки би шукав, чим відбити й перемогти, але зараз розумів, що краще поступитися. Адже не для того цей дивак їх урятував, щоби завести чортові в зуби! І ченець-воїн вирішив мовчки зачекати хоча б до першого села, щоби дізнатися більше.

В селі нічого не прояснилося. Забачивши провідника, люди з городів та обійсть вибігали на дорогу, щоби перемовитися бодай слівцем. А він усміхався і говорив із кожним, навіть із дітьми, яким за інтонацією наче оповідав якусь чарівну казку.

Ченці здивувалися, коли біля одного двору їх попросили зійти. Віз в’їхав на обійстя, а повернувся уже без мішків, але їхні бочки були на місці. Домінік збагнув, що селянин повезе їх далі. Йому було дуже цікаво, чого такого заборгував цей трудяга Гостеві, що ладен везти їх до самих Воріт… чи тієї гори.

Надвечір під’їхали до невеликої фортеці, брама якої була незамкнена. На подвір’ї подорожніх зустрів чоловік і запросив до твердині. Велика зала внизу нагадувала корчму, але вони оминули її та пішли спершу нагору, а потім гвинтовими сходами в одну з чотирьох веж.

– Щось цей замок дуже схожий на постоялий двір, – зауважив Домінік, коли чоловік пішов, залишивши їх у просторій кімнаті з чотирма ліжками і столом.

– Ти вгадав, чужинцю, – усміхнувся Мельхіор. – Приходні з інших світів зупиняються лише на таких дворах, а не в селах чи містах, де живуть тутешні.

– Чому?

– Ті, хто народився чи оселився тут назавжди, здолали туман у собі та не бачать його вночі. Чужинцям заборонено ночувати в селах, вони мають бути лише під захистом мурів. Великий Гість особисто дарував частку себе для охорони кожної фортеці: від Лазу, яким прийшли ви, аж до Воріт. Поріддя виходять із туману, але не можуть завдати шкоди тим, хто перебуває в стінах.

– Хто ж цей Гість, що має таку владу? Якщо не можеш назвати імені, хоч опиши його.

– Не можу, – відрік провідник. – Він заборонив місцевим зображувати його, а також називати його за родом людям, що прийшли з його світу. З опису чи й назви ви можете створити поріддя туману, яке буде здатний подолати лише він. Краще вам самим зустрітися з ним.

Домінік замовк, коли прийшов слуга, відхилив ширму, за якою стояли великі ночви, і по черзі напомпував туди води – спершу тієї, від якої пішла пара, а потім холодної. Повернувшись удруге, приніс великий шматок мила й роздав кожному з ченців по чистій теплій сорочці, пояснивши на мигах, що має забрати їхні ряси.

– Їх уранці повернуть чистими й сухими, – заспокоїв Мельхіор. – Господар знає, до кого ми йдемо, і не може дозволити вам стати перед Гостем, як є.

Коли ж той самий слуга повернувся з наїдками, від яких у шлунку озвався геть не церковний хор, Домінік здивувався ще більше. Запечене молочне порося він востаннє бачив у батьківському домі. А смажену дику птицю й поготів. А ще до того всього подали кашу, яка умлівала з салом, квасолю у м’ясній підливі та гриби, від зваби пахощів яких запаморочилося в голові.

– Я ще раз нагадаю: ми не маємо чим за це платити.

– Не переймайся, чужинцю, із вас ніхто не вимагатиме плати. Корчмар нічим не може віддячити за захист Великому Гостеві, тому приймає його земляків так, як прийняв би його самого.

IV

Домінік незмінно чатував уночі, хоча очі злипалися. Все це виглядало аж надто добре. Можна було подумати, що вони потрапили до Раю, тільки от у Божому Царстві почвари не водяться! Та й не міг колишній воїн довіритися захистові небаченого досі Гостя, ким би той не був: чаклуном чи демоном.

Вранці трапеза була трохи скромнішою, але ченцям після років у монастирі й вона видалася королівським бенкетом. А коли вони, на мигах подякувавши господареві, вийшли на подвір’я, – оторопіли: посеред двору стояв критий віз, запряжений парою вороних коней. І бочки з пивом уже завантажені.

– Це ми знову змінимо коней і віз на наступному дворі? – поцікавився Христофор.

– Наступної ночі ми будемо в дорозі, бо паломницький шлях оминає Оселю Гостя.

– Чому ж, якщо всі його так люблять? – насторожився Домінік.

– Його люблять усі. І він усіх любить. Але за природою своєю потребує відстані та усамітнення… Ось ти мене все питаєш, а тепер я спитаю вас: хто із вас чого найбільше боїться? То не пуста цікавість, хлопці. Я маю знати, на боротьбу із чим готуватися наступної ночі. З тобою, ведмедю, ми розібралися, але двоє решта…

– Але чому страх Альберта проявився так швидко? – поцікавився Христофор.

– У сильні душі туман заповзає повільніше. Та й цю ніч ви були під захистом мурів. То що скажете?

Обоє мовчали, поки не озвався Альберт:

– Христофоре, ти ж висоти боїшся.

Той густо почервонів.

– А ти, вояче? – Мельхіор поглянув на Домініка.

– Я нічого не боюся.

– Навіть той, хто так каже, усе ж страхається смерті.

– Щоби боятися смерті, треба любити життя. А ти подивися на мене! – скипів ченець.

– Тобі буде чого повчитися у Великого Гостя, – зітхнув провідник. – Бо вас обох спіткало подібне, шляхи ваші зовні схожі, але він зумів здолати туман, а твій у тобі живе.

***

Більше нічого Домінік із Мельхіора не витягнув. Спокій та гумор провідника дратували ченця так, що він був ладен видерти відповіді з горлянки хитрого сарацина. Але тоді брати вже не матимуть через кого порозумітися з місцевим людом, а явитися перед очі того Гостя буде самогубством, та й Ворота вони шукатимуть іще довго. І вночі, якщо поріддя туману прийдуть, він може знову не знати, як чинити.

Гнів перших місяців із часу того бою давно поступився місцем… ні, не смиренню, а онімінню почуттів. І якщо відрізана нога час від часу боліла, немов жива, то душі він боліти заборонив. Нема чому боліти, нема за чим тужити. Є це осоружне життя, із якого він як воїн, син збіднілого дворянина і монах мусить вийти з честю.

І тому, щоби втишити власний гнів, а також допомогти братам опанувати їхні страхи, Домінік запропонував молитися. І вервиця ковзала між пальцями ледве не до мозолів. Він, ніколи не бувши прихильником спільної молитви вголос, тепер сам починав і дивився вовком на брата, який не витримував такої запеклої гонитви за святістю. І лише відчувши, що його роз’ятрена гнівом душа втишилася, припинив.

Вечір приніс не туман. Разом із ним прийшла гроза. Хмари, що загрозливо висіли високо вгорі, били блискавками на диво влучно. Наче цілили в когось із-посеред них. Вітер зривав одяг і намагався вкрасти поодинокі слова, які тепер стали єдиним ключем до порозуміння. Залишивши віз із кіньми на дорозі, вони тікали пішки через луку, яка вела до схилу піку. Коли блискавка вдарила в землю позаду, Домінік озирнувся. Коні зірвалися й утекли, залишивши перехняблений і вже не критий віз. А на схилі ницьма лежав Христофор.

– Вставай! – крикнув Домінік і кинувся до брата.

Він не відчув, як Мельхіор спробував утримати його за рясу, не почув застереження Альберта. Але коли блискавка вдарила в землю поміж ними, воїн усе зрозумів. Це було поріддя туману, викликане Христофором. Здолати вовків було складно, але хоча б можливо. А як ти здолаєш стихію?

Наступної миті він відчув, як підкосилася права нога, й гепнувся зверху на Христофора. Але підвестися не дав біль у лівій нозі. У світлі наступної блискавки над ними став Мельхіор. Підняв угору медальйон, який носив на шиї, і на диво сильним голосом вигукнув:

– Арґент!

За мить блискавка вдарила знову, прошивши обох ченців. І тут їх неначе накрило шатром, а в небо здійнявся сніп полум’я. Христофор так і лежав непорушно, а Домінік іще встиг побачити, як розвіюються хмари.

V

– Господи, але я не знав, що так буде! – голосно бідкався Христофор.

– Отому я й питав, хто чого боїться, – буркнув провідник.

– Що буде з Домініком? – тихо поцікавився Альберт.

– Житиме ваш Домінік, – залунав гучний, густий і басовитий, але на диво приємний голос. – Це не його поріддя туману, воно могло його лише оглушити. Але якби він не прикрив тебе, хлопче, до тебе я би спізнився.

Ченець спробував поворухнутися і не зміг стримати стогону, але в останню мить замість застогнати засичав.

– Лежи-лежи, – заговорив поруч Мельхіор. – Чуєш, Арґенте, от яке їхало, таке здибало. Ти теж сичав, навіть коли я виймав болт із твоїх грудей.

– Ти хочеш сказати «Яке летіло, таке і стріло»? – залунав той самий бас.

Домінік розплющив очі й зустрівся поглядом із… драконом. І глибокі, спокійні та добрі сині очі не відпустили його розглядатися далі, – поки рука, яка вже була сіпнулася за арбалетом, не опустилася на траву.

Проміння світанкового сонця вигравало на срібній лусці, яка на грудях ставала обладунком. Немовби відполіровані роги вістрями цілилися в небо, наче збиралися прошити хмаринку, що пропливала якраз над головою крилатого ящера. Але крила… ліве він склав, а праве висіло. І коли дракон ворухнувся, Домінік збагнув, що воно справді пошкоджене.

– Тримайся, – мовив рятівник і простягнув ченцеві лапу.

Той, ухопившись за великі лускаті пальці, сів і таки не стримав зойку. За час, що він був без тями, ліву ногу встигли взяти в лубок. До Рима він доїде ще більшим калікою, ніж вирушав із монастиря.

– Але як?..

– Так, гайда, а то ті двоє казали, що ви квапитеся довезти своє пійло, – перебив крилатий.

На диво, Домінік не відчув болю, коли дракон підняв його собі на лапу, на трьох переніс до дороги і влаштував на возі. Навіть бочку посунув, щоби ченцеві було зручніше їхати, опершись спиною.

– Арбалет! – виринуло гарячково в Домініка, коли біль повернувся.

– Є, все є, – озирнувся дракон, зачепив хвостом щось унизу – і віз рушив.

Домінік чув, як позаду підбігали й на ходу застрибували. Комусь удалося не з першого разу, і з нього вже тихо посміювався Мельхіор, подаючи руку.

Коли віз укотре струснуло, Домінік засичав від болю.

– Вибачай, хлопче, – озирнувся крилатий, – але інакше поки ніяк. Знаю, Мельхіор обіцяв, що зі мною будете біля Воріт за мить. Але цієї ночі я боровся з туманом, а не брав у нього силу. До вечора мусите потрястися.

– До речі, – озвався провідник, – брате Христофоре – адже так тебе звуть? – чи ти не хочеш нічого нам пояснити?

– Я… одного разу в дорозі мене застала гроза. Я не мав куди тікати… Це було так… так… як цієї ночі! І я пообіцяв Господові піти до монастиря, якщо вцілію…

– Іще один, – зітхнув дракон. – А ти не думав, що Він тобі подарував життя, а не ти його в Нього виторгував?

– Але ж я пообіцяв! Я мусив!

– А голови на плечах не було, щоби не робити із Творця лихваря? Просити, а не торгуватися!

І щойно Домінікові уявилося, як незатишно зараз його співбратам, як дракон заговорив до нього:

– А ти, вояче? Хотів вийти із честю? А тепер подивися, скільки у твоїй честі темряви. І чи то шлях, якщо найкраще, що спіткало тебе на ньому, – випадкове?

– Брате, йому й так непереливки, – примирливо заговорив Мельхіор.

Віз на мить пригальмував, дракон озирнувся, перепросив поглядом, зітхнув і мовив:

– Твоя правда, вибач. Я бодай знаю, як це – мати брата і бути братом. Ти ж мене не добив.

***

Від села бігли їх вітати. Хоча ні, таки не їх усіх, а дракона. Бо коли він залишив віз і рушив навперейми юрбі, діти обліпили його всього. Щебетали, гладили броню, – хай і хтозна чи він відчув той дотик – обіймали за шию та лапи, лізли на спину. І він це дозволяв, і навіть катав їх на собі.

– Він і є ваш Великий Гість, – видихнув Домінік.

– Не наш, а їхній, – усміхнувся Мельхіор. – Я теж нетутешній, а прийшов разом із ним.

– Але як Арґ?..

– Тс-с-с! Дай йому побути з дітьми.

– Авжеж, – кивнув Домінік. – Той, хто називає його на ім’я, чинить його присутнім… Але як?

– Як-як? Я був зброєносцем, а по правді – невільником воїна, який пішов на бій із драконом. Звісно, до пори зброєносець не має висовуватися. От і я сидів тихенько. Але в бою спостеріг, що ворог мого пана мав більше честі – не хотів убивати. А поранений з арбалета в крило і груди, не міг утекти. І тоді я вирішив йому трішки допомогти. Так я позбувся пана та знайшов побратима. Витягнув болти з тіла, як умів, загоїв рани, але неба йому повернути не зміг. Зате він уділив мені свого безсмертя.

– Коли це було?

– У вашому світі з того часу мало що змінилося, у нас же – минули сотні літ.

– А як ви сюди потрапили? – несміливо запитав Христофор.

– Так само, як і ви. І поріддя туману теж мучили нас. Я своїх поборов швидше, а його гору примари штурмували ще довго.

– Але як він їх здолав? – запитав Домінік, розуміючи – якщо вони не заберуться звідси до наступної ночі, то прийдуть уже його примари.

– Я, вояче, збагнув, що хочу жити тут і тепер, – дракон повернувся із трійком дітей на спині. Він зачепив віз хвостом і рушив плавніше, ніж досі. – Що спомини про тих, котрі хотіли мене вбити, лише ятрили мою душу й продовжували мої муки в нескінченність. Але в мене був брат і нагода зажити по-новому – за умови, що в нове життя я не прийду старим. І поріддя туману зникли, коли я відпустив їх, бо те, що чекало на мене попереду, було важливішим за все, чого я тримався.

– А як ти навчився черпати з туману силу?

– Бачиш, вояче, втративши небо, я не міг поспішати людям на поміч так само швидко, як раніше. А туман, який не має над тобою влади, може стати силою, над якою пануєш ти. У мене це вийшло далеко не одразу. Я можу перенести вас до Воріт в одну мить, та лише завдяки туману.

Дракон зупинився біля криниці й ліг, дозволяючи дітям спішитися. Проте до нього вже стояла черга тих, хто ще не їздив. Він недовго з ними говорив, але пішли вони задоволені. І Домінік без перекладу збагнув, що Арґент пообіцяв їм повернутися завтра.

VІ

Цього вечора туман прийшов раніше. Він пролився в долину, неначе молоко з велетенського глека, заповнюючи собою все довкіл. Із низин повільно підіймався на узвишшя, тому дракон стояв на горбі й чекав, поки білизна накриє і їх.

І тієї самої миті, коли в тумані потонули колеса воза й лапи Арґента, Домінік кліпнув очима – і світ перемінився. Вони стояли перед двома товстенними скелястими шпилями, до одного з яких притулилася малесенька кам’яна хатка. На появу мандрівників із неї вийшов літній чоловік. Дракон залишив віз, і вони з Мельхіором наблизилися. Проте розмова швидко стала суперечкою. Провідник та його побратим довго переконували в чомусь тубільця, поки той не замовк, схрестивши руки на грудях.

– Так, ми ще можемо встигнути до найближчого постоялого двору, – повернувшись, Арґент зачепив віз хвостом.

– Що трапилося? – озвався Христофор.

– Він відчинить Ворота лише на світанку, коли поріддя туману розтануть. Зараз вони можуть пройти у ваш світ разом із вами.

– Я залишаюся, – озвався Домінік.

– Що?! – в один голос закричали брати.

– Я не їду на постоялий двір. Бо якщо цієї ночі прийдуть мої примари, я хочу з ними поборотися.

– Тоді будь тут, поки я перенесу їх із возом.

Але дракон не встиг. Схилом із туману до них уже сунуло військо.

***

– Альберте, Христофоре, на воза і щоб я вас не чув! Решта – до бою! – скомандував Арґент сильним і наче веселим голосом. Схоже, хоча він і любив життя в мирі, часом таки був не проти й повоювати.

Дракон став боком, накривши віз здоровим крилом. Його край ліг на плечі Домініка, котрий уже натягнув тятиву свого арбалета. Озирнувшись через плече, воїн побачив, що їх із Арґентом з тилу прикриває Мельхіор із луком напоготові.

А військо наступало, і чомусь у ньому лицарів і сарацинів було чи не порівну і йшли вони разом. Далеко в долині гуркотіла гроза, а позаду війська щось біліло, наче на висоту слідом підіймалася велика отара. І коли поміж лучниками та арбалетниками цілком мирно пройшли вовки, Домінік збагнув: ніч буде важкою.

Грозова темрява вкрила землю так само несподівано, як і минулої ночі. Вовки підійшли впритул, і найсміливіший кинувся до воза. Арґент спробував відкинути його лапою, але звір уп’явся зубами драконові в пальця.

– Яке ж міцне твоє марновір'я, що вони шкодять навіть мені! – вигукнув крилатий.

І з наступним подихом почав поливати вовків полум’ям. Військо зупинилося на відстані пострілу. Арґент присунувся ближче, Домінік відчув його крило в себе над головою. Лучники поклали на тятиву запалені стріли – і дракона накрило дощем. Воїн розумів, що тому болить, бо із наступним вогняним подихом він зволікав – приходив до тями. І коли вогонь знову почав нищити вовків, ченець зробив перший постріл. А погляд усе шукав того, хто подавав сигнали лучникам. Йому не вистачить болтів, щоби почастувати всіх, та й справжній – лише один!

Провідник позаду пускав у хід чи не останні стріли, але вони проходили крізь примар, лише на мить зупиняючи їх. Виграти мить, щоби програти життя трохи пізніше – чи не безглуздий бій?

Болт пройшов крізь примару так само безкровно, як і стріли Мельхіора. Але свій наступний постріл вона пропустила, бо не встигла зробити його разом із рештою. Домінік знову приклав «козячу ногу» та натягнув тятиву. Якщо хто й командував лучниками, то ченець його не бачив. Доводилося стріляти навмання.

Відчувши краплину на своїй щоці, воїн звів погляд. Крило дракона було всуціль прошите стрілами. Коли їх повиймають, це вже буде не крило, а решето! Якщо, звісно, буде кому виймати.

Аж раптом вовки зникли. Всі. «Невже Мельхіорові знов удалося влучити у справжнього?» – подумав Домінік і озирнувся. Провідник стояв, опустивши лук, сагайдак за його плечем був порожній.

– Нарешті ти це зрозумів! – із болем у голосі крикнув Арґент і дихнув полум’ям на військо.

Але вогонь їх не сягнув. А гроза вже висіла над самісінькими головами. Коли блискавка вдарила в землю перед самою лапою Арґента, все довкола задвигтіло. А вороги розімкнули стрій, і наперед вийшли арбалетники. Усі напоготові. Домінік із жалем збагнув, що від цієї навали дракон, який став живим щитом для ченців, загине.

Блискавка вдарила знову, Арґент стрепенувся, а потім крило обм’якло. Вояк не мав часу навіть глянути, що сталося. Зараз він сам проти цього війська. І якщо не знайде та не вб’є єдиного справжнього, ніхто з них не побачить світанку.

Та раптом навпроти став він. Як того разу. Чорні очі, погляд яких уже влучив, арбалет напоготові, а він, Домінік, – на прицілі. Ні, все ж не так, як тоді, десять років тому. Тоді Домінік також цілився, а зараз лише вкладає стрілу. І вже не встигне. Бо ні тоді, ні тепер не має щитоносця. Як безглуздо – загинути від руки примари!

Аж тут дракон стрибнув уперед, змівши ченця крилом із воза. Удар прошив болем усе Домінікове тіло – від поламаної ноги й до пальців, що стискали арбалет. Зброя випала з рук, але перш ніж із маху втулитися обличчям у мокру траву, воїн побачив, як ворога охопило полум’я.

VІІ

Отямився Домінік від того, що неподалік заіржав кінь. У голові пішло відлуння, й він звів руки, намагаючись затулити вуха.

– О, доброго ранку, – почулося поруч тихе, басовите й насмішкувате. – Як я, то не міг добудитися, а кінь заіржав – ти й прокинувся.

Домінік розплющив очі, спробував сісти. Він лежав на возі, Арґент стояв поруч, брати та Мельхіор говорили про щось із чоловіком, який не пустив їх крізь Ворота вчора. Всі живі. І світає.

– Я в боргу перед тобою, – Домінік не впізнав власного голосу.

– Один розумний чоловік із вашого світу казав, щоби ви не мали боргів, окрім боргу взаємної любові, – усміхнувся дракон. – Після того бою ти нарікав, що не мав щитоносця. Тепер тобі випала нагода перемогти. І ти зробив це.

– Не я. Ти.

– Якби ти не дав мені свою силу, я б не дотягнувся вогнем до нього.

– А якби не ти, – Домінік намагався ковтнути давкий клубок, – я б до кінця днів не знав, як це – бути братом.

Він був молодшим сином, на якого за традицією не зважали. Був вояком, заслуг якого вистачило на добру зброю, але не на щитоносця, котрий би прикривав, поки він перезаряджає арбалет. Був ченцем у спільноті та, власне, тієї спільноти не міг терпіти. І чомусь саме в чужому світі, під крилом дракона і за постріл від загибелі знайшов те, чого шукав. Брата. Такого ж каліку, який зумів прийняти себе й полюбити життя.

«Господи, якщо Ти є, поверни йому небо», – зринуло увись несподіване, довірливе та відчайдушне.

Не розумів, чому від воза відсахнулися і впали ниць ченці та з якого дива так променисто усміхнувся Мельхіор. Але, знову глянувши на Арґента, побачив два крила, які рівно здіймалися, ловлячи вітер. Однак дракон чомусь позадкував.

– Вам час. Якщо дочекаєтеся вечора, цей буркотун знову вас не пустить. Коні ваші, скринька золота біля бочок – теж. Розділите, кому на що треба.

– Ми в неоплатному боргу перед тобою, шляхетний драконе, – у пояс вклонилися Христофор із Альбертом.

Крилатий махнув на них лапою.

– Годі цієї вистави. Хочете платити – платіть. Лишайте одну бочку мені та їдьте. Дуже вже мені хочеться спробувати, за що можна так ризикувати життям!

Брати стояли розгублені лише мить, а потім радісно кинулися виконувати побажання.

– А тепер гайда! – скомандував дракон не лише людям, але й коням. І коли віз рушив, поміж скелястими стовпами проступив уже геть не вчорашній понурий краєвид, а велике місто, що розкинулося на пагорбах.

***

– Дарма я так із ними, – бідкався Арґент, розправляючи та згортаючи своє оновлене крило. – Він подумав, що я виганяю, але ж я не знав…

– Нічого, він своє диво також не одразу побачить, – усміхнувся Мельхіор, чаклуючи біля бочки.

– Нумо спробуємо – і я полетів, – дракон принюхався до того, що лилося у великий кухоль. – Гм, невже щось добре може так тхнути?

– Може, – після першого ж ковтка скривився Мельхіор. – Чуєш, брате, не раджу тобі його пити. Не псуй собі цим перший за віки день у небі.

***

Щойно вони проїхали, Воріт позаду не стало. Домінік іще довго озирався, а його серце розривалося навпіл. Він хотів побачити політ Арґента, проте їде до Рима, як наказав йому абат. І щоб остаточно отямитися, воїн поклав долоню на холодний залізний лук арбалета.

– Ти хотів залишитися там? – поцікавився Христофор.

– Не знаю, – щиро відповів Домінік. І раптом згадав. – А чому ви тоді від нас відсахнулися?

– А ти не бачив? – здивувався Альберт. – Ви обоє сяяли, ми ледве не осліпнули.

– Добре, що ця мандрівка зцілила його.

– Нам із Альбертом теж розвиднілося, – усміхнувся Христофор.

– Добре, хоч комусь, – зітхнув Домінік.

Та в грудях усе ж здушило. Хоча за дракона ченець радів цілком щиро.

– Ти що, досі не бачиш? – здивувався Альберт і вказав униз. Глянувши туди, Домінік зойкнув, спробував поворухнутися й занімів. Його ліва нога була здоровою, а права – живою. Наче й не було того бою і десяти років каліцтва.

VІІІ

Коли йому відкрився краєвид за перевалом, Домінік усміхнувся. Старою римською дорогою, яка гостинно лягала під колеса, його вітала Вітчизна, де під захистом мурів стоїть домівка, куди він повертається сам. Арбалет лежав поруч із торбою, куди монах переховав решту золота. Хоча на той мішок ніхто й не зазіхне, бо він так виглядає і тхне, що погребує останній злодій. А якщо й потягне – не біда. Із цієї подорожі Домінік віз дещо набагато важливіше.

Іще ніколи він так гаряче не славив Бога лише тому, що міг відчувати холод каменю під колінами, а через пів дня підвестися і плакати від щасливої втоми. Молитися в одній із найбільших римських базилік, чекаючи на аудієнцію Папи, й відчувати в серці мир у той час, коли інші брати хвилювалися.

«Таке тільки за покуту й пити!» – вигукнув старий понтифік, а його обличчя зморщилося, наче печене яблуко. Ченець усміхнувся. Авжеж, те, чим відгонило з бочки, аж ніяк не було схоже на те ароматне пиво, яке братія пила щодня. Але… якщо так сталося, то така вже Божа воля, а про решту Папі знати не обов’язково.

Домінік цілком спокійно поставився до того, що брати попросили у Святішого Отця звільнення від чернечих обітів, а отримавши, взяли свою частку золота з дару Арґента й пішли світ за очі. Це Альберт із Христофором здивувалися, що він після всього вирішив повернутися до абатства. Не лише щоби переказати братам та єпископові волю Папи, але й для того, щоби залишитися там назавжди. Бо книги чекають нових яскравих мініатюр, а братія сподівається на добру звістку. Та й йому самому після всіх поневірянь хочеться повернутися лише сюди. І стати іншим ченцям братом, а не відлюдьком, який прикривався досконалим виконанням Правила. Бо невже Той, хто творив дива в іншому світі, не вчинить дивом його життя тут? Адже тепер Домінік цьому не опиратиметься.

Про віз, коней, але найпаче – про золото та причину свого зцілення він розповість лише абатові. Той, хто дав йому в дорогу арбалет, напевне не втратить віри, дізнавшись, що поруч із нашим Господь створив також інші світи, а дракони не лише існують, але й один із них є найшляхетнішим створінням, яке Домінік будь-коли зустрічав.

Ім’я Арґента монах уникав згадувати вголос, хоча часто думав про свого крилатого брата. Про того, хто зміг стати святим покровителем цілого світу ще за життя, але залишався простим і любив катати на собі дітей. І глибоко в душі Домінік радів, що відтепер діти буватимуть із Арґентом у небі.

– Помоліться за нас, брате! – почулося від криниці. Він усміхнувся дівчатам, що привітно махали йому. От зупинився би погомоніти, але фляга ще й на третину не спорожніла від криниці попередньої.

Сонечко ласкаво пригрівало в тонзуру, мощена камінням дорога заколисувала. І серце полинуло вгору, а пальці самі знайшли на поясі вервицю.

– Ave Maria, gratia plena, Dominus tecum.